Микола Лисенко

«Вчився Микола в пансіоні прекрасно: був серед перших учнів і, переходячи у вищі класи, завжди привозив нагородні книги. У музиці Микола робив колосальні успіхи…» – пригадував М. Старицький.

Вакації ж Микола проводив удома. Як пригадує М. Старицький, «свята, а особливо Різдвяні, проводились гучно й весело… за старосвітським звичаєм святкувалися здебільшого вдома, з канонадою з мущерів і двох гармат, що дістались у спадщину від Булюбаша. Батько Миколи був щиро релігійний, і цей настрій відбився на нашому молодому житті. На світлі свята ми роз’їжджали також по рідних і сусідах, але розлив рік Сули і Дніпра утруднював сполучення… Зате яке роздолля було влітку! Що стосується підручників, то влітку ми до них не доторкувалися; тільки для музики Лисенко робив виняток й акуратно двічі на день займався грою на фортепіано… Музична пам’ять розвивалась у нього дивовижно: раз-два програє, бувало, велику п’єсу – і вже грає її напам’ять… Вечорами ми забавлялися з челяддю в різні народні гри… Мати Миколи чудово читала по-російському, особливо вірші, і для нас не було більшого свята, коли вона згоджувалась прочитати нам балади Жуковського, а особливо «Ундину»; за це ми повинні були зробити диктовку по-французькому, а також зайнятися перекладами…».

1855 р. Миколу віддали у привілейований навчальний заклад – Другу харківську гімназію, яку він закінчить весною 1859 р. зі срібною медаллю. «У Харкові, в університетському місті, знайшовся далекий родич Лисенків, професор геології та мінералогії Никифор Борисяк, – згадував Михайло Старицький, – який згодився дати притулок далекому своєму племінникові за солідну, як на тодішні ціни, плату – 700 крб. на рік. Микола… вступив до четвертого класу 2 -ї гімназії, в якій потім і закінчив гімназійний курс…» Водночас під час навчання у Харкові юнак продовжував брати приватні уроки музики у Вільчака та відомого російського піаніста й композитора Микола Дмитрієва. Поступово юнак стає у Харкові відомим піаністом, якого запрошують на вечори, бали, салонні концерти у попечителя Харківського навчального округу князя Ф. Голіцина (відомого знавця й аматора музики), де він виконує п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена, грає танці, блискуче імпровізував на теми українських народних мелодій. На всіх концертах, в аристократичних салонах гімназист Микола Лисенко був бажаним гостем, вирізняючись не тільки музичною обдарованістю та талановитою грою на фортепіано, а й своєю вродою та вишуканістю манер справжнього аристократа.

Під час одного з виступів на одному із званих вечорів привабливий юнак Микола (тоді вже студент університету) зачарував своєю віртуозною грою одну панночку із харківської аристократичної родини. Прослухавши виконання ним творів Шопена, п’єси Контського, не знайома з Лисенком особисто, панянка зняла із себе коштовну золоту брошку з самоцвітом і прикріпила її до грудей молодого піаніста зі словами: «Юначе, прошу прийняти це, як нагороду за вашу неперевершену майстерність, яка захопила мене!» Ту брошку молодий студент подав до лотереї, збір коштів від якої призначався на підтримку незаможніх студентів.

У період навчання у харківській гімназії Микола також брав участь у благодійних концертах, зібрані кошти з яких призначались на підтримку незаможніх студентів.

Так із 14—15 років піаніст М. Лисенко розпочав свою концертну діяльність, яку вестиме до кінця свого життя, близько 55 років.

У роки навчання у харківській гімназії зростає його захоплення українською старовиною. Як відмічає Михайло Старицький, «він (Куліш) зробив сильне враження і змістом своїм, і, головне, мовою; ми пережовували кожну фразу і захоплювались, як воно виходить і ловко, і звучно, і як яскраво змальовані найтонші обриси картини… Звичайно, крім «Ради», ми прочитали «Записки о Южной Руси». Етнографічний матеріал і заклик до збирання народних скарбів настільки запалили Миколу, що він став збирати й записувати народні пісні…»

У цей гімназійний період життя Миколи мало чим відрізнялось від пансіонного. Канікули, свята неодмінно проводились вдома, у родичів: то в Жовнині, то в Гриньках. Відмінним було те, як вказує М. Старицький, що підлітки «крім звичайних розваг в залах та вітальнях, а також утіх на лоні природи, багато читали вголос один одному, переживаючи душею всі перипетії життя героїв. Між іншим жадібно читали з тітчиної бібліотеки (матері Лисенка) Вальтера Скотта, Дюма, Ежена Сю, Бальзака, – звичайно в перекладі на російську мову, і навіть викрадали у гувернантки, що була при сестрі Миколи Софії і меншому його браті Андрії, Польдекока французькою мовою, знання якої ми й розвивали на цих романах. Крім того, батьки Миколи Лисенка виписували багато газет і журналів («Отечественные записки», «Современник», «Журнал для юношества»)… Ми тоді захоплювалися також творами М. Гоголя «Вечера на хуторе близ Диканьки», “Приключения Чичикова”».

У цей період, у віці 14 років, гостюючи з троюрідним братом Михайлом Старицьким у дядька Андрія Романовича, вони цілу ніч читали заборонені вірші Тараса Шевченка, «захоплюючись і формою, і словом, і сміливістю змісту». «Лисенко, що звик до російської чи французької мови, був особливо зачарований музичною звучністю і силою простого народного слова», – згадував Михайло Старицький. Так відбулося знайомство генія музики з генієм слова. Це знайомство стало визначальним у житті юного Миколи Лисенка.

Весною 1859 року Микола Віталійович закінчив гімназію зі сріб-ною медаллю та вступив на перший курс природничого факультету Харківського університету.

Розділ третій. Університетські роки. Початок музичної діяльності

У Харківському університеті Микола навчався разом зі своїм троюрідним братом Михайлом Старицьким, який вступив на юридичний факультет. Але вже влітку 1860 року, після закінчення першого курсу, М. Лисенко перевівся до Київського університету Святого Володимира на той же факультет. Як вказувала О. Пчілка, «це сталося з різних причин. Опріч того, що господарські справи старого Лисенка ще більше погіршали… Розмірковували і зважили всією сім’єю переїхати в Київ…».

Студентські роки М. Лисенка припали на бурхливі 60-ті роки XIX ст., коли змінювався суспільний устрій, велася боротьба проти основи старого життя – кріпацтва. Всі говорили про життя і добробут простого люду. «Народ, народне щастя» стало бойовим закликом того часу.

М. Лисенко і М. Старицький поселилися у Києві на Тарасівській вулиці. Уже найперші дні навчання захопили юнаків. Вони поринули у світ нових знайомств, пристрастей, знань. М. Лисенко приєднується до «Громади» та дуже швидко зближується зі студентами Михайлом Драгомановим, Тадеєм Рильським, Володимиром Антоновичем, Павлом Чубинським, Борисом Познанським, майбутніми діячами українського руху. Ось як це згадує О. Пчілка: «Університет Київський кипів студентськими сходками, лунав палкими студентськими промовами… У Києві змагалися між студентами течія польська з українською… На сходках лунало українське слово; говорилося, що в цьому краї народ – український, що він має й свої політичні права, своє вікове право й на вищу культуру… Микола Лисенко брав участь у кількох гуртках українських; тоді ж, восени 1860 року, вступив в товариство “Громада”».

«Найбільшої ваги питання тогочасне, – писав композитор в автобіографії, – знесення кріпацтва й надання людських прав «найменшому братові», викликало потребу постерегти, збагнути життя цього брата…»

Студентська молодь від слів переходила до діла. Складалися українські народницькі гуртки: хто працював у недільних школах, хто в літературних починаннях, у складанні українських книжок для українських селян, хто ретельно збирав етнографічний матеріал (пісні, народні перекази та легенди, слова для українського словника). Микола цілком поринув у той потік юнацької народницько-української діяльності. «Лисенко просто перемінився і почав доводити, що нам усім не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти по-українському, щоб зробити цю мову культурною і своєю…», – писав згодом Михайло Старицький.

Саме під час навчання у Київському університеті Лисенко серйозно почав займатися збиранням українських пісень. «У ті часи серед київського студентства був звичай: збирався гурт студентів та й ішли на Байкову гору, де тепер «старе кладовище», а та частина, де тепер церква, була вільна; отам спинялися співці й співали собі народних пісень; збирались теж і в Кадетській рощі. Співали просто у Ботанічному саду. Та всі ті співаки не були згуртовані в один вивчений хор. Власне М. Лисенко перший згуртував їх в український хор…».

Почувши спів деяких звичайних рілігійних «кантів» церковнослов’янського складу студентами в університетській церкві, Микола Лисенко загорівся бажанням зорганізувати їх в український хоровий колектив. Сталося це 1860 р. «…Коли український гурток співців-студентів розучив збірку своїх пісень, М. Лисенко вдався з проханням до університетської влади, щоб дозволила дати концерт з народних пісень на користь незаможним студентам. Уряд дозволив, тільки з тією умовою, коли на се буде згода самого попечителя округи і щоб не було ніякої публікації; та були вони й непотрібні, бо студенти так добре розпросторили чутку про концерт, що й найбільша аудиторія була повнісінька! Концерт українським слухачам дуже сподобався, навіть і полякам…» – писала згодом Олена Пчілка.

«Нас покликали на генеральну сходку в університеті, – пригадував М. Старицький. – Питання обмірковувались серйозно, в суворому порядку, чисто по-парламентському. На цій сходці вирішено було одноголосно, що малоруський народ складає осібну націю, багату всіма даними для культурного розвитку й участі на повний голос у слов’янському концерті, що чесний, свідомий малорос повинен віддати всі свої душевні сили для підняття в народі самосвідомості й розвитку, що до всіх братів-слов’ян він повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями… Лисенко… з того моменту став найзавзятішим українофілом, як охрестили нас потім».

Активно включившись у діяльність київської «Старої громади» (нелегального товариства київської інтелігенції та студентства), Микола починає збирати і обробляти народні пісні, працює над «Словником української мови» і перекладами загальнодоступних підручників, виконує народні пісні у своїх обробках зі студентським хором Київського університету, бере участь у студентських виставах, створивши, зокрема, у 1864 р. музичний супровід до водевілю В. Гоголя (батька письменника) «Простак»; робить у 1863 р. разом зі М. Ста-рицьким першу спробу написати оперу – народну музичну драму «Гаркуша» за повістю Олекси Стороженка; бере участь в акції з вшанування пам’яті Т. Шевченка (відзначаючи шевченківську дату концертом, новим твором).

Пізньої осені 1860 р. М. Лисенко вирушив збирати фольклор в рідне для нього село Жовнини. Про першу етнографічну мандрівку М. Старицький пише: «…Різдвяні свята Лисенко провів у нас… канікули ми почали тим, що безпосередньо самі відправилися на «вулицю» і намагалися перезнайомитися з усім селом, маючи метою і пропаганду своїх ідей, і зближення, злиття з народом, і збір етнографічного матеріалу. Лисенко… проникав і на «досвідки», і на «вечорниці»… виуджуючи усюди народні мелодії, котрі заносив у свій музичний портфель… ми з ним затіяли одразу немалу справу – написати українську оперу. Зараз же від слова до діла… взявся написати лібрето на основі Стороженкової комедії «Гаркуша», а Микола взявся написати музику. Шпаргал помічений: «Лебехівка, 1864 року»…».

Зимові канікули 1861 р. М. Лисенко провів у П. Чубинського. Олена Пчілка у своїх спогадах писала: «Під час перших же зимових свят на Різдво 1860 року і новорічні свята 1861 року він приїхав до… Павла Чубинського записувати народні українські пісні – і повернувся до Києва з великою збіркою їх». Так, зі студентських років М. В. Лисенко стає музичним етнографом.

У Києві Микола продовжує інтенсивно займатись музикою. Він захоплено вивчав опери Глінки, Даргомижського, Сєрова, знайомився з музикою Шумана і Вагнера. До 1860-х років належать спроби написання музики до мелодрами М. Старицького «Панське болото» (нотний матеріал не зберігся). Виступає як піаніст у концертах на користь створеного в той час Київського відділення Російського музичного товариства.

Після скасування кріпацтва, в умовах польського національно-визвольного повстання 1863 р., що поширилось і на Правобережну Україну, російська влада видає горезвісно відомий «Валуївський циркуляр» про заборону української мови. Доходило до курйозів. В. Антонович із цього приводу писав: «Загальновідомо, що М. Лисенко, якому заборонили співати українські пісні в оригіналі, переклав їх для свого хору французькою мовою і так виконував для київської публіки, щоб не співати російською».

1864 р. Лисенко закінчує університет «по разряду естественных наук», а у 1865 р. захищає кандидатську дисертацію «Про розмноження стрічкових водоростей» і одержує ступінь кандидата природничих наук. Але найбільш вабила молодого науковця музика і він вирішує здобувати вищу музичну освіту за кордоном. Але для цього потрібні були кошти, які родина на той час не мала.

Розділ четвертий. Заробітчанство

Микола Лисенко на Таращанщині (1865—1867)

У 1865 р. Микола Лисенко вступив на посаду помічника мирового посередника в Таращанському повіті. Вибір місця чиновницької служби був невипадковим. На посаді офіцера драгунського полку у Таращі служив батько Миколи Лисенка, Віталій Романович, а вийшовши у відставку у чині «полковника з мундиром», обирався повітовим маршалком (предводителем дворянства) Таращанського і Сквирського повітів.

«…У зеленім урочищі, поблизу широкої і повноводної ріки на високім пагорбі стояв курінь козака Тараса – рибалки і мисливця. «То був парубок моторний і хлопець, хоч куди козак» і на всі руки мастак. Доводилось йому захищати свій край від ворогів. Бо за липовим лісом у широкім степу владарював злий хан, який якось вирішив узяти собі за наложницю дівчину по імені Котлуй. Але дівчина від старого осоружного хана вирвалась і втекла: лисицею перебігла степ, куницею перестрибнула липовий гай, на лебідку перекинулась і перепливла широку ріку. Вийшла із води, стрепехнула крильцями та стала красною дівицею. Тоді отам узрів її козак Тарас. Полюбились вони і стали вдвох жить і поживать. І народився у них хлопчик, якого також назвали Тарасом. Якось молода мати з п’ятирічним хлопчиком подалась на річку прати білизну. Ось тоді беззахисних їх захопив злий хан. Познущався він над молодицею і втопив її у річці, а хлопця забрав у полон. Тим часом повернувся козак Тарас з полювання, побачив, що нещастя, і кинувся за ханом навздогін. Догнавши злого хана, він поганця скинув у прірву, а сина визволив із неволі», – так оповідає місцева легенда про походження назви невеликого містечка на півдні Київщини (за 120 км від Києва) – Таращі, розташованого у межиріччі Росі та Гнилого Тікича, серед зелених лісів, куди занесла доля 21-річного Миколу Лисенка.

Вперше згадка про селище Тараща, як встановив київський краєзнавець В. Сергієнко, віднаходиться у Руській (Волинській) метриці. Так, у записові за 10 жовтня 1592 р. зазначається: «надано у довічне володіння Родкевичу і Лесевичу селище за Білою Церквою, що лежить на шляху Татарському, який веде з Татаровщинизни повз Березовий Гай». Правда, тоді селищами називали малолюдні або й пусті урочища. Датована історія поселення Тараща розпочинається з 1709 р., коли польський король Август ІІ за вигнання шведів з Любліна нагородив теребовлянського старосту, полковника Антонія Блендовського, надавши у довічне користування урочище «Тараща». Наполегливість польського полковника А. Блендовського, не дивлячись на бурхливий час воєнного протистояння (1711 р. під час походу П. Орлика щойно збудовану залогу буде спалено), згодом приносить плоди: вже 1722 р. король Август ІІ надає Таращі право проводити ярмарки чотири рази на рік (на День святого Юрія, День святого Онуфрія, на Різдво Богородиці й в середньо-посну неділю). Таким чином, Тараща перетворюється у містечко, людність якої, як зазначають літописці, складали «різні бурлаки зухвалі».

«Тараща – місто! Не розумію, навіщо дали таку гучну назву цій брудній жидівській слободі. Напевно можна сказати, що покійний Гоголь і мельком не бачив сього надто брудного міста, інакше його рідний Миргород здався б йому якщо не справжнім містом, то у крайньому разі чудовим селом. У Миргороді хоча й не пишної ра-стрелівської чи тоновської візантійської архітектури, а все-таки є біленька кам’яна церква. Хоч невелика біла пляма на темній зелені, а вона робить приємний ефект у одноманітному пейзажі. В Таращі і цього немає. Стоїть на пагорбі собі над тухлим болотом стара, темна, дерев’яна церква, так звана козацька, т. б. будівля часів козаччини. Три восьмикутних конічних куполи з похиленими чорними залізними хрестами, і нічого більше. І все це так незграбно, так грубо, печально, як печальна історія її невгамовних будівників. Ледь-ледь до вечора дотягнулися ми до сього так званого міста», – описував Т. Шевченко згодом свої враження під час поїздки 1845 р. про Таращу у повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», коли зупинявся у місті на нічліг у поштовій станції, де на нього і його візника Трохима чекала одна-єдина кімната, пара сушених карасів з куснем чорного хліба і чаркою смердючої горілки. Після цієї, як висловився Трохим, «чернечої вечері» мандрівники поснули на лаві, «обгородженій з трьох боків чимось на зразок перил, що робило її схожою на чухонські сани».

У 60-х рр. XIX ст. Тараща – це вже повітовий центр (з 1791 р. отримало від польського короля Станіслава Августа магдебурзьке право; а з 1800 р. – указом імператора Олександра І – статус повітового центру; 1826 р. затверджено генеральний план міста). Спочатку герб міста являв зображення: «сніп пшениці на стерні», а з 1853 р. «щит, поділений на дві частини; у верхній, блакитній, зображено архангела Гавриїла у срібному одязі зі зброєю; у нижній, срібній, частині – чорного орла з розпростертими крилами».

Літній полудень 1865 р. у Таращі. Поодинокі перехожі у мареві сонних вулиць. Байдужі до всього воли, немов сновиди, котять воза. Візник дивиться у далечінь, де небо сходиться із стиглими хлібними полями, і дрімає. Горобці купаються у пилюці. Легкий вітерець з полів ворушить листя на тополях. Лише ластівки, незважаючи на спеку, ширяють у небі і щось щебечуть на своїй пташиній мові. Із-за рогу, де височіє пожежна вежа, з’являється відкритий екіпаж з двійкою притомлених коней. За мить коні зупиняються навпроти «присутствія». Вікна урядових установ відчинені навстіж: чиновники у форменних одностроях знемагають від спеки і одноманітної казенної буденщини.

Комплекс «присутственних місць» у Таращі складав центр повітового містечка (назва походить від слова «присудственні», тобто ті, що знаходять при суді), його збудовано за проектом видатного архітектора, професора Петербурзької Академії мистецтв Андріана Захарова, включаючи: управу, суд, казначейство, поліцейське управління, в’язницю, господарські будівлі (Таращанський комплекс – єдиний, який вцілів до нашого часу).

Із притрушеного курявою екіпажу на землю сходить стрункий юнак у формі університетського студента. Спершись на його руку, слідом зіскакує кругловида чепурна панночка у довгому міського крою платті. Візник, затиснувши у кулаці асигнацію, що її дав панич, вйокує на коней і зникає за рогом розпеченої Дворянської вулиці.

Молодята по-змовницьки переглядаються і, піднявшись сходами, входять до темного лункого коридору державної установи. Ось вони зупиняються сходами перед дверима потрібного кабінету і трохи прочиняють їх. Побачене розвеселяє: за столом, обклавшись паперами, сидить молодий чиновник з відзнаками мирового посередника, і, дивлячись у стелю, щось мугикає собі під ніс. Раптом схиляється над паперами і починає щось гарячково записувати. Поставивши кілька значків, знову підспівує. З галасом, який лише дозволяють урочисті стіни державної установи, молоді люди влітають до кімнати, і чиновник потрапляє до їхніх обіймів.

– А-а-а, пане Лисенку, так замість того, щоб уставні грамоти складати, ви мужицькі пісеньки на службі пописуєте! – не перестають кепкувати з чиновника прибульці. Той, розгублений і розчулений, врешті з радістю вітає несподіваних гостей.

Саме так описала цю свою зустріч у Таращі ця весела трійця. Урядовець – стрункий худорлявий юнак з широким розлетом брів, уважними розумними очима і рідкими вусами – Микола Лисенко. А його гості: троюрідний брат, незмінний друг дитинства та юності – Михайло Старицький і панночка – молодша Лисенкова сестра Софія, яка скоро стане дружиною Михайла.

Микола Лисенко працював у Таращі на посаді мирового посередника, яка була запроваджена в Російській імперії у період проведення Селянської реформи 1861 року. Мировий посередник був першою ланкою в системі установ, на які покладалося проведення цієї реформи. Правовий статус посередника визначався Положенням про губернські у селянських справах установи від 19 лютого1861 року. За цим Положенням він обирався на 3 роки, але фактично призначався Сенатом за поданням губернатора при узгодженні кандидатури мирового посередника з місцевими предводителями дворянства. Кандидатами на посаду мирового посередника могли бути місцеві потомствені дворяни-землевласники, які мали відповідати встановленим становим, майновим та освітнім цензам.

До компетенції мирового посередника входило: розгляд скарг, суперечок і непорозумінь між поміщиками та їх звільненими від кріпацтва селянами; регулювання відносин між ними (укладання угод про наділи землі, склад повинностей та переведення на викуп, затвердження, а іноді й самостійне складання уставних грамот, обмін земельних угідь, посвідчення викупних актів та контроль за виконанням селянами повинностей і викупних платежів); нагляд за діями органів місцевого самоврядування; судовий розгляд дрібних справ щодо найму робітників, оренди землі, потрав і порубок лісів, якщо ціна позову не перевищувала 30 рублів.

Мирові посередники разом із селянами брали безпосередню участь в організації їх життєдіяльності – організовували общини, волості, самоврядування на цих рівнях; затверджували на посаді та приводили до присяги волосних старшин. Під контролем мирових посередників виявились усі виборні селянські органи, всі справи по судово-поліцейському розгляду. Таким чином, у їхніх руках була зосереджена вся реальна адміністративно-поліцейська влада в повіті.

При незгоді з діями мирового посередника його рішення оскаржувались у апеляційних інстанціях – повітових мирових з’їздах та губернських в селянських справах присутностях. Вищий нагляд за діяльністю цих установ і взагалі за проведенням селянської реформи покладався на відповідний Головний комітет при Державній раді Російської імперії.

Перебуваючи на чиновничій службі, Микола Віталійович не полишав своєї улюбленої справи – збирання народного фольклору. Увесь свій вільний час він присвячує збиранню фольклорних матеріалів. Разом з батьком збирає і вивчає етнографічний, пісенний матеріал Таращанщини та Сквирівщини. Згодом Віталій Романович передасть Південно-Західному відділенню Імператорського Російського географічного товариства докладний опис одягу і наукову розвідку «Об историческом применении во вкусах и модах народных одеж в Сквирском и Таращанском уездах».

Тим часом батько композитора закінчує службу у Сквирському повіті, продає фільварок, який заснував, але так і не зміг добитися від нього прибутків, виїздить до Києва. Прослуживши мировим посередником, у червні 1867 р. Микола Лисенко, як «залишений поза штатами з приводу скорочення дільниць у Київській губернії», також повертається до Києва.

Але все-таки метою його життя була, звичайно, не службова кар’єра, а музика.

Розділ п’ятий. Лейпциг – Прага – Лейпциг. 1867—1869

У 1860-х рр. Київ не мав своєї консерваторії. Тому прагнення М. Лисенка здобути глибоку музичну освіту привело його до Лейпцизької консерваторії. У жовтні 1867 року М. Лисенко вступив до консерваторії, де вивчав гру на фортепіано та композицію. За навчання платив 80 талярів на рік. При цьому голландська сорочка коштувала 2 таляри, пляшка бургундського – 1 таляр, двокімнатне житло – 9 талярів на місяць, а прокат рояля – 4 таляри на місяць.

Викладачами талановитого юнака по класу фортепіано були найкращі на той час професори – К. Рейнеке, В. Венцель, І. Мошелес. Студентські зошити, книжки з позначками, чернетки музичних творів, а особливо дбайливо збережені батьками листи, в яких Микола докладно описував своє життя, ритм навчання, ділився своїми спостереженнями, доносять до нас піднесений настрій людини, що перебувала в храмі музики. Так, 30 жовтня 1867 року він писав: «Я листів ваших чекаю, як нагороди небесної. Це єдина моя підтримка в моєму майже самотньому й тружденному житті в Лейпцигу. Занять у мене стільки, що і сказати вам не можу. Що Божий день, я від 8 год. ранку і до 10 вечора, крім лекцій, обіду, зрозуміло, не встаю від фортепіано…».