Пророк

ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

ПРОРОК

[Заповіт]

Як умру, то поховайтеМене на могиліСеред степу широкогоНа Вкраїні милій,Щоб лани широкополі,І Дніпро, і кручіБуло видно, було чути,Як реве ревучий.Як понесе з УкраїниУ синєє мореКров вóрожу… отойді яІ лани і гори —Все покину, і полинуДо самого БогаМолитися… а до тогоЯ не знаю Бога.Поховайте та вставайте,Кайдани порвітеІ вражою злою кров’юВолю окропіте.І мене в сем’ї великій,В сем’ї вольній, новій,Не забудьте пом’янутиНезлим тихим словом.25 декабря 1845, в Переяславі

* * *

За що ми любимо Богдана?За те, що москалі його забули,У дурні німчики обулиВеликомудрого гетьмана.[1845 – 1847]

Лілея

«За що мене, як росла я,Люде не любили?За що мене, як виросла,Молодую вбили?За що вони тепер менеВ палатах вітають,Царівною називають,Очей не спускаютьЗ мого цвіту? дивуються,Не знають, де діти!Скажи мені, мій братику,Королевий Цвіте!»«Я не знаю, моя сестро».І Цвіт КоролевийСхилив свою головонькуЧервоно-рожевуДо білого пониклогоЛиченька Лілеї.І заплакала ЛілеяРосою-сльозою…Заплакала і сказала:«Брате мій, з тобоюМи давно вже кохаємось,А я й не сказала,Як була я людиною,Як я мордувалась.Моя мати… чого вона,Вона все журиласьІ на мене, на дитину,Дивилась, дивиласьІ плакала? Я не знаю,Мій брате єдиний!Хто їй лихо заподіяв?Я була дитина,Я гралася, забавлялась,А вона все в’яла,Та нашого злого панаКляла-проклинала.Та й умерла. А мене панВзяв догодувати.Я виросла, викохаласьУ білих палатах.Я не знала, що байстря я,Що його дитина.Пан поїхав десь далеко,А мене покинув.І прокляли його люде,Будинок спалили…А мене, не знаю за що,Убити не вбили,Тілько мої довгі косиОстригли, накрилиОстрижену ганчіркою.Та ще й реготались.Жиди навіть нечистіїНа мене плювали.Отаке-то, мій братику,Було мені в світі.Молодого, короткогоНе дали дожитиЛюде віку. Я умерлаЗимою під тином,А весною процвіла яЦвітом при долині,Цвітом білим, як сніг, білим!Аж гай звеселила.Зимою люде… Боже мій!В хату не пустили.А весною, мов на диво,На мене дивились.А дівчата заквітчалисьІ почали зватиЛілеєю-снігоцвітом;І я процвітатиСтала в гаї, і в теплиці,І в білих палатах.Скажи ж мені, мій братику,Королевий Цвіте,Нащо мене Бог поставивЦвітом на сім світі?Щоб людей я веселила,Тих самих, що вбилиМене й матір?.. МилосердийСвятий Боже милий!»І заплакала Лілея,А Цвіт КоролевийСхилив свою головонькуЧервоно-рожевуНа білеє пониклеєЛиченько Лілеї.[Іюля 25 1846, Київ]

Русалка

«Породила мене матиВ високих палатахТа й понесла серед ночіУ Дніпрі скупати.Купаючи, розмовлялаЗо мною, малою:«Пливи, пливи, моя доню,Дніпром за водою.Та випливи русалкоюЗавтра серед ночі,А я вийду гуляти з ним,А ти й залоскочеш.Залоскочи, моє серце,Нехай не смієтьсяНадо мною, молодою,Нехай п’є-уп’єтьсяНе моїми кров-сльозами —Синьою водою Дніпровою. Нехай собіГуляє з дочкою.Пливи ж, моя єдиная.Хвилі! мої хвилі!Привітайте русалоньку…» —Та й заголосила,Та й побігла. А я собіПлила за водою,Поки сестри не зостріли,Не взяли з собою.Уже з тиждень, як росту я,З сестрами гуляюОпівночі. Та з будинкуБатька виглядаю.А може, вже поєдналасьЗ паном у палатах?Може, знову розкошуєМоя грішна мати?» —Та й замовкла русалочка,В Дніпро поринула,Мов пліточка. А лозинаТихо похитнулась.Вийшла мати погуляти,Не спиться в палатах.Пана Яна нема дома,Ні з ким розмовляти.А як прийшла до берега,То й дочку згадала,І згадала, як купалаІ як примовляла.Та й байдуже. Пішла собіУ палати спати.Та не дійшла, довелосяВ Дніпрі ночувати.І незчулась, як зуспілиДніпрові дівчата —Та до неї, ухопили,Та й ну з нею гратись,Радісінькі, що піймали,Грались, лоскотали,Поки в вершу не запхали…Та й зареготались.Одна тілько русалонькаНе зареготалась.[Київ,1846, 9 августа]

В казематi

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя…Бодай те лихо не верталось,Як ви гарнесенько і яІз-за решотки визирали.І, певне, думали, колиНа раду тиху, на розмову,Коли ми зійдемося зновуНа сій зубоженій землі?Ніколи, братія, ніколиЗ Дніпра укупі не п’ємо!Розійдемось, рознесемоВ степи, в ліси свою недолю,Повіруєм ще трохи в волю,А потім жити почнемоМеж людьми як люде.А поки те буде,Любітеся, брати мої,Украйну любітеІ за неї, безталанну,Господа моліте.І його забудьте, други,І не проклинайте.І мене в неволі лютійІнколи згадайте.[1847, Орська кріпость]

I

Ой одна я, одна,Як билиночка в полі,Та не дав мені БогАні щастя, ні долі.Тілько дав мені БогКрасу – карії очі,Та й ті виплакалаВ самотині дівочій.Ані братика я,Ні сестрички не знала,Меж чужими зросла,І зросла – не кохалась!Де ж дружина моя,Де ви, добрії люде?Їх нема, я сама.А дружини й не буде![Між 17 квітня і 19 травня 1847, С. – Петербург]

II

За байраком байрак,А там степ та могила.Із могили козакВстає сивий, похилий.Встає сам уночі,Іде в степ, а йдучи́Співа, сумно співає:– Наносили земліТа й додому пішли,І ніхто не згадає.Нас тут триста як скло!Товариства лягло!І земля не приймає.Як запродав гетьманУ ярмо християн,Нас послав поганяти.По своїй по земліСвою кров розлилиІ зарізали брата.Крові брата впилисьІ отут поляглиУ могилі заклятій. —Та й замовк, зажуривсьІ на спис похиливсь.Став на самій могилі,На Дніпро позирав,Тяжко плакав, ридав,Сині хвилі голосили.З-за Дніпра із селаРуна гаєм гула,Треті півні співали.Провалився козак,Стрепенувся байрак,А могила застогнала.[Між 17 квітня і 19 травня 1847,С. – Петербург]

III

  Мені однаково, чи будуЯ жить в Україні, чи ні.Чи хто згадає, чи забудеМене в снігу на чужині —Однаковісінько мені.В неволі виріс між чужимиІ, неоплаканий своїми,В неволі, плачучи, умру.І все з собою заберу,Малого сліду не покинуНа нашій славній Україні,На нашій – не своїй землі.І не пом’яне батько з сином,Не скаже синові: – Молись,Молися, сину, за ВкраїнуЙого замучили колись. —Мені однаково, чи будеТой син молитися, чи ні…Та неоднаково мені,Як Україну злії людеПрисплять, лукаві, і в огніЇї, окраденую, збудять…Ох, не однаково мені.[Між 17 квітня і 19 травня 1847,С. – Петербург]

IV

«Не кидай матері», – казали,А ти покинула, втекла,Шукала мати – не найшла,Та вже й шукати перестала,Умерла, плачучи. давноНе чуть нікого, де ти гралась,Собака десь помандрувала,І в хаті вибито вікно.В садочку темному ягнятаУдень пасуться. А вночіВіщують сови та сичіІ не дають сосідям спати.І твій барвіночок хрещатийЗаріс богилою, ждучиТебе не квітчану. І в гаїСтавочок чистий висихає,Де ти купалася колись.І гай сумує, похиливсь.У гаї пташка не співає —Й її з собою занесла,В яру криниця завалилась,Верба усохла, похилилась,І стежечка, де ти ходила,Колючим терном поросла.Куда полинула, де ділась?до кого ти перелетіла?В чужій землі, в чужій сем’їКого ти радуєш? до кого,До кого руки приросли?Віщує серце, що в палатахТи розкошуєш, і не жальТобі покинутої хати…Благаю Бога, щоб печальТебе довіку не збудила,Щоб у палатах не найшла…Щоб Бога ти не осудилаІ матері не прокляла.[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С. – Петербург]

V

– Чого ти ходиш на могилу? —Насилу мати говорила. —Чого ти плачеш, ідучи,Чому не спиш ти уночі,Моя голубко сизокрила? —– Так, мамо, так. –  І знов ходила,А мати плакала, ждучи.Не сон-трава на могиліВночі процвітає.То дівчина зарученаКалину сажає,І сльозами поливає,І Господа просить,Щоб послав він дощі вночіІ дрібнії рóси.Щоб калина прийнялася,Розпустила віти.– Може, пташкою прилинеМилий з того світа.Зов’ю йому кубелечко,І сама прилину,І будемо щебетатиЗ милим на калині.Будем плакать, щебетати,Тихо розмовляти,Будем вкупочці уранціНа той світ літати.І калина прийнялася,Віти розпустила.І три літа на могилуДівчина ходила.На четверте… Не сон-траваВночі процвітає,То дівчина з калиноюПлаче, розмовляє:– Широкая, високаяКалино моя,Не водою до схід-сонцяПоливаная.Широкії ріки-сльозиТебе полили,Їх славою лукавоюЛюде понесли.Зневажають подруженькиПодругу свою,Зневажають червонуюКалину мою.Повий мою головоньку,Росою умий.І вітами широкимиОд сонця закрий.Вранці найдуть мене люде,Мене осміють,Широкії твої вітиДіти обірвуть.Вранці-рано на калиніПташка щебетала,Під калиною дівчинаСпала, не вставала.Утомилось молодеє,Навіки спочило…Вставало сонце з-за могили,Раділи люде, встаючи.А мати й спати не лягала,Дочку вечерять дожидалаІ тяжко плакала, ждучи.[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С. – Петербург]

VI

Ой три шляхи широкіїДокупи зійшлися.На чужину з УкраїниБрати розійшлися.Покинули стару матір.Той жінку покинув,А той сестру. А найменший —Молоду дівчину.Посадила стара матиТри ясени в полі.А невістка посадилаВисоку тополю.Три явори посадилаСестра при долині…А дівчина заручена —Червону калину.Не прийнялись три ясени,Тополя всихала,Повсихали три явори,Калина зов’яла.Не вертаються три брати.Плаче стара мати,Плаче жінка з діточкамиВ нетопленій хаті.Сестра плаче, йде шукатиБратів на чужину…А дівчину зарученуКладуть в домовину.Не вертаються три брати,Пó світу блукають,А три шляхи широкіїТерном заростають.[Між 17 квітня і 19 травня 1847,С. – Петербург]

[VII]

Н. КостомаровуВеселе сонечко ховалосьВ веселих хмарах весняних.Гостей закованих своїхСердешним чаєм напувалиІ часових переміняли,Синємундирих часових.І до дверей, на ключ замкнутих,І до решотки на вікніПривик я трохи, і меніНе жаль було давно одбутих,Давно похованих, забутих,Моїх кровавих тяжких сльоз.А їх чимало розлилосьНа марне поле. Хоч би рута,А то нічого не зійшло!І я згадав своє село.Кого я там, коли покинув?І батько й мати в домовині…І жалем серце запеклось,Що нікому мене згадати!Дивлюсь – твоя, мій брате, мати,Чорніше чорної землі,Іде, з хреста неначе знята…Молюся! Господи, молюсь!Хвалить тебе не перестану!Що я ні з ким не поділюМою тюрму, мої кайдани!1847, мая 19 [С. – Петербург]

VIII

Садок вишневий коло хати,Хрущі над вишнями гудуть.Плугатарі з плугами йдуть,Співають, ідучи, дівчата,А матері вечерять ждуть.Сем’я вечеря коло хати,Вечірня зіронька встає.Дочка вечерять подає,А мати хоче научати,Так соловейко не дає.Поклала мати коло хатиМаленьких діточок своїх,Сама заснула коло їх.Затихло все, тілько дівчатаТа соловейко не затих.[Між 19 і 30 травня 1847,С. – Петербург]

IX

Рано-вранці новобранціВиходили за село,А за ними, молодими,І дівча одно пішло.Подибала стара матиДоню в полі доганяти…І догнала, привела;Нарікала, говорила.Поки в землю положила,А сама в старці пішла.Минули літа, а селоНе перемінилось.Тілько пустка на край селаНабік похилилась.Коло пустки на милиціМоскаль шкандибає.На садочок позирає,В пустку заглядає.Марне, брате, не виглянеЧорнобрива з хати.Не покличе стара матиВечеряти в хату.А колись… Давно колись-то!Рушники вже ткались,І хустина мережалась,Шовком вишивалась.Думав жити, любитисяТа Бога хвалити!А довелось… ні до когоВ світі прихилитись.Сидить собі коло пустки,Надворі смеркає.А в вікно, неначе баба,Сова виглядає.[Між 19 і 30 травня 1847, С. – Петербург]

X

В неволі тяжко, хоча й волі,Сказать по правді, не було.Та все-таки якось жилось.Хоть на чужому, та на полі…Тепер же злої тії долі,Як бога, ждати довелось.І жду її, і виглядаю,Дурний свій розум проклинаю,Що дався дурням одурить,В калюжі волю утопить.Холоне серце, як згадаю,Що не в Украйні поховають,Що не в Украйні буду жить,Людей і Господа любить.[Між 19 і 30 травня 1847, С. – Петербург]

XI

КосарПонад полем іде,Не покоси кладе,Не покоси кладе – гори.Стогне земля, стогне море,Стогне та гуде!Косаря уночіЗострічають сичі.Тне косар, не спочиваєЙ ні на кого не вважає,Хоч і не проси.Не благай, не проси,Не клепає коси.Чи то пригород, чи город,Мов бритвою, старий голить.Усе, що даси.Мужика, й шинкаря,Й сироту-кобзаря.Приспівує старий, косить,Кладе горами покоси,Не мина й царя.І мене не мине,На чужині зотне,За решоткою задавить,Хреста ніхто не поставить.І не пом’яне.[30 травня 1847,С. – Петербург]

XII

Чи ми ще зійдемося знову?Чи вже навіки розійшлись?І слово правди і любовіВ степи і дебрі рознесли!Нехай і так. Не наша мати,А довелося поважати.То воля Гóспода. Годіть!Смирітеся, молітесь БогуІ згадуйте один другого.Свою Україну любіть,Любіть її… Во время люте,В остатню тяжкую минутуЗа неї Господа моліть.[Між 19 і 30 травня 1847, С. – Петербург]

* * *

Не спалося, а ніч, як море.(Хоч діялось не восени,Так у неволі.) до стіниНе заговориш ні про горе,Ни про младенческие сны.Верчуся, світу дожидаю,А за дверима про своєСолдатськеє нежитієДва часовії розмовляють.1Така ухабиста собой,И меньше белой не дарила.А барин бедненькой такой.Меня-то, слышь, и подсмотрили,Свезли в Калугу и забрили.Так вот те случай-то какой!2А я… аж страшно, як згадаю.Я сам пішов у москалі;Таки ж у нашому селіНазнав я дівчину… ВчащаюІ матір удову єднаю.Так пан заклятий не дає.«Мала, – каже, – нехай дождуся».І, знай, вчащаю до Ганнусі.На той рік знову за своє;Пішов я з матір’ю просити.«Шкода, – каже, – і не проси.П’ятсот, – каже, – коли даси,Бери хоч зараз…» Що робити!Головко бідна! Позичать?Та хто таку позичить силу?Пішов я, брате, зароблять.І де вже ноги не носили,Поки ті гроші заробив.Я годів зо два проходивПо Чорноморії, по дóну…І подарунків накупивНайдорогіших… От вертаюсьВ село до дівчини вночі —Аж тілько мати на печі,Та й та, сердешна, умирає,А хата пусткою гниє.Я викресав огню, до неї…Од неї пахне вже землею,Уже й мене не пізнає!Я до попа та до сусіди,Привів попа, та не застав —Вона вже вмерла. Нема й слідуМоєї Ганни. Я спитавТаки сусіду про Ганнусю.«Хіба ти й досі ще не знаєш?Ганнуся на Сибір пішла.До панича, бачиш, ходила,Поки дитину привелаТа у криниці й затопила».Неначе згага запекла.Я ледве-ледве вийшов з хати,Ще не світало. Я в палатиПішов з ножем, не чув землі…Аж панича вже одвезлиУ школу в Київ. От як, брате!Осталися і батько й мати,А я пішов у москалі.І досі страшно, як згадаю.Хотів палати запалитьАбо себе занапастить,Та Бог помилував… А знаєш,Його до нас перевелиІз армії чи що?1Так что же?Ну, вот теперь и приколи.2Нехай собі. А Бог поможе,І так забудеться колись.Вони ще довго говорили,Я став перéд світом дрімать,І паничі мені приснилисьІ не дали, погані, спать.[Між 19 і 30 травня 1847,С. – Петербург]

Княжна

(Поема)Зоре моя вечірняя,Зійди над горою,Поговорим тихесенькоВ неволі з тобою.Розкажи, як за гороюСонечко сідає,Як у Дніпра веселочкаВоду позичає.Як широка сокоринаВіти розпустила…А над самою водоюВерба похилилась;Аж по воді розіслалаЗеленії віти,А на вітах гойдаютьсяНехрещені діти.Як у полі на могиліВовкулак ночує,А сич в лісі та на стрісіНедолю віщує.Як сон-трава при долиніВночі розцвітає…А про людей… Та нехай їм.Я їх, добрих, знаю.Добре знаю. Зоре моя!Мій друже єдиний!І хто знає, що дієтьсяВ нас на Україні?А я знаю. І розкажуТобі; й спать не ляжу.А ти завтра тихесенькоБогові розкажеш.Село! і серце одпочине:Село на нашій Україні —Неначе писанка, село.Зеленим гаєм поросло.Цвітуть сади, біліють хати,А на горі стоять палати,Неначе диво. А кругомШироколистії тополі,А там і ліс, і ліс, і поле,І сині гори за Дніпром.Сам Бог витає над селом.Село! Cело! Веселі хати!Веселі здáлека палати,Бодай ви терном поросли!Щоб люди й сліду не найшли,Щоб і не знали, де й шукати.В тому Господньому селі,На нашій славній Україні,Не знаю, де вони взялись, —Приблуда князь. Була й княгиня.Ще молоді собі були,Жили самі. Були багаті,Високі на горі палати,Чималий у яру ставок,Зелений по горі садок,І верби, і тополі,І вітряки на полі,І долом геть собі селоПонад водою простяглось.Колись там весело було.Бувало, літом і зимоюМузика тне, вино рікоюГостей неситих налива…А князь аж синій похожає,Та сам несмілих наливає,Та ще й покрикує «віват!».Гуляє князь, гуляють гості;І покотились на помості…А завтра знову ожива,І знову п’є, і знов гуляє,І так за днями день минає,Мужицькі душі аж пищать.Судовики благають Бога…П’яниці, знай собі, кричать:– І патріот! і брат убогих!Наш славний князь! Віват! Віват! —А патріот, убогих брат…Дочку й теличку однімаєУ мужика… І Бог не знає,А може, й знає, та мовчить.Княгиня взаперті сидить.Її і в сіни не пускаєУбогих брат. А що ж робить?Сама втекла і повінчалась,І батько й мати не пускали,Казали: вгору не залазь.Так ні, за князя. От і князь!От і пишайсь тепер, княгине!Загинеш, серденько, загинеш,Мов ряст весною уночі.Засхнеш, не знатимеш нічого,Не знатимеш, як хвалять Бога,Як люде люблять, живучи.А жить так, Господи, хотілось!Хотілось любити,Хоть годочок, хоть часочокНа світ подивитись.Не довелось, а все було,Всього понадбалаСтара мати. Саму тебеМов намалювала,Хоч молись перед тобою,Мов перед святою…Красо моя молодая,Горенько з тобою!Жить би, жить та славить БогаІ добро творити,Та Божою красотоюЛюдей веселити.Так же ні. А молодіїТа карії очіЩоб марніли в самотині…Може, Бог так хоче?Боже! Боже! даєш волюІ розум на світі,Красу даєш, серце чисте…Та не даєш жити.Не даєш на рай веселий,На світ твій великийНадивитись, намолитисьІ заснуть навіки.Невесело на світі жить,Коли нема кого любить.Отак і їй, одній-єдиній,Ще молодій моїй княгині,Красу і серце засушитьІ марне згинуть в самотині.Аж страшно!.. А вона молиласьІ жить у Господа просилась,Бо буде вже кого любить.Вона вже матір’ю ходила,Уже пишалась і любилаСвоє дитя. І дав дожитьГосподь їй радості на світі.Узріть його, поціловатьСвоє єдинеє дитя,І перший крик його почути…Ох, діти! діти! діти!Велика Божа благодать!Сльози висохли, пропали,Сонце просіяло.І княгиня з дитиноюНе тією стала.Ніби на світ народилась —Гралась, веселилась…І княжні своїй маленькійСорочечки шила.І маленькі рукавчатаШовком вишивала,І купала, й колихала,Сама й годувала.Бо княгині тілько вміютьПривести дитину.А годувать та доглядатьНе вміють княгині.А потім оха: – ЗабуваєМене мій Поль або Філат! —За що ж воно тебе згадає?За те, хіба, що привела?А моя свою дитинуСама доглядала.А п’яного свого князяІ не допускала.Мов яблучко у садочку,Кохалась дитина.І говорить уже стало,І вчила княгиняТілько «мамо» вимовляти,А «тато» не вчила…І книжечок з кунштикамиВ Ромні накупила.Забавляла, розмовляла,І Богу молитись,І азбуку по кунштикахЗаходилась вчити.І що Божий день купала,Рано спати клалаІ пилиночки на неїВпасти не давала.І всю ніченьку над неюВитала, не спала.Надивлялась, любуваласьКняжною своєю…І жениха їй єднала,І раділа з нею,І плакала; довгі косиУже розпліталаІ, лишенько, свого князяП’яного згадала —У мундирі. Та й закрилаЗаплакані очі.А дитині ніби сниться,Мов вимовить хоче:– Не плач, мамо, не розплітайМої довгі коси —Посічуться… – Що день БожийРадості приноситьСвоїй матері щасливійДочка уродлива.Мов тополя, виростаєСвітові на диво.Виростає… Та недовгоБуде веселитиСвою матір. Бог караєКнягиню на світі…А за віщо? Чудно людям,Бо люде не знають,Чому добре умирає,Злеє оживає.Занедужала княгиня,І князь схаменувся.За бабами-знахуркамиПо селах метнувся.Наїхали… Заходились.Лічили, лічили…Поки її, безталанну,В труну положили.Не стало на селі княгині,І гусла знову загули.А сирота її в селі,Її єдиная дитина!Мов одірвалось од гіллі,Ненагодоване і босе,Сорочечку до зносу носить.Спеклося, бідне, на жару.Лопуцьки їсть, ставочки гатитьВ калюжах з дітьми у яру.Умийся, серденько! Бо матиОн дивиться й не пізнаєМежи дітьми дитя своє.І думає: тебе не стало…Умийся, серце, щоб пізналаТебе, єдиную свою…І Господа б благословлялаЗа долю добрую твою.Умилася. А добрі людеПрибрали, в Київ одвезлиУ інститут. А там що буде,Побачим. Гусла загули,Гуляє князь, гуляють гості,Ревуть палати на помості,А голод стогне на селі.І стогне він, стогне по всій Україні.Кара Господéва. Тисячами гинутьГолоднії люде. А скирти гниють.А пани й полову жидам продають.Та голоду раді, та Бога благають,Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.Тойді б і в Парижі, і іному країНаш брат хуторянин себе показав.А Бог куняє. Бо се було б диво,Щоб чути і бачить – і не покарать.Або вже аж надто долготерпеливий…Минають літа; люде гинуть,Лютує голод в Україні,Лютує в княжому селі.Скирти вже княжі погнили.А він байдуже – п’є, гуляєТа жида з грішми виглядає.Нема жидка… Хліби зійшли,Радіють люде, Бога просять…Аж ось із Києва привозятьКняжну. Мов сонечко зійшлоНад обікраденим селом.Чорнобрива, кароока,Вилитая мати.Тілько смутна, невесела…Чого б сумувати?Або, може, вже такоюВоно й уродилось?Або, може, молодеєЧи не полюбилоКого-небудь? Ні, нікого.Весела гуляла,Мов ласочка з кубелечка,На світ виглядалаЗ того Києва. Аж покиПобачила селаЗнівечені. З того часуСтала невесела.Мов сизая голубонька,Село облетіла.У всіх була, всіх бачила,Всі повеселіли.Там словами привітала,Там нагодувала…Що день Божий обходилаСело. ПомагалаУсякому. А сиротиДо неї в покоїПриходили. І матір’юСвоєю святоюЇї звали. І все селоЗа неї молилось…А тим часом жиди в селіЗ грішми появились.Радіє князь, запродуєЗ половою жито.І молотить виганяєЛюдей недобитих.Змолотили, нівроку їм,За одну годинуІ з клунею провіяли…Князь і не спочинув,На могорич закликає,Та п’є, та гуляєАж у гаї… Бо в покояхДочка спочиває.Гармидер, галас, гам у гаї,Срамотні співи. Аж лящитьЖіночий регот. Завиває,Реве хазяїн: – Будем пить,Аж поки наша доня спить.А доня взаперті сидитьВ своєму сумному покоїІ дивиться, як над гороюЧервоний місяць аж горить,З-за хмари тихо виступає.І ніби гори оживають.дуби з діброви, мов дива,У поле тихо одхожають.І пугач пуга, і соваЗ-під стріхи в поле вилітає,А жаби крякають, гудуть.дивітесь, очі молодії,Як зорі Божії встають,Як сходить місяць, червоніє…Дивітеся, поки вас гріє,А зорі спати не дають.Головою молодоюНа руки схилилась,До півночі невеселаНа зорі дивиласьКняжна моя. дивилася…Та й плакати стала.Може, серце яке лихоТихо прошептало?Та байдуже. ПоплакалаТрошки, усміхнулась,Помолилась та й спать лягла.І тихо заснула.В гаю все покотом лежало —Пляшки і гості, де що впало,Там і осталось. Сам не впав,Остатню каплю допивав.Та й ту допив. Встає, не пада,Іде в покої… Скверний гаде!Куда ти лізеш? Схаменись!Не схаменувся, ключ виймає,Прийшов, і двері одмикає,І лізе до дочки́. Прокиньсь!Прокинься, чистая! Схопись,Убий гадюку, покусає!Убий, і Бог не покарає!Як тая Ченчіо колисьУбила батька кардиналаІ Саваофа не злякалась.Ні, не прокинулася, спить,А Бог хоч бачить, та мовчить,Гріхам великим потурає.Не чуть нічого. Час минає.А потім крик, а потім ґвалт,І плач почули із палат —Почули сови. Потім зновуНе чуть нічого. І в той часСкирти і клуня зайнялись,І зорі зникли. Хоч би слово,Хоч би де голос обізвавсь.Пани в гаю не ворушились,А люде збіглись та дивились,Як дим до неба підіймавсь.Прокинулись вранці гості.Аж бачать, що лихо,Покинули свого князяТа любо та тихо.Так і ми його покинем,Так і Бог покине.Тебе тілько не покинеЛихая година,Княжно моя безталанна,Знівечений цвіте.Ти ще будеш покутоватьГріхи на сім світі,Гріхи батькові. О доле!Лукавая доле!Покинь її хоть на старість,Хоть на чужім поліНа безлюдді. Не покинеш,Поведеш до краю,До самої домовини,Сама й поховаєш.В селі не бачили й не чули,Де вона поділась.Думали, на пожарищіНебога згоріла.Стоїть село. НевеселоНа горі палатиПочорніли. Князь хиріє,Нездужає встати,А підвести нема кому,Ніхто й не заглянеДо грішного болящогоВ будинки погані.Люде трохи очуняли,Господа благають,Щоб княжна до їх вернулась.А її немаєІ не буде вже, святої…Де ж вона поділась?У Києві пресвятомуВ черниці постриглась.Родилась нá світ жить, любить,Сіять Господньою красою,Витать над грішними святоюІ всякому добро творить.А сталось ось як. У черницяхЗанапастилося добро…Блукаючи по Україні,Прибивсь якось і в Чигирин,І в монастир отой дівочий,Що за пісками на болотіУ лозах самотний стоїть.Отам мені і розказалаСтара черниця новину́.Що в монастир до їх зайшлаКняжна якась із-за ДніпраПозаторік. Одпочивала,Та й Богу душу оддала…«Вона була ще молодоюІ прехорошая собою.На сонці дуже запеклась,Та й занедужала. лежалаНедовго щось, седмиці з три,І все до крихти розказала…Мені і Ксенії-сестрі.І вмерла в нас. І де ходила,В яких-то праведних містах!А в нас, сердешна, опочила.Оце її свята могила…Ще не поставили хреста».[Друга половина 1847,Орська кріпость]

N. N

Сонце заходить, гори чорніють,Пташечка тихне, поле німіє.Радіють люде, що одпочинуть,А я дивлюся… і серцем линуВ темний садочок на Україну.Лину я, лину, думу гадаю,І ніби серце одпочиває.Чорніє поле, і гай, і гори,На синє небо виходить зóря.Ой зоре! зоре! – і сльози кануть.Чи ти зійшла вже і на Украйні?Чи очі карі тебе шукаютьНа небі синім? Чи забувають?Коли забули, бодай заснули,Про мою доленьку щоб і не чули.[Друга половина 1847, Орська кріпость]

N. N

Мені тринадцятий минало.Я пас ягнята за селом.Чи то так сонечко сіяло,Чи так мені чого було?Мені так любо, любо стало,Неначе в Бога..Уже прокликали до паю,А я собі у бур’яніМолюся Богу… І не знаю,Чого маленькому меніТойді так приязно молилось,Чого так весело було.Господнє небо, і село,Ягня, здається, веселилось!І сонце гріло, не пекло!Та недовго сонце гріло,Недовго молилось…Запекло, почервонілоІ рай запалило.Мов прокинувся, дивлюся:Село почорніло,Боже небо голубеєІ те помарніло. Поглянув я на ягнята —Не мої ягнята!Обернувся я на хати —Нема в мене хати!Не дав мені Бог нічого!..І хлинули сльози,Тяжкі сльози!.. А дівчинаПри самій дорозіНедалеко коло менеПлоскінь вибирала,Та й почула, що я плачу.Прийшла, привітала,Утирала мої сльозиІ поцілувала…Неначе сонце засіяло,Неначе все на світі сталоМоє… лани, гаї, сади!..І ми, жартуючи, погналиЧужі ягнята до води.Бридня!.. а й досі, як згадаю,То серце плаче та болить,Чому Господь не дав дожитьМалого віку у тім раю.Умер би, орючи на ниві,Нічого б на світі не знав.Не був би в світі юродивим.Людей і [Бога] не прокляв![Друга половина 1847, Орська кріпость]