Аравійська пустеля (збірник)

Помовчав, дивлячись у розмальоване морозом вікно, і в його просвітлено-зажурених очах я на мить побачив ту далеку весну сорок п’ятого, коли старшина Щедрій повертався до рідного краю з війни, і несли його додому не знищимі пекельним вогнем широкі крила…

Було вже за північ, старий погасив світло, але ми довго не спали тієї ночі – гомоніли про се про те… Чи просто мовчали, прислухаючись, як за стіною гуде-виє лютий… Потім господар крекчучи поліз на піч «у теплі краї» до цвіркуна і бурмотів там, що він уже негодящий, що йому, напевне, тільки й лишилося, що лазити у вирій, «у теплі краї» на печі.

Наспівавшись, старий цвіркун затих – пригрівся та й задрімав напевне. В хаті запанувала тиша, тільки чути було, як цокають на стіні ходики.

Я лежав на лаві, накрившись дідовим кожухом, і дивився у замерзле вікно, що біліло в пітьмі хати. В кутку нижньої шибки, певно, була щілина, і хоч задувало знадвору, той куточок не замерз. Через ту крихітну щілину дививсь я на білу ніч. Віхола-хурделиця поволі вгамувалася, виглянув місяць, і все навколо заіскрилося. Місяць видався мені такою холодною крижинкою, що я щільніше загорнувся в кожух і невдовзі заснув.

І снилося мені, що я сиджу на галасливій Лелечій Раді в Африці, біля кенійського озера Вікторія, і слухаю, як гомонять приорільські лелеки про переліт додому. Як рясно їх злетілося до баобаба в савані! І гілля з-за них не видно. І буцімто я теж сиджу на гілці того «мавпячого дерева» – баобаба, а поруч мене сидить дідок – симпатичний такий… Придививсь я – аж то місяць лютий. І переконує мене, що він зовсім не злий і не лютий, як то ми думаємо про нього, і що він просто образився на нечемних людей і тому лютує…

А в савані ходять страуси, поглядають на Лелечу Раду і так між собою гомонять:

– Дивні ці лелеки! Живуть удома, тут у Африці, а тоді раптом кудись надовго зникають і знову повертаються. Щоби знову кудись зникнути. І не набридне ото їм літати туди й сюди?

А місяць лютий, котрий сидів біля мене на Лелечій Раді, все переконував мене, що він зовсім-зовсім не лютий і навіть не сердитий. Я підтакував йому. Лютий і справді видався мені в Африці добрим і ласкавим дідусем, дуже схожим на діда Щедрія…

А на ранок, так і не половивши окунів в Орелі, першим вистудженим автобусом, у якому я довго не міг зігрітися, поїхав у місто, пообіцявши старому навідатись по весні…

І скільки їхав крізь заметілі та білі сніги, бачив перед собою залиту й спечену сонцем, незнайому мені савану і приорільських лелек на високому дереві, що називається в Африці так кумедно – баобаб.

Весною, будучи у відрядженні в тих краях, вирішив я заодно, як вибереться вільна година, провідати діда Щедрія.

Та вдома старого не виявилось. Сусіда сказав, що він ще зранку потягнув кудись возик. Обіцяв повернутися під обід.

Був уже полудень, і я, присівши на колоду, вирішив дочекатися старого, бо ж давненько не бачились. А присівши, задумався, замріявся, ніжачись у промінні ласкавого сонечка.

Приоріллям ішла весна, і я на повні груди вдихав її прозоре, чисте повітря, відчуваючи в душі якесь оновлення. Дідів двір уже захопив молодий спориш, розлігся в дворі смарагдовими килимами, і такий був ніжний та пишний, що я, простуючи двором, остерігався, щоб не оступитися, бува, ненароком зі стежки і не наступити на нього, не зім’яти, не забруднити чорноземом, що поналипав до підошов, його зелене крихітне листячко.

На причілку хати клаптями весняного неба блакитніли півники, попід тином, поспішаючи, щоб випередити конкурентів за місце під сонцем, пішла в ріст кропива. Кілька кущиків її було зрізано, зрізи свіжі. «Бач, старий уже зварив зелений борщ із молодою кропивою», – відзначив я про себе.

Та ось почувся віддалений скрип, що все ближчав і ближчав, і я вже почав розрізняти вищання коліс возика. Звівшись, підійшов до воріт. Так і є: дід Щедрій неквапом тягне за собою маленький візок на двох високих колесах. Привітавшись, я допоміг старому затягти у двір візок і зачинив ворота. Старий посміхаючись рукавом витирав спітнілого лоба.

– Укоськали старого коня круті дороги, – наче виправдовуючись за свою слабкість, мовив Щедрій. – Нічого ж такого й не привіз, а вже геть ухоркався.

У візку лежало старе колесо від гарби із розсохлим обіддям, потрощеними спицями та втулкою.

– За колгоспною майстернею розбиті вози бур’янами заростають, – розказував дід. – Не так вози, як те, що від них зосталося. То задок, то передок, дишло чи колеса… Нікому вже не потрібні вози, бо немає в колгоспі коней – все трактори та машини. То я й забрав це колесо. Для воза воно вже не годиться, однак…

– Для чого воно? Колесо вже геть ні на що непридатне.

– А от і ні, от і неправда! – жваво і якось по-дитячому вигукнув старий. – Годиться! Останню свою службу воно ще послужить.

І подав мені папірець.

– Читай, що Лелько днями написав.

І я прочитав:

«…своєю сім’єю мені вже час обзаводитись, як обзаводиться у нашому крилатому племені кожен лелека. Назнав я тут одну молоду та гарну лелечку (теж із наших, із орільських). Звати її Леля. Вона мені дуже до вподоби. Просто дивно, що ми раніше не знали одне одного. Як тільки повернуся додому, то відразу ж заходжуся коло гнізда. Доки Леля прилетить (а лелечки у нас прилітають пізніше), наше спільне гніздо буде готове і чекатиме на свою господиню. А я стоятиму край гнізда і клекотом вітатиму свою Лелю… Ой, як то хороше буде, яке то гарне життя у нас почнеться! І будуть у нас лелечата, і дивитимуться вони на світ білий, на край свій, на Оріль з Орількою, як я колись дивився з батькового. І в приорільському небі – високому та дзвінкому – вчитиму я дітей своїх літати… Ой, як хочеться додому, цим тільки й живу…»

І квапна приписка:

«Завтра вилітаємо, уранці. Чекайте мене, діду, з молодою дружиною. Ваш Лелько».

(Цей та інші листи Лелька написані ним, звичайно, лелечою мовою, але автор, розуміючи, що читачі не знають лелечої мови, подає їх тут у власному перекладі – українською.)

Як я листа дочитав, старий на свою хату кивнув.

– Гніздо лелече бачив? То лелькового батька гніздо. Прилетить він з матір’ю до своєї господи, а синові його, Лельку, де поселитися? Спробуй у селі знайти місце для гнізда, коли хат, таких, як у мене, критих соломою, більше немає. Усе шифер та бляха. А на шифері та блясі гнізда не змостиш. От я й хочу допомогти Лелькові. Бачиш он ту тополю, що біля двору росте? Висока, гінка, а вершечок уже всох. От би його спиляти та в розвилці й примайструвати колесо – кращої основи для гнізда годі й шукати. Прилетить Лелько, побачить колесо на тополі і скаже: «Спасибі, діду, це те, що треба…» – Старий посміхнувся. – Може, так і не скаже, але неодмінно подумає так. По-своєму, по-лелечому, а що вже мені подякує, то це вже точно. Та й заходиться на колесі мостити своє гніздо. А з тополі далеко видно – зелений кут Орелі та Орільки – як на долоні. Гарно буде лельковим діткам сидіти в такому гнізді. А неба скільки над головою, скільки неба! Живи! Радуйся!..

Вирішили не відкладати задуманого на завтра, а відразу ж узялися за діло. Дід Щедрій до колеса прив’язав вірьовки. Потім погукав свого сусіда, і ми з ним, як молодші, полізли на тополю, спиляли сухий вершок, а тоді на вірьовках витарабанили туди старе колесо. Вмостили його в розвилці гілок, для безпеки в кількох місцях ще й прикрутили дротом – кращої основи для майбутнього лелечого гнізда і справді годі й шукати.

Спустилися на землю задоволені, помили руки, а дід Щедрій тим часом насипав у три полив’яні миски зеленого борщу з молодою кропивою, хліба нарізав, до хати запросив обідати.

– За здоров’я, – сказав, – тих, хто в польоті – одноденному і тривалому. Тих, хто летить до рідного краю. Щоби дорога їхня була щасливою. – Тоді налив чарку. – Пом’янемо тих, у кого політ вічний – хай буде їм вічна пам’ять…

А зі стіни, з дерев’яної саморобної рамки, дивився на нас Лелько, а біля нього, з іншої дерев’яної рамки, посміхався щербатеньким зубиком Лесик, білявенький дідів синок, котрий змайстрував колись собі крила та й полетів у небо. І батько все життя виглядає його з неба, та й зараз ще виглядає, бо надія у батьковім серці вічна.

Останній лист від Лелька був короткий:

«Уже залишилася позаду Кенія (вдалині майнув і зник за обрієм Індійський океан), Ефіопія, Судан, де Білий Ніл, зливаючись з Голубим Нілом, утворює Великий Ніл, пролетіли Єгипет з жовтими гарячими пісками й високими пірамідами і вже оминаємо Червоне море. Як пройдемо Аравію, то відразу ж надішлю вам звістку про себе. А за Аравією вже буде легше: узбережжя Середземномор’я, а там – Балкани, а за ними вже й до України недалеко…

Але попереду – Аравія».

– Попереду Аравія… – замислено повторив старий і враз захвилювався. – А чого це він так пише: як пройдемо Аравію, то звістку дам?

І запитливо й тривожно подивився на мене.

– Чому?

Я міг розповісти старому, що на всьому шляху з Африки до Європи підстерігає лелек небезпека, і гине їх у далекій і трудній дорозі чимало. Особливо в Північній Африці, де місцеві племена полюють на них із луками (там лелека – така ж дичина, як у нас качки). Але найтяжчий і найнебезпечніший відтинок шляху – Аравійська пустеля. На сотні кілометрів простилаються внизу гарячі піски, над якими лютують жахливі піщані бурі, повітря – сухе і гаряче. Там не просто спека, там – пекло. Там – смерть. І – ні краплини води. Їжі ніякої, хіба що сарана. Але це як пощастить її знайти. Пустеля дихає полум’ям, вітри гарячі й пекучі. І над цим пеклом, що спопеляє все живе, треба летіти дні і ночі. Дні і ночі.

Орнітологи підрахували: кожен третій лелека гине над Аравійською пустелею.

Кожен третій падає білою грудкою на пекучі піски Аравії.

А обминути їх ніяк – дорога додому лежить тільки через те пекло.

Про все це я міг розповісти старому. Міг… і не міг.

Натомість я пробурмотів щось бадьоре. Що, мовляв, нічого особливого в тій Аравії… Піски як піски. Ну, може, трохи сонце сліпить… А піски… піски й на березі Орелі трапляються.

– Попереду – Аравійська пустеля, – не слухаючи мене, сам до себе промовив старий. – І кожного вона чекає попереду. Одних раніше, других пізніше, але вона чекає, і її треба здолати, щоб дістатися до рідного краю…

Чекали ми звістки від Лелька, що він благополучно здолав Аравійську пустелю, чекали аж до травня, та так і не дочекалися…

На початку квітня прилетів Лельків батько.

Присівши на дідову хату, старий лелечич, навіть не відпочивши з дороги, відразу ж заходився лагодити гніздо.

Квапився.

До кожної лелечки, що пролітала над селом, радісно клекотів – дружину свою виглядав.

Днів через три і вона прилетіла.

Ах, як вони клекотіли, вітаючи одне одного, як клекотіли!

У них було стільки радості, що вони не знали, як її вихлюпнути, як її подарувати одне одному. І присідали, і крилами махали, і голови на спину закидали, та все радісно-збуджено тріскотіли дзьобами – та так мелодійно, ритмічно!

Цілий день раділи одне одному і ніяк не могли нарадітися, що вони здолали важку дорогу, перелетіли Аравійську пустелю, що вони знову вдвох, що вони в рідному краї, і попереду в них буде стільки днів ясних і ночей зоряних під високим приорільським небом! І вони знову і знову клекотіли, махали крилами і церемонно кланялись одне одному…

А старий сидів на призьбі, слухав їхній бурхливий клекіт і казав, киваючи білою бородою:

– Та воно-то й так… Добре зустрічатися, коли є з ким…

І бачилась йому інша весна, коли він з війни повертався. Не доїхавши попуткою до свого села, зіскочив на ходу. Нетерпіння було таким, що вирішив пройти до своєї вулиці навпростець, городами. Шинелю на руку перекинув, за плечі – речовий мішок, кашкет набакир збив, накрутив на палець чуб на скроні і подався городами, стискуючи в кишені саморобний, з авіаційного дюралю, портсигар – у ньому, в махорці, лежали сережки для Катерини.

Катерина любила сережки.

За роки окупації він не сподівався на звістку, та після звільнення села скільки не писав додому – жодної відповіді. Утішав себе, що, мовляв, війна йде, що пошта нерегулярно працює, все може бути… От з’явиться він негадано, і зустріне його…

Рідна хата зустріла його високим та чорним бовдуром, на якому галки вже змостили гніздо, та недогорілими кроквами і задимленими стінами.

Вишні на причілку теж стояли чорні, і над ними гули бджоли, не впізнаючи знайомих вишень та дивуючись, певно, чому вони не квітнуть біло-біло?..

Щедрія обступили сусіди.

Вони мовчали. А на високому чорному бовдурі галасували галки. Та над чорними обгорілими вишнями гули бджоли – шукали цвіт і не знаходили його.

Катерину розстріляли в сорок другому, як матір офіцера-льотчика і дружину фронтовика-комуніста, розстріляли на кладовищі.

Стоячи під дулами автоматів (розказували йому односельці), Катерина дивилася в небо – може, сина-льотчика виглядала? Може, здавалося їй в останню мить її життя, що вирине з-за хмар коханий синок на крилатій птиці і порятує її?..

Щедрій поклав на її хрест сережки і пішов відбудовувати хату.

Треба було жити і чекати з війни сина.

Чекаючи сина, відбудував хату і посадив нові вишеньки.

Минув травень.

Весна була ще в розпалі, стояли дні ясні, чисті, дзвінкі, ночі темні, зоряні, теплі. Стара тополя тихо шелестіла молодим листям, тільки на її вершечку чорніло ніким не займане колесо.

Лелько не повернувся.

Не судилося йому збудувати власне гніздо, виглядіти в ньому лелечат і вчити їх лету у високому і дзвінкому приорільському небі… Колесо так і лишилося ніким не займаним.

Випала молодому лелечичу Аравійська пустеля.

У негоду чи у вітряний день скрипить стара тополя, чорне колесо на своєму вершку гойдаючи. Не стало воно гніздом.

Іноді старий лелека прилетить на те колесо, стане, зігнеться, вбере голову в плечі, настовбурчить пір’я і стоїть так довго-довго. Буває, що й у нічній пітьмі біліє самотиною на тім колесі.

– Годі, годі вже… – обізветься до нього дід Щедрій (а може, не так до лелечича, як до самого себе, до думок своїх болючих). – Лелька свого ти вже не повернеш. Кожного з нас чекає своя Аравійська пустеля. Кому випаде перелетіти її, кому крила тільки обсмалити, а кому і впасти на гарячий пісок. Лелько впав, інші перелетіли пустелю, отож вашому лелечому роду і не буде переводу.

Помовчить і знову гомонить. Чи до лелеки, чи до самого себе.

– Життя – як теє море… А в пісні як співається?.. Доки море перелечу, крилонька зітру…

Минуло ще кілька років.

Дід Щедрій геть побілів, і коли сидів на ослінчику під розквітлою вишнею, то здавалося, що його біла борода теж по весні розквітла вишневим квітом.

Йшла його вісімдесят сьома весна.

– Це ж треба стільки прожити, га? – дивується старий. – Вісімдесят сім годочків, як один день! Уже давно Катерина з сином до себе кличуть, а я все живу та живу…

Згадував сина, білявенького Лесика із щербатеньким зубом.

У сорок першому Лесик уже був лейтенантом. У кінці травня сорок першого мав приїхати до батьків у відпустку. Катерина хату вибілила, зіллям її заквітчала, а він вудочки лаштував – Лесик у листах похвалявся: як приїду у відпустку, то відразу ж за вудки і до Орелі!.. Та все в листах доскіпувався, чи беруть у Глухому озері щуки, а на Орелі, біля засохлої верби, окуні?

Замість відпустки Лесик вилетів на фронт.

Фотографії обіцяної так і не надіслав, і лишилася від нього та, єдина, де він знятий ще хлопчиком у воротах…

Лесику було в сорок першому двадцять, батькові – сорок п’ять.

Ідучи на війну, Щедрій казав:

– Якщо моєму роду випаде зустрітися з кулею, то нехай вона дістанеться мені. Я пожив більше та й щастя любові спізнав. А Лесик ще тільки починає жити – не можна йому з кулею зустрічатися, йому ще треба по війні гніздо своє вити, радість любові спізнати, дітей виростити і в світ білий пустити…

Ворожа куля таки випала їхньому роду – тільки прийняв її Лесик.

Не перелетів криваве море війни.

Не повернувся він до рідного краю, не вийшов росяним ранком з косою на луки, не посидів з вудочками біля Орельки, не цілував дівчат і дітей своїх не лишив у світі білому.

Чекав його батько аж до сорок сьомого.

А тоді прийшов папірець: у сорок третьому капітан О. Т. Щедрій не повернувся із бойового завдання.

Він не повернувся з польоту й досі.

Капітаном сина свого Щедрій не уявляє, бо так і не побачив його жодного разу в офіцерській формі з погонами. Син назавжди залишився в його пам’яті білявеньким хлоп’ям із щербатеньким зубиком, невгамовним Лесиком, котрий потай од батька-матері майструє собі за хатою крила…

А вишні квітнуть, а бджоли гудуть, а весни йдуть і йдуть, а старий все сина свого згадує та виглядає… А раптом… Серце не хоче змиритися, що сина немає, а пам’ять вічно жива, не хоче забути його образ.

А син усе не повертається з бойового польоту.

А наступної весни, як ховали Тараса Микитовича Щедрія, прилетіли до його двору із теплих країв двоє молодих лелек – він та вона. Пара хазяйновито оглянула колесо на тополі, і молоді лелеки, церемонно розкланявшись на колесі одне одному, скріпили тим ритуалом неписану свою шлюбну угоду.

Так у світі крилатих народилася ще одна сім’я.

Коли старого – геть білого у червоній труні – виносили з двору, лелече подружжя мостило собі гніздо на високій тополі.

А над ними, над селом, над Ореллю з Орількою, над усім приорільським краєм весняними вітрами дзвеніло високе голубе піднебесся, і молоді лелеки в злагоді гомоніли між собою: як то добре буде їм, коли вони навчатимуть у рідному небі дітей своїх високо-високо літати.

Бо крилатому роду – нема переводу.

Подорож до Самари Дніпровської

1. Відкриття

Чи знаєте ви, що таке Присамар’я?

Чи знаєте ви, що таке Самара Дніпровська?

«Знаємо, знаємо!» – вигукнете ви. Присамар’я – це басейн ріки Самари, а Самара – це ліва притока Дніпра, довжиною 311 километрів. Походження назви «остаточно ще не з’ясовано», запевняють топонімічні словники. Дехто вважає, що від татарського самарк, себто «волове ярмо». За переказом, татари розпинали на ярмі християн, які не хотіли приймати мусульманську віру.

Що ж, за гідронімічними словниками це, мабуть, і так. Самара – це ліва притока Дніпра, довжина 311 кілометрів. А ось, на думку професора Дніпропетровського університету, доктора біологічних наук А. Бельгарда, це – диво-дивнеє, це щось таке… принаймні значно поетичніше, аніж просто 311 кілометрів. Бо навіть професори іноді бувають поетами.

«Серед степових просторів Південно-Східної України район, що прилягає до середньої течії ріки Самари Дніпровської, являє собою дивовижне сполучення найрізноманітніших ландшафтів. По схилах деяких балок на правобережжі збереглися невеликі ділянки степових цілинок, що по весні стають сріблясто-ліловими від тирси, суцвіть шавлії. („Точно, точно! – вигукуєте ви. – Бувало, йдеш за грибами і виходиш до сріблястого озера. Ближче підійдеш – аж то тирса цвіте. А скільки там конвалій, фіалок, медуниці, материнки! А пижмо, а звіробій! А молодило на пісках, а… Та хіба про все згадаєш!“). Лівий берег ріки починається з заплави, що являє собою сполучення дібров, лук, високотравних боліт і мальовничих озер, де на дзеркальній гладіні лежать глечики. На заболочених ґрунтах – ціла колекція папоротників, серед яких виділяється своєю витонченістю папоротник „страусове перо“. А поруч – піски. Справжні дюни! Тут знаходиться найпівденніший на Україні форпост сосни і берези. Під шатами їхніх крон такі північні рослини, як плавун, хвощ, папороть, ростуть по сусідству з лісовими орхідеями, любкою дволистою, коручкою, зозулиними слізками. Фауна присамарських лісів також включає ряд видів, не властивих степовій зоні. Тут і дятел, і повзик, і довгохвоста синиця, і лось, і видра, і дикий кабан, і косуля, і куниця, і борсук. З півдня до тераси боліт прилучається „солоний лиман“, що забезпечує місцеву лікарню цілющими грязями».

Так ось автор і відкрив своє (СВОЄ!) Присамар’я, своє грибне царство[2]. А територія Присамар’я, себто територія авторового грибного царства, чималенька – 15 тисяч гектарів! І це між індустріальними центрами, такими як Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Павлоград.

Але – досить вступу. Час уже збиратися по гриби.

Чи знаєте ви, з чого починається похід за грибами?

О, це не так просто, як вам здається!

«Знаємо, знаємо! – упевнено вигукне тут котрийсь із бувалих читачів. – З корзини. Бере грибівник якийсь там козубець-луб’янець і…»

Так-то воно так і… не так.

Похід за грибами починається з однієї дуже важливої розмови… Так, ви вгадали. З дружиною. Бо тільки-но ви почнете збиратися в ліс, то неодмінно виявиться, що дружина ваша вже місяць чи й два не ходила в кінотеатр, а якраз на цей вихідний і зібралася. Та й фільм зараз демонструється, як сусідка запевняла, «заграничний», ще й буцімто про любов. У Парижі чи в Римі. А тут вас із грибами…

Тому, як самі розумієте, треба дружину підготувати.

– До речі, моє серденько, завтра у нас що? Здається, вихідний. То я, мабуть, моя зозулько… (варіант: ластівочко, синичко, журавочко, лебідко, галочко… Крім пернатих, радимо використовувати і ссавців: кішечко, білочко, куничко, лисичко… ну і так далі). Завтра той… За грибочками поїду.

– Знову-у??! Знову у вихідний тинятимешся поза уманню, а я… я… на кухні… у… у…

– Ах, моя лебідонько, – квапитесь ви, доки джинн ще не вилетів із пляшки. – Чому на кухні? Мусиш ти хоч раз культурно відпочити? От і сходи у кіно.

– Та я й так щовихідного сама! Бо тебе носить бозна-де. Ні, ти мені скажи: є у мене чоловік чи нема? Ах, є? Тоді я піду в кіно так, як ходять усі щасливі жінки: зі своїм чоловіком.

– Звичайно, я вдячний тобі, моя лебідонько, що ти хочеш зі мною у кіно, але ж – грибочки…

Тепер лишається запитати: чи знаєте ви, що таке гриби?

У Словнику української мови (том 11, стор. 165) сказано так:

«Гриб – це нижча безхлорофільна рослина, що має форму шапки, надітої на ніжку, і розмножується головним чином спорами».

І все. Просто і ясно.

Що ж, усе це так, але якби-то укладачі Словника знали, яку радість дарує людині ота «нижча безхлорофільна рослина, що має форму шапки, надітої на ніжку», то вони про гриб, напевне б, цілу поему написали. А якщо й не поему, то хоча б таке:

«Приблизно з половини липня, як тільки проллються над навколишніми лісами золоті, вперемішку з сонцем дощі, і затуманяться полудневим маревом далекі узлісся, з половини липня і майже до самого жовтня повітря у нашому місті стійко пахне грибами. Не знаю, кого як – особисто ж мене цей дух так бентежить, що я, здається, готовий чимдуж бігти з луб’янцем хоч куди – в бір чи в березняк. І серце виповнюється тихою світлою радістю, яка знайома кожному заповзятому грибівнику».

Отже, грибівник – це той, хто збирає гриби. (Не плутати із словом «грибник» у Даля, там воно означає… пиріг із грибами.)

Так от, автор – один із тих, хто збирає гриби. А скільки у нас мільйонів грибівників – точної цифри не знає, мабуть, і всезнаюча статистика. Є вони навіть серед поетів і серед солідних прозаїків, і вони (зокрема, прозаїки) ось як пишуть про своє захоплення:

«Кажуть, козуб терпінням повниться, але не вся та радість, що в козубку зібрана, – мені, може, тим ще люба ця красна пора року, що будить вона в людях – від малого до великого – почуття світлі, помисли добрі – про красу рідного краю, про щастя жити на землі, і, захоплені здоровим азартом, ми самі навіть не відчуваємо, як підносить нас над буденністю відчуття вічної спорідненості з природою».

Отож, дорогий читачу, за козубець, за дружину і… Навіщо їй у вихідний удома сидіти? За корзину, за дружину і – в ліс. І кваптесь, кваптесь, бо грибна пора… Ось вам на цю тему усмішка.

«Дідусю, – звертається мале грибенятко до старого гриба, – розкажи, яке було життя удавнину, днів із дванадцать тому».

Ось який вік у грибів! А деякі з них (наприклад, підосичник) живуть ще менше: 6–7 днів. Але на наше безмежне щастя, ростуть вони не всі разом і не всі в один день.

І нарешті останнє: кому за грибами ходити?

Відкриємо словник Грінченка: «Щасливому по гриби ходити».

Відкриємо словник Даля: «Счастливому по грибы ходить».

А хіба ми з вами не щасливі?

2. Треба встати ні світ ні зоря

…Усю ніч жахаєшся, щоби не проспати. І знаєш, що не проспиш, що неодмінно схопишся, як і треба, о четвертій ранку, схопишся, як заведений, а все одно жахаєшся… Прокинешся, як з води вискочиш: ху-ух!.. Скільки там?..

Навшпиньках крадешся в куток, де на стіні годинник висить, а воно ж темно. Обережно ставиш стілець, ще обережніше піднімаєш ногу на стілець і… З гуркотом летиш у куток. Нога сприснула.

– Хто там??? – переполошено зі спальні дружина.