Невідоме Розстріляне Відродження

За цей час він кілька разів уберіг Трохимову обору від злодіїв і на цій службі позбувся одного ока, що йому вибив його п’яний Трохимів сусід.

IV

Якось пізньої осені Трохим повіз хуру до міста, й Брунька пішов за ним слідом. Але біля вокзалу він трохи забарився й знову загубив свого господаря. Власне, він міг би його й наздогнати, та якраз тоді підійшов поїзд і перетяв йому путь. Коли ж промайнув перед ним останній вагон і Брунька вискочив за переїзд, то Трохимової підводи вже не було видно. Він побіг уперед прямою вулицею, але скільки не оглядався, вже не міг уздріти ні бородатого дядька в полатаній сірячині, ні розхряпаного воза, навантаженого лантухами. Потім він знов повернувся до вокзалу й почав обнюхувати шлях. Але за той час встигло проїхати кілька чужих підвід, і вони розпорошили знайомі йому запахи. Тоді він вдруге побіг прямою вулицею й через якийсь час опинився біля великого парку.

Так він і пробігав цілий день, заглядаючи під чужі вози й зупиняючись біля кожного дядька в полатаній сірячині.

Надійшов вечір. Небо вкрилося густими хмарами й повітря стало сизо-чорним. Почався дрібний дощ.

Брунька вийшов на базарну площу, де вже одного разу зазнав подібного лиха, і вперше за весь день сів на мокрий брук. Він ще й досі не втратив надії знайти Трохима й час від часу нервово повертав голову, ширяючи одним оком по відлюдних базарних провулках.

Та скоро зовсім потемніло й годі було щось побачити.

Тоді він ліг на тому ж брукові й задрімав.

Але невдовзі він прокинувся від страшного грюкоту, що наче йшов з-під землі, і розплющив – своє око. Просто на нього їхала хурка й загрожувала потрощити йому кістки. Кругом неї танцювало пухнате повітря від ліхтарів і освітлювало брудні калюжі.

Він підвівся й пішов шукати притулку. Мжичка не вгавала. Вовна йому намокла й вогкість пробиралася до самих кісток.

Нарешті, в кінці вулиці заманячили дерев’яні переходи через рівчак і він поліз під них з наміром перебути там ніч. Але рівчак залило водою й не було там жодного ступня сухого місця, де Брунька зміг би вмостити своє зморене тіло.

Тоді він знову опинився на базарній площі й заліз під порожні ящики, що стояли біля рибної крамниці.

Спочатку йому хотілося спати. Та незабаром заболіло в суглобах і сон відлетів. Потім йому заманулося їсти. Гострі рибні запахи лоскотали ніздрі й дражнили. Десь під грудьми стиснувся порожній шлунок, і слідом за цим його рот наповнився тягучою, клейкою слиною. Він виліз з-під ящика й нюхнув повітря. Але дарма було шукати поживи! Крамниця була замкнена на кілька замків, а покидьки, що тут бували вдень, давним-давно підібрали інші собаки.

Він повернувся назад і почав слухати дощове шарудіння. Раптом в його уяві промайнула Трохимова постать. Вона побула з ним одну хвилину й щезла.

– Де це він тепер, і як його шукати?.. Чи може він кинув його напризволяще, доживати віку в мандрах?..

Згодом біль у суглобах знову розійшовся й нагадав йому про старість. Крутило в кістках, стискувало у грудях, і ноги, що раніше не знали ніякої втоми, дрижали, як у пропасниці. Справді, він нікчемний уже пес, бо не здолає навіть дістати маслака, щоб вдовольнити свій шлунок!

Він крутився всю ніч з боку на бік, прикриваючи хвостом свої ноги й намагаючись заснути. Дощ забивав під крила ящика й мочив йому спину.

Ранком він облизав дінце з оселедчаної діжки й знову взявся шукати Трохима. Дощ, нарешті, вщух і на якийсь час виглянуло сонце. Базарна площа залюдніла й укрилася гамором. Обабіч вулиці шикувалися селянські підводи. Запасні баби злазили з полудрабків і розкладали біля коліс свій крам. Він побіг туди й обійшов з кінця в кінець усю вулицю, але господаря свого не зустрів. Він побував ще раз біля вокзалу, і вже потім став бігати по всьому місту, покладаючись на щасливий випадок, що приведе його до розхряпаного Трохимового воза.

Та опівдні його переміг голод, і він припинив те гасання. Тягуча слина бігла вже пасмами й він ледве встигав облизувати губи. Йому ще ніколи так не хотілося їсти! Треба було негайно щось проковтнути, бо ось зараз піде обертом голова й знемічнілі ноги відмовляться ходити.

Тоді він згадав за вчорашні рибні запахи й удався до своєї ночівлі. Базар уже порідшав; вози пороз’їжджалися, а перекупки ладналися полуднувати.

Брунька підійшов до одної з них і вперся оком у шматок хліба, що лежав край ятки.

Перекупка гримнула на нього й шпурнула цеглиною. Одначе, він не рухнувся. Його дарма було злякати побоєм, бо голод заступив йому всі інші інстинкти. Він чекав довго, поки, нарешті, йому не пощастило підібрати крихти навколо ятки. Потім він відшукав ще пару оселедчаних хвостів, обгризених щурами, й закачану шкоринку хліба. Він з’їв ці покидьки й вперше за два дні кріпко заснув.

З цього часу він і став звичайним бойовим псом, що їх сотні ширяє по місту, відшукуючи собі поживи. Згадка про Трохима і його двір скоро вивітрилися з його пам’яті, бо зранку до вечора надолужав голод і не було часу думати про щось інше. За кілька днів перебування в місті він схуд, охляв і ще більше постарів. Вовна йому настовбурчилась, кульші повипинались з-під шкури, а задрипаний хвіст сливе волочився по землі. Він обернувся на брудну огидну тварину, і людина обходила його з презирством, побоюючись торкнутися вовни й закаляти свій чистий одяг. Він і сам зрозумів уже, що він нікому непотрібен, зайвий тут серед людської метушні, і що ті часи, коли він розпилювався в природі і її чув її пісню, давним-давно минули. Годувався він з покидьків, що відшукував їх у рівчаках, ямах, під возами. Часто йому доводилося відстоювати їх грудьми, бо на кожному кроці бродили голодні пси й кожен з них норовив загарбати відшуканий харч. Інколи він звертався до людей, просячи жалісним скигленням поділитися їжею. Але завжди його проганяли, а інколи навіть били. Ночував він на смітниках, під ворітьми, ятками, а частіше під голим небом. Йому ніколи не доводилося дві ночі поспіль перебути в одному місці. Затишні ящики кудись щезали, а дивись – у кублі, що він переспав там ніч, уже заліг інший і шкірить йому зуби.

Незабаром він звик до цих поневірянь і героїчно помирився з своїм безталанням.

Якось, блукаючи провулком, він зайшов у якийсь двір і несміливо зупинився біля воріт. На ґанкові стояла маленька дівчинка, вбрана в зелену сукню. Кругом неї, по двору ходили білі голуби. Вона кидала їм крихти з рукава й сміялася – Брунька задивився на неї і йому вперше за ці роки навідався давно забутий образ Христі. Справді, десь і вона вбиралася в зелену сукню й так само весело сміялася. Він наблизивсь до ґанку й сів поодаль табуну голубів, чекаючи, що ось вона підійде до нього й полащить йому спину. Але дівчинка, не помічала його. Він замурчав стиха, щоб звернути на себе увагу, й напружив лапи, збираючись зустріти її привітним стрибком. Тоді вона повернула голову, глянула на нього й злякано поточилася до дверей. Ні, то була не Христя! Та ніколи не тікала від нього й не затуляла руками лиця!

Одначе, дівчинка скоро заспокоїлась і кинула йому шматок хліба. Брунька проковтнув його, навіть не перекусивши надвоє. Тоді вона, бачачи його голод, винесла з хати ще кілька шматків і шпурнула їх насеред двору. Він з’їв їх пожадливо й почув у тілі солодку втому.

А по годині вони були вже друзями й Брунька ухвалив собі лишитися в цьому дворі. Йому бо знову закортіло зігріти десь у затишку свої старечі кістки й забути поневіряння. Він плекав цю думку й ходив слідом за дівчинкою, аж поки її не покликали в хату.

Потім він узявся за досліджування двору й знайшов собі за шопою притулок. Там у кутку між стіною шопи й парканом стояв старий триногий стіл; під ним лежало якесь дрантя, що вже вибуло з господарського обіходу, і він зробив з нього кубло.

Нарешті, він згорнув своє тіло в клубок і спокійно заснув. Сухе ганчір’я зігрівало його й навіювало йому приємні сни. Він знову бачив Христю й багато різних страв.

Прокинувся він над вечір. Надворі йшов дощ і десь поза столом віяв рвучкий вітер. Але це його не засмучувало. Груба покрівля столу захищала від холодних струменів, що збігали з даху шопи, а вітер, переп’ятий парканом, не досягав його кубла. Навпаки, було приємно слухати, як десь над головою барабанили важкі краплі й навівали дрімоту.

Згодом він підвівся й обережно заглянув у двір. Там було відлюдно й тихо. Лиш одинокий кіт, не зважаючи на дощ, лазив по краю ринви й полював за горобцями.

Тоді він повернувся до зігрітого місця й знову ліг.

Але раптом прокинулися всі хвороби, що він дістав їх на базарі, і він не міг уже заснути. Боліло в спині, в ногах; почалася різачка в шлункові, що прикинулась йому від довгого недоїдання. Він підводився й знову лягав, крутився, і коли вже біль ставав нестерпучим, тихо скиглив. Проте, затишок і теплі ганчірки перемогли недуги й під ранок він заспокоївся.

Другого дня він зустрів дівчину в зеленій сукні біля шопи й повів її до свого кубла. Вона знову принесла йому хліба і несміливо торкнулася пальцем Бруньчиного писку. Він подякував її кількома стрибками й на ознаку вірності облизав їй руку. Потім відшукав ще помийну яму і за харчі вже не турбувався зовсім.

Невдовзі він оклигав і призвичаївся до думки, що живе в своєму дворі. Болі потроху минали й незабаром зовсім принишкли. Вовна йому знову прилягла й узялася в звичайну масть.

Якийсь час він знався тільки з дівчинкою в зеленій сукні, але згодом став показуватись на очи й іншим мешканцям двору. Проте, ніхто не звертав уваги на приблудного пса й він з власної ініціятиви заступив до обов’язків сторожа.

Одного разу він напався на присадкуватого товстого чоловіка, що ввійшов у двір і обірвав на ньому штани. Та, як виявилося, то й був господар ції оселі. Він дуже розгнівався, що в його двір ходять бойові пси, й вигнав Бруньку в провулок. Той перестояв якийсь час за ворітьми й, соромлячись своєї помилки, переліз через паркан у садок і тихо пішов до свого кубла. Але присадкуватий чоловік, здається, стеріг його й знову вигнав з двору.

Тоді Брунька похнюпив голову і зі збитою оскоминою пішов шукати нового притулку.

Та того дня здибало ще одне нещастя, і на цей раз уже останнє.

Йдучи провулком, він стрівся з тічкою, що вела за собою мало не десяток псів. Один з них перетяв йому путь і без усякої причини почав шкірити на нього зуби. Брунька хотів обійти його, але пес раптом кинувся на нього, збив з ніг і вп’явся йому в горло. Кілька разів він підводився на ноги й наважувавсь тікати, але його знову підбивали й калічили далі. Він був найслабший між ними, а зграя дужа своєю кількістю, і через те йому не було пощадку.

Нарешті, тічка рушила далі й розлючені пси облишили пораненого Бруньку на дорозі. Він підвівся на передні ноги й раптом почув у спині гострий, пронизливий біль, і слідом за цим його задні ноги перестали ворушитись. Пси перекусили йому хребет і в кількох місцях понівечили тіло.

Він ще раз зробив спробу витягти свій тулуб з мокрого багна, але дарма було й ворушитись. Тоді він опустив голову на землю і знеможений заплющив око. З пащі йому юшилася кров і все тіло горіло мов у вогні.

Та незабаром вогонь той обернувся на задушну спеку й Брунька втратив ясність думок. Йому здавалося, що оце тільки сьогодні Трохим піймав його на базарі й веде в село. А то він знову сидить на прив’язі біля загороди й умирає від спеки. Інколи жар спадав, і тоді до нього приходили Христя, Мокій, мура корова й по черзі пестили йому спину. Але вони завжди кудись поспішали й знову лишали Бруньку самого пектися на сонці.

Він пролежав у провулку чотири дні. Часами його око розплющувалося, і він з здивованням оглядався навколо себе. Не було ніякої спеки, ні Трохима! Йшов рівний густий дощ, і в калюжах здіймалися бульби. Поблизу нього валялися пасма вовни, а поодаль бігала юрба краснощоких, життєрадісних хлоп’яків і, пустуючи, кидала в нього грудками мокрої землі.

Ранками до нього приходила якась жаліслива жінка й приносила йому шматки хліба. Але він не з’їдав їх, бо раптом десь бралися пси з сумежних дворів і віднімали той харч.

Потім думки його знову прояснилися і він почув свій кінець. Як і людині, йому промайнуло в уяві його життя, невідомо для чого прожите й обрямоване радощами й горем. І напослідок він засмутив собі серце. Проте, це тяглося недовго. Десь несподівано взялися волохаті материні груди й обвіяли теплом, що вкрило пеленою його мозок. Скоро все щезло й обернулося в ніщо – в темну, вічну ніч.

Ладя Могилянська

Народилася 7.11.1899 р. у Чернігові в родині українського письменника та громадського діяча Михайла Могилянського. Закінчила у 1917 р. гімназію в Петербурзі, а на початку 1920-х Чернігівський ІНО.

Друкувалась з 1919 р. в журналах «Просвещение» (Чернігів), «Зоря», «Червоний Шлях», «ЛНВ», «Всесвіт», «Життя й Революція», «Нова Громада», в газеті «Селянське Життя» (Чернігів, 1924) та ін. 16.01.1929 р. поетеса була заарештована. Напередодні арешту працювала у редакції газети «Червоний Стяг» у Чернігові. 9.07.1929 р. її засудили до розстрілу, який замінили десятьма роками таборів. Термін відбувала на Соловках і Бел-Балтлагері на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Працювала друкаркою, кілька віршів їй вдалося російською мовою надрукувати у журналі «Соловецкие острова». У 1933 р. її достроково звільнили і вона продовжувала працювати вже у Дмитлагері як вільнонаймана у літературно-художньому журналі «На штурм трассы» та редактором табірної газети українською мовою «За нову людину», де також друкувала вірші. У 1935 р. побачила світ перша книжка поезій Л. Могилянської із символічною назвою «Два канала», до якої увійшли поезії російською та українською мовами. Зокрема й така:

Ось і осінь… Стук коней бадьорий…Марить сад шипшиновим кущем…Ми скарбницю літа тільки вчораВідмикали золотим ключем.Тільки вчора блискавки зухваліПавутинням в небо уп’ялись,А сьогодні – вітер на каналіЖмутками розкидав жовтий лист.

Навіть сам Максим Горький, оглядаючи творчість каторжан, назвав вірші Могилянської «отличными стихами». Поетеса написала у таборі також лібрето опери «Казка про мертву царівну» М. Черняка.

21.07.1936 р. Л. Могилянську прийняли кандидатом до Спілки письменників СРСР. Але, шукаючи якогось захисту у тих важких умовах, Могилянська близько зійшлася з начальником Дмитрівського лагеря НКВС Семеном Фіріним. За чутками, навіть вийшла за нього заміж. Це було фатальне рішення. 11.05.1937 року Л. Могилянську заарештували у справі С. Фіріна, а 5.06.1937 р. її засудили до розстрілу. Вирок виконали 6.06.1937 р. «Место захоронения – Москва, Донское кладбище».

«З ранку до вечора жала…»

З ранку до вечора жалаБіль колосків золотих,Міцно в снопи їх в’язала,Долю шукала між них…Мстилась русалка за мукуВ душу скривавленим сном:Боляче врізала рукуВвечері гострим серпом…Пізно верталась до хати,Серп на раменах горів.Слухали верби патлатіВтомлений сонячний спів…

Літнє

Вже красується, мов жито, світлий сум,Вколосилася зерном моя печаль…Бо навік відбила сонячну красуМолодих очей душі холодна сталь…Повний лебідь з неба зорі розігнав,Срібний лебідь таємниче-сивих хвиль…Хто ж це маки із життя мого украв?Хто ж це дав замість меча холодний біль?Плачуть зорі, вириваючись з пітьми…(… Переможе молодая кров моя!)Плачуть дзвони: «Ти така ж, така ж, як ми!»Їм всміхаюсь: «Ви такі ж, такі ж, як я!..»Вітер влив надії в золоту косу,Познизав в намиста смутку мій кришталь…Бо красується, мов жито, світлий сум,Колоситься вже зерном моя печаль…

«Вітер весняний співає…»

Вітер весняний співаєПісню свою золоту…Вітроньку! Тихо! Благаю!Яблуні білі в цвіту…Не розривай їх, не треба!Знаєш ту казку життя?Тут десь кінчається небоІ починаюся я.Казку громів і блакиті…Тихо назустріч іду…Хочу по новому жити!Яблуні білі в цвіту…Птицею хочу зробитись,Білим, німим пелюстком,Хочу… комусь-то приснитисьЛегким і радісним сном…Вітер весняний колишеВіття прозоре в саду…Вітроньку! Любий мій! Тихше!Яблуні білі в цвіту…

Травневі трави

Десь далеко в вечірнім спочинкуШлях упав під стомлені верби…Позривать романці й конюшинку!Цілувать його порох тепер би!Квітнуть очи від тьмяного болю,І не зраджує нас неминуче…У покорі чи в дикій сваволіНе побігла до річки під кручу?Пароплав не витримав муки:Раз, і вдруге, і втретє крикнув…– Чом вуста твої, чом твої рукиДо цілунків моїх не звикнуть?Достигали травневі травиЗа парканом біля городу,І спалахнули очи лукаво,Наче змова вогнів на болоті…– Заспівай, заспівай, як сокілПобратавсь з сизокрилим орлом!..Найсолодше щастя і спокій —Хто чекає кари на горло…Найсолодша радість у травах,У травневих травах достиглих,А майбутнє, мов тіні мляві,Заломивши руки, пробігло.Вкрились кров’ю вуста сталеві,Шлях у вербах розбивсь на шмаття…Так той вечір щастя травневийНа життя впав чорним прокляттям.

Осіння поема

Маркові Вороному присвячую

ІЩо ж, ти мені співала непогано,Ти пестила, як друг, втішала, мов сестра…Не знала я, вколисана в туманах,Чи то любов, чи то жорстока гра…Ти не моя… ти ж тільки осінь-осінь.Не хочу я твоєї глибини…Нехай світанком скам’янілі росиРозкажуть пошепки мої надійні сни…Ти їх послухай, зраднице лукава,Дивись – твій сухолист знов у тумані зник…Я мудрість випила до дна в достиглих травах,До дна душі пройшов солодкий сік…Візьми, візьми назад свої дарунки,Твій сухолист мене не подола,Ти поверни мої цілунки,Що, заворожена тобою, я дала…Що ж, непогано ти мені співала,Втішала, мов сестра, і пестила, як друг…З якою мукою в нестямі цілувалаЯ пальці довгії твоїх печальних рук.ІІЩодня все тануть голубі простори,Щодня прозоріє замріяна печаль…Тополі обнялись, і хтось смертельно-хворийОдяг в останній раз бурштини і кораль…Глибока осінь, наче дно криниці,Що вабить таємничо-тихим дном…А в небі тануть дні… і линуть в ірій птиці,Черкаючи об мури хмар крилом…Невже ж відваживсь ти тут зимувати?Невже тобі такий міцний полон?В сплетінні вій твоїх, в очей суворих ґратахЗаплутався лінивий юний сон…Ну, що ж, зимуй. В одвічнім шумовинніНехай загасне полум’я турбот,В таємнім шелесті і шепоті невпиннімЄ щастя для таких, як ти, істот…А вчора – мов у сні (навколо жовтий жовтень,І сон землі й мережаний туман…)Учора над кущем засохлим і пожовклимЯ вчула ясно пахощі троянд…ІІІСьогодні голуби мої тривожніКружляють у осінньому танку…Ти – тільки випадковий подорожнійНа запашнім, заквітчанім шляху…Чи крук там очи виклював у трупа,Ті очи, що ціловано не раз,Чи так напитися схотіли спраглі губиЗ криниці болю, з джерела образ.Так дівчина над лісовим струмочком,На мостом перекинутій вербі,Співає тихим, тьмяним голосочкомПро сокола, що горлицю любив…А потім схилиться і жалібно заплаче,Що папороть у гаї не цвіла,Що чорний крук над трупом знову кряче,Що сині очи стали мов зі скла —І прийде випадковий подорожній,Немов би чув, неначе знав усе,І в подарунок чистий і порожнійЇй зайвину весни своєї принесе…IVТак сталося… Порожня і величнаІ знов холоне чорная земля,І на скрижалях мудрих і одвічнихВам присуд пишеться, спустошені поля.Ти хочеш знати, як чуже сумлінняКерує в мороці і зрячим, і сліпим;Се тільки так: в непевнім шумовинніСкоритися промінням золотим…Ти хочеш знати, як у лютім герціВбивається прекрасне й молоде;Се тільки так: твоє розбите серцеЗнов золотою квіткою цвіте…Ти хочеш знать, як тьмяні мертві фарбиЖивуть і дихають від дотику митця,Се тільки так: сховай нетлінні скарби,Пий трунок самоти в коханні до кінця.Так сталося… В утомі без змаганняЩе раз скорилася покривджена земля…Ти хочеш знать, як губиться кохання?Се вічна радість для таких, як я.VКолись у день, як сонцю буйну славуГули чмелі у квітах запашних, —Я лугом йшла… його достиглі травиАж до рамен торкалися моїх…Я лугом йшла… А в небі вічна зміна,А в небі оргія перлинно-білих хмар,Купайлів день в одвічнім шумовинніЗаносив ніж і готував удар.А в тілі і в душі така блискуча повня,Така нестерпна сили зайвина,І так хотілося: на білім щастя човніз уст гранатових отруту пить до дна…І думалось……. ось-ось за поворотом стріну,Підійде зараз той, хто все життя чекав…Нікого навкруги… лиш вічна в небі змінаТа море роменців в зеленім морі трав…Жила… і плутала барвистими стежками,Але навіки привидом моїмЛишилось поле з білими квіткамиТа вічна зміна в небі голубім…

Рондель

Вони пішли від нас, крилаті кораблі,Вони пішли від нас в далеке море Сходу,Так само промені вогнем фарбують водуІ хвиля горнеться до чорної землі.Також пливуть хмарки, як і колись пливли,І на зрадливий мент міняють срібну вроду…Вони пішли від нас, крилаті кораблі,Вони пішли від нас в далеке море Сходу.Так знову ми сами… Самотні, як були…Хай стрінуть на шляху і бурю, і негоду, —Ніщо не зупинить їх радісного льоту!Вперед же, світла і надії кораблі!Вони пішли від нас, крилаті кораблі.

«Коли умирали, то бачили очи рушниць…»

Коли умирали, то бачили очи рушниць,Мов черепа мертві очи…А потім лежали… лежали в траві горілиць,І вітер рвав струни холодної ночі…Коли вони вмерли – нечутно і тихо пройшли,Невинні молитви шептали поблідлі вуста,А ранкове сонце осяяло купу землі,І чорную тінь Вартового – німого хреста…А поруч сміялись волошки в траві на межі,І ранок справляв своє буйнеє свято…Розп’ятий! Ти бачиш? Ти чуєш? Прийди! Поможи!Розп’ятий!

На коні вороному

Він проїхав повз мене на коні вороному…Гинув вечір нечутний в обіймах зелених,В буйних травах губилася стежка додому…На коні вороному повз мене…На коні вороному… повз мене…Без думок до плетня притулилась грудями…Під стальовим копитом шляхи не курились.Спали верби приспані сутінків піснями…Без думок до плетня прихилилась…Коло обрію вежі не знали спочинку…Чи то сонце в очах запалило пожежу?Чи то бог молодий, чи просто людина?Коло обрію мури і вежі…Він проїхав і зник на коні вороному…В росах трави заплакані буйно-зелені…Сонна стежка покликала тихо додому…На коні вороному… повз мене…

Купальські трави

Я не забуду, як ви співали,Зелені трави в Купайлин день!Було повітря у день КупайлиВсе золотеє від їх пісень…Що ви робили цієї ночі?Куди дивились, що ви – такі?Яке це диво відбили очи,Такі прекрасні, такі палкі?..Я за рікою вже нас стрічалоПривітом місто у злоті бань…Повстаньте, люди, у день Купайли!Прокинься, місто, в піснях повстань!

Пам’яті Єсеніна

«До свиданья, друг мой, до свиданья»

(З передсмертного вірша Єсеніна)Написав: – До побачення, друже! —Це останній вихід зі сцени…І ось в газетах, в калюжахЗагриміли: Сергій Єсенін!Хтось напевне матиме спокій,Піде в завтра, в позавтра і далі…Це і все. Скандаліст синьоокийСвій останній скандал одскандалив…Не в московських вулицях хитрих,Як гадав, умерти судилось,По яких ходив у циліндрі,Щоб овес в нім носити кобилам…Не в шинку знайомім і буйнім,Де було так бездумно жити,– Де з бандитами – питво отруйне,Де повіям – поезій квіти.Ні, покликало інше місце,Щоб зірвати останнє з губ цих, —П’яниць і кокаїністів,Божевільних і самозгубців…І слова, божевільні від крови,…Тільки кров’ю рука напише:«В цьому світі вмирати не ново,Але й жити теж не новіше…»І твоє рязанське колоссяУ кривавій одбилось калюжі…Синьоокий, злотоволосий,Прощавай… До побачення, друже!

«Дні летять, як зграя журавлів…»

Дні летять, як зграя журавлів,Гострим кутом дивляться вперед…Бур’янами п’ють вуста земліЗапашних дощів прозорий мед.Літо-молодиця із серпомЗ жнив вертає в голубу сутінь…Рук смуглявих втомлений валом,І стрункого стану довга тінь…Літо-молодице молода!У задумі на плетінь схились;Нерухома у ставку водаНе колише ряски сонних слів…Слухай, літо, золоті слова,Повня сил і щастя навкруги!..Що тобі і як тобі співатьМушу я від повні і снаги?Соняшник на захід аїр втопив,У вогняне коло свій привіт…Хто тебе і як тебе навчивТак сприймати журавлиний літ?Завтра зранку – знову на жнива,І тебе пізнають колоски…Слухай, літо, золоті слова,Повня сил і щастя навкруги!..

В день святого Юрія

Не мені, не мені судилосяСіять мак на твоїх полях…Ой, Пречистая Діво, змилуйся,Пом’яни в своїх молитвах…В день святого весняного ЮріяДо криниці по воду йшла…Божевільною білою буреюЗа криницею вишня цвіла…Міліони прозорих метеликівПрославляли життя і смерть…Запашних міліони келихівП’яним медом наповнені вщерть…І стояла у сні під криницею,Снила ніжно весняним сном,Причастилась весни таємницею,Золотим весняним вином.І було наче зоряна ніч вино,Помутились думки мої…Тільки чую: – Хороша дівчино! —Гей, коня мого напої…Подивилась, а поруч стомленийБілий кінь, як птиця тремтів…А на ньому хтось соняшним променемВ біло-злотнім убранні горів…Ой навіщо я подивилася?Чарівний біло-злотний птах…Не мені, не мені судилосяСіять мак на твоїх полях.Се ж його променясті кучеріЯ тримала в своїх руках,Як тугим перевеслом мучилаХвилю золота в пишних снопах…Чи не його се очи вдосвітаЯ угледіла в небі колись,Коли світлими росами хтось ридав,Схід мережив брилянтом сліз?..Се ж для його убрання пишногоЗолотило сонце сніги,Гаптувало між білою вишнеюСамоцвіти свої дорогі…Се ж його червоними макамиУсміхалися влітку уста…І крижані крапельки плакали,І дзеркалилась в цебрах вода…Та навколо святого ЮріяБілим сяйвом вились пелюстки…Божевільною білою буреюТанцювали свої танки…Напувала коня похилого,Помутилося все в ту мить…І спитала вершника білого:Може б в хату зайшов спочить?Усміхнувся… На тлі зеленогоЗолотою гадючкою спис…– Чи нема на війні нареченого?Ти за нього мені молись…У нестямі до ніг схилилася,Розтопила душу в сльозах…Не мені, не мені судилосяСіять мак на твоїх полях…Тупнув кінь і знялася курява,Закрутився далеко шлях…Зникли очи святого Юрія,Чарівний біло-злотний птах…І, цілуючи білий слід його,Проридала душа свій гріх…Ой навіщо до раю світлогоВводиш, Боже, вродливих святих?