Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

Наприкінці квітня того ж року в результаті перевороту Центральна Рада була розпущена, а влада на Україні перейшла в руки царського генерала-монархіста П. Скоропадського. Нова влада стала повертати старі порядки. У селян відбирали поділену поміщицьку землю. Майже всю Україну охопили антигетьманські повстання. Скоропадський намагався придушити їх за допомогою німецько-австрійських військ. Галицькі старшини і стрільці вороже зустріли спроби командування нав’язати їм жандармські функції. Накази командування і місцевих властей не виконувалися. Коли сотню Ю. Головінського вислали у містечко Добровеличківці з наказом усмирити населення, сотник категорично відмовився застосувати силу, за що був відданий з групою інших старшин під суд. Якось було наказано полку розгромити повстанський загін Шинкаря. О. Микитка, який виконував тимчасово обов’язки командира усусусів, заявив, що його люди не будуть ніколи стріляти в селян-українців, що справедливо домагаються землі і волі.

Командування УСС постійно відчувало вороже ставлення до себе з боку австрійського військового командування, де, між іншим, чимало було поляків або співчуваючих їм. Коли на Херсонщині до фронтових підрозділів приєднався вишкіл під командуванням Г. Коссака і з нього було утворено третій курінь у складі чотирьох сотень загальним числом тисячу стрільців, тут же зверху прийшов наказ курінь розформувати. На початку жовтня 1918 р. українські посли у Відні на чолі з Є. Петрушевичем (невдовзі – президент Національної ради ЗУНР) та К. Левицьким (прем’єр ЗУНР) звернулися до австрійського уряду з проханням перевести полк УСС до Львова. Але австрійське командування, яке ще раніше задумало вивести його з Великої України, відправило січовиків подалі від свого краю – на Буковину. Там, в районі Чернівців, вони перебували до збройного повстання 1 листопада 1918 р. у Львові, де проголошено Західно-Українську Народну Республіку[74]. У ті листопадові дні на базі полку УСС розпочато формування регулярних збройних сил молодої держави – Галицької армії. Зауважимо й те, що, крім українців і поляків, свої національні військові формування мали також хорвати і чехи, чимало з яких поховано в Галичині.

Як бачимо, Велика війна та революції 1917–1921 рр. завдали смертельного удару багатонаціональним імперіям Романових і Габсбурґів, на уламках яких поневолені європейські народи – чехи, поляки, литовці, латиші, естонці, а також українці почали творити власні національні держави. Щоправда, воєнно-політичні потуги українців були послаблені розпорошеністю національних сил по обидва боки Збруча, представники яких нерідко взаємо поборювали одне одного у складі супротивних військ. Про це, зокрема, нагадують десятки військових цвинтарів обох армій на Волині, Галичині та Буковині. Що ж до офіційного Відня, то він уважав формування національних підрозділів армії додатковим засобом нейтралізації етносепаратизмів, плекання у громадян політичної лояльності, застосовуючи принцип солідарної відповідальності. Австрійська влада стимулювала етнічні меншини до захисту монархії Габсбурґів, «творення наднаціональної поліетнічної політичної нації»[75].

Від федералізму проросійського виміру до незалежності

1917 рік російський царат і командування понівеченої армії зустріли у стані справжньої агонії. Прифронтові білоруські болота, подільські поля, прикарпатські ліси були всіяні півтора мільйонами трупів російських вояк, ще чотири мільйони поранених стікали кров’ю у госпітальних бараках, два мільйони перебували в полоні. Чималий дискомфорт російській владі створювали десятки тисяч біженців – українців, поляків, євреїв із Галичини та Холмщини, які, крім Києва (12 тис. осіб), зупинялися в Одесі, Ростові-на-Дону, в Калузькій, Катеринославській, Смоленській, Чернігівській і Харківській губерніях; у 1917 р. вони почали повертатися до рідних домівок[76]. Різко зросла антиросійська пропаганда серед 80 тис. українських полонених у таборах Німеччини й Австрії; на її фінансування через Союз визволення України німецька влада виділила у 1915–1917 рр. 743 тис. марок[77]. Справжнє сум’яття верхів викликало вбивство у грудні 1916 р. Григорія Распутіна – фаворита цариці Олександри і чи не найголовнішого фінансового розпорядника сімейства Романових.

У самому ж Петербурзі в ті морозні дні поневірялися двісті тисяч солдатів запасних частин, яких мали відправити на фронт. Жили вони одним життям (з його бідами й надіями) із столичним населенням і тому легко підпадали під вплив різних політичних партій. Трапилось так, що з 23 лютого снігові заметілі паралізували роботу пекарень і в магазинах забракло хліба. Застрайкували робітники, їх підтримали солдати, на вулицях почалася стрілянина. 27 лютого до повстанців приєднався Волинський полк, більшість у якому становили українці. Того ж дня Державна Дума фактично саморозпустилась. 1 березня 49-річний імператор Микола ІІ під тиском думських діячів у штабному вагоні у Пскові зрікся влади за себе і хворого на кір і гемофілію сина. Відмовився від престолу і брат Михайло. Відтак розвалився Південно-Західний, Західний і Румунський фронти, солдати-дезертири по дорозі додому громили на Поділлі гуральні та броварні, маєтки польських поміщиків. Призупинилося надходження з російської столиці грошей, а тому закрилося багато місцевих банків і установ.

У країні встановилося двовладдя. 3 березня було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Його опорними пунктами на місцях ставали громадські комітети, до складу яких входили недавні члени міських дум, фабриканти, ліберальна професура. Створювались і паралельні органи влади – Ради робітничих і солдатських депутатів, селянські Ради. До керівництва більшістю Рад прийшли соціалістичні партії – соціал-демократи (меншовики), есери та інші, які ставили своєю кінцевою метою побудову соціалістичного суспільства. Вони відстоювали ту точку зору, що після перемоги буржуазно-демократичної революції країна має торувати шлях «чисто» капіталістичного розвитку і прийти до соціалістичних ідеалів через досягнення високого рівня продуктивних сил. Серед них лише більшовики на чолі з В. Леніним, відкинувши цей, до речі, марксівський постулат, доводили необхідність негайного, революційно-пролетарського шляху до соціалізму. Російську революцію вождь більшовиків бачив початком світової соціалістичної революції.

Крах монархії Романових активізував національні сили України. Відбулося становлення нових українських політичних партій і угруповань – соціал-демократів, соціал-революціонерів, Української селянської спілки. Вийшли з підпілля більшовицькі організації, відродилася «Просвіта».

Консолідувати національні сили взялась Українська Центральна Рада – широко представницький громадський орган, сформований 3 (за новим стилем 17-го) березня у Києві з представників українських соціалістичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Її головою обрано 51-річного професора історії Михайла Грушевського – лідера Товариства українських поступовців, багаторічного голову Наукового товариства Т. Шевченка у Львові, автора численних праць з історії та культури України[78].

Центральна Рада, як влучно зазначив Винниченко, «це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації… Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання попуток мимо національної енергії… Сюди збігались усі жалі, усі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування»[79]. У перші ж дні Центральна Рада взяла курс на демократизацію громадського життя, національне визволення співвітчизників, розв’язання соціальних і етнічних конфліктів. Прагнучи якнайшвидше перебудувати суспільство, Центральна Рада домагалася національно-територіальної автономії України в складі Російської демократичної федеративної республіки[80].

Цікаво, що вже у перші дні свого головування М. Грушевський звернувся до міністра судівництва Тимчасового уряду Росії О. Керенського якнайшвидше визволити із «заслань і тюрем» галичан-українців[81]. Широкої автономії України та негайного звільнення митрополита Шептицького і військовополонених галичан вимагали делегати Губернського кооперативного з’їзду, що відбувся 27–28 березня у Києві. 30 березня голова Тимчасового уряду Росії князь Львов прийняв українську депутацію у складі А. Лотоцького, М. Корчинського, М. Славінського та ін., загалом представників Товариства українських поступовців і петроградської ради, яка одразу ж виклала домагання: усунення церковної православної адміністрації в Галичині, повернення прав греко-католицькій церкві, відновлення у Галичині та Буковині довоєнного укладу громадського і політичного життя, повернення із заслання галичан і буковинців[82]. Зауважимо, що у ті весняні дні на Тернопільщині продовжувалась кривава масакра, і тисячі «неблагонадійних» мирних жителів, немало полонених стрільців і старшин легіону УСС гнали у приволзькі та сибірські табори, трудові команди російських міст.

1 квітня 1917 р. відбувся стотисячний похід киян на підтримку скликання Українського національного конгресу. Над головами демонстрантів тріпотіли жовто-блакитні знамена, давні герби Галичини (лев) і Наддніпрянщини (архангел Михаїл), лозунги «Нехай живе самостійна Україна!», «Вільна Україна у вільній Росії!», «Нехай живе соціалізм!» та ін. У шеренгах ішли й звільнені з таборів січовики, діти з притулку для галичан. Група вихідців із Старого Самбора (Львівщина) розгорнула транспарант «Нехай живе федеративна республіка і український сойм!»[83]. Такі ж вимоги висувалися на українських маніфестаціях у Петрограді й Москві, організованих Українськими національними радами.

Для підтвердження своїх повноважень 7–8 квітня Центральна Рада скликала Український національний конгрес, на який прибули півтори тисячі делегатів і гостей від губерній України, а також Криму, Холмщини, Кубані, Москви і Петрограда. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання національно-територіальної автономії Україні, виступив за негайне звільнення з таборів галичан, а також визнав новообрану Центральну Раду українським парламентом. Її головою більшістю голосів знову було обрано Михайла Грушевського, заступниками Сергія Єфремова і Володимира Винниченка. Ідеї цього широко представницького зібрання підтримали військові віча у Тернополі та Коломиї, Чорноморська українська громада у Севастополі, всеукраїнський селянський, педагогічний і військовий з’їзди[84]. Виступаючи на І Всеукраїнському військовому з’їзді у травні 1917 р. Микола Міхновський (донедавна харківський адвокат і суддя-поручник Київського окружного військового суду) закінчив промову державно-соборницьким закликом: «З цієї війни (Першої світової. – Авт.) ми мусимо вийти як вільний суцільний народ, і вся прабатьківська земля наша повинна належати українському народові, щоб він був сам пан на своїй землі, щоб справдилась мрія нашого геніального поета Франка, сина галицької землі:

Встане славна Мати-Україна,Щаслива і вільна —Від Кубані аж до Сяна-річкиОдна нероздільна»[85].

Розмах національного руху набрав такої сили, що 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала Перший Універсал, у якому заявила, що здійснюватиме автономію України усупереч волі Тимчасового уряду[86]. У ці ж літні дні в Києві засновано Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни, що опікувався земляками військовополоненими і біженцями, які поверталися зі східноєвропейської Росії, Західного Сибіру і Туркестану. Саме із них, «зрадників» Австрії, через кілька місяців у казармах на вулиці Пироговській, 9 було сформовано курінь січових стрільців, який очолив колишній старшина австрійської армії 27-річний Євген Коновалець[87]. До речі, Михайло Грушевський із неприхованою симпатією ставився до своїх земляків-січовиків, і не випадково курінь здійснював охорону його київської резиденції та поїзда.

Одразу ж після більшовицького перевороту в Петрограді Генеральний Секретаріат виступив із відозвою «До всіх громадян України», в якій сповістив про «криваві події» у російській столиці і заявив, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки петроградського збройного повстання на місцях. Раднарком, очолюваний В. Леніним, визнавався лише як уряд центральних районів Росії.

III Універсал від 7 (20) листопада 1917 р. підбив підсумки початкового етапу формування української державності і проголосив утворення Української Народної Республіки. Встановлювалися кордони республіки, скасовувалась приватна власність на землю і смертна кара, проголошувалися 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, свобода совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови. Центральна Рада звернулась до народів недавньої Російської імперії творити соціалістичні республіки[88].

Проголошення двома сотнями більшовицьких депутатів 25 грудня 1917 р. у Харкові Української республіки рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва, але російськомовна – теж Українська Народна Республіка), на жаль, ще більше наелектризувало населення, розкололо національно-політичний табір. Зрусифіковані пролетарські міста, сільські злидарі здебільшого підтримали більшовиків. Та й більшовицький Петроград теж зробив ставку на харківський раднарком. Це й не дивно. Лише Донбас давав 70 відсотків вугілля, що видобувалося у Російській імперії. Крім того, з України на заводи Росії у 1915–1916 рр. надходило 96,7 відсотка прокату, 68 – сортового металу, 81 – олова, 90 – срібла, близько 75 – чавуну. А ще чимало збіжжя, спирту і цукру. Все це і дало привід голові ВЦВК Якову Свердлову на початку 1919 р. категорично заявити: «Вы знаєте, что спасение всей революции – не только российской, но и международной – находится в руках Украины?». У тому ж дусі безсоромно повчав агітаторів-комуністів нарком Л. Троцький: «Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, сала, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами…»[89].

Як бачимо, наприкінці 1917 – початку 1918 рр. політична напруга на Україні дійшла до кризи, яку Москва прагнула розв’язати силою зброї. Уже 4 (17) грудня голова Раднаркому В. Ленін і народний комісар закордонних справ Радянської Росії Л. Троцький повідомили Центральну Раду про визнання УНР і водночас в ультимативній формі відверто пригрозили:

«1) Обязуется ли Рада отказаться от уступок дезорганизации общего фронта?

2) Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?

3) Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле их борьбы с контрреволюционным кадетско-калединским восстанием?

4) Обязуется ли Рада прекратить все попытки разоружения советских полков и рабочей красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?

В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение срока – сорока восьми часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине»[90].

Цей ультиматум ставив Українську Народну Республіку в повну залежність від Раднаркому, а головне – позбавляв можливості діяти самостійно. Всеукраїнський з’їзд Рад відповів 6 (19) грудня слушною відмовою виконати умови цього підступного ультиматуму[91]. Домагання Петрограда підтримав більшовицький Харків. Відтак IV Універсал 22 січня 1918 р. проголосив самостійність УНР[92].

Водночас самостійність дала можливість молодим українським дипломатам підписати у Бресті мирну угоду з Німеччиною та її союзниками. Щоправда, Австро-Угорщина, де при владі знаходилося чимало поляків, так і не ратифікувала цей договір, що фактично міг надати новий статус Східній Галичині, Північній Буковині та Холмщині, українське населення яких прагнуло до національного визволення і єднання з Великою Україною. «Сепаратний» договір робив Україну фактично сателітом Німеччини і відрізав Росію від великого продуктового ринку, а також активізував національні рухи на інших прикордонних територіях імперії – Білорусі, Криму, Кавказі[93].

Тоді російський Раднарком вирішив силою зброї навести «революційний порядок» і на Наддніпрянщині. Проти УНР із півночі було перекинуто військове угруповання на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, О. Єгоровим, Р. Берзіним, Г. Кудинським і М. Муравйовим (18,8 тис. багнетів, 25 гармат, 5 броньовиків, 2 панцерні потяги, 2 літаки)[94]. У його складі діяло і кілька українських частин на чолі з Ю. Коцюбинським і Ю. Лапчинським. 22 грудня червоноармійці зайняли Харків, а невдовзі Полтаву і Чернігів. Однак бої продовжувались, особливо в районі Бахмача – Конотопа – Гребінки. Вночі 28 січня з Києва було надіслано на фронт відділи, які мали зупинити ворога на підступах до столиці. Переважно це були юнаки І Української військової школи і студенти гімназії, які утворили Помічний курінь студентів січових стрільців – всього майже 420 чоловік під командуванням студента Українського народного університету, сотника Омельченка, які мали на озброєнні лише 8—10 кулеметів і гармату на залізничній платформі. Тим часом фронт відкотився до вузлової станції Крути, де 29 січня відбулась кровопролитна битва. Однак сили виявились нерівними: супроти української молоді виступили полтавська колона 1-ї армії П. Єгорова (1300 багнетів), 2-га армія Р. Берзіна (3500 багнетів), окремі підрозділи 3-ї армії Г. Кубинського (800 багнетів). У той день студентська сотня і військова школа втратили вбитими і пораненими не менше 123 бійців, серед загиблих виявився галичанин Г. Піпський[95].

Юний Павло Тичина відгукнувся на похорон українських бійців поетичним некрологом, надрукованим 21 лютого у київській газеті «Нова Рада»:

На Аскольдовій могиліПоховали їх —Тридцять мучнів українців,Славних молодих…На Аскольдовій могиліУкраїнський цвіт! —По кривавій по дорозіНам іти у світ.На кого посміла знятисьЗрадника рука?Квітне сонце, грає вітерІ Дніпро-ріка…На кого завзявся Каїн?Боже, покарай! —Понад все вони любилиСвій коханий край.

27 січня на підтримку наступаючим більшовицьким військам виступили робітники київського «Арсеналу». Лише уранці 4 лютого полкам вільного козацтва і Гордіївському, а також січовим стрільцям Є. Коновальця вдалося приборкати виступ більшовицької опозиції.

Та на цьому трагедія не закінчилася. 8–9 лютого червоноармійці, обстрілявши з гармат центральні квартали міста, увірвалися до Києва. «Визволителі» з невиправданою жорстокістю почали наводити «революційний порядок», виконуючи наказ М. Муравйова від 4 лютого: «…Нещадно нищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». У місті почалися масові арешти і розстріли, часто – без слідства і доказів вини. Загинуло до 6 тис. осіб, а серед них і сімдесятирічний митрополит Київський і Галицький Володимир. Очевидець тих жахливих подій Федір Дудко згодом занотує: «…Вулиці були вкриті трупами. І тільки трохи пізніше „ворогів комунізму“ вже відвозили до Маріїнського парку, ставили до довжелезних, наповнених людськими трупами ям, і розстрілювали. Тих кілька тисяч трупів більшовики ледь присипали землею – і ще довго по втечі катів трупний сморід млосно висів над цілим Печерськом. Маріїнський парк – один з найгарніших у Києві – став величезною братською могилою невинних жертв нечуваної в історії людства більшовицької катівні»[96]. Через десятиліття, уже 2013–2014 р. у цьому парку біля Верховної Ради України знову лунали проросійські гасла і відбувалися протистояння між прихильниками і супротивниками Євромайдану.

На початку 1918 р. проросійські сили прагнули оволодіти не лише українською столицею, але й «новою Америкою», «російською Каліфорнією» (слова О. Блока), як іноді називали Донбас. Зокрема, 50 із 74 делегатів IV обласного з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну (відкрився 27 січня 1918 р. у Харкові) проголосили створення Донецько-Криворізької республіки (неофіційні назви – Донкривбас, Кривдонбас, Донбасреспубліка), раднарком якої на чолі з Ф. Артемом-Сергеєвим (професійним більшовиком без жодного фахового диплому) вважав себе місцевим органом влади Росії[97]. Прапором республіки став синьо-червоно-чорний триколор. За сприяння проросійських сил були спроби створити Одеську, Кримську, а 1920 р. – Галицьку республіку.

Попереду українську землю і тридцятимільйонний народ чекали нові випробування. У березні німецько-австрійські війська розпочали новий похід на Україну. Відтак на захід пішли ешелони з хлібом, м’ясом, цукром. Це викликало обурення народу і деяку прохолоду у ставленні до Центральної Ради, з мовчазної згоди якої почалася фактично нова окупація. Населення розчарувалося у її демократичних формах правління, які у тій ситуації були передчасними. Немалий загал українства прагнув сильної виконавчої влади. Виразником цих прагнень стала Українська Народна Громада на чолі з генералом Павлом Скоропадським – командиром 1-го Українського корпусу і отаманом Вільного Козацтва України. Його підтримали лідери Партії українських хліборобів-демократів брати В. і С. Шемети, М. Міхновський і В. Липинський. Прийнятною формою правління у цей критичний час, на їх погляд, було гетьманство.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався з’їзд Союзу земельних власників, на який до Кінного цирку (Гіппо-Паласу) – найбільшому приміщенні столиці – прибули 8 тис. делегатів з 9 губерній України. Того ж дня його учасники проголосили гетьманом України генерала Павла Скоропадського і утворення Української держави. Центральна Рада та її інституції були розпущені[98]. Українських ліворадикалів змінила ліберально-консервативна владна еліта. 30 квітня оприлюднила гетьманську «Грамоту до всього українського народу», яка містила багато галицизмів («ріжниця», «позаяк», «сойм»). На думку сучасного київського історика Г. Папакіна, її з російської мови переклав невідомий галичанин[99].

Гетьман відразу запропонував командирам корпусу січових стрільців Є. Коновальцю і А. Мельнику визнати нову владу і перейти до неї на службу на вельми вигідних умовах. Але рішення про цей союз Стрілецька рада відхилила[100]. Січовики були роззброєні і розбрелися по всій Наддніпрянщині.

Голод, хлібні ревізії, терор чорносотенців спричинили численні селянські виступи. Зокрема, грізну силу становив 10-тисячний загін 29-річного анархіста Нестора Махна (після революції проживав у Польщі в м. Торунь і у Франції, помер 1934 р.). Успішно вів партизанську боротьбу проти інтервентів 22-річний прапорщик російської армії Юрій Тютюнник. Активізували діяльність українські самостійники, більшовики. У відповідь гетьман пішов на деякі поступки українській суспільності і відкрив українські банки, зареєстрував Українську православну автокефальну церкву, заснував Український театр драми, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську академію наук.

Водночас в Українській державі легально або напівлегально діяли проросійські сили – члени російської партії конституційних демократів, представники імперської родини Романових, шовіністичні організації «Союз возрождения России», «Русь», «Русский союз». З метою захисту російських шкіл засновано «Общину русской школы на Украине»[101].

Гетьман також постійно координував свої дії з Німеччиною. На початку вересня П. Скоропадський навіть зустрівся у Берліні з Вільгельмом ІІ, з яким обговорював договір (підписаний 10 вересня) про передачу німцям 35 % нового врожаю[102].

Але як тільки 14 листопада 1918 р. Скоропадський проголосив грамоту про ліквідацію самостійності Української держави і проголошення її федерації з Росією, проти гетьмана вибухнуло повстання, ядром якого став щойно створений Осадний Корпус Січових стрільців. 14 грудня в апартаментах турецького дипломата готелю «Палас» гетьман зрікся влади і за сприяння німецьких військових виїхав до Німеччини, де навіки спочив наприкінці Другої світової війни.

Як бачимо, гетьманська модель державності так і не вивела Україну із національно-політичної кризи, а тому була змінена новими політичними опонентами, прихильниками відродження УНР[103]. 19 грудня відбувся урочистий в’їзд до Києва Директорії на чолі з В. Винниченком.

Передреволюційний Львів: гарячий привіт і глибока повага Центральній Раді

Українська революція захопила і Карпатський край. Національний рух особливо активізувався після утворення Центральної Ради у Києві, проголошення Української Народної Республіки, розгортання збройної експансії більшовицької Росії на Сході України.

1 січня 1918 р. біля книгарні НТШ у Львові зупинився чорний автомобіль, із якого на промерзлу бруківку вийшли чотири незнайомці. Невдовзі у їхніх руках був стос свіжонадрукованих книг і українських часописів. Перехожі, звичайно ж, не здогадувались, що це були українські відпоручники мирної делегації у Бресті, у тому числі колишній «революційний губернатор Східної Галичини» Дмитро Дорошенко (1882–1951). Опісля, перед відбуттям до Бреста, вони наспіх переговорили із групою українських послів, висловивши надію, що «незадовго матиме Львів спромогу зноситись свобідніше з Києвом»[104].