Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Але всі ці інсинуації – минуще. Час усе ставить на своє місце. Де сьогодні ті жалюгідні звинувачення, які скеровувано колись на голови «шістдесятників», і де самі ті грізні «прокурори»?

Їх забуто раз і назавжди. А поети залишилися. І Драч залишився. І залишиться, незважаючи на будь-який новий розвиток подій. Бо є у світі неперехідне. Це – правда. Слово і дія в ім’я правди. Це – вболівання за свій народ, за Україну. Мужнє громадянське слово про неї і мужня громадянська дія в її ім’я. Це – плекання високого образу людини і ствердження її прав та гідності. Таку позицію можна оббрехати, але ненадовго. Тим більше коли за нею – роки й десятиліття жертовної праці, талановитої творчості, яка здобула визнання не лише в Україні, а й у ширшому світі. Адже твори Івана Драча видано в багатьох країнах світу в перекладах десятками мов, і його ім’я стало одним із символів повноцінності сучасної української культури, її здатності посісти гідне місце в культурі людства. Він стояв і стоїть в одному ряду з видатними поетами другої половини XX століття літератур народів колишнього СРСР – такими як Ояр Вацієтіс, Отар Чіладзе, Кайсин Кулієв, Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Едуардас Межелайтіс, Давид Кугультінов… І така його репутація цілком заслужена, вона забезпечена об’єктивною цінністю кращої частини його творчого набутку – масштабністю звертання до найгостріших проблем сучасності, відчуттям діапазону історії, спраглим істини драматизмом світосприймання, багатством розкутих художніх форм і динамікою експериментаторства, експресією, красою і витонченістю лексики й стилістики, загальним високим інтелектуальним і естетичним потенціалом.

Іван Дзюба

Соняшник

Із книжки «Соняшник»

1962

Балада про соняшник

В соняшника були руки і ноги,Було тіло шорстке і зелене.Він бігав наввипередки з вітром,Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,І купався коло млина, і лежав у піску,І стріляв горобців з рогатки.Він стрибав на одній нозі,Щоб вилити з вуха воду,І раптом побачив сонце,Красиве засмагле сонце,В золотих переливах кучерів,У червоній сорочці навипуск,Що їхало на велосипеді,Обминаючи хмари у небі…І застиг він на роки і на століттяВ золотому німому захопленні:– Дайте покататися, дядьку!А ні, то візьміть хоч на раму.Дядьку, хіба вам шкода?!Поезіє, сонце моє оранжеве!Щомиті якийсь хлопчиськоВідкриває тебе для себе,Щоб стати навіки соняшником.

Балада про Сар’янів та Ван-Гогів

Хата у серці світитися мусить,Погідною бути при всякій погоді.Стоять Парфенони солом’яно-русі,Синькою вмиті, джерельноводі.Мами мої чисті в мелодіях кропу,В мелодіях гички зеленоросої,Призьба тече у вогненну шопуЗ-під вашого пензля з сипучого проса.В проваллях чекає розсипчаста глинаРук ваших чорних, звітрілих, гречаних.І мліє палітра на згорблених спинах,Розведена потом в мішках десятчаних.Поорані віком смагляві лиця:Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни —Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях,Кричевські з порепаними ногами.Сніпки золотисті загачують греблю,Бо хата блакитна текла б в небеса…Мамо! Я ваші думи тереблю,І крапка в баладі моїй – сльоза.

Балада про дівочі перса

Джамілі Бухіред

ІДві зорини на білому тілі,Дві невипиті чаші цнотиСнять синами, од ласки зомлілі,Розстебнувши сукенку жароти.Зашаріються – і спросонняЗаховаються в піні шовків.А над ними чубатий соняхПарубоцтвом своїм одцвів…ІІА де ж смуглі твої, непорочні?Чом вони юнаками не снять?Чом сини твої ненародженіЗахлинаються од проклять?А бандит розпікає шворняІ зґвалтовані груди пече,І алжирське дівча нескоренеДоживає у блиску очей…Хай над Сеною білого гунаПерестріне зневаги напасть —Хай йому парижанка юнаЧистих персів торкнутись не дасть!Руки зламані, груди зраненіДо очей моїх попливли.IIIГлянь! На персах твоєї коханоїВидно опіки Джаміли!

Балада про випрані штани

Ніч розписала небо в синю домашню вазу.Захлинулася електричка. Комар в спориші принишк.Замурзався я на роботі – і мати примітила зразуЗаплямлені солідолом ще путні сірі штани.Баняк на плиту поставила. Дістала з полиці мило.А місяць у білих споднях з батьком у шахи грав.Далеко овогнене місто на сон голубий мостилось.Смачною була після пива густа кабачкова ікра.Відгонили грушами хмари. У вітрі топилися шепоти.Сад колихався солодко на гойдалці тишини.А на пружинистій шворці, звішені за манжети,Пришпилені гострими зорями, в небо ішли штани.(Повні образи, повні огудиМої пишногубі етюди.«Це вже занадто, це вже занадто», —Мені нашіптували сонати,І розсипались по панеліМої рондо і ритурнелі —Я обійшовся без них,Оспівуючи штани.)

Сонячний етюд

Де котиться між голубих лугівХмарина ніжна з білими плечима,Я продаю сонця – оранжеві, тугі,З тривожними музичними очима.Ось сонце віри – чисте і просте,Ось сонце міри – з віжками на храпах,Ось сонце смутку, звідки проростеЖорстока мудрість в золотих накрапах.І переливно блискотять сонцяПротуберанцями сторч головою.Беріть сонця – кладіть мені серця,Як мідяки з осугою-турбою.Я ваші душі кпином обмину,Я не поставлю їх на п’яні карти,А що сонця за дорогу ціну,То сонце завжди серця варте.

Етюд на «Добридень»

Як це мало – сказати: «Добридень!»,Як на диво багато в цім слові,Бо воно аж по вінця сповнене(Перехлюпується, вишумовує)І надіями, і тривогами,І запеклими вболіваннямиЗа людський, справді добрий день!Хай же день буде з чистого неба,Із струнких, ніби мислі, тополь,Із пекучих солоних невдачТа прийдешніх манливих здобутків.А «Добридень» – тоді добридень,Коли іскри летять з-під ніг,І земля хитається палубоюОд моєї швидкої ходи,І скоряється владній воліВсяке діло, узяте в руки…Хай же прийме шалений вікМій вогнистий,мій спраглий «Добридень!»

Левиний етюд

Пам’яті Е. Хемінґвея

Вийшов з радіо чорний левІ збудив моє серце опівночі.В його чорних важких сльозахЯ побачив труну кришталеву.Це був гордий печальний лев.Чорний лев з золотою гривою,Рідний брат сонцебризній меч-рибі,Де сльоза атлантична кипить.І він кликав на похорон братаДо труни, де з руками замовклимиЛежав сивий засмаглий левЗ симфонічним дитячим серцем.

Етюд про хліб

Яйце розіб’є, білком помаже,На дерев’яну лопату – та в піч,І тріскотітиме іскрами сажа —Мініатюрна зоряна ніч.На хмелі замішаний, видме груди,Зарум’янілий, круглий на вид.Скоринка засмалена жаром буде,Аж розіграється апетит.В підсохлому тісті кленова лопатаВийме з черені, де пікся в теплі, —І зачарується білена хатаЗ сонця пахучого на столі.

Вулканний етюд

Козацькі могили високі —Незгаслі вулкани Вкраїни.Стікають пшеничні потокиІз їх польової вершини.В могилах похована мука —Дідів перемолоті кості,В могилах – кайдани онука,Обірвані в праведній злості.Сльози проростає зернинаІ колосом зірку черкає —В розливі пшениць потопаєВулканна моя Україна.

Кубинський етюд

(В день збройної провокації США)

16 квітня 1961 року

Вино – солоне. Небо – червоне.Чорний папір. Мила немила.(Постріл у серці моєму холоне.Кров – дешевша чорнила).«Хтивоклуба,млосногубаКуба» —Увижалась вам вона повією(А сьогодні гудить, губить згубаЦнотливе серце, цнотливі вії).На багнеті – вишневі роси,Сонце корчиться на багнеті(Кубо! Кубо! Твої блакитні косиГолову запаморочили планеті).Постріл у серці моєму холоне…Голову запаморочили планеті…Небо – червоне…На багнеті…Волі не згубити, не окрасти.Кубі пити золоте вино!Закипає бородатий Кастро:Куба – сі, янкі – но!

Етюд поколінь

Світлій пам’яті академіка О. І. Білецького

Помирають майстри. Чітко значать віки,Їх життя вперезало вогнями й димами.В груди траурних маршів дзвенять молотки,І влягаються думи золотими томами.Люди круто жили. Люди в сонце ходилиІ державу науки несли на плечах,Люди гупали кайлом в оранжеві брили,Люди шквально згоріли, щоб день не зачах.Амплітуда людська – від колиски до гробу.Та не знати народу таких амплітуд,Бо ошпарює реквієм мою душу окропомІ сподівану зрілість вишукує тут.Сплять монархи труда. Зріє черга великаДо незайнятих тронів крізь думи густі.Підмайстри мого віку! Я ваші ридання покликав,Щоб на цвинтарі чолами підрости…

Подільський етюд

У пропилений стишений ставСплинув денний просмалений грюкіт,Сплять вітри на блакитних постах,Спить Поділля – земля Кармелюків.Огинаючи заводь руду,У розчинених шелестах ясенівІз фортеці ідуть-бредутьЙого смутки – тавровані красені.А баян розсипає зіркиВ матіолу, в дівоче дозвілля,Щоб зажура взяла квитки,Щезла в поїзді за Поділлям.Літаки пересміюють шляхУ терпких пропашілих вагонах,Сплять хати у нічних сорочках,Сплять повітки – стиляги в червоних.Обмолочений день спочива,Мліє кріп в запахущім окропі,І на хмарі пливе на жниваМісяць – Кармель з тавром на лобі.

Етюд «аристократичної» роботи

Так гумористично робітники називають вивантаження граніту.

Сивий, аж замислений, крихкий на пругахГраніт кострубатий до пальців липне.Шпурляю – і він гоготить в ногах,Влягаючись тілом в земні заглибини.Рожевий, смугастий – в променях мліє.В кожнім кристалі вогні полискують —І падає сонце направо й налівоВерткою мигливою блискавкою.На іскри дробиться, вщухає, тихне.Полами витрем замурзані чола ми.Зцупимо, зрушимо – й знову задихано,Азартно напружимось торсами голими…Вже викотивсь місяць із синіми горами,Великий, важкий, сивувато-опаловий.Може, і цю розвантажим платформу —Місячним каменем землю завалимо…Хочеться пива. Петляємо коліями.Стрічним дівчатам махаєм кашкетами.Струмінь з-під крана морозно поколює,Зорі од спини летять рикошетом.

Фіалковий етюд

Ці слова – про набиті трамваїУ вечірні просинені сутінки,Про зволожене танучим снігомВітряне різкувате повітря,І про слюсаря з смуглим обличчям,Поцяткованим ластовинням,І про мрійні і теплі фіалкиУ спітнілій його руці.Ці слова – про терпку утому,Що сплива водяними струмкамиУ блискучий цинковий тазикЗ його шиї, плечей і спини;Про рожевий ворсистий рушникЗ ледь відчутним тривожачим запахомМолодого жіночого тілаІ про очі, яким він привізСоромливі свої фіалки.Ці слова – про сплетені руки,Про жагучі шепоти юності,Що війнули з податливих вустІ згубились в розкішній косі дружини.Ці слова – про фіалки щастя,Що порану цвітуть під очимаВ захмелілий медовий місяць.Ці слова – про нове життя,Що заб’ється під серцем матеріПісля ніжного того цвітіння.

Лебединий етюд

Ты белых лебедей кормила,

Откинув тяжесть черных кос…

В. БрюсовОдягни мене в ніч, одягни мене в хмари синіІ дихни наді мною легким лебединим крилом,Хай навіються сни, теплі сни лебедині,І сполоха їх місяць тугим ясеновим веслом.Зацвіте автострада доспілими гронами,Змиє коси рожеві в пахучім любистку зоря.З твого чистого ставу між лататтям та ОріонамиТи лебідкою плинеш у безкресі мої моря.Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари синіІ дихни наді мною легким лебединим крилом.Пахнуть роси і руки. Пахнуть думи твої дитинні.В серці плавають лебеді. Сонно пахне весло.

Тихий етюд

Що несеш мені в тихому імені,В зливі кіс, перевитій, важкій?Що нашепчуть вуста твої стриманіНесповитій тривозі моїй?Чи над каннами над пломенистими,Де я пісню твою перестрів,Знов розсиплешся аметистамиЗ-під холодних і зламаних брів?Що з твоїми словами невмілими,Хто їх трунком гірким напоїв?..І біжать між березами білимиБілі руки в тривоги мої…

Нічний етюд

Не кров з молоком, а кров із ніччю —Про тебе задумуватись весняною пороюІ сльози збирати по твоєму обличчюТугою всезнаючою рукою.Ти – спеки настій. Ти – пустеля палюча.В тобі заблукати, а потім не вийти.Ти – пристрасті дикої горда круча,З якої кидатись несамовитим.Руки обплетені, вуста обпаленіГлибинними незагнузданими пожежами,І зеленокоса ніжність пальмиТебе не схолодить своїми одежами.Зорі б тобі підійшли за намисто,Та од захоплення повмирають…І як ти землі не підпалиш, вогниста,Мій буйний,мій карий,мій чорний раю!

Етюд кохання

Кохати – нові землі відкривати,Нюанси свіжі і відтінки нові.Кохати – це щомиті дивуватись,Це – задихатись з подиву – любові.Це – припадати до джерел незнанихІ дикої жаги не втамувати.Порушувати дивовижні плани,А потім дивовижніші сплітати,Кипіти і згоряти од розпукиІ все спізнати, все знайти в любові —Шалене щастя і пекельні муки…Коли не маєш риб’ячої крові.

Врубелівський етюд

Він мав печальні всевидющі очі —В орбітах диких голубі дива.З них світ буденний, темний і порочний,На полотні празничним оживав.Він суть пізнав. Він розтинав основу,Відкинувши ледачу простоту,І барви дихали п’янким болиголовом,І бризки сонця стигли на льоту.Війнуло смутком зранених конвалійЗ очей ним не породжених Купав,І, ніби Демон, в надлюдській печаліМитцевий розум у борні упав.І, незмальована, шугала десь жар-птиця,І глузував кретин з його картин,Та мудрі очі перейшли границю,Якої розум ще не смів сягти.

Останній міст полковника

Вдарили сурми в маєво листя зеленого,Крила наметів лячно залопотіли,Зорі летіли в очі молодо і черлено,І сон оксамитив непрочумане тіло.Багнетами хряснули карабіни холодні,Сіялась ніч крізь рожеве решето.Смачно кричали сколошкані взводні,І шикувались солдати нарешті.Ковтали останні сонливі шепоти,Сопіли друзям у теплі потилиці.В уяві блукали несмілі прожекти,У що ця тривога неждана виллється.Ріжучи мрево тугою статурою,Місячи порох чобітьми яловими,Незугарною рухливою скульптуроюВиріс він перед рядами ямбовими.Одноокий, на цибатих кривих ногах,Ведучи на прив’язі штабну свиту,Він темряву бив під лопатку і в пахХохлацькою скоромовкою басовитою.Полковник старів на наших очахІ, втямивши це, холов до образи.МАВ[1] його пружно і тепло гарчав —Вітер під пахвами в нього лазив.Слова конали в терпкій живиці,Слова навзаводи йшли в заміс,Слова наливали тіло по вінцяЗеленим маревом пісні про міст.Різкий ацетон ковтала імла,Гойдалися блоки на спарених шинах,Кавалькада металу гуркіт тягла,Небо вигойдувала на пружинах.Хитаючи прутом пругкої антени,МАВ зеленавий між ЗІЛами нишпорив,І рятували дивацькі крениЙого шофера, грузина вишколеного.І вже начштабу летів туди,Де ляже моста зелена соната,І віявсь за МАВом блакитний дим,І біг наказів полковничих натовп.В апарелях піщаних хрустіла лоза,Над урвищем різко хрипіли гальма.Полковник кричав захрипло: «Назад,Назад, такувашумать, негайно!»І, як тасує карти картяр,Збивав він машини в строгі колони,А потім палив: цигарковий жарНе встигав йому сипати дим солоний.Блоки летіли, збиваючи білу грозу.Прогони гули, катери сновигали чвалом,І мошкара надибала сизу брудну лозу,І на бровах мостилася виклично і зухвало.Зводилось сонце. Обсіла його мошкара.Воно червоніло – покусане, зле і безруке.А вже вигулювало кругле, як сонце, «ура»І чувся з-за лісу продимлених танків грюкіт.Зірвалися з прив’язі ситі тугі БМК[2],Входили в лінію вже налаштовані ланки,І витягся міст на понтонах, як на биках,І гарячково побігли хапливі тони морзянки.Та вибухло серце, як спалах вогню вночі,Взялись дніпровські очі димчатим сизим оловом.Міст прогинався од рику дублених тягачів,І лікар наш полковий тужно схопився за голову.

Сльоза Пікассо

Мир розложил на части Пикассо…

Слеза стекает. Розложи! Попробуй!

Е. ВинокуровІЛіто пилося,літо їлося,Літо кипіло вишнево,лутово,Густо сміялося,половіло,Переморгувалось зеленоброво.А ми за руки, аж пальців хрускіт,Аж регіт звивався під пахви осик.За хвилями книг, в сторінковім плюскотіВідкрили шалений його материк.І раптом у гаморі магазиннімВсе спалахнуло, аж день злякався!Все стало синім, місячно-синім —Засвітилась сльоза Пікассо.І зайнялися в дівчини зорі,І прикипіли карі:«Та ну!?»Тонуть у морі, тонуть і в горі —І ми в сльозі потонули.IIДіти плачуть, і плачуть дерева.У мами не очі, а дві сльози.Синхрофазотрони ридають, як леви,І фіолетовий плач у грози.Передані сльози оркестрам і лірам,Митцям передані,бо людям ніколи, —Художники плачуть«Королем Ліром»,«Снігами Кіліманджаро»і «Гернікою»…IIIПройшов крізь Сезана, Моне і Мане,«Валькірією» захлинувся в Одесі…Майнуло – і він мене промине,Чи я загублю його десь.Рідні пророки злісно шептали:«Він шизофренік, не йди в його очі».І поетичні муки ТанталовіЗлякано врочили.Та в серці цей каторжник, чорт в синцях,Денно і нощно мне глину й залізо.Чорна фуфайка йому до лиця,«Юманіте» у кишені навскіс.Атомні сльози течуть в імліНа чистий пензель солоною правдою…Він сам – геніальна сльоза ЗемліВ штанах, замурзаних райдугою!

Дві сестри

Дві сестри, тоненькі і сухенькі,Осінь ловлять в пелени над ставом.З господарства лине чистий дзенькіт,У воді поплюскує небавом.Віспа порябила лиця жовті,Доброти у серці не роз’їла.Полум’яне листя сипле жовтень,Тужавіє нива задубіла.Гуси білі, вилизані, тлустіҐелґотять, бо скоро будуть вбиті,І калина у червоній хустціКров’ю сходить по степлілім літі.Дві сестри старенькі на пташарніЛускають насіння гарбузове,І дрижать їх руки незугарні,Чорні, закоцюрблені, дубові.Кури, гуси – все життя у пір’ї.Є город маленький коло хати.Чорнобривці спіють на подвір’ї.Є коза, щоб молоко давати.А вітри двадцятого століттяМоє серце трудне підіймають.І сидять старенькі край замітіУ вогні осіннього розмаю,Вмерло їхнє «бути чи не бути»,А повз них летять у світ дороги.Стань!Подумай!Скільки доль забутихНавіть не спиналося на ноги.Непомічена прийшла людина.Непоміченою тихо вмерла.Стань! Тяжка провина безневиннаКрила над тобою розпростерла.

Соната Прокоф’єва

Улюбленому

ІЗакрутили, загули, заграли,Чистим лугом серце повелиВишукані голубі хоралиПо стежині сизої імли:Жовтороті полохливі грозиПнулися з оранжевих шкарлуп,І дуби, як чорні важковози,Гупали, всідаючись на круп.Схід на випас випускаєКирпатого місяця.Грім вигуркує з-за гаю —На хмарі не вміститься.Другий грім за ним прибрів,Креше кременем з-під брів —гнівно, гонористо,звивисто, барвисто.Поки сльози випали,То по чарці випили,Йшло сто літ чи сто гон,Йшли крізь сон на стадіон…IIФутболісти зморені,І футболки чорні.А лобами куцими,А тупими бутсамиРозбігаються крутоІ не м’ячем з розвороту,А головою Сократапробивають ворота.Воротар прудкий, як муха,Хап філософа за вуха,Прикладається з розгону —Прямо в пельку стадіонуВибиває.Всюди шал.Ораторія. Хорал.IIIЗ минувшини йдуть у майбутнє Сократи,В них небом по вінця налиті сонати,З плечей не сфутболити їхніх голів,У правду людську не забити голів.Годі, панове, розумом грати…Сократи.Сократи.Музичні Сократи.Хай у вічність стелеться дорогаЗолотим шафранним полотном.В мене світла нині, як у Бога, —Тонни сонця сиплють у вікно.Видухмяні, запашні, басисті —Всі акорди пахнуть теплим сномІ, в тривожні сині ноти втиснуті,Котяться шафранним полотном.Вдарить скерцо висонценим сяйвом,Лихо в лантух зсиплеться пшоном, —І ряхтять мелодії русяво,Мерехтять шафранним полотном.І пружнасті, вимиті грозою,Вистояні, як баске вино…Я пірнаю в сонце з головою,Щоб дістати у сонаті дно.IVСонато, візьми мене на крила своїх вогняних мелодій. Дай мені наточити з скрипкового смичка, дай мені наточити в серце прокоф’євського весняного соку. Дай на мою долю блакитного музичного вітру. Фаготи і валторни, за ваше прокоф’євське здоров’я!VЯ люблю його чорні пожежі,І він чистий, крицевий встає,Мов тригранний багнет телевежі,В розпанахане небо моє.Він вбиває мене акордамиІ ультрамариновим мостомНад полями моїми гордимиКреше атомним копитом!VI«Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу мавпування…»VIIВід твоїх музичних дотиків у небі розквітають зорі. Всі вони – твої рожеві нотні знаки. З них рониться вишнева пахуча роса.Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими вустами. У нецілованих дівчат завжди тріпоче на губах переливчаста зоряна роса твоєї сонати.Щовечора ти береш мене під руку, а я виношу тобі з серця вишнево-чорні троянди, пересипані сльозами вдячності.

На архітектурні теми

Весело-строга, і духмяна,Проста, і мудра, і легка,Встає вона, кам’яностанна,І носить хмари на руках.Художній синтез вийшов з моди,Чи смак на цвинтарі живе?!Мажорні тішаться акорди,І за живе бере нове.Сучки обрубані. СвітаєВ архітектурі. Грає скло.І вітражів веселі зграїБлакиті буйній цілять в лоб.На землю зорі – в шиби, в душі!І сяде небо за столом.Бо цвіль підвальну вперто душатьОзон, і сонце, і зело!Нам треба неба без ліміту,Землі нам треба й поготів.Співмірна музика гранітуЗ архітектурою хребтів,Негнутих вольових хребтів.

Манайлова виставка

Варіації на теми

Тяжке життя (1942)Земля без землі – тільки ребра планети.Де ти взялося? Ділося б де ти?Зелені дати тобі чи водиці?На кожне ребро по блакитній птиці?Щодня підіймаюсь з глибин огуди,Щодня переорюю змучені груди —Од краю до краю ребра покраю,Може, колись доорюсь до раю.– Не дооретесь, діду, помрете.Доточите ребра до ребер планети.Скорбота (1940)Був собі тато, була собі мама, було собі я.Тато сиділи собі на ослоні.Тато робили мені вітряка,А мама кашу мені варила,А киця Мурка гралась собі з хвостом.А прийшли дядьки, кричали на тата.І мама мене зачинила у хаті,І киця кричала на мене без мами.Кричала киця на мене,Кричала мама надворі,І я кричало, бо всі кричали,І з печі так пахла гречана каша.Захотілося татові спати,Склали руки йому на грудяхІ поклали тата на лаві.А я собі кричало: «Дайте каші!Ну, мамцю, дайте каші, люба мамцю!»Мама плаче коло печі, а я плачуколо мами.Отож піду до тата, нажаліюсьна маму:Я хочу собі каші, а мама не дає.Свічка на столі. Руки на грудях.Був собі тато. Тепер тільки мама та я.

Сковорода і Шевченко

Вони сиділи на старій могилі,Григорій і Тарас, – задумані, смутні.Котили трави сивуваті хвиліВ полинній степовій широчині.Орел купав лисніючі пір’їниВ похмурих блисках пломінких заграв,Та чорний плащ лежав крилом орлиним,Та витертий ціпок на горбі спочивав.Стрибало низом перекотиполе,Обшугане, закурене, руде.«Така і ти, Вкраїни клята доле,Не знаєш пристановища ніде,А лихо вітром за тобою гониться», —Григорій стих. Над пащами яругЛетіло перекотиполе прямо в сонце,Що опускалось полум’ям за пруг.«Дивись, – Тарасу не сиділось долі,Схопивсь і брата за плече підняв. —Летіть в пожежу українській долі,Щоб випалити панство там до пня,Щоб з попелу, де небо неозоріє,Прекрасний Фенікс чарував віки,Щоб ти йому, мов гóлубу, Григорію,Давав пшениці поклювать з руки».Той посміхнувся. Він уже розгледівНад Україною розкрилля золоті…Так друзі зустрічаються в легенді,Коли не можна стрітись у житті.

Пам’ятник Міцкевичу у Львові

Кинув руку застережно:«Зачекай-но, Аполлоне!» —І навік прилип крилатийдо лискучої колони,Бо ж поету гуркіт чути,бамкіт криці об каміння,Дзвін кайдання осоружний,видно іскор палахтіння.Хто ж це там здіймає молоті гранітні лупить брили,Аж рясні росини потуплечі бронзові зросили?Хто католицьку підступність,підлість цісарську облесну —Все здолав і провіщаєраннім громом красну весну?!Аж луна летить із Львованад усі земні широти,І вслухається Міцкевичв гул Франкової роботи.Кинув руку застережно:«Зачекай-но, Аполлоне!» —І навік прилип крилатийдо лискучої колони.Він злетів сюди із неба,щоб Адаму ліру дати,Але брат заслухавсь брата —Бог ще може почекати!

Плугатар

Що за година, що за причина —Здибився світ од наруг…Став на межу молодий Тичина,Врізав у землю плуг.Всяке перекотиполе під пласт лягало,Всяка ромашка бліда,Чорнозему брили круто вергалаМіць молода.Полин прикидав, нехворощ різав,Краяв за пругом пругГартований шмат заліза —Плуг.Слухняна веселка йому награвалаНа сонячних струнах,І до чепіг прикипалаРука юна…Куди не підеш Україною —Сонце кларнетить навкруг.Хай голова в інеї —Краєкрицевийплуг!

Назимові Хікмету – від українця

Твого предкаканчук вузлуватийСік до кісткикозачу вроду,Й ненависне«турчине проклятий!»Закипілоу мого народу.Люта помстакозачою чайкоюУ Босфорікривавилаводу.Слово «турок»палало лайкою,Вічним чварамі злобі в догоду…В твоїгорем задимленіочі,В сині очівдивляюсьХікметові —В них страждання,в них муки робочі,Що ввібрав тиз всієї планети.Мужній лицарнової Туреччини,Мідногорлийнезламний трибуне,Взявши небоплащем на плечі,Йдеш ти з намидо піків Комуни.І, щоб туркибули не затуркані,Цілий світ —твоя аудиторія.На потисквеликому турковіПростягаюдолонюЧорного моря я!

Смерть Шевченка

Симфонія

Пролог

Століття – зморшка на чолі Землі:Всесвітні війни, революцій грози…Дніпро до ніг стежиною пролігІ котить славу в сиві верболози.Поет став морем. Далеч степова,І хмарочоси, й гори – ним залиті.Бунтують хвилі – думи і слова,І сонце генія над ним стоїть в зеніті.Дно глибшає, і береги тікають,Аж небо рве свою блакить високу,І шторми піняться од краю і до краю,Од Ленінграда до Владивостоку.З глибин сердець джерела пружно б’ють —І шумувати морю, не вмирати,Хай ллють у нього і любов, і лють,Тривожну шану, жовч гірку розплати…Художнику – немає скутих норм.Він – норма сам, він сам в своєму стилі…У цей столітній і стобальний штормЯ кидаюсь в буремні гори-хвилі.