Тощо

Іван Драч

Тощо

Крила

(Новорічна балада)

Через ліс-переліс,                через море навкісНовий рік для людей подарунки ніс:Кому – шапку смушеву                кому – люльку дешевуКому – модерні кастети,                кому – фотонні ракети,Кому – солі до бараболі,                кому – три снопи вітру в полі,Кому – пушок на рило,                а дядькові Кирилові – крила.Був день як день, і раптом – непорядок,Куфайку з-під лопаток – як ножем прошило.Пробивши вату, заряхтіли радо,На сонці закипіли сині крила.Голодні небом, випростались туго,Ковтали з неба синє мерехтіння,А в дядька в серці – туга,А в дядька в серці – тіні.(Кому – долю багряну,                кому – сонце з туману,Кому – перса дівочі,        кому – смерть серед ночі,Щоб тебе доля побила,                а Кирилові, прости Господи, – крила.)Жінка голосила: «Люди як люди.Їм доля маслом губи змастила.Кому – валянки,                кому – мед од простуди,Кому – жом у господу,                а цьому гаспиду,                прости Господи, – крила?!»Так Кирило до тями брів,І, щоб мати якусь свободу,Сокиру бруском задобрив,І крила обтяв об колоду.Та коли захлинались сичі,Насміхалися зорі з КирилаІ, пробивши сорочку вночі,Знов кипіли пружинисті крила.Та Кирило з сокирою жив,На крилах навіть розжився —Крилами хату вшив,Крилами обгородився.А ті крила розкрали поети,Щоб їх муза була не безкрила,На ті крила молились естети,І снилося небо порубаним крилам.(Кому – нові ворота,                кому – ширшого рота,Кому – сонце в кишеню,                кому – дулю дешеву,Щоб тебе доля побила,                а Кирилові – не пощастить же                отак чоловікові! – крила.)

Перо

Перо, мій скальпелю вогненний,Ти мій жорстокий лиходій,Мій дикий поклик цілоденний,Первоцвіт мій, перволюб мій!Нам розтинати дні ці каріДо серцевини, до зорі,Куди не дійдуть яничариВ облудній словоблудній грі.Дні полохливі, і невтішні,І лаконічні, точні дні,І дні, мов глечики з Опішні,Протяті шпагами вогнів,І дні, яким нема відради,І виноградні теплі дні,Де тихо сплять старі досади,Зіщулившись на самім дні.Дні променисто легковажні,Горбаті дні, мозільні дні,І дні чеснот, і дні продажні,Яким солона кров зрідні.Перо – це наша чорна доля,Все обійти і все знайти,Аж поки в головах тополяНе прошумить за два хрести.

Балада золотої Цибулі

Звичайна цибулина —

Зоря нужденних.

Пабло НерудаВона – золотощока богиня продажних ринків —Маятником погойдується в гроні вінка,Обнявши за шию горбату тітку Горпину.Вона – заплетена німфа в зів’ялі коси подруг,Обмацана мільйонами ласих очей,Прагне збутися своєї золотавої цноти!Вона – малесенька баня підземних церковок —Дрижить за свою золоту віруючу душуПеред язичницькою захланністю тупого ножа!Почервоній – простягаючи за її золото                        сміття своїх мідяків!Вона вже чує, як мліють її золоті грудиВ передчутті газових обіймів джиґуна Вогню.Вона – королева краси сільських світанкових                                базарів —Принишкло сидить на гауптвахті солдатської кишені,Невинна золота фея жорстокого Апетиту.Вона – рідна сестра черствого житнього ХлібаІ близнючка-сестриця біложупанного Часнику,Вона – золота граната у пащу студентського голоду,Затята суперниця розвареної рохлі Картоплі,Вірна подруга кухонної скромниці Солі,Мала Жанна д’Арк на всіх англосаксів-мікробів,Вона – ніжна Лаура якогось                        кирпатого Петра ПетраркиЗ київського технічного училища на Подолі,Захована у теплиці його саморобної валізки,Чи вона – забута, занедбана Цибулина Попелюшка,Що безіменно зітліє у шлунку якогось бонзи,Вона, золота-золотісінька, не знає,                                як їй судилось вмерти,Чи судилось лягти їй святими білими німбамиНа нерозгадану тайну пшеничної скибки,Чи вона має крутити хула-хуп перед кривавим                                                ШашликомНа срібному тлі грузинського князя Шампура…Починається золота агонія                           передсмертного стриптиза:Вона скидає свою золотаву шубку,Вона скидає свій золотавий лискучий светр,Вона скидає свою золотисту ніжну сукенку,Вона скидає свою золотісіньку льолю-лушпинкуІ, оголена, біла, плаче од зґвалтованої цноти,Вона – золота Цибулинка з маминого городу,Вона – золота Весталка з храму Таємниці Буття,Зібгана в золотий кулачок переляку…

Косар і вдова

Косар іде – свічки косить.Каже: «Досить уже, досить!»І косить свічки.А йде вдова, чорним-чорна,Свічки сіє, страх моторна,Не роки – віки.Косар свічки кладе в копи.Обкосив вже пів-Європи.Притомився. Став.А свічки густі, як вруна,А вдова безтямно юна,Аж горить рукав…

Троє яблук циганок

Коли юна вдова,Як громом побита яблуня,Наша вчителька першаФросина Федотівна КомашкоРидала біля трьох своїх хлопців —Шури, Володі і Толі,Коли найгарніша учителька,В яку ми були закоханіПервісною чистотою дитинства,Коли вона всім сказала:– Людоньки, Перемога! —Коли вона першачків розіслалаБілими метеликами по селу,Ми розбіглися по селу,Як білі метелики,У найчистіших своїх сорочках,У яких нас війна помилувала.Кожен з нас мав прийти до вдовиІ сказати про Перемогу.Так було вдів багато,Що школярів не вистачило.Мене аж в Підліс послали,До старої баби Параски.Я полем чимчикувавІ боявся іти, аж ламався.– Що їй сказати і як? —Три похоронки на трьох синівДістала баба ПараскаІ кожного разу ридала,Ледве небо на неї не впалоІ не вбило її хмаровищем.Ми, бувало, в садок, її лазилиІ патрали груші і яблукаІ боялись її синів-вушкодерників,Що ловили нас, і хмолостали,І за вуха підсмикували,Щоб росли ми нівроку…Тепер нікому, нікому, нікому!Як одчинив я ту хвіртку,Як через сад я знайомий пройшов!Баба сиділа, картоплю перебирала.Подивилась на мене, малого горобчикаВ білій сорочці і з переляком в очах.– Чого б то тебе принесло, дитино?– Того, бабо, що вже ПеремогаІ до сільради кличуть на мітинг…—Як сиділа баба, отак і сиділа.Потім встала, пішла до льоху,З фартуха обтрусивши росточки.І не плакала, і не ридала,Чого я боявся найбільше,Тільки йшла, переламана втричі,І переламаною повернулась —Троє червоних яблук винеслаЗ того тьмотьменного льохуІ без слів мені в руки тицьнулаТроє червоних циганок,Що палали під цвітом яблунь.– Не піду я, дитино, нікуди,А від хлопців, синок, це тобі…—І в чоло мене поцілувалаТаж сухими, як горе, губамиЙ до картоплі під цвітом всілася…Йшов я полем, і двоє яблукПропікало мені кишені,Третє яблуко ніс я в руках —Обпікало мені воно руки.Наче перше яблуко був Сергій-танкіст,Що мене на коня підсаджував,Наче друге яблуко був Василь-матрос,Що давав поносить безкозирку,А вже третє яблуко                був найменший, Влас,З яким бігав я по городахІ який аж до Праги добіг,Та не зміг повернутись додому…Так пекли мене троє яблук,Що я мчав як стріла до школи,До Фросини Федотівни швидше.– Ось вам баба передалаТроє яблук для ваших трьох:Це Володі, це Шурі, це Толі…—Так звільнився, аж я зітхнув,Не пекли вже кишені і руки.Пломенисті циганки жаріли,Осявали весь клас, і всю школу,І веселу в сльозах Фросину ФедотівнуІз трьома її сиротамиПід багряним крилом Перемоги.

Барвінок

Я пам’ятаю їх, барвінків, навесні.Цвіли вони, синющі, навісні,Такі блакитні, буйні, небоокі,Такі безжальні і такі жорстокі.Цвіли вони на всіх моїх могилах,На всіх зелених, з вітром в чубі, схилах,Де все моє родинне вічне древоГуло в землі крислате, коренево.Були гробки чи проводи щорічні,І скатерки, немов сніги у січні,Так спрагло в небо бились голубамиТоркнути хмару, вишиту губами.І люди йшли до тих, що вже лежали,Що сто віків до нас косили й жали,І крашанки гарячі та пекучіСтріляли в небо, наче грім із тучі.І грались діти. Всюди грались діти.Гасали між гробками – де ж їх діти!І мій Максим перевертався з ними,З бешкетниками тими замашними.Він з літачком з пропелером кленовимНад дідовим хрестом зіперся новимІ приладнав пропелер до хреста,В щілину вбивши фюзеляж з хвоста.А потім знов, із сонцем вперемінку,Перевертався в буйному барвінку,Густому, синьоокому такому,Немов же той на небі збив оскому.Гудів пропелер. Ніс хреста із дідомІ скатертину з паскою й обідом,Гудів кленовий, травнем захлинався,Впивався вітром, сонцем обтирався.Я дивувався – як він, дерев’яний,Пропелер гордий, в силі полум’яний,Тріщить, шаліє, не спиняє летуЙ несе, малий, весь цвинтар, як планету.А діти все гасали по барвінку,Казились, толочили без спочинку.А що барвінок? Чи він мав казати,Що й він колись по них гайне гасати?!

Балада про пера

Перо сови мені на стіл упало,І стрепенулось дико і зухвало,І прошептало виклично: «Лови!Бери й пиши – пиши пером сови!»Я – жайвір по натурі. Не для менеПеро совине, хитромудро вчене.Ще цілий вік писать мені готовеПеро ясне, ранкове, жайворове.Перо орла мені кинджалом впало,Так стрепенулось синьо – чорно стало,Так сила в ньому клекотала зла:«Бери й пиши – шалій пером орла!»Я – жайвір по натурі. Син калини.Не втримаю в руці перо орлине,Хоч так мені, буває, закортитьВ орлині крила одягнути мить.Аж тут перо упало солов’їне,В нім – місяць в сонці,                все воно – промінне,Всю душу воно вилюбить до дна —Перо – екстаз, перо – самотина.І здався я. Совине взяв. Орлине.І жайворове взяв. І солов’їне.І кожне з них вмочаю у Дніпро.Яке ж це зараз у руці перо?Чому ж тулю до серця всі ці пера?Чому душа захланна, ненажера,Хай в іншім – щедра,                тут же – хай напасть,І жодне на виміну не віддасть?!Чому їх сила завжди на заваді —Й вони в душі взаємно перекляті,Й коли гримить світів лихий огром,Найбільш пишу німим своїм пером?!

Залізо

Як шалено росте залізо,Лізе в танки, в ракети, в броню,Лізе в тіло і в душу лізе.Чим цей ріст його зупиню?!Лізе в доповіді і в спічіЗ нутровини, з ядра землі.Став залізним я втричі аж вдвічі,Ми, з заліза, залізні і злі.Бо залізо залізло повсюди,Людство глухне од скреготу зла.На мої на залізні грудиАж заточується бджола.Я залізно зимую у літі,Залізняк я села і зела.Од заліза на лютій орбітіАж заточується Земля…

Теплі джинси

У випускну і п’яну нічЙшли ніж на ніж і січ на січЯк безголовіЩе тепла билась головаКущі питали Голо вамУ безголов’їЩе джинси теплими булиКоли їх з вбитого стяглиІ одягли на себеА Лаври бані золотіА щит і меч у наготіДивилисьСвітився вбитий до небесІ наступив на Лавру песЗавив на мечВони вже теплими булиКоли їх теплих загреблиВ міліціюЯк ви могли як ви моглиЩе джинси теплими булиА ви на себеЗа джинси вбити і в кущіА потім пити на дощіНа теплімА світ холодний як виноА джинси змерзли б все одноІ задубіли бВіки вбивали за любовЗа золоту шалену кровТепер за джинсиКого в тюрму Кого в трунуУ що ж одягнемо винуУ теплі джинсиКого в труну Кого в журбуА в що ж одягнемо добуУ теплі джинси.

Балада про вузлики

Була колись у мене баба Корупчиха,Мені і досі її руки світять.Була баба Корупчиха темна, неграмотна,Мені і досі її руки світять.Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,Мені і досі світ без неї темний.Хто був голодний – приходив до Корупчихи,Вона кожного вузликом наділяла.Хто був холодний – грівся у КорупчихиІ виносив од неї вузлик у пазусі.Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,А вона кожного вузликом наділяла.Як насняться мені сни чорнющі —Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,Як насняться мені сни солодкі з калиною,Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик.Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,Руки їй склали, не може зав’язати вузлика.Я не вірю у скатерки-самобранки,Вірю у вузлики баби Корупчихи.Сам їх бачив, сам їх розв’язувавІ зав’язав їх навіки у пам’яті.А Корупчиха білою хустиною запиналася,Вузлика під шию ніколи не зав’язувала.А ховали її у позиченій хустці,Бо свої вона у вузлики пов’язала…

Балада про ступу

Гула, гуркотіла, двигтіла епоха,Жила в епосі тітка Мартоха…Епоха петлі зривала з дверей,Жив в епосі дядько Варфоломей…Які ж хуртовини, хурделі, хуртечіВпали на їхні розгупані плечі!Вже десь аж на дні і не дивляться в очіМартошині трудодні, Варфоломеєві ночі.Та внуків зростили. Вже правнуків ждуть.Вже сонце холодне. Вже сиве, як ртуть.Синиця на груди шибку взяла,Допався і я до свойого села,Усе розтрусив на великій дорозі,Стою на святому на сивім порозі,Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.Старенькі сидять і кутю товчуть.В куті на ряднині, де сохнуть поліна,Старі возсідають в чотири коліна.Дивлюсь – то не ступа, а гільза німецька,А в гільзі – пшениченька наша незлецька,А роки-мороки даються взнаки,І пріють старі у чотири руки!А роки-мороки у прірву летять,А в міді горять щирозлота кутя,А роки порвали вже тисячу шлей,І гупає в гільзу дядько Варфоломей,І гупає в гільзу тітка Мартоха,І дзвонить та гільза, як ціла епоха.Гула. Гуркотіла. Пропала як мить.Стовклася у ступі. Лиш пам’ять дзвенить.

Балада про кобзаря Хведора Холодного

Ладів аж цілих штири він вживав:Бандурний, скрипошний, жалобний, косий.Та й козачка на кобзі награвавНогами босими. Бувало, сяде босийТа й пальці струнами —                бринь-бринь – перебира.Не без нечистого були його прояви.Його обліпить роєм дітвора,А він над нею кобзою державить.А так співать, бувало, не хотів,Хіба проп’є до драної свитиниВсе рам’я і в корчемному гуртіГолосить, братця, голосом дитини.А що вже грав, то, знаєте, втинавОтак, що й не пособить сила Божа, —Про трьох братів, про Хмеля й Богуна,Про людославне наше Запорожжя.Було, як сяде, то й струна кипить,Та як зашкряба, ридма як затужить,То плачуть всі, а він і плаче, й кпить,Бо з нього був гординя пишний дуже.А мідяки в коновочку його,Як той горох:                тр… тр… та в бідолахиБув норов, вам скажу, як той вогонь,Хоч був бідаха: кісточки та лахи…Кого вже не возлюбить, то ні-ні,Його й пани вдягали-пригощали,Він все проп’є і знову в бур’яніСидить, як цвяшок, і життя печалить.Гордяка був. Чи Бог, чи сатанаПобив його на тижні Великоднім.А душу співом випивав до дна,Пекельний був, тож нарекли Холодним…

Оскарження Івана Гонти

…Вони ж його насамперед барзо привітали,

Через сім днів з його кожу по пояс здирали,

І голову облупили, сіллю насолили,

Потім йому, як чесному, назад положили…

Історична пісняМногосте світу, тяжка і буденна,Односте світу, метка й навіжена,Дикосте світу, вертка й монотонна,Лагодо світу з Божого лона!Кинув на тебе я клич Святославів,Вийшов на ви, заки день не поржавів,Вийшов на ви, заки супрязь з добоюДесь в бойовищі двобою з собою.Ненасить долі впокорилась мулом,Та проростає майбутнє в минулім,Вишаблює з піхов коріння цупкіші —З лона непам’яті в пахолодь тиші.Дню мій стоболісний дню чорногрекий,Навзір – правдивий, від правди – далекий,Буйний, громохливий, підступний, солодкий,Предовгий – для марень, для дій – закороткий.Нам би зажити слави з тобою,Тільки з тобою в тяжкому двобою,Нам би з тобою козируватиНад людські ґрати і царські гармати.Та тільки бджілка сіла на шаблю,Й занести шаблю вже не потраплю…

Балада про Кармалюка

Прив’язали, примоцювали,                    гей, мотуззямУстима, лицаря, гей, КармалюкаДо кобили дубової, до позорищаТри екзекутори та й четвертий кат.Як один екзекутор шкірив зуби іржаві,Як другий екзекутор                    дрижав у пропасниці,Як третій – штабс-лікар в пенсне —                    похукував,А кат походжав та бабам підморгував:«Молодиці та дівоньки,                    фартухи підставляйте,Фартухи підстеляйте                    під сльози лайдацькі,Пригорщі підставляйте та ще й відерця —Зараз дощ я висічу                    із очей та й розбійницьких».І зойкнув народ,                    і сахнулись солдатики,Як свиснув батіг блискавицею з громом,І тільки душилась косою чорноюЯкась кароока, мабуть, полюбовниця.І тільки втомився хреститися батюшкаЗа сотим ударом, сто першим посвистом,І тілька рука у ката зомліла,І тільки сонце осліпло від поту,І тільки в маленького хлопчика русого,Гей, замурзаного,                 гей, засмальцьованого,Маленька сльоза собі по щоці,А він її стер кулачком та й порепаним.Встав Кармалюк. Намочив сорочку.Сплюнув. На вітрі повів плечима,Гей, на вітрі, на долішньому,                      на подільському,Гей, на вітрі,               на кривавому та й вітрищі.Та й натяг Устим на плечі посіченіТюремну сорочку, в діжі намоклу,І величезна макова квітка криваваЗайнялась на плечах, гей, спалахнула.Та маленьке дитя, найменше, як маківка:«Мамо, я хочу такої льолі, – сказало. —Я хочу льолі червоної, мамо,                                та й льолі,Такої льолі, як в того дяді, ой, льолю!»І простягло рученята замурзаніДо побитого сонця, до сонечка,І рота солдатиків, гей, муштрованих,Дивилася на Сибір, на схід сонечка.І стер Кармалюк свою першу сльозу,Першу сльозу на сто першім ударі.І тільки замурзаний хлопчик кричав:«Мамо, я хочу льолю червону,                              ой мамо, хочу!»

Реквієм Павлові Тичині

Закочувалось за вечірній пругТичинине золотооке сонце…Він ще не знав про це,                а вже Вона ходилаНавшпиньках по його кімнаті-хаті,І до книжок принюхувалась ласо,І вже косу поставила на покуті,Ледь брязнувши, ледь хряпнувши кіссям…Він ще не знав про це,                а вже Вона читалаНа душу ніжнотонну, сонцетканнуІ мітила йому кіссям в міжбрів’я,Аж тамувала віддих, щоб не схибити…Закочувалось за вечірній пругТичинине золотооке сонце,Він ще не знав про це,                і він співав, як дихав,І пісня била з джерела гіркого,І пахла бджолами із довбаного вулія,Древлянською пергою, ярим воскомТа сизим прахом звергнутих століть —Не атомними сурмами безодні.Поет співав глибинно, старовинноБояновими сивими вустами:«Були люде невірнії,Вони в Бога не вірили,А вірили у цмочище,У лютеє у зміїще».І думалось мені, коли він ще не знав,А може, знав, та про знання не відавЙ собі самому, то мені гадалось:Чому такий він ніжно-безборонний?Чому завжди, на вулиці зустрівши,Так хочеться його під руку взятиІ провести, щоб навіть лист каштанаНе впав на його тишу золоту

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.