1000 фактів про Україну

* * *

Положення України різко змінилося після об’єднання у 1569 році Литви та Польщі в одну державу – Річ Посполиту. Опинившись під владою польської шляхти, українці відчули не тільки політичний, але й економічний, релігійний та культурний тиск. Саме у цей період вперше було поставлено під сумнів існування українського народу як окремого етнічного угруповання. З цього періоду у життя українського селянства майже на 300 років увійшла панщина – обов’язкові роботи селян на пана. Вони перетворилися на безправних кріпосних, які повністю залежали від поміщика.

* * *

Ступінь закріпачення селян в різних регіонах України був неоднаковий. Особливо жорстокий характер він мав на західноукраїнських землях – в Галичині та на Волині. Якщо на Київщині селянин працював два-три дні на тиждень на пана, то в Галичині – чотири-п’ять днів. А ось у малонаселених Карпатах та Придністров’ї, де не вистачало робочих рук, кріпацтва майже не знали.

* * *

Найвидатнішою подією українського життя XV–XVI ст. стало зародження козацтва. Існує безліч версій про походження козаків, але жодної з них повністю не доведено. Одні дослідники шукали їхніх предків серед скіфів, половців, хазар, татар, гірських черкесів та інших народів. Інші відносили козаків до особливого військового товариства, що утворилося внаслідок змішування кількох народностей. Існує також теорія історика Гордєєва, який вважав предками козаків слов’ян, розселених золотоординськими ханами на майбутніх козачих територіях.

* * *

А от із самим словом «козак» усе більш-менш зрозуміло. Воно, вочевидь, має тюркське походження. В середині XV ст. татари так називали легко озброєних кінних воїнів, які несли охоронну службу в генуезьких містах Причорномор’я. В більш пізні часи це слово у турків стало означати незалежну вільну людину. А в російських літописах XV ст. козаки – це вільні люди, які, проте, не мали власної землі. Їх наймали на службу для виконання військових обов’язків.

Запорозький козак

* * *

Першим відомим в історії козацьким отаманом був український магнат з роду Гедиминовичів – князь Дмитро Вишневецький (1516–1563), названий Байдою. В 1550 році він успадкував Черкаське та Канівське староства і вже за два роки зумів об’єднати розрізнені козацькі загони під своїм керівництвом.

* * *

Влітку 1556 року на острові Мала Хортиця за дніпровськими порогами Байда побудував укріплене містечко – Запорозьку Січ, що стала колискою українського козацтва. Площа цієї козацької фортеці складала близько 500 га, навколо неї було насипано земляні вали висотою 12 м та встановлено міцний дерев’яний частокіл, або «засіку» (звідки й пішло слово «січ»). Захищали це укріплення гармати, захоплені у турок.

Байда Вишневецький

* * *

Острів Хортиця в Запоріжжі – справжнє джерело історії. Прославився він не тільки як колиска Запорозької Січі. Тут було знайдено сліди стоянок первісної людини, прадавніх слов’янських племен, скіфів та кіммерійців, сарматів та половців. Хортицю відвідували славні київські князі Олег та Ігор, княгиня Ольга та Володимир Мономах. За легендою, саме тут, на Чорній скелі острова, навесні 972 року загинув київський князь Святослав.

* * *

Відоме своїми археологічними скарбами містечко Кам’янка-Дніпровська в Запорізькій області засновано в середині XVIII ст. На початку IV ст. до н. е. на його території водночас з’явилося більше 100 скіфських поселень. Сьогодні найбільш дослідженими є Кам’янське та Лісогорське городища. Неподалік від міста знаходяться й інші скіфські пам’ятники – курганні могильники Солоха та Мамай.

* * *

Найвищим знаком влади в козацькому війську була булава, яку мали право носити тільки гетьмани та кошові отамани. Козацькі полковники носили перначі – ребристі булави меншого розміру, які тримали за поясом. Після обрання гетьманом Богдан Хмельницький носив срібну позолочену булаву, прикрашену перлинами та коштовним камінням.

Герб Війська Запорозького

Козацькі клейноди

* * *

Запорозька Січ зіграла величезну роль у формуванні національної свідомості українців. Вона стала своєрідною республікою, що нагадувала лицарський орден і включала у різні часи від 40 до 50 тисяч людей. Жінки та діти туди не допускалися. Всі козаки мали рівні права та брали участь у радах (нарадах), де зазвичай перемагала та сторона, яка кричала голосніше. Меншість, не згодну із рішенням ради, змушували поступитися більшості. На таких радах обирали козацьких провідників (гетьманів, отаманів, писаря, осавулів, обозного та суддю), вирішували, коли і у який похід іти. Незважаючи на усі недоліки такої системи самоуправління, вона, безумовно, мала певні демократичні елементи, які дають підстави вважати Запорозьку Січ козацькою республікою.

* * *

Жили козаки на Січі у куренях – великих наметах, сплетених з хмизу та укритих кінськими шкурами. Куренем називався і військовий підрозділ. Всього у Запорозькій Січі в різні часи нараховувалося 38 куренів. А територіально козацьке військо ділилося на вісім паланок. В буквальному перекладі з турецької слово «паланка» означало невелику фортецю, а запорожці називали так центр управління певною частиною території.

* * *

Усі козаки ділилися на дві групи – реєстрові та нереєстрові. Реєстрові козаки – це наймане військо з числа запорожців, яке мало охороняти південні межі держави. Його було створено в 1572 році королем Речі Посполитої Сигізмундом ІІ Августом. Спочатку до козацького реєстру було внесено лише 300 осіб. Але у 1576 році польський король Стефан Баторій збільшив число реєстрових козаків до 600 осіб, дав їм гетьмана, клейноди та печатку з гербом. А у 1630-х роках їх кількість вже досягала 6–8 тисяч. Це були професійні воїни, які отримували від уряду гроші, спорядження та одяг, право на самоуправління та судовий імунітет і повністю звільнялися від кріпосної залежності.

* * *

Козаки часто вирушали у морські походи на легких човнах, які вміщали до 60 осіб. Їх називали «чайками». Історики відзначають, що число таких кораблів у козацькій флотилії могло коливатися від 16 до 400, а в окремих випадках на Чорному морі діяло одночасно до 1500 «чайок». Вони безстрашно атакували навіть турецькі галери. Ось що писав на початку XVII cт. італійський посол д’Асколі: «Козаки такі відважні, що не тільки за рівних сил, але і 20 „чайок“ не бояться 30 галер падишаха, як це щороку видно у бою». А у турецьких документах зустрічаються відомості про те, як козаки з’являлися просто з-під води. Так, у 1595 році зафіксовано появу біля турецької фортеці Синоп козацьких підводних «чайок», за допомогою яких запорожцям вдалося неочікувано захопити місто. Це стало потрясінням для турецького султана та усієї Європи. Детальніше про наявність у запорожців нібито «підводних» човнів повідомив у 1827 році французький інженер Фурньє, який писав: «Запорозькі козаки користувалися гребними човнами, які здатні були занурюватися під воду, долати у зануреному стані значні відстані і вирушати назад під вітрилами».

Козацькі «чайки» штурмують Кафу

* * *

Незаперечним фактом є те, що перша морська битва за участі козаків, згідно з історичними документами, відбулася у 1492 році біля міста Тягиня (Бендери). Тоді козаки взяли на абордаж турецьку галеру і звільнили усіх невільників. А закінчилася їхня морська епопея в 1696 році при взятті Азова.

* * *

Найвищої активності морські походи досягли в 1600–1620 роках за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1578(?)-1622). Під його керівництвом козаки у 1605 році взяли турецьку фортецю Варну, а наступного року – Кафу. До 1616 року він здійснив ще кілька успішних походів проти султанської Туреччини та Кримського ханства, захопив Очаків, Перекоп, Синоп, Трапезунд та знову Кафу. Особливо успішним було взяття Кафи: козаки захопили фортецю, знищили 14-тисячний турецький гарнізон, спалили флот та звільнили тисячі українських невільників, адже в місті знаходився головний невільничий ринок Криму.

Петро Сагайдачний

* * *

Відзначився гетьман Сагайдачний і у сухопутних битвах. В 1620–1621 роках він очолив 40-тисячне військо, яке разом із польською армією завдало поразки турецько-татарському війську під Хотином. Але у ході цієї битви визначного полководця було поранено отруйною стрілою, і 20 квітня 1622 року він помер. Сьогодні неподалік від колись неприступних стін Хотинської фортеці на високих дністрових кручах йому встановлено пам’ятник.

* * *

В Донецькій області, на кордоні з Росією, є незвичайний археологічний пам’ятник – Савур-Могила (Саур-Могила). Як розповідає легенда, це могила козака Савура (Сави, Савки), який загинув у цих місцях у нерівному бою з ординцями.

* * *

Козаки були чудовими зброярами, уміли навіть виготовляти порох. З 1511 року вони користувалися рушницями, а окрім того – пістолями, списами, шаблями, самопалами, бойовими молотами, пищалями та гарматами.

Козацька зброя

* * *

Француз Гійом де Боплан, який побував в Україні і бачив козаків, писав про них: «Вони кмітливі та щирі, вимогливі та щедрі, не жадібні до багатства, але надзвичайно цінують волю. Міцні тілом – легко переносять спеку та холод, голод та спрагу. На війні стійкі, відчайдушні, сміливі і навіть легковажні, бо не цінують свого життя… В більшості випадків закінчують життя на ложі слави – убитими на війні».

* * *

Козацтво нерідко брало участь у селянських повстаннях, спрямованих проти гніту польської шляхти. Перше з них, яким керував український шляхтич та гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський, спалахнуло в 1591 році, але не увінчалося успіхом – в травні 1593 року Косинський загинув у битві з військами князя Олександра Вишневецького. Більш потужним було повстання 1596 року під керівництвом сина ремісника Северина Наливайка. Поляки вважали його своїм найстрашнішим ворогом, а українська біднота – національним героєм. Він розправився з магнатами і шляхтою на Волині та рушив на об’єднання з білоруськими повстанцями. Наливайко провів дві значні битви проти армії Речі Посполитої – під Білою Церквою і в урочищі Гострий Камінь – і побудував під Лубнами укріплений табір. Але верхівка реєстрового козацтва зрадила вождя та його соратників: поляки увірвались до табору та вирізали майже усіх повстанців, а самого Наливайка після полону і тортур стратили у квітні 1597 року на майдані у Варшаві.

Криштоф Косинський

Северин Наливайко

* * *

Польська шляхта найжорстокішим чином розправлялася не тільки із очільниками повстань, але й з усіма, хто так чи інакше підтримував козаків. Особливо лютував князь Ієремія (Ярема Михайло) Вишневецький – один з найбагатших магнатів України. Він володів тисячами садиб по обидва боки Дніпра. Однією з них був Вишневець (нині Тернопільської області). Жителі його й досі розповідають про «шалені шахи», в які полюбляв грати господар садиби. Гра відбувалася на велетенській, вимощеній чорним та білим камінням шаховій дошці. В ролі фігур виступали кріпаки Вишневецького. «Виграні» фігури одразу ставали власністю того з вельможних шахістів, хто їх «вигравав». Так знатний шляхтич розважався в мирний час, а дізнавшись про погроми та розорення польських садиб, скоєні повстанцями, він зі своєю 6-тисячною армією пройшов «вогнем і мечем» з Лівобережної України на захід, лишаючи на своєму шляху гори трупів.

* * *

В 30-ті роки XVII століття практично усю Україну було охоплено численними козацько-селянськими повстаннями. Ними керували козацькі гетьмани та кошові отамани Тарас Федорович (Трясило), Павло Бут, Яків Острянин, Дмитро Гуня, Іван Сулима. Останньому навіть вдалося у 1635 році знищити польську фортецю Кодак, побудовану на північ від Запорозької Січі спеціально для протидії запорожцям. Але щоразу мужні повстанці наражалися на зраду козацької старшини. Польська влада не тільки придушила усі повстання, але і ввела з 1638 року більш суворі умови організації козацького війська: було відмінено козацькі привілеї та самоуправління, козаків позбавлено права обирати старшину, а замість гетьмана уряд призначав польського старосту. Такий стан речей зберігався до 1648 року – часу, коли почалася Національно-визвольна війна українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького.

* * *

Цікавим фактом біографії Б. Хмельницького стала його домовленість у 1646 році з французьким послом де Бержі про відправку козацького війська до Дюнкерка. В штурмі цього міста взяли участь близько 2400 запорожців на чолі з полковниками Сірком та Солтенком.

* * *

Богдана Хмельницького (1595–1657) в 1648 році було обрано гетьманом України, після чого він одразу ж почав готуватися до військових дій проти Польщі. Маючи усього лише три тисячі козаків та три гармати, він завчасно заручився підтримкою кримського хана, який прислав йому 6-тисячне татарське військо (за іншими даними, навіть 20-тисячне) на чолі з видатним полководцем Тугай-беєм. Гетьман також умовив перейти на свій бік полки реєстрових козаків під керівництвом Ф. Джалалія, який відтоді став його вірним соратником. А от польський коронний гетьман Н. Потоцький недооцінював сили та боєздатність українського війська. Відправляючи в похід проти козаків свого сина Станіслава, він зверхньо заявив: «Соромно відправляти велике військо проти мерзенної зграї підступних холопів». Цей прорахунок дорого обійшовся полякам: у першій же битві, яка відбулася в кінці квітня 1648 року неподалік від села Григорівка (Дніпропетровська область) на березі ріки Жовті Води, польське військо було повністю розбите. За переказом, у живих лишився лише один жовнір, який, перевдягнувшись селянином, приніс коронному гетьману сумну звістку про те, що його син у полоні.

Богдан Хмельницький

* * *

Битва під Корсунем, що відбулася 15–16 травня того ж року, стала ще одним проявом полководницького таланту Б. Хмельницького. Дезорієнтувавши супротивника перебільшеними даними про чисельність свого війська, він змусив його відступати. В результаті поляки потрапили під мушкетний обстріл українських піхотинців, а щойно дісталися урочища Горохова Діброва, опинилися у пастці між болотом та високими кручами. Вийти з цієї глибокої балки було неможливо, оскільки українці заздалегідь перекопали дорогу. Поляки вимушені були зупинитися та перейти до оборони. Однак усі спроби розвернути артилерію виявилися марними – вози з гарматами застрягли у болоті. Тиснява у балці не дозволила кінноті вступити у бій. Тим часом бійці Максима Кривоніса відкрили із засідки вогонь з гармат та самопалів, а з тилу поляків атакували козаки Хмельницького і татари Тугай-бея. За чотири години польське військо було повністю розгромлене.

* * *

В битві під Пилявцями (11–13 вересня) поляки кинули проти війська Богдана Хмельницького величезну армію. Вона складалася з 32 тисяч шляхтичів, при яких було від 40 до 50 тисяч обозної челяді, а також 8 тисяч німецьких найманців. Вона мала значний артилерійський потенціал – близько 90 гармат. Єдиним недоліком цієї армії було…її командування. Для керівництва вибрали трьох полководців: Домініка Заславського, коронного підчашого Миколу Остророга та коронного хорунжого Олександра Конецпольського. Перший з них, найстарший за віком, був людиною без власної думки, в’ялою та нерішучою, другий – освіченим латиністом, але поганим воєначальником, третій – 19-річним юнаком, гордим та запальним, але без жодного військового досвіду. Недарма Б. Хмельницький насмішкувато охрестив їх «периною», «латиною» та «дитиною». Вони не мали авторитету у війську, в якому до того ж не було єдності та дисципліни. Це і зумовило завершення битви на користь українців.

Битва під Пилявцями

* * *

Богдан Хмельницький, безсумнівно, був видатним полководцем та організатором. Саме він виділив кавалерію у окремий рід військ (до того головною силою у козаків була піхота), значно збільшив артилерійський корпус, закріпив за кожною гарматою власну обслугу, а також наказав встановити малокаліберні гармати на двоколісні вози, які стали своєрідним прообразом тачанки. Використовуючи свій досвід та знання європейських військових доктрин, гетьман розробив власну стратегію і тактику ведення бою. Так, характерну для того часу пристрасть полководців до тривалих облог він замінив активним і рішучим наступальним ударом. Йому завжди вдавалося знайти найуразливіше місце в обороні супротивника і саме туди нанести головний удар. Ініційовані ним славетні козацькі засади, демонстративні атаки, удавані відступи та інші тактичні прийоми стали причиною поразки багатьох польських полководців.

* * *

25 грудня 1648 року весь Київ вийшов на Софійську площу, щоб привітати гетьмана Богдана Хмельницького та його військо. В його обличчі кияни бачили «українського Мойсея», який «визволив свій народ від польського рабства». Але до справжнього визволення України від польського гноблення лишалося ще близько шести років, наповнених не тільки перемогами, але й поразками.

* * *

Генеральний осавул Ф. Джалалій, у якого були неабиякі військові здібності та високий авторитет серед козацтва, був правою рукою Б. Хмельницького. Особливо він відзначився у битві при Жовтих Водах та під Зборовом, де очолював бойове забезпечення розвідки. Саме йому належав план Берестейської битви, а у подальшому він розробив оперативно-тактичні заходи з розгрому польського війська під Білою Церквою.

* * *

Одним із найвідоміших козацьких полководців, неперевершеним майстром спорудження неприступних валів та фортець був Іван Богун (близько 1618–1664). Його ім’я звучало грізно для усіх ворогів, навіть король Речі Посполитої Ян Казимир під час перемовин з Б. Хмельницьким не раз висував однією з умов перемир’я видачу Богуна. Усі його чудові військові таланти яскраво проявилися в боях під Вінницею у лютому-березні 1651 року. Тоді численна польська кіннота С. Лянцкоронського рухалася до міста, і Богун, у якого було тільки 3 тисячі козаків, наказав робити лунки на ріці Південний Буг. Коли вода у них вкрилася тонкою крижаною кірочкою, він звелів накидати згори соломи та присипати її снігом. Українці, вийшовши ворогові назустріч, після першої ж атаки організували демонстративний відступ. Польські драгуни, намагаючись відрізати їм шлях до фортеці, кинулися через річку і потрапили в замасковані лунки. В іншому бою поляки спробували взяти Богуна у полон, але, маючи надзвичайну фізичну силу, він скинув з себе нападників та поскакав на правий берег. Дорогою козак перестрибнув через лунку, а його переслідувачі потрапили у крижану пастку.

Іван Богун на переправі. Худ. Н. Івасюк

* * *

18 червня 1651 року польські та українсько-татарські війська зійшлися для чергової битви біля села Берестечко на Волині. Та незабаром кримський хан Іслам-Гірей ІІІ раптово забрав свої загони з поля бою, захопивши у полон Б. Хмельницького. Протягом десяти днів козаки чекали на повернення гетьмана та тримали оборону. За цей час поляки винищили близько 30 тисяч українців. Рештки української армії вимушені були відступити до болотистої ріки Пляшевої. Там вони, з трьох боків оточені ворогами, а з четвертої – болотом, опинилися у пастці. Тоді Іван Богун звелів побудувати на річці три греблі з возів, бочок, лози та усього, що було під рукою. Це дозволило вивести з оточення більшу частину війська. Але переправитися вдалося не всім. На острові Журавлиха 300 українських воїнів цілий день билися із поляками, що переважали кількісно. На пропозиції здатися вони відповіли відмовою, вивернули кишені та викинули у воду усі гроші, які мали, на знак того, що більше нічого не потребують. За народними переказами, останній з козаків, який лишився у живих, мужньо протримався цілі три години проти ворожого війська.

* * *

Реванш за поразку під Берестечком Б. Хмельницький узяв у битві біля гори Батіг на Вінничині, яка відбулася 1–2 червня 1652 року. Тут українці розбили 20-тисячну польську армію коронного гетьмана Калиновського.

* * *

Для остаточної перемоги над поляками потрібна була підтримка ззовні, і Хмельницький почав серйозно обмірковувати можливість переходу України під заступництво однієї з найсильніших сусідніх держав: Оттоманської імперії чи Росії. Та у православних українців ще надто жива була пам’ять про набіги «бусурман», тому об’єднання з Туреччиною було проблематичним. А от промосковські настрої були традиційно розповсюджені серед народу. Перемовини з Москвою велися довго, і в 1653 році на Земському соборі в Москві було прийнято рішення: «Все Військо Запорозьке з містечками та землями прийняти під государеву високу руку». 18 січня 1654 року в місті Переяславі відбулася рада, на якій козацька верхівка прийняла рішення іти «під владу царя східного, православного». Разом з Б. Хмельницьким козацька старшина присягнула на вірність московському государеві. А невдовзі в 117 містах України царські урядники прийняли таку ж присягу у 127 тисяч українців.

Переяславська Рада. Худ. М. Дерегус

Сторінка постанови Земського собору. 1653 р.

* * *

Польща не змирилася із втратою України. Король Ян Казимир кілька разів направляв до Б. Хмельницького послів з пропозицією розірвати союз і знову об’єднатися з Польщею. Але гетьман відповідав відмовою. Полякам нічого не лишалося, як укласти з московським царем мирний договір (Віленське перемир’я, 24 жовтня 1656 року), за яким Галичина та Волинь, всупереч очікуванням Хмельницького, залишилися за Польщею. Українську сторону до перемов навіть не допустили. Гетьман та козацькі полковники звинуватили царя у зраді і порушенні Переяславської угоди. Це був перший, та не єдиний конфлікт, що виник між союзниками.

* * *

Богдан Хмельницький помер 4 вересня (за іншими даними – 27 липня) 1657 року. Гетьмана поховали в церкві його родового маєтку Суботова. Але в 1664 році, коли Суботів захопив загін поляків на чолі із Стефаном Чарнецьким, заклятим ворогом гетьмана, домовина з його рештками зникла з церкви. За однією з версій, поляки спалили рештки, а попіл розвіяли, вистреливши з гармати. За іншою – козаки, аби захистити могилу Хмельницького від наруги, підмінили домовину та перезаховали останки гетьмана в одному з таємних підземель. Так чи інакше, але місце останнього спочинку Богдана Хмельницького досі лишається невідомим.

* * *

Після смерті Б. Хмельницького новим правителем України було вибрано генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського (помер у 1664 році).

* * *

Вибрання Виговського викликало невдоволення серед низового Війська Запорозького, якому не подобалася пропольська орієнтація нового гетьмана. Січовики вважали його нелегітимним правителем і підняли проти нього повстання. Керував ними полтавський полковник М. Пушкар. Щоб придушити повстання, І. Виговський не вигадав нічого кращого, ніж звернутися за допомогою до кримського хана. Війська гетьмана захопили центр повстання – Полтаву – та спалили її. Інші міста, які підтримували повстанців (Лубни, Гадяч та Глухів) було розграбовано, а Миргород віддано до рук його союзників – татар. У цих боях з обох боків полягло 15 тисяч українців. А якщо до цього додати ще невільників, яких татари забрали до Криму, то кількість жертв громадянського протистояння досягає 50 тисяч осіб!

Іван Виговський

* * *

Ще влітку 1658 року І. Виговський прийняв рішення про розрив союзу з Росією та підготовкою нової союзницької угоди з Польщею, яка була ним підписана того ж року в Гадячі. У її основу було покладено проект українського політичного діяча Юрія Немирича про конфедерацію Польщі, Великого князівства Литовського та України (Річ Посполита трьох націй). Її статті передбачали, що кожна із держав, що увійде до конфедерації, буде незалежною. Та як це часто буває, від висловлювання добрих намірів до їх втілення у життя дуже далеко. Запланованої конфедерації не вийшло: Польща знаходилася на межі повної військової поразки, а Росія навряд чи погодилася б на зміну статусу України. Запорожці також не схвалили пропольських намірів гетьмана. На військовій раді в місті Германівка на Київщині під час читання Гадяцьких статей серед них почалися заворушення.