Микола Амосов

Марія Павлівна Згурська

Микола Амосов

Передмова

Навряд чи хтось поставить під сумнів те, що саме діяльність Миколи Амосова на ниві лікування, медичної науки та біологічної кібернетики, в поєднанні зі самобутньою літературною творчістю, значною мірою посприяли піднесенню інтелектуального іміджу України в ХХ і на початку ХХІ століття.

Амосов – один з піонерів радянської серцево-судинної хірургії – залишив людству тисячі врятованих життів, декілька десятків книг і свою знамениту гімнастику. Хірург-кардіолог та спеціаліст у галузі кібернетики, провідний фахівець СРСР з операцій на серці, за роки творчої діяльності прооперував понад 6 тисяч осіб, уперше в світі здійснив протезування мітрального серцевого клапана, створив і першим у світі почав використовувати штучні серцеві клапани з покриттям. Він автор понад 400 наукових праць, серед яких 19 монографій. Його доробок присвячений хірургічному лікуванню захворювань легенів, серця, кровоносних судин, медичній кібернетиці. Широкої популярності Амосов набув завдяки розробленій ним оздоровчій програмі «Три тисячі рухів щодня», яка передбачає комплекс оздоровчих процедур: тригодинні пішохідні прогулянки, біг та вправи з гантелями. Микола Михайлович написав також чимало науково-популярних трактатів. Його книгу «Голоси часів» перекладено на 30 мов світу.

Дитячі роки. сім'я та школа

Микола Михайлович Амосов народився 6 грудня 1913 року в небагатій селянській родині в Ольховому біля Череповця. Як написав він сам в автобіографічній книзі «Голоси часів»: «Усі мої пращури – селяни. Мама була акушеркою в північному селі поблизу міста Череповець. Жили ми дуже бідно: мама не брала подарунків від пацієнток. Вона стала для мене прикладом на все життя. Батько нас залишив, тому саме мама була для мене ототожненням сім’ї. Справді ідеальна людина: на все життя. Бабуся навчила мене молитися, селянське господарство – працювати, а самотність – читати книги». Сказати, що мама багато важила для майбутнього світила медицини, значить не сказати практично нічого. Його батько, за визначенням самого Амосова, з напівселян-напівробітників, схильний до «сімейної пристрасті» – міцних напоїв, як уже говорилося раніше, недовго жив з родиною і по суті не мав на сина жодного впливу. Переважно, за таких умов постає в уяві матинчин синочок, але не в цьому випадку – син, вихований мамою, успадкував від неї найкращі якості, розвинув їх до найвищого ступеня, і став видатною особистістю багато в чому завдяки саме їй.

Єлизавета Кирилівна Амосова (дівоче прізвище Никанорова) була жінкою з непростою долею та неординарним характером. Походила вона з села Суворового Чорозерського району на півночі Вологодської області. За спогадами Амосова: «20 будинків, «ведмежий кут» – дослівно! Полювання на білок, лисиць і на ведмедів». Історія цих місць не знала поміщиків – селяни вважалися «казенними». Дід ученого жив достатньо заможно, мав міцне, але примітивне господарство ледь не на рівні ХІV століття: рало, дерев’яна борона, кінь, дві корови, десяток овець. Але найманої сили не використували; попри те, що свого хліба не вистачало, всі роботи виконували члени великої родини. Мали навіть маленьку крамничку – підмогу для мисливства і господарства. В родині Никанорових було п’ятеро синів і дві доньки. Мати Миколи – найстарша з дітей. Микола Михайлович пригадував в «Автобіографії»: «дядько Павло – чекіст з 1918 року, дослужився до генерала, заарештований і розстріляний в 1937 році. Тітку Євгенію – колгоспницю, посадили «за колоски», померла вона в тюремній лікарні. Чув, що ще двох дядьків убили під Сталінградом».

Єлизавета Кирилівна народилася 1884 року. Була вона не по роках тямущою і розвинутою дівчинкою, в ранньому віці навчилася добре рахувати і читати, з дитинства найкращим дозвіллям вважала книжки. На читанні й «погоріла»: до родинної крамнички, в якій вона, як головний сімейний рахівник, вела всю бухгалтерію, і де ніколи не спостерігалося натовпу покупців (як не як, «ведмежий кут»!), почав навідуватися юнак із сусіднього села; на літературному ґрунті в них зав’язався роман. Пристрасні почуття дали свій плід, але весілля не відбулося. Народилася дівчинка – старша сестра вченого Марія, Маруся. Життя Єлизавети після пологів дуже ускладнилося – для північного села того часу «принести в подолі» – це ганьба, заміж ніхто не візьме. Аби замолити «дівочий гріх», бабуся водила її пішки до Соловецького монастиря. Дід вирішив улаштувати долю доньки: вивчити її. Повіз до міста Кирилів, до знайомих; вони знайшли вчителя, котрий взявся готувати Лізу, аби вона екстерном склала іспит за чотири класи гімназії. Займалася багато, екзамен склала успішно і вступила до школи повитух у Петербурзі. Єлизавета провчилася там три роки і стала акушеркою.

Згодом Амосов написав: «У пам’яті мало що залишилося з її розповідей про життя в столиці. Жила там дуже бідно, але цікаво. У Пітері мама стала, назвемо це так, «середньо інтелігентною» людиною. І навіть атеїсткою, хоча й не войовничою». Дід Никаноров присилав, до слова, копійки; на життя вона заробляла чергуваннями в клініці при багатих пацієнтах. Однак усе одно згадувала свої студентські роки як свято. Там було багато таких же бідних слухачок, вони цікавилися всім, відвідували лекції та збори, ходили на гальорку в театри, читали і сперечалися.

У 1909 році земство надало Єлизаветі Никаноровій місце акушерки у фельдшерському пункті в селі Ольховому Череповецького повіту Новгородської губернії – за 25 км від Череповця. В Ольховому вона самовіддано працювала довгі роки і там же закінчила своє життя. Фельдшери мінялися кілька разів, а вона залишалася тією ж «Кирилівною», як її називали в цілій окрузі. Робота сільської акушерки була важкою, медпункт обслуговував десять-дванадцять сіл і селищ в радіусі десяти кілометрів – шість-сім тисяч жителів. Найближчий лікар знаходився в Череповці. В медпункті (або «аптеці», як його називали селяни) працювали фельдшер (не завжди) і акушерка. Зі слів матері Амосова, на початку двадцятих років «аптека» залишалася такою ж, якою була ще при земстві: три кімнати – чекальня, приймальня, де фельдшер або акушерка приймали хворих, і сама аптека – шафи з ліками, стіл, на якому й готували препарати. У спогадах із раннього дитинства Амосова мати завжди була при роботі – протягом дня прийом хворих, які з’їжджалися з усієї округи, іноді до трьох десятків, та навіть вночі часто бували виїзди по хатах. Основна робота акушерки – приймати пологи вдома, від 100 до 150 пологів на рік, дві третини з яких – в інших селах, іноді за 8-10 кілометрів. Бувало, вона затримувалася на добу, або й дві – у тих, що народжували вперше. Майбутній лікар писав: «Ми постійно жили при пологах. Кожного третього-четвертого дня мама їхала або йшла з дому зі своїми речами. Іноді з одних пологів просто на інші, відтак – на треті. Часом сім’я не бачила її тижнями. А ми з бабусею жили в постійній тривозі. У мами за двадцять чотири роки праці, на три з лишком тисячі пологів померла лише одна породілля. П’ятьох вона возила до Череповця, там їм робили операції, здається, всі залишилися живими. Очевидно, сільські жінки були міцними, тренованими. В інтелігентському середовищі існувало слово «безсрібник», той, що «не бере». Акушерки завжди приймали (та й тепер грішать!) дарунки – «на щастя дитинки». Так от, моя мама не брала. За злиденного життя, ніколи. Взагалі я не бачив у неї брехні, хитрощів, лише доброзичливість і довіру до людей. Усі про неї так і відгукувалися. Не хочеться казати банальностей, але робота була для неї головним сенсом. Вона жила життям села і нізащо не хотіла нічого міняти». Можливо, саме ця, всмоктана з молоком матері, реальність медичної праці й стала поштовхом для прямування звилистим і нелегким шляхом, який привів М. М. Амосова в медицину. Хоча в свої молоді роки він був дуже далеким від лікарської справи, навіть перший диплом отримав у механічному технікумі, потім навчався у Всесоюзному заочному індустріальному інституті, – але очевидно перші, засіяні ще в дитинстві в душу, зерна безкорисливого служіння людям принесли свої плоди і визначили його покликання на все життя. Амосов в автобіографічних книжках (а всі його книжки по суті автобіографічні) писав про своє кредо, яке успадкував від матері – сільської акушерки, яка не втратила жодної породіллі.

Приїхавши працювати в Ольхове, Єлизавета Никанорова поселилася зі своєю майбутньою подругою – вчителькою Олександрою Миколаївною Доброхотовою, учорашньою гімназисткою. (Згодом, коли Микола Амосов піде з батьківської хати в «самостійне життя», саме в Шури Доброхотової він знайде прихисток.) Дружба Лізи та Шури тривала впродовж усього їхнього життя.

Незабаром відбулося й знайомство Єлизавети з майбутнім чоловіком, Михайлом Амосовим. Йому минуло 25 років і, як згодом написав про нього син, він був з «претензіями на інтелігентність».

Тогочасне Ольхове – доволі велике село – двісті будинків, центр волості. Головна вулиця простягнулася на три кілометри, але бруківки не було і багнюка восени та весною була непролазною, а влітку – пилюка. На найвіддаленішому кінці села стояла двоповерхова школа, на протилежному – кілометрів через два – знаходився дім сім’ї Амосових. Пізніше він згадував: «Село Ольхове за «непу» я пам’ятаю чудово. Бабуся розповідала, що так само було й за царя. Жили бідно. Корова, кінь, пара овець, кури. Посіви – 3–4 гектари. Багатодітні бідували: хліба ніколи не було вдосталь, часто – з домішками картоплі. М’ясо лише на свята і в жнива. Молока обмаль. Найбідніші вдягалися в домоткане. Проте личаки носили тільки на косовицю і до лісу – вже панувала певна культура поведінки. Сільський кооператив з маслобійнею і «крамничкою» – місце для спілкування. Щоправда, існувала ще й хата-читальня, одночасно клуб. Кіно почали привозити в 1924 році. Урізноманітнювали життя храмові свята. Політичних пристрастей не пам’ятаю. За часів непу селяни лояльно ставилися до влади».

Амосови не були багатими, але жили порівняно добре: дім міцний, під металевим дахом, мали навіть «зимовий будиночок» – велику кухню з двома маленькими світлицями і «літній будинок» – за міським типом: кухня і три кімнати. До будинку, через сіни, прилягав хлів з великим cіновалом. На ділянці був город і сад з яблунями, малиною і смородиною. У дворі – свій власний колодязь, над яким височів журавель. Як пригадував потім М. М. Амосов, це «загалом нормальне господарство, називалося середняцьким».

Щонайменше два покоління Амосових, перед Михайлом Амосовим, були напівселянами-напівробітниками. Згідно з сімейними розповідями, хтось із пращурів викупив себе в пана; влітку вони займалися господарством, а взимку глава родини зі старшими синами їхав працювати на завод, що займався виробництвом залізних виробів. Батько – майстром, сини – простими робітниками. Збереглася чавунна плита на могилі батька: «Майстрові Амосову Івану». Зрештою, сини швидко розлетілися з батьківського дому, після чого дід їздив на завод уже сам.

Крім діда з бабою, в сім’ї було троє синів і три доньки. Усе було б добре, але чоловіча половина родини мала дві пристрасті – коні та спиртне. Мати Миколи довгий час боялася, що це може виявитися спадковим, і переживала за сина.

Азартна любов до коней згасла зі смертю діда, а схильність до горілки таки перейшла до його дітей та онуків; мабуть, тільки Микола й був позбавлений цього.

Дід Амосова з батьківського боку – «чудова людина найдобрішої душі… аби лиш не пив. Але й п’яним він був добрий, бувало, на свята всіх запрошував випити, коней міняв. Усі цигани його знали. Буцімто через коней і помер: їхав з міста по бездоріжжю, гнав… кінь був хороший («дві години – й до небес!»), провалились під лід, заледве вибралися. Почав хворіти – водянка, та й помер…» Бабуся пригадувала: «Бувало, під час війни, вже хворий, ходити не міг, візьме підводу, сяде верхи, тебе на руки посадить і каже: «діти не виросли господарями, може, хоч ти за селянську працю візьмешся?»

Бабуся Амосова з батькового боку, Марія Сергіївна, на відміну від діда, була жінкою владною, на ній трималося все господарство. Народилася вона ще кріпачкою, але в хорошій родині, грамоти, утім, так і не навчилася.

Марія Сергіівна була категорично проти шлюбу Михайла з Єлизаветою. Вона навідріз не хотіла прийняти Єлизавету через її позашлюбну доньку, до того ж мала на оці багату наречену для Михайла, і навіть умовила сільського священика, аби той не вінчав молодих, через що їм довелося звернутися до іншої парафії.

Проти волі свекрухи Єлизавета таки вийшла заміж за Михайла Амосова через три роки їхнього знайомства. Мати спочатку не злюбила невістку, бо «узяли з приплодом», але віку доживати довелося при ній. Інші діти виросли, відділилися, всі жили непогано. Коли батько М. М. Амосова кинув сім’ю, бабка залишилася з Єлизаветою і Миколкою, не захотіла йти ні до своїх доньок, ні до інших невісток. Померла вона від раку сечового міхура, страждала від болю, проте Єлизавету, втомлену викликами, не турбувала. Амосов згадував, що хоча жінки й не надто багато розмовляли одна з одною, свекруха пробачила норовисту невістку, й вони помирилися, правда, надто пізно.

Хірург згадував: «Мене виховала мама, але став я Амосовим, а не Никаноровим. Виходить: гени». Від Марії Сергіївни Амосов успадкував раціональність і навіть у дечому скупуватість, силу волі, вимогливість до себе, вміння розмірковувати і визнавати власні помилки. Остання властивість червоною ниткою проходить через усе його життя».

Дядьки і тітки Амосова також були цікавими людьми, їхні біографії могли б лягти в основу сімейного роману-хроніки. Так, наприклад, Олександр Амосов працював у Пітері на заводі й став першокласним майстром. Талановитий, розумник, винахідник, він мав патенти і добре заробляв. Однак пив. У 1918 році повернувся до Ольхового. Там працював механіком на млині, тож його родина не бідувала. Але життя не склалося. Помер від пиятики, залишивши без засобів до існування чотирьох дітей. Молодший брат, Іван Амосов, закінчив технічне училище в Череповці, те саме, де згодом учитиметься М. М. Амосов. Був есером, загинув у 1918 році в сутичці з більшовиками. Тітка Катя вивчилася на акушерку, з нею в Амосова склалися дуже теплі стосунки, які тривали впродовж усього життя. Згодом знаменитий хірург назве її іменем свою доньку.

Батько Амосова закінчив два класи училища. Був достатньо грамотним, в юності працював у Рибінську, в брата Васі, набрався там культури. Позаяк багато читав. Разом із братом Іваном зібрав чималу бібліотеку: класика, політика (і Маркс, і Ленін), філософія, історія. Ця збірка книг, прочитана Амосовим в юності, стала фундаментом для його зацікавлення серйозними науковими знаннями: «Батьківські книги й мене вивели в люди. Оті есери з їхнім гаслом: «В боротьбі ти отримаєш своє право!»

Микола Амосов народився невдовзі перед Першою світовою війною; на її початок, у 1914 році, йому минуло вісім місяців. Часи були важкі, відпусток з вагітності та пологів не існувало. Мати працювала дуже багато, для Миколи взяли няньку. Бабуся заперечувала проти «такого панства», але мусила змиритися, тим більше, що, у зв’язку з роз’їздами на пологи, материнське молоко пропало і дитину довелося перевести на штучне вигодовування. Дитяча дієтологія тих часів диктувала свої правила і нянька повинна була все робити за тодішньою наукою: кип’ятити, перетирати, розбавляти. Тому в дитинстві Микола ріс доволі кволою дитиною, перехворів безліччю дитячих інфекційних захворювань, рахітом, однак перед школою виправився, зміцнів і перестав хворіти.

Михайло Амосов відразу пішов на фронт. А через півроку листи від нього перестали приходити, «пропав безвісти». Проте після восьми місяців мовчанки надійшла звістка з Німеччини, де він був у полоні. Двічі намагався втекти, однак невдало. З Німеччини Амосов-старший повернувся тільки на початку 1919 року, допоміг Міжнародний Червоний Хрест. Микола Михайлович згадував: «Смутно пам’ятаю: кімната, яскраве світло, наді мною стоїть чоловік – він видається мені велетнем. І чужим. Таким й залишився на все життя».

Після війни та революції господарство повністю занепало – залишилася одна корова й кури. Працювати було нікому: бабуся постарішала, мати – зайнята роботою акушерки, тому на господарство часу бракувало, наймати працівників не було за що. Михайло Амосов почав було піднімати знищене господарство, він багато чого навчився від німецьких фермерів, навіть організував споживчий кооператив і маслобійню, яка проіснувала до 1936 року. Але незабаром поїхав із села – його запросили до Череповця на відповідальну і солідну посаду голови губернської спілки кооператорів. Він сподівався, що завдяки новій роботі підніме знищене господарство, котре було в повному занепаді, – купив нового плуга, дещо з техніки, коня, навіть знесли стару «зимову хатинку» і розпочали будівництво нового, хорошого будинку (його так і не добудували)… На жаль, жоден з планів не був реалізований.

Спочатку Михайло приїжджав до Ольхового щотижня, займався господарством, але невдовзі почав пити, причому добряче, напруга в сім’ї зростала. Незабаром стало відомо, що в батька з’явилася інша жінка. Родина розпалася.

Михайла Амосова відправили працювати в районний центр Шексна, оскільки його пиятика заважала роботі в Череповці. Він запросив у Шексну дружину та сина, але одночасно туди приїхала його коханка. Усе стало очевидним, приховувати нові стосунки вже не мало змісту. Дорослі остаточно прийняли рішення розлучитися. Після цього батько довго не приїжджав до Єлизавети й сина. Бабуся, тітки й дядьки – сестри і брати Михайла – стали на бік покинутої жінки, підтримували її як могли.

Микола важко переживав розлучення батьків, адже остаточний розрив відбувся на його очах. Безумовно, він став на бік матері, жалів її. Пізніше Амосов так писав про ці події: «Мама плакала, вдень ми сіли в поїзд і поїхали до Череповця. Це була моя перша мандрівка потягом. Цілу дорогу я простояв біля відчиненого вікна і про батьків думав мало. Маму було шкода, але, може, це й добре, що він пішов? Мені не пощастило з батьком. Пробачити його ніколи не зміг, хоча особисто мені він і не був потрібен: забрався, то й добре. Мама ж залишилася!» Пішовши з сім’ї, Михайло Амосов усе ж брав певну участь у тому, щоб поставити дітей від першого шлюбу на ноги, він виділив невеликі кошти на утримання Миколи, коли той пішов навчатися. Марія, яку Михайло удочерив з моменту шлюбу з Єлизаветою, жила з ним на початку двадцятих років у Череповці, закінчувала середню школу, і було їй там нелегко. Характер вона мала складний, а до батька приходила коханка, з якою він пиячив. Марія згадувала ті часи з жахом і відразою. Як тільки в 1924 році дівчина вступила до інституту, одразу ж пішла жити самостійно.

У новій сім’ї в Михайла Амосова народилися двоє синів. Однак його доля склалася сумно – алкоголь підірвав здоров’я, у 1930 році він захворів та осліп. З діагнозом «атрофія зорового нерву на ґрунті алкоголізму» його лікували в Ленінграді. Спочатку відбулося певне просвітлення і він знов почав працювати, однак у 1931 році Михайло помер, ймовірно від хвороби серця. Згодом Микола Амосов написав, що мама все пробачила батькові й дуже його жаліла.

Можливо, обтяжливе розлучення батьків або підсвідомий страх матері втратити молодшу, хворобливу дитину призвели до того, що дитинство маленького Миколи було незвичним для села: тримався він осторонь, спілкувався тільки зі своїми двоюрідними сестрами, та й то рідко. Гуляти також не любив: його ледь не силоміць виганяли «дихати повітрям», особливо взимку. Амосов згодом писав, що це, скоріш за все, відіграло позитивну роль: «Самотність формувала розум. Тепер багато говорять про «розвиткові ігри», включно з комп’ютерними. У мене не було навіть іграшок, хіба що глиняний свищик від приїжджих торговців горщиками, які продавали з підвод».

Так Микола й пішов до школи: самотній, без друзів, адже навіть сусідських дітей він бачив лише здаля. «Ну просто панич! Читати-писати не вмів. Пам’ятаю тільки, що багато малював, фантазував». Але школа стала для хлопчика подією. Учителів було мало, тому одна вчителька вчила два класи: перший і третій. Амосова посадили зі старшими, позаяк перший клас був переповнений і місця там не було. Микола швидко вивчив літери і почав читати не гірше за третьокласників, що сиділи поряд. Через три місяці він подужав «Робінзона Крузо».

Проте спочатку школа йому не сподобалася: багато галасу, діти всі незнайомі, пустують, контакту в Миколки ні з ким не було, навіть на перервах він намагався не виходити з-за парти. Однак до зими освоївся. А першого ж шкільного літа «панство» вивітрилося з нього остаточно: усі дні проводив з новими товаришами, бігали босоніж, ловили рибу – словом, він відчув усі радощі сільських хлопчаків незалежно від епохи. Як потім згадував Амосов, нічого визначного в його сільському дитинстві не було – річка, ліс, луки, ігри; лідером стосовно забав Микола не був, але його поважали, бо він гарно вчився. Влітку, як завжди, багато роботи: косовиця, жнива, молотьба – від моменту, коли батько залишив їх, Микола став головним працівником у родині.

Не дивлячись на дитячу активність, Амосов усе ж залишався незграбним, як потім сам це визнавав: «Своєчасно не були опрацьовані «рухові програми». Не навчився плавати, не бився, погано грав у «городки», «в лапту», не вмів їздити на велосипеді, танцювати. Завжди відчував свою меншовартість. Дивуюся, як я взагалі став хірургом: це ж така делікатна робота!»

Коли Амосов пішов у другий клас, відкрили нову школу – на відстані кілометра від села. Добиратися туди було складніше, але хлопчаки сприймали все це як нову гру з пригодами: взимку – хуртовини, кучугури, весною, в час повені – переправа човном. Амосов досить пристойно опанував веслування, навіть навчився веслувати на байдарці, як сам визнавав, цілком професійно!

Як уже згадувалося, Амосов навчався добре, але при загальній бідності школи давалося це нелегко – бракувало підручників, паперу, а в молоденьких учительок – уміння викладати. Зрештою, першу вчительку – Серафиму Петрівну, він згадував охоче. У четвертий клас Амосов і товариші пішли вчитися до «міністерської» школи на протилежному кінці села. Там спочатку також не обійшлося без труднощів: село було велике, і хлопці з «того краю» билися з «цим краєм». Проте Микола вже став «частиною колективу свого краю» села, і підліткові «розбірки» не надто заважали шкільному життю.

Незабаром все змінилося, неорганізована вольниця скінчилася й у виховання дітей втрутилася партія: в 1924 році було створено перший загін піонерів. Настало дуже цікаве життя, в Амосова з’явилася перша посада – заступник вожатого загону. Як він іронізував у «Голосах часів»: «Таким хорошим був партійний початок – та все ж не отримав продовження!» Партійна кар’єра «на піонерах» і закінчилася – ні в комсомолі, ні в партії Амосов не був, хоча його активно агітували вступати, однак він залишався непохитним – був єдиним безпартійним директором інституту в радянські часи.

Громадська робота в школі кипіла – збори загону, «нагінки» недбалих, походи, стінгазета. Амосов навіть брав участь у дорослому драмгуртку, а на мітингу до сьомої річниці Жовтневої революції читав вірші на площі! Під час навчання в школі Амосов організував шкільний кооператив з продажу книг. Ідею подав знайомий батька, сам кооператор – комуніст зі стажем і колишній емігрант. Амосов згадував, як це було: «Саме цього року була повінь в Ленінграді, постраждало багато товарів, зокрема й книжкові склади. Він прислав нам для кооперативу ящик підмочених й уцінених книг на 100 з лишком рублів. На них ми і розжилися, розпродали з прибутком, сплатили борг і набули новий основний капітал. Щоправда, потім торгівля йшла слабко, та все ж зошити й олівці отримували через кооперативні канали».

У 1926 році закінчилося щасливе дитинство, як визнавав Амосов, і почалося доросле життя – за його ж словами – доволі сумне. Треба було вчитися далі, задля цього після закінчення початкової школи був змушений їхати до чужого міста Череповця і вступати до школи другого ступеня.

Микола разом з матір’ю приїхав з Ольхового до Череповця – складати іспити. Він пригадував, що був спокійним, упевненим і не хвилювався. Вступники щось писали, вирішували задачі; на цих екзаменах Амосов познайомився з Льоньком Тєтюєвим, який став йому вірним другом на цілих сорок років.

Повернувшись до Ольхового, Амосов чекав повідомлення про прийом. Згодом він писав: «У глибині душі думав: хоча б не прийняли. І водночас: треба! Так було впродовж цілого життя: Треба! Треба!» Він вступив.

Період життя в Череповці Амосов згадував як дуже важкий. Відірваний від матері, від звичного побуту, друзів, в самотності і лютій тузі за домом – адаптація минала дуже важко. «Майже весь час у Череповці був тужливим, самотнім, зі скупими сльозами. Не було відчуття щастя. Полегшало аж в останні роки, коли з’явилися нові інтереси», – пригадував Амосов.