Сім’я Оппенгеймів

Генріх Вельс-молодший спостерігав ці зміни з прихованою злістю. Він був на кілька років старший за Густава, був працьовитий, солідний, свавільний, забарливий. Він відкрив при майстернях зразково поставлені крамниці, вів їх з величезною пильністю, прагнучи наздогнати Оппенгеймів.

Але це йому не вдавалося. Його ціни не могли конкурувати з цінами оппенгеймівських стандартизованих меблів. Ім’я Оппенгейм відоме було безлічі людей, фабрична марка Оппенгеймів – портрет Іммануеля Оппенгейма – проникла в найвіддаленіші провінції. Простацький, старомодний текст оппенгеймівських об’яв: «Хто купує в Оппенгейма, купує добре й дешево», – став крилатим слівцем. По всій країні німці працювали біля оппенгеймівських столів, їли за оппенгеймівськими столами, сиділи на оппенгеймівських стільцях, спали на оппенгеймівських ліжках. На вельсівських ліжках спалося, можливо, зручніше, вельсівські столи були, можливо, зроблені міцніше. Але більшість людей вважала за краще платити дешевше, мирячись з тим, що куповані речі, може, трохи менш солідні. Цього Генріх Вельс не міг зрозуміти. Це точило його серце ремісника. Хіба зникло в Німеччині почуття солідності? Хіба не бачать обдурені покупці, що над вельсівським столом робітник працює вісімнадцять годин, тоді як оппенгеймівський товар – фабрична продукція? Ні, вони не бачили цього. Вони бачили тільки, що у Вельса стіл коштував п’ятдесят чотири марки, а в Оппенгейма – сорок. І йшли до Оппенгейма і там купували.

Генріх Вельс перестав розуміти світ. Злість його росла.

Останніми роками, правда, стало краще. Проклав собі шлях рух, який поширював думку, що реміснича робота більше відповідає духові німецького народу, ніж стандартизоване інтернаціональне фабричне виробництво. Рух цей називався націонал-соціалістським.

Цей рух сформулював те, з чим Вельс давно вже носився: що в занепаді Німеччини винні євреї з їх універсальними крамницями, з їх пролазливістю у торговельних справах. Генріх Вельс усією душею пристав до нового руху. Він став головою районного комітету націонал-соціалістичної партії. З радістю спостерігав він, як міцніє їхній рух. Щоправда, люди, як і раніше, воліли купувати дешевші столи, але при цьому вони хоч лаяли Оппенгеймів. Партія добилася також того, що великі фірми оподатковувалися вищими податками, отже Оппенгейми, наприклад, змушені були на столи, які Вельс продавав по п’ятдесят чотири марки, поступово підвищити ціну з сорока до сорока шести марок.

До всіх дев’яти філій оппенгеймівської фірми почали надходити купи юдофобських листів: уночі на вітрини оппенгеймівських крамниць наклеювалися юдофобські листки, стара клієнтура відмовлялася купувати. Щоб удержати покупців, доводилося не менше ніж на десять процентів знижувати ціни порівняно з цінами конкурента не єврея.

Коли Оппенгейми знижували ціну тільки на п’ять процентів, то вже дехто з клієнтів волів купувати у християн. Під натиском націонал-соціалістичної партії урядові органи вишукували безліч приводів для причіпок і каверз. Генріх Вельс мав з того вигоду: різниця в цінах на товари його й оппенгеймівського виробництва дедалі зменшувалася.

Зовнішньо, проте, фірма Оппенгеймів зберігала з фірмою Вельса добрі відносини. Більше того, під впливом Жака Лавенделя та довіреного фірми Брігера, Генріхові Вельсу дали зрозуміти, щоб він почав переговори про злиття обох фірм або, принаймні, про тісніше їх співробітництво. Якби така угода відбулася, – з фірми Оппенгеймів було б зняте тавро єврейської фірми; і певні урядові розпорядження застосовувалися б до фірми далеко м’якше.

Вельс був щасливий, що під його підприємством знову міцніє ґрунт. Після кількох розмов з паном Брігером Вельс одержав навіть листа, складеного в дуже ввічливому тоні. До фірми, мовляв, дійшли чутки, що в нього – Вельса – є до фірми Оппенгеймів якісь пропозиції, що мають на меті тісніші і приємніші форми співробітництва, ніж досі. Фірма, мовляв, дуже зацікавлена і просить його завітати для особистих переговорів. 16 листопада об одинадцятій годині ранку до головної контори фірми на Гертраудтенштрасе.

І от Вельс сидить у конторі й чекає.

Генріх Вельс – показна людина. У нього відкрите жорстке обличчя, широкий лоб, прорізаний глибокими зморшками. Генріх Вельс – акуратна людина, і пунктуальність одне з його правил. Хто, власне кажучи, зробив перший крок? На засіданні спілки меблевих фабрикантів довірений Оппенгеймів Брігер розповідав йому про зростаючі труднощі, яких зазнає тепер його фірма. Брігер буквально наштовхнув його на деякі запитання. Кінець кінцем, тепер уже не докопаєшся, хто зробив перший крок. Як завжди, Генріх Вельс з’явився сюди з пропозицією, яка і для нього не безкорисна, але, мабуть, далеко вигідніша для конкурентів. Тільки конкурент, видимо, не бажає визнавати цього.

Він глянув на годинник. Як кадровий офіцер, що всю війну провів на фронті, він звик до пунктуальності… Він прийшов сюди за кілька хвилин до одинадцятої. І ось він сидить тут, а ця чваньковита сволота примушує його чекати. Одинадцять годин десять хвилин. Суворе обличчя Генріха Вельса темніє. Він зачекає ще десять хвилин, не більше, а потім нехай вони самі висьорбають свою юшку.

З ким, однак, доведеться йому мати справу? Генріх Вельс поганий знавець людей, але, проте, він добре знає, хто у фірмі Оппенгеймів підтримує його проект і хто проти нього. Щодо Густава і Мартіна, то це нестерпно зарозумілі люди з суто іудейською пихою. З ними навряд чи можна домовитися. Довірений Брігер – не просто єврей, а ціла синагога, але все ж з ним легше порозумітися. Можливо, що там у кабінеті їх збереться п’ять-шість чоловік, та вони ще, напевно, запросять свого юрисконсульта. Йому безперечно нелегко буде, доведеться виступати проти противника, який переважає його числом у п’ять-шість разів. І все-таки… Вже він свого доб’ється.

Одинадцята година двадцять хвилин. Він зачекає ще п’ять хвилин. Вони хочуть, щоб він приріс до стільця. Ще п’ять хвилин – і він вважатиме, що його пропозиції втратили силу за давністю, а тоді нехай ці панове роблять що хочуть, – без нього.

Одинадцята година двадцять п’ять хвилин. Він уже вивчив напам’ять номер «Меблевої торгівлі», який лежить на столі. Вони там, у кабінеті, видимо, до чорта довго радяться. Чи добра це ознака? І секретарки тут немає, щоб послати нагадати про себе. Ганьба, та й годі. Але він уже відплатить їм сторицею.

Одинадцята година двадцять шість хвилин. Його просять до кабінету. Мартін Оппенгейм у кабінеті сам. Генріхові Вельсу здається раптом, що краще б мати справу з п’ятьма-шістьма. Цей Мартін – найгірший. З ним найважче справитися.

Мартін Оппенгейм підіймається назустріч Генріхові Вельсу.

– Прошу вибачення, що примусив вас чекати, – каже він чемно.

Спочатку Мартін вирішив був виявити ще більшу ввічливість і додати кілька слів на пояснення запізнення. Але суворе, велике обличчя Вельса, як завжди, відштовхнуло його, і він відмовився від цієї думки.

– На жаль, у наші дні єдине, що ділова людина має в достатку, – це час, – хмурним, скрипучим голосом відповів Вельс.

Зосереджено і серйозно дивиться Мартін Оппенгейм сонними очима на велику постать, що сидить проти нього. Він намагається говорити якнайввічливіше.

– Я довго і всебічно обмірковував ваші пропозиції, вельмишановний пане Вельс, – каже він. – У принципі ми не заперечуємо проти того, щоб приступити до їх обговорення, хоч у нас є цілий ряд сумнівів. Наш баланс кращий від вашого, пане Вельс. Але я буду з вами одвертий: він усе ж таки незадовільний. Ні, баланс не задовільний.

Мартін не дивився на Вельса. Він підвів очі на портрет Іммануеля Оппенгейма і подумав, що, на жаль, це тільки копія. Тон його розмови з цим хворобливо озлобленим чоловіком, що сидів напроти, не був вдалим.

Сьогодні немає потреби за всяку ціну йти на угоду з Вельсом. На політичному горизонті нібито досить спокійно. Проте, цілковитої певності немає. Обережність у всякому разі потрібна. І єдино правильна тактика – тримати Вельса про запас, підтримувати в ньому добрий настрій. Для таких цілей тон його сьогоднішньої розмови безумовно невідповідний. Іммануель Оппенгейм безперечно зумів би краще підійти до цієї дерев’яної, твердої людини.

Мартін був невдоволений. Пан Вельс був також невдоволений. Тон розмови Мартіна не подобався йому, ображав його.

– Мої справи досить погані, – сказав Вельс, – але й ваші не кращі. Між нами, попівнами, можна це прямо сказати.

Генріх Вельс скривив у посмішку суворі уста. Жарт, вимовлений тьмяним голосом Вельса, прозвучав сугубо невесело.

Почали обговорювати деталі. Мартін витягнув пенсне, до якого він дуже рідко вдавався, почав пильно протирати скло. Сьогодні пан Оппенгейм, справді, ледве зносив Вельса, а пан Вельс – пана Оппенгейма. Кожний вважав другого за нестерпно зарозумілого, нарада для обох перетворилася в муку. Пан Вельс вирішив, що Оппенгейми несерйозно ставляться до справи. Вони погоджувалися, у вигляді спроби, на експеримент, який їх мало до чого зобов’язував. Вони пропонували злити одну зі своїх берлінських філій і одну з провінціальних з двома вельсівськими. Ні, панові Вельсу це невигідно. Коли справа піде погано, Оппенгейми втратять дві філії зі своїх восьми, і це вони ще витримають. Він же втратить дві філії з трьох, і йому тоді кінець.

– Бачу, що я помилився, – кисло сказав пан Вельс. – Я гадав, що ми прийдемо до якої-небудь угоди. До замирення, вірніше, – додав він з тонкою, злою усмішкою.

Важкотілий Мартін Оппенгейм ввічливо, м’яко запевняв Генріха Вельса в тому, що він, мовляв, не допускає й думки про можливість вважати переговори за невдалі. Він певний, що при повторному і докладному обговоренні цієї справи вони неодмінно прийдуть до згоди з паном Вельсом.

Пан Вельс знизав плечима. Він умовив себе, що Оппенгеймам кінець. А тепер виявляється, що вони вважають, ніби то не їм, а йому кінець. Йому вони збираються кинути жалюгідну кістку, а ситий шмат сподіваються самі пожерти. Він пішов хмурий, розгніваний.

«Як би ви не обпеклися, панове», – думав Вельс, спускаючись ліфтом. Він навіть тихо промовив це вголос.

Хлопчик-ліфтер здивовано подивився на похмуру людину.

* * *

Мартін, після розмови з Вельсом, усе ще сидів за своїм великим столом. Чемний, упевнений вираз обличчя вмить зник, ледве Вельс вийшов з кімнати. Цілі своєї він не досяг. Він спасував. Мартін був роздратований, невдоволений з себе.

Він викликав довірених – Зігфріда Брігера і Карла Теодора Гінце.

– Ну, як? Справилися з лютим гоєм? – єдиним духом випалив Зігфрід Брігер, недбало привітавшись.

Маленький, меткий, дарма, що йому понад п’ятдесят, худорлявий, рвучкий, підкреслено єврейської зовнішності, він зовсім близько присунув стілець до свого патрона. Довгим носом над великими рудо-сивими вусами Зігфрід Брігер немов щось обнюхував. Карл Теодор Гінце зупинився на шанобливій віддалі від патрона, стриманий, підтягнений, з явним осудом за метушливість колеги. Карл Теодор Гінце осуджував усе, що робив пан Брігер, а пан Брігер висміював усе, що робив Карл Теодор Гінце. Карл Теодор Гінце під час війни командував ротою, у якій Брігер служив рядовим. Уже в ті часи вони ставились один до одного скептично, і вже тоді кожен з них знав, як сильно вони один до одного прив’язані. А пізніше, після закінчення війни, коли справи гожого пана Гінце йшли препаскудно, пан Брігер влаштував його в меблевій фірмі Оппенгеймів. Під керівництвом Брігера працьовитий і сумлінний Гінце дуже швидко пішов угору.

Мартін Оппенгейм докладно ознайомив довірених із станом речей. Усі троє прекрасно знали одне одного. Кожний з них легко міг передбачити результат переговорів. Ніхто з них не думав, що Вельс згодиться. Питання зводилося тільки до формальності. Після повідомлення Мартіна всім стало ясно, що розумніше було б вести переговори не Мартінові, а панові Брігеру. Брігер запропонував би Вельсові ще менше, і все-таки Вельс пішов би задоволеніший.

Що робити далі, було ясно. Вельсові треба показати, що і без його допомоги можна відвернути антисемітську загрозу оппенгеймівським підприємствам. Це зробило б Вельса згідливішим. Тимчасове затишшя на політичному горизонті надзвичайно сприяло тому, щоб вжити деяких необхідних і давно обміркованих заходів.

Треба було просто перетворити єврейську фірму Оппенгеймів в акціонерне товариство з нейтральною назвою, що не викликає підозри. Багато єврейських фірм вдало провели цю спробу. Часто траплялося, що покупці, які бойкотували єврейську фірму, зверталися до анонімного неєврейського товариства, яке в дійсності було тільки філією все тієї ж ненависної єврейської фірми. Оппенгейми і без участі Вельса могли заснувати акційне товариство «Німецькі меблі», і для початку об’єднати в ньому одну берлінську й одну провінціальну філію.

Технічно здійснити це було неважко, все обіцяло успіх. І все-таки наважитися було нелегко. «Німецькі меблі», що це таке? Щось без обличчя, без змісту, наче вагон залізниці. Інша річ «Меблева торгівля Оппенгеймів». Назва ця невід’ємна від портрета Іммануеля Оппенгейма, від дебелого, сповненого гідності Мартіна, він спритного, довгоносого пана Брігера. Відірвати від себе штегліцьку і бреславську філії – значить дати ампутувати собі палець на руці чи нозі.

Але, може, це необхідно, щоб урятувати весь організм? Так, необхідно.

Коли вже рішення є, треба діяти швидко. Мартін зв’яжеться з усіма Оппенгеймами і сьогодні ще домовиться з професором Мюльгеймом, юрисконсультом Оппенгеймів.

Залишившись на самоті, Мартін важко обперся руками на поручні крісла, опустив плечі. Чи не слід справді хоч трохи займатися щоранку гімнастикою, як радить дружина? Сорок вісім років – це не такий уже страшний вік, але коли не дбати за себе, через два роки будеш стариком. А в Густава сьогодні був на подив молодий і свіжий вигляд. Густавові добре, часу в нього багато. Щоб гімнастика вплинула, треба витрачати на неї найменше двадцять п’ять хвилин щодня. А звідки йому, Мартінові, ці двадцять п’ять хвилин узяти?

Мартін випростався, зітхнув, узявся до кореспонденції. Ні. Це не так важливо. Спочатку слід покінчити із складнішими справами; він завжди додержувався цього правила. Треба повідомити родичів. Густавові він цей день не хоче псувати. Густав взагалі заперечувати не буде. Безумовно. Він позітхає, зробить кілька зауважень загальнофілософського характеру і дасть свій підпис. З Едгаром ще простіше. Найважча розмова буде з Жаком Лавенделем, з шуряком, чоловіком Клари Оппенгейм. Заперечувати й він не буде, навпаки, він, як людина, що тямить у справах, давно наполягав на тому, щоб змінити фірму. Та тільки Жак Лавендель дуже вже прямолінійний. Мартін нічого не має проти того, щоб люди одверто висловлювали свою думку. Але Жак Лавендель трохи занадто прямолінійний.

Мартін просить секретарку з’єднати його з професором Едгаром Оппенгеймом і Жаком Лавенделем.

– Професора Оппенгейма, – доповідає секретарка, – немає вдома, він у клініці.

Зрозуміло, він завжди в клініці.

– Коли він повернеться, йому перекажуть прохання зателефонувати до контори.

Але він цього не зробить: він надто зайнятий своєю клінікою і надто мало цікавиться справами фірми. Можна вважати, що з Едгаром справу покінчено.

Біля телефону Жак Лавендель. Він ніколи не розводить церемоній. Ледве Мартін вимовив дві-три вступні фрази, як Лавендель сказав своїм трохи хрипким, привітним голосом, що хотів би поговорити про цю справу не телефоном; якщо Мартін не заперечує, – вони адже мешкають недалеко один від одного, – він після обіду на часинку заїде до нього. Ні, звичайно, Мартін не заперечує. Він буде дуже радий.

Він зовсім не радий. Обід з дружиною й сином та коротке післяобіднє дозвілля – найулюбленіший час Мартіна. Іноді не можна уникнути гостей і на цей час: є справи, які в домашній обстановці розв’язуються краще, ніж у конторі. Але він дуже неохоче робить це, для нього в таких випадках зіпсований увесь день.

Іммануель Оппенгейм дивиться сонними, хитрими, вдоволеними очима на внука. І Мартін не стільки думає, скільки відчуває: перед ним копія – вже не оригінал.

* * *

Як завжди, точно о другій годині дня Мартін під’їхав до своєї квартири на Корнеліусштрасе, в районі Тіргартена. Він насамперед переодяг піджак і комірець – повинна існувати відмінність між діловою обстановкою і особистим життям. Потім він пройшов у «зимовий сад». Це була велика кімната, пишно і трохи по-міщанські вмеблевана. Мартін вважав, що і його приватна квартира мусить бути вмеблевана оппенгеймівськими меблями.

Дружина і син про щось жваво розмовляли. Сімнадцятирічний Бертольд, який говорив взагалі легко й добре, часом, як батько, був скупий на слова, особливо, коли справа стосувалася речей, що близько його хвилювали. Мартін зрадів, побачивши його сьогодні балакучим.

При вході Мартіна Лізелотта спинила сина. Всміхаючись, вона повернула до чоловіка велике світле обличчя.

– Як почуваєшся, мій любий?

– Дякую, добре, – бадьоро відповів Мартін. І, звертаючись до Бертольда, теж усміхнувся. – Здоров був, сину.

Але сірі довгасті очі Лізелотти за вісімнадцять років спільного життя навчилися читати на обличчі чоловіка. Мартін не любив вдома розмовляти про справи, проте вона бачила і без його слів, що він сьогодні, зараз, перебуває на порозі якихось важливих вирішень.

Сіли за стіл. Бертольд не припиняв жвавої розмови. У сімнадцятирічного юнака на батьківському м’ясистому обличчі були сірі сміливі очі матері. Майже наздогнавши зростом батька, він обіцяв на голову перерости його.

Бертольд розповідав про шкільні справи. Їхній шкільний учитель, доктор Гейнціус, кілька днів тому загинув при автомобільній катастрофі, і тепер директор Франсуа тимчасово взяв на себе викладання в їхньому класі предметів покійного – історії і німецької літератури. Це були улюблені предмети Бертольда, – він, як і його дядько Густав, любив книжки і спорт, – а з доктором Гейнціусом у нього встановилися на диво добрі відносини. І от доктор Гейнціус дозволив йому взяти для самостійної доповіді, яку належало раз на рік робити учням передостаннього класу, – особливо трудну тему «Гуманізм і двадцяте століття». Чи дадуть йому можливість, тепер, після смерті любимого вчителя, зробити цю доповідь? І чи впорається він з «гуманізмом» без дружньої допомоги доктора Гейнціуса? Директор Франсуа сказав йому, що він не заперечує, але все залежатиме від рішення нового вчителя, який, можливо, почне викладати з наступного тижня.

– Я взяв на себе важке завдання. «Гуманізм» – неймовірно важка проблема, – роздумливо закінчив Бертольд низьким грудним голосом.

– А чи не краще для тебе обрати менш загальну тему? – порадив Мартін.

– Може, ти візьмеш якогось сучасного автора? – запропонувала Лізелотта, підбадьорливо дивлячись на сина сірими мигдалеподібними очима.

Мартін здивувався. Чи не дражлива це річ виступати тепер у школі з темою про сучасну літературу? В основному Мартін і Лізелотта сходилися у думках. Але вона – християнка, із старовинної прусської чиновницької родини Ранцових – брала часто радикальний тон.

Мартін заговорив про інше. Повідомив, що після обіду він жде Жака Лавенделя. Це відразу ж відвернуло Бертольда від «гуманізму». Чи не зможе він тепер скористуватися машиною? Батько, невтомний комерсант, цілі дні роз’їжджає у справах. Бертольдові рідко випадає можливість дістати машину. Нагоди пропускати не можна. Добре було б з’їздити, наприклад, на стадіон на Саксонському проспекті. Там зараз тренуються футболісти. Чудовий привід для автомобільної прогулянки. Приємність ця, правда, відбере три години, які він призначив для «гуманізму». Але це пусте. Для «гуманізму» він завжди зможе викраяти час, а ось коли він зможе ще раз «викраяти» для себе машину – невідомо.

Тому, як тільки підводяться з-за столу, Бертольд прощається з батьками. Він телефонує шкільному товаришеві Куртові Бауману, пропонує йому зустрітися біля Галлерських воріт, щоб поїхати разом на стадіон на Саксонському проспекті. Курт Бауман зовсім не в захваті від пропозиції Бертольда. В нього зіпсувався радіоприймач, він його розібрав, треба дошукатися, у чому там справа, на це потрібний час. Але Бертольд не вгамовується. Він каже про сюрприз, який він приготував для Курта, голос його звучить так переможно, що Курт здогадується і випалює:

– Ти одержав машину! От, чорт, оце здорово.

Бертольд Оппенгейм гарний товариш, він ділиться чесно і справедливо; він списує уроки з математики в Курта і дає йому списувати в себе твори з німецької літератури, а коли шофер Францке пускає їх до керма, він править дві третини часу, і на одну третину передає кермо Куртові Бауману.

Нарешті все готове. Бертольд сидить поруч з шофером Францке. Вони великі приятелі з шофером Францке. Звичайно, Францке іноді буває не в настрої, і тоді він не схильний вести розмову. Але сьогодні настрій у Францке добрий. Бертольд бачить це відразу. Безперечно, він їх і до керма пустить, хоч водити машину тим, хто не досяг вісімнадцяти років, забороняється. Бертольд просто тремтить: швидше б уже виїхати на околиці. Але виявляти нетерплячку не гідно чоловіка. І він провадить з Августом чоловічу розмову про загальний стан речей, про економіку й політику. Август Францке і Бертольд добре розуміють один одного.

Потім Францке справді пускає до керма Курта Баумана, а Бертольд сидить без діла ззаду, і йому раптом згадується маленький епізод, зв’язаний з похороном доктора Гейнціуса.

Батько дозволив йому скористатися машиною, щоб поїхати на розташоване далеко за містом кладовище. Коли поверталися додому, він посадив до себе в машину Курта Баумана і свого двоюрідного брата – Генріха Лавенделя. Сірий, сумовитий вигляд лісового кладовища в Штансдорфі і процедура похорону дуже збентежила Бертольда. А товариші його уже через п’ять хвилин після похорону більше цікавилися машиною, ніж небіжчиком, а надто тим, чи пустить їх шофер Францке до забороненого керма. Бертольд не розумів, як можна так швидко струсити із себе тягар тільки-но пережитого. І навіть зараз, дивлячись на Курта Баумана, що сидів за кермом, він спантеличено замислюється.

Але коли черга сідати за кермо доходить до нього, всі його непевні міркування миттю вилітають з голови, і в ньому і навколо нього нічого не лишається, крім вуличного руху південно-східної частини Берліна.

* * *

На Корнеліусштрасе ждали тим часом пана Жака Лавенделя. Фрау Лізелотта раділа з його приходу. Мартін, вона це знала, не дуже сердечно ставився до свого шурина Лавенделя. Мартінові було неприємно, що молодша сестра його – Клара Оппенгейм – одружилася з цією людиною – родом зі Сходу. Жак – прекрасний комерсант, людина без сумніву заможна, знає світ, завжди ввічливий. Але він байдужий до таких речей, як гідна постава, гарні манери, витримка. Не можна сказати, що в нього самого якісь кричущі, набридливі манери. Ні. Але він дуже вже оголено називає неприємні речі своїми іменами, і тиха, привітна усмішка, яка з’являється на його обличчі, коли при ньому починають говорити про честь, гідність га інше, дратує Мартіна.

Лізелотту вона не дратує. Їй подобається шурин.

Вона походить із строгої сім’ї. Ранцов, її батько, титулований, але дуже небагатий, скомпенсував матеріальні життєві неприємності благородством манер і строгим життям. Лізелотта Ранцова, якій тоді було двадцять два роки, раділа, що може змінити тісні звичаї батьківського дому в Штеттіні на широке, щедре життя Оппенгеймів, і всіма засобами заохочувала скупеньку на слова, трохи незграбну прихильність до неї молодого Мартіна.

– Почекаємо з кавою, поки Жак прийде? – спитала вона і показала в усмішці великі зуби красивого рота.

Лізелотта бачила, що Мартін не знає, як йому розмовляти з Жаком – віч-на-віч чи при ній.

– У тебе з ним сьогодні якась дуже важлива розмова? – спитала вона прямо.

Мартін вагався. Вони щирі друзі, він і Лізелотта. Звісно, він ще сьогодні повідомить її про вирішення змінити фірму двох філій. Йому, правда, нелегко розмовляти з нею про це. Досі йому рідко доводилось ділитися з нею неприємними новинами. Найрозумніше, може, відразу не сказати – і їй, і Жакові.

– Я був би дуже радий, якби ти захотіла побути з нами, – сказав він.

І ось між ними широка постать Жака Лавенделя. Маленькі глибокі очі під широким лобом дивляться розумно, привітно, густі рудуваті вуса контрастують з майже голим черепом, тихий хрипкий голос дратує, як завжди, Мартінові нерви.

Жак слухає Мартіна з напівзаплющеними очима, схрестивши руки на животі, схиливши голову набік, нерухомий, із застиглим обличчям, ніби цілком байдуже. Мартінові було б приємніше, якби він переривав, ставив запитання; але він ні разу цього не зробив. Навіть коли Мартін закінчив, Лавендель все ще мовчав. Лізелотта з напруженою цікавістю вдивлялася в Жака Лавенделя. Вона була більше зацікавлена, ніж засмучена. Мартін, хоч і був вдоволений, що це її не дуже стурбувало, все-таки з гіркотою подумав: «Для неї це дрібниці. Мої справи мало її цікавлять. Працюєш, витрачаєш сили, і ніякої вдячності».