Шахтарі – особливий народ: тут з гаубиць і «Градів» луплять…, але якщо тобі на зміну – ідеш на автобус за розкладом і їдеш на роботу. А там щодня – як на смерть. Їх уже мало чим злякаєш…

За час полону пройнявся вагомим почуттям пошани до цього простого люду і ніякою пропагандою з мене це не виб’єш. Вони чесні. У них душа навстіж. Кайлують і п’ють. Живуть і вмирають. Але все це з відчуттям внутрішньої гідності за свій статус шахтаря.

Так, багато хто взяв до рук зброю, воюють проти нас.

Стріляють і вбивають. Як і наші…

* * *

Ми з Ромкою, доставивши гуманітарку в місцевий пологовий будинок, вирішили проїхатися містом. Лутугине (а точніше те, що від нього залишилося) зализувало рани від бомбардувань та обстрілів. Перехожі на вулицях міста, здавалося, блукали в подиві, подумки запитуючи невідомо кого: «А що це було?». І навіть не підозрювали, що не мине й двох тижнів, як Лутугине зазнає ще більш потужних атак «Градів» та інших видів сучасної бойової техніки, а українські війська залишать його.

Мабуть, одна з найстрашніших умов війни, що життя цивільного населення протікає у фронтовій смузі, коли містечко переходить під контроль по черзі від однієї до іншої протиборчої сторони. «Переходить» – це досить таки порожня дефініція. Після останнього такого «переходу» безвісти зникло близько сотні цивільних. Один із місцевих жителів розповідав, що ополченці, узявши під контроль його містечко, проводили масові зачистки, виявляючи тих, хто тим чи іншим способом сприяв українській армії (або хоча б висловлював радість від її перебування). Так зі слідами й безслідно тільки в Лутугиному зникали сотні громадян. Упевнений, що колись історики візьмуться за сухі підрахунки непрямих жертв війни…

Було спекотно. Хотілося купити прохолодної водички.

«Купити…» Ви лишень вдумайтеся – навколо війна! Які магазини?! Практично всі об’єкти торгівлі були зачинені. І як тільки виживало місцеве населення?… Вдалося знайти один магазинчик, але прохолодної водички там катма – не працювали холодильники. Придбав у непривітної продавчині залишки звичайної газованої води. Не втримався і запитав:

«А що з настроєм?». Розповіла, що пару годин тому зайшли наші. Конфіскували якийсь харч…

Поговорив з мешканкою Лутугиного, яка пережила буремні події. Вона розповіла, що українські війська, коли зайшли в Лутугине, відразу вигребли все з магазинів (насамперед оргтехніку), а потім пішли на пошту – відправляти товар додому. Про це, каже, усі знають. Не хочеться в це вірити, просто не хочеться.

Їду на блокпост із нашим синьо-жовтим прапором. Знаходжу командира: інтелігентний молодий хлопчина, не більше 25 років, − офіцер. Чудові манери, військовий вишкіл, якого не зіпсували навіть запеклі криваві бої, чемна українська зі львівським акцентом. Усе це повна протилежність тим першим неприємним зустрічам з п’яними у формі.

Передаю залишки гуманітарки. Він дякує і щиро дивується. Мовляв, звідки тут волонтери?… Питаю про магазин.

«Так, − відповідає, − перегини війни – забезпечення не встигає, волонтери сюди не доїжджають, – і усміхається:

«Ну, хіба що «обезбашені», – поплескує мене по плечу й навіть не підозрює, що я їду далі.

Поспілкувалися з мирним населенням. Запам’яталася самотня бабуся з чорним кошеням, яке її щиро обожнює. (Той випадок, коли дуже шкода за конфіскованим фотоапаратом і планшетом: фото було проникливі. На пам’ять. На довгу пам’ять про тонкі грані війни). Старенька проживає на кордоні між Георгіївкою та Лутугиним. Підійшли до неї – вона надзвичайно зраділа простій людській увазі.

«Ой, синочки-діточки», – заговорила-залепетала з нами чистісінькою українською мовою – надзвичайно красивою і милозвучною українською. На Луганщині вона саме така – особливо мелодійна. Говорила про своїх дітей-онуків-правнуків, про мурчання кошеняти… Але тут Ромка потягнувся за камерою, і, пам’ятаючи про журналістське «правду й лише правду», рубонув жорстко-банальне: «А розкажіть, що Ви тут пережили». Бабуся спочатку просто замовкла. Потім губи по-дитячому висловили образу – навіть невідомо на кого – на всіх і на все, – що не вберегли, що не дали спокійно дожити свого віку. І вмить плечі старенької беззвучно затряслися… заридала, не в силах вимовити й слова. Це була самотня, зі своїм сумом і жалем, наша українська бабця. «Пробачте нас, люба, пробачте за все», – я обійняв літню жінку, усвідомлюючи, що немає нам прощення за біль її душі.

Блокпост № 3

Для самопізнання необхідне випробування: ніхто не дізнається, що він може, якщо не спробує

Сенека

Уранці 16 серпня наша група (я і журналісти Рома, Аня та Назар) виїхала з місця ночівлі – це був пологовий будинок містечка Лутугине, куди ми доставляли гуманітарку (медикаменти, памперси, побутові речі). Айдарівці, які нас супроводжували, розмістилися на нічліг із бойовими побратимами, а нас поселили в комфортніших умовах, за що їм дяка.

Багато хто виїхав із цього оповитого війною регіону, але чимало людей лишилося. За місяць під канонаду «Градів» й оглушливої далекобійної артилерії, у райцентрі Лутугине відбулося 16 пологів…

Журналісти поспішали – потрібно швидше вернутися, бо й так потрапили на вихідні (16 серпня – субота), відрядження мали до неділі 17-го. Ми вже збивалися із запланованого графіка – проїзд через зону активних бойових дій затримав нас на добу.

До Краснодону залишалося 40 км.

Впоратися за день і повернутися через кілька годин в Лутугине, де нас очікувала група супроводу (до 15:00), уявлялося і можливим, і реальним. Із Краснодону вже кілька днів нас бомбили есемесками бранці: Роман, Вітя і Свят. Не терпілося.

О 7:25 16 серпня «Київстар» цілковито несподівано для такого часу дав зв’язок із приймаючою стороною: «Усе добре! Виїжджаємо вам назустріч. Зустрічаємося в Первозванівці біля залізничного мосту. Ваш позивний знають на всіх блокпостах. Не хвилюйтеся», – здавалося, що все вкотре домовлено й підтверджено. На GPS-навігаторі виставив простий маршрут: Лутугине – Волнухине – Первозванівка – Краснодон.

На виїзді з Лутугиного нас зупинив наш останній блокпост. По розмові – львів’яни. «Прошу паспорти…» – жодних питань-коментарів. Мовляв, самі знаєте, куди їдете, це ваш вибір. Їдемо далі, не дуже прискорюючись. До першого блокпосту ополченців кілька кілометрів. Він значно скромніший від нашого, посиленого бронею. Від невеликої «фортифікації» відійшов рудуватий хлопчина в потертому камуфляжі з великокаліберним ручним кулеметом напереваги. Називаю позивний – пропускають без питань. До речі, як тільки потрапляєш у зону, підконтрольну ополченцям, усе інакше: атмосфера, повітря, смак води й хліба; інші блокпости, інша військова форма; інший дух, який не пояснити словами. Зміщення на енергетичному рівні.

Ще кількасот метрів і новий, уже досить потужний блокпост. Позивний уже ніхто не слухає: показують, куди повернути і як з’їхати з дороги. Звертаємо в якийсь провулочок. Тут уже зустрічає група озброєних людей. Жестом дають зрозумілу команду: «Прийняти вправо й зупинитися!».

– Вийти з машини! Руки на капот! Ширше ноги! – пролунала низка жорстких команд.

Один із солдатів почав говорити: «Ну що, укроп, куди їдемо? Чого воюємо?». Але промовистим жестом його командир, приставивши палець до губ, по-військовому стисло наказав: «Не спілкуємося!».

* * *

Мене з Романом і Назаром відвели на територію колишнього промислового об’єкта й закрили в підвалі. Він хоч і був споруджений для господарчих потреб, але оскільки стояв на території, скоріше за все, вітчизняного промпідприємства, то вхід у підвал завчасно обмежувався дверима-ґратами. Він був найменш придатним для тривалого перебування: маленький, вузький погріб без світла, у якому вогко й холодно. З атрибутів – тільки напівповна півторалітрова пляшка (для малих нужд). На сходах лежала одна книжка, на яку я й сів. Униз не спускалися. Навіть біля дверей-решітки відчувалося, який там сморід насамперед через відсутність туалету.

Автомобіль наш обшукали, усі речі забрали. «Не бойтесь! Мы не мародеры, все вернем», − сказав один з ополченців. Мабуть, це єдина порядна фраза, яка прозвучала при затриманні. Зрештою не повернули нічого.

За півтора місяці до цього, коли їздив на Карачун (де відірвані від основних сил стояли підрозділи української армії), залишав на лобовому склі український прапорець. Цього разу, переїжджаючи в зону ополченців, я зрозумів, скоріше відчув, що прапорець таки треба зняти. Поклав поруч на переднє сидіння. Під час обшуку авто, один із ополченців істерично відреагував на знахідку. Прибіг до камери, порвав на шматки: «Вот это что?! Выходите! Будете мочиться на флаг сейчас! Закапывать будете!» Жоден з нас не зреагував.

Підійшовши до решіткових дверей, можна було роздивитися плац колись мирного переробного заводика, а тепер – базу ополченців. За годину на плац прибули і хвацько припаркувалися біля контори заводу (за 150 метрів від нашого підвалу) два автомобілі, із кожного вийшло по 4–5 бійців. Водій одного з авто – бородатий чоловік атлетичної статури – здійняв руки до небес і прозвучало гучне й протяжне: «Ааааллаааах Акбар!»

Те, що щось пішло не так, стало очевидним.

Причину свого затримання я дізнаюся згодом, через сто днів, а тоді я просто думав: «Це війна…»

Через кілька годин нашого перебування у підвалі волнухинського підприємства мене вивели до військового, якого назвали командиром. Після коротких запитань «Хто? Куди? Навіщо?», віддали чіткий наказ керівнику групи, яка нас затримала: «Тихо вывозим в Ровеньки. И чтоб о них НИ-НИ! Ни одна душа…» Надалі лінія нашого утримання й полягала саме в тому, щоб «нікому не показувати, ніде не реєструвати». Цього суворо дотримувалися протягом усього нашого перебування в Ровеньках…

Дуже важкими були перші години полону – від нервового напруження і стресу можна не доїхати до головної камери. Знаю чимало реальних історій, коли полонені одразу переходили в статус «300-х», чи «200-х» саме на цьому етапі між фактичним полоном і доставкою у місце утримання полонених.

До дверей-решітки підходили цілі групи військових − як на екскурсію в зоопарк:

– Опачки! И как вы сюда попали с Центральной Украины? За всю войну еще не было такого улова!

– Ну что, бендеры, давай: «Хто не скаче – той москаль!».

– На Майдане скакал? (Думаю, де той Майдан, а де ми?

Уже 16 серпня…)

– Несите жгут, сейчас ногу ему прострелю!

– У меня пятеро детей, а я оставил их и пошел воевать с вами, фашистами!

– У меня ребенку семь месяцев, а я уже четыре воюю – не вижу его!

– Что, никогда не видел живого ЧЭЧЭНЦА?

Це далеко неповний перелік реплік із монологів, які довелося вислуховувати від ополченців та найманців… Незабаром згори прозвучала вельми зрозуміла команда: «Загружай нациков!». Хтось покопошився із навісним замком і скомандував: «Выходим! Руки за спину!». Нас провели за межі бази, що стала першим місцем нашого перебування, і підвели до ГАЗону з будкою, у якій уже сиділо зо два десятки ополченців, котрі поверталися з «бойових».

«Принимай бендер ближе к кабине!», – зробили останню вказівку. Звернення нікому не призначалося, воно було зроблене радше для порядку, щоб для всіх, до зубів озброєних людей, було зрозуміло, хто ми й куди нас. Але військові інтересу не виявили. «Пролазьте», – без особливого ентузіазму сказав один, і це була єдина фраза, адресована нам за час майже годинного переїзду до Ровеньок. У понурих і втомлених обличчях можна було розгледіти лише кілька бажань: поспати й помитися. Сморід окопного поту має особливий присмак.

Я сидів поруч із кабіною на запасці, яка весь час намагалася кудись з’їхати. Але будка була забита й рухатися особливо не було куди. Не проїхали ми й десяти хвилин, як усі ополченці дружно закурили… Потім ще… І ще… Мої друзі знають, що я тютюнового диму взагалі не терплю. Тож коли ми прибули на місце призначення, зістрибував я з будки в повному тютюновому тумані й затьмареній свідомості. Словом, «поплив»…

Думки: «Невже це 21 століття?», «Так це полон?». Там я зрозумів, що думати багато не варто, треба просто жити, не істерити. Дозволяєш бути тому, що є: є полон, треба це прийняти. Звісно залишається надія, що зараз приїдуть люди, які мене запросили, і заберуть звідси. Але з часом розумієш: щось пішло не так.

«Тик-так»

З якого дива мені раптом спало на думку рятувати весь світ?

Адже я поки що ледве можу врятувати себе

Пауло Коельо

На підвалі в Ровеньках вдалося дістати стержень для авторучки й кілька аркушів зі шкільного зошита і… вірші, немов самі, почали заповнювати простір паперу, призначеного для записів старанних школярів. Тут теж були уроки. Уроки життя…

Поезія полону особлива – її просто треба ловити з простору й фіксувати на аркуші. Згодом у мене з’явився блокнот з авторучкою. До камери потрапив майстер однієї з шахт. Говіркий, з почуттям гумору. Розбалакував-знайомився і, підійшовши до мене, блиснув, немов оракул: «Тааааак! Читаю думки! Вгадую імена! Ти поет, а ім’я починається на «В». Ось: дарую тобі ручку і блокнот», – із нагрудної кишені він вправно дістав свій робочий (майже чистий) записник. Згодом зізнався: з їхнього колективу уже сидів у нас хлопчина, який і розповів, що є тут такий полонений віршописець.

Поезія вдавалася на славу й до теми: «Засов на двери» – про філософію затворництва, «Лучик света» – про промінь світла, тепла й надії… Кожного разу промінь знаходив у камері своє місце. У мирному житті ми не помічаємо цінності цього потоку світла й любові, а там… Там усе інакше. Ромка приловчився майже безпомилково визначати час за місцем падіння променю в камері. Особливою майстерністю було визначити час після обіду, коли від обвислих дротів падала тінь на стовп, що стояв неподалік нашого вікна – ось такі природні циферблати. Я ж визначав час більш точно: за внутрішнім годинником. Це особлива методика, краща, ніж прагматичне вивчення тіней. Якось в одного колишнього спортсмена лишився годинник (тут за Дзержинським: звісно, це не його заслуга, а їхня недбалість): майже тиждень ми знали точний час. Хлопці влаштували мені екзамен: звіряли за годинником. Один гірник, не знаходячи пояснень тому, як можна відчувати час, з шахтарською іронією резюмував: «Рахує!».

На жаль, майже всі вірші лишились там, де й диктувались мені, – у просторі. Відновлювати навіть не намагався – не вийде. Там особливе місце, по-своєму поетичне. Збереглося лише три тексти: «Тик-так», «Страна – слова» і «Фарт».

ТИК-ТАК«Тик – Так» пульсирует смятенье,«Тик – Так», − не так…Быть может это знак?Казалось, замерло,остановилось время,Но сердце спорит,Все ж – «Тик – Так»…И это жизнь, которую мы любим,Даже такой, когда нет сил на жизнь…Но силы есть…В Душе их не убудет.Ты толькоВерь, Надейся и Держись!«Тик – Так»,Но сколько еще, право,Мне быть заложником судьбы?Я знаю,Все ниспослано по праву,И под покровом БожьимХодим-бродим мы.И молимся мы о терпении и прощении,И веруем, когда, казалось,Дух утих…В миру для насОстановилось время,Но небеса считают всё —«Так – Тик»…Как-будто все перевернулось,Ушел привычный взгляд на мир,Что-то дремавшее во мне проснулось,И меряет свое:«Тик – Так… Так – Тик…»И рвусь назад —К вольной неволе снова,Где все привычно:Дом, уют, жена…«Тик – Так… Так – Тик…»,Нет, что-то засбоило,Сорвался ритм,Горит душа – страна.Все то, что РодинойВчера мы величали,Вдруг засбоило…Все пошло не так…О, Господи!Даруешь ли нам силыНайти свое привычное«Тик – Так»…На все твоя Господня воля,И, коль достойны,То молю тебя:Не дай нам большеГоря-боли,А вот смиреньяДай сполна…Пусть в сердцеМир к нам возвратится,И я вернусь домой…Изранена душа…Еще прошу:Дай Боже причаститьсяИ исповедаться сполна…Вернусь домой…Страна уже иная…А впрочем – ЭтоПризрачный обман…И с этим тоже надо примириться…И гнать с души неверия дурман.«Тик – Так»,Считают всё мгновеньяЖизни – судьбы,Что взята на прокат…Живу я, но мерцает время…Как просто все:Тик – так, тик – так, тик – так…Сентябрь 2014РовенькиПодвал

База

Нас привезли на базу бойового батальйону імені Георгія Побідоносця. На плацу був установлений флагшток і розвівався триколор… Батальйон мав статус добровольчого, однак триколор вказував на щось інше: чи то на симпатії, чи то на громадянство керівництва батальйону. Десь через місяць поруч із російським прапором уже майорів прапор із зображенням Нерукотворного Спаса. Тоді я не знав і не розумів, до чого це. Згодом отець Олександр (священник УПЦ КП) запитає в мене: «А які в них прапори? Нерукотворного Спаса?» Мабуть, у цих прапорах теж була певна система. Принаймні такі прапори піднімаються тільки з благословення церкви. Благословення на що? Риторичне запитання…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Конец ознакомительного фрагмента

Купить и скачать всю книгу

<1 2

На страницу:

Перейти

2 из 2