Леопард

– Проаналізували. Багато заліза та магнію, трохи алюмінію та кремнію. Так звана базальтова порода. Пориста й чорна. Ну що, тепер ясніше?

– У Боргні та Шарлотти з внутрішнього боку зубів знайшли залишки заліза та колтану. Що це значить?

– Що обох було вбито одним і тим самим пекельним пристроєм, але ми ні на крок не наблизились до розгадки, адже не уявляємо, що то було.

Тиша.

Харрі кахикнув:

– Отже, Бйорне, розповідай.

– Про що?

– Про те, що непокоїть тебе увесь час, поки ми тут сидимо, я ж не сліпий.

Експерт-криміналіст почухав щетину на підборідді, не зводячи очей з Харрі. Кахикнув раз. Потім другий. Кинув благальний погляд на Каю. Відкрив рот, знову його закрив.

– Добре, – сказав Харрі. – Тоді переходимо до…

– Це щодо мотузки…

Решта двоє втупились у Бйорна.

– Я знайшов на ній черепашок.

– Он як! – мовив Харрі.

– Але не виявив солі.

Вони знов утупилися в нього.

– Незвична річ, – пояснив Бйорн, – черепашки у прісній воді.

– Тобто?

– Я говорив з біологом, котрий досліджує прісноводні водойми. Черепашка належить ютландському синьочерепашковому молюскові, одному з найдрібніших підвидів, який зустрічається в Норвегії лише у двох озерах.

– Яких же?

– Ейєрен та Люсерен.

– Обидва в Естфолді, – сказала Кая. – Поряд. Великі озера.

– У густонаселеному фюльке, – додав Харрі.

– Соррі, – мовив Гольм.

– М-м-м… А мотузка – чи є якісь ознаки, що вказують, де її придбано?

– Немає. В тому-то й річ. Жодних. Вона взагалі не схожа на жодну мотузку з тих, що я будь-коли бачив. Лише натуральні волокна, ані нейлону, ані будь-яких інших неприродних складників.

– Коноплі, – сказав Харрі.

– Що? – спитав Гольм.

– Коноплі. Мотузки та гашиш виготовляють з однієї рослини. Якщо забажаєш покурити, можна просто заскочити в порт і підпалити швартові біля порома у Данію.

– Це не коноплі, – мовив Гольм, – ігноруючі хихикання

Каї. – Луб’я в’яза та липи. В’яз переважає.

– Справжня кустарна норвезька мотузка, – зауважила

Кая. – Саме такі колись робили на хуторах.

– На хуторах? – здивувався Харрі.

Кая кивнула:

– Колись у кожнім селі була хоч одна людина, яка зналася на тому, як добре сукати мотузки. На місяць опускаєш деревину у воду, щоб розмокла, потім дереш кору та луб’я.

А потім сукаєш. Виходить мотузка.

Харрі з Бйорном повернулися у кріслах до Каї.

– Що таке? – спитала вона розгублено.

– Послухай-но, – мовив Харрі. – Гадаєш, таке всі знають?

– А-а-а, от ти до чого… – сказала вона. – Просто мій дідусь сукав мотузки.

– Ага. Тож для мотузок використовують в’яз та липу?

– Загалом, можна використовувати луб’я будь-яких дерев.

– Дотримуючись якоїсь пропорції?

Кая стенула плечима:

– Звісно, я не фахівець, але, як на мене, незвично сукати мотузку з луб’я різних порід дерев. Пригадую, як Евен, мій старший брат, розповідав, що дідусь використовував лише липу, бо вона погано вбирає воду. Тому свої мотузки йому не доводилось смолити.

– А що ти думаєш, Бйорне?

– Якщо такі мотузки нині – рідкість, тоді, певна річ, дізнатися, де їх виготовили, буде легше.

Харрі підвівся й почав снувати кімнатою туди-сюди. З кожним кроком лінолеум під гумовою підошвою жалісно схлипував.

– Отже, можемо припустити, що виробництво було обмеженим, а продаж – локальним. Чи, Кає, для тебе прийнятна така версія?

– Мабуть.

– Поза тим, можемо також припустити, що місцини, де сукали мотузку й де нею користувалися, розташовані неподалік одна від одної. Ці кустарні мотузки навряд чи подорожували далеко від домівки.

– Досі видається досить правдоподібним, але…

– Вважатимемо таку думку за відправний пункт. Починайте шукати тих, хто сукає мотузки у кустарний спосіб неподалік озер Люсерен та Ейєрен.

– Але нині такі мотузки вже ніхто не виготовляє, – заперечила Кая.

– Розстарайтеся, – мовив Харрі, зиркнув на годинника, схопив пальто, що висіло на спинці крісла, й попростував до дверей. – Дізнайтеся, де зробили цю мотузку. Я відштовхуюся від того, що Бельман гадки не має про цих черепашок, адже так, Бйорне?

Замість відповіді Бйорн видушив посмішку.

– Чи можна мені опрацювати версію про убивства на сексуальному ґрунті? – спитала Кая. – Я б могла поговорити де з ким із відділу моралі. Маю там знайомства.

– Відповідь – ні, – одрізав Харрі. – Загальне правило: всім тримати язика за зубами, надто не патякати з колегами з Управління поліції про те, що ми тут робимо. Схоже, хтось в Управлінні зливає інформацію у КРИПОС, тож обговорюємо все лише з Гуннаром Хагеном.

Кая була розкрила рота, але, помітивши погляд Бйорна, замовкла.

– Але ти можеш зайнятися іншим, – мовив Харрі. – Знайди експерта-вулканолога. І відішли йому результати аналізу цих дрібних камінчиків.

Біляві брови Бйорна здійнялися вгору.

– Пористе чорне каміння – базальтова порода, – нагадав Харрі. – Б’юся об заклад, що це лава. Повернуся з Бергена близько четвертої.

– Мої вітання Управлінню поліції в Бергені, – пробурмотів Бйорн, підіймаючи догори чашку з кавою.

– Я не в Управління, – мовив Харрі.

– Тоді куди?

– До лікарні «Саннвікен».

– Сан…

Двері за Харрі зачинилися. Кая глянула на Бйорна Гольма, котрий досі витріщався на закриті двері, роззявивши рота.

– А що він там робитиме? – поцікавилась Кая. – Він до судового медика?

Бйорн похитав головою:

– «Саннвікен» – це лікарня для душевнохворих.

– Невже? Отже, він навідається до спеціаліста, що знається на серійних убивствах, абощо?

– Я ж казав, треба було відмовитись, – сказав Бйорн. – Якщо начальство дізнається, що ми тут затіяли, ми ризикуємо втратити роботу, а наш колега у Бергені…

– Ти про що?

– Вона справді не при тямі.

– Ти натякаєш, що вона…

– На примусовому лікуванні у закритому медичному закладі, ось що я хочу сказати.

Розділ 18

Пацієнтка

Якщо високому поліцейському треба було зробити один широкий крок, то Х’єрсті Рьодсмуен доводилось робити два, і вона все одно не встигала, дрібочучи слідом за ним коридорами лікарні «Саннвікен». За високими вузькими вікнами, що виходили на фіорд, періщив дощ. Сосни та ялинки стояли такі зелені, ніби була весна, а не зима.

Учора, заледве розчувши голос у телефонній слухавці, Х’єрсті Рьодсмуен одразу упізнала його. Ніби чекала на дзвінок. І знала, що проситиме саме про те, про що він справді просив: побалакати з Пацієнткою. Хвору називали Пацієнткою, щоб забезпечити їй повну анонімність після торішньої справи про убивства, які вона розслідувала й через які опинилася там, звідки вийшла: у психіатричній лікарні. Правду кажучи, оговталася вона досить швидко і знову повернулася додому, але преса, котра досі корчилася в істериці через «справу Сніговика», яка вже давно була закрита, доймала її. Якось увечері три місяці тому Пацієнтка зателефонувала Рьодсмуен і спитала, чи можна їй повернутися до лікарні.

– Отже, вона в пристойній формі? – поцікавився поліцейський. – На ліках?

– На перше питання відповідаю «так», – сказала Х’єрсті Рьодсмуен. – А на друге не відповім, оскільки зобов’язана не розголошувати.

Правда ж полягала в тому, що Пацієнтка була зовсім здорова і не потребувала ані ліків, ані госпіталізації. Утім, Рьодсмуен сумнівалася, чи варто дозволяти поліцейському відвідати Пацієнтку, адже він теж брав участь у розкритті «справи Сніговика», тож міг витягнути назовні старі й забуті проблеми. Свого часу як психіатр вона чимраз дужче переконувалася у дієвості витіснення психологічної травми у підсвідомість, у забуття. Щоправда, її колеги такої думки не підтримували. З іншого боку, зустріч із людиною, яка разом з нею розслідувала ту справу, могла б стати для Пацієнтки доброю перевіркою ступеня одужання.

– Маєте півгодини, – попередила Рьодсмуен, перш ніж прочинилися двері у загальну вітальню. – Пам’ятайте: душа вразлива.

Коли Харрі побачив Катрину Братт минулого разу, він не впізнав її. Замість привабливої жінки під тридцять – темноволосої, з сяйливою шкірою й очима, на нього дивилося створіння, що скидалося на засохлу квітку: безживне, безумне, тендітне, безбарвне. Тоді він злякався, що зламає їй руку, потиснувши її трохи сильніше.

Тим більшою втіхою було бачити її зараз. Вона здалася старшою, а може, просто втомилася. Коли вона посміхнулася, підвівшись йому назустріч, він побачив у її очах знайомий вогник.

– Харрі Хо! – мовила вона й обняла його. – Як ся маєш?

– Задовільно, – відповів той. – А твої як справи?

– Жах, – поскаржилась вона. – Але зараз значно краще. Вона засміялася, й Харрі зрозумів, що вона знову серед них. Принаймні, переважна її частина.

– А що з вилицею? Болить?

– Тільки коли балакаю чи їм, – сказав Харрі. – Або коли прокидаюся.

– Знайома історія. Ти маєш страшніший вигляд, ніж колись, але мені все одно приємно тебе бачити.

– І мені теж.

– Себто «мені так само приємно тебе бачити», а не «так само маєш страшніший вигляд»?

Харрі посміхнувся:

– Вгадала.

Він роззирнувся. Решта пацієнтів сиділи, чи то вглядаючись у вікно, чи не зводячи очей зі схрещених рук, або просто уп’явшись поглядом у стіну. Не скидалося, щоб вони з Катриною когось зацікавили.

Харрі розповів про те, що трапилось, відколи вони востаннє бачились. Що Ракель та Олег поїхали за кордон невідькуди. Про Гонконг. Що батько нездужає. Про справу, якою займається. Вона засміялася, коли він застеріг, щоб вона нікому про це не розповідала.

– Що таке? – спитав Харрі.

– Правду кажучи, мене тут прагнуть здихатися, вважаючи, що я здорова й лише займаю чуже місце. Але мені подобається це місце. Годують кепсько, але тут безпечно. У мене є телевізор, і я можу приходити й іти, коли заманеться. Може, повернуся додому за місяць-два, хтозна.

– Хтозна?

– Авжеж. Божевілля приходить і проходить. Тобі щось потрібно?

– А чого б тобі хотілось?

Вона довго дивилася на нього, перш ніж відповіла:

– Окрім бажання, щоб ти палко запрагнув мене трахнути, я б воліла тобі допомогти.

– Саме цього я й хочу.

– Що – трахнути?

– Щоб ти мені допомогла.

– Дідько. То пусте. То в чому річ?

– Маєте тут комп’ютер із доступом до Інтернету?

– Маємо спільний комп’ютер у спільній вітальні, але він не підключений до Інтернету. Вони не ризикують. Отож ним послуговуються лише для того, щоб розкладати пасьянс. Але у моїй палаті є власний комп’ютер.

– Скористайся спільним. – Харрі добув з кишені USBмодем і перекинув через стіл. – Це «мобільний офіс», так його назвали у крамниці. Треба лише встромити…

– …в один з роз’ємів для USB, – сказала Катрина, узявши модем і сховавши його у кишеню. – А хто платитиме абонентську плату?

– Я, себто Хаген.

– Ох і побавлюся я сьогодні у Мережі. Чи є якісь гарячі порносайти, про які мені варто знати?

– Можливо. – Харрі підсунув течку. – Тут рапорти. Три вбивства, три імені. Хочу, щоб ти зробила те ж саме, що й у «справі Сніговика». Знайшла зв’язок, який ми не завважили. Чи ти чула щось про цю справу?

– Так, – мовила Катрина, не глянувши на течку. – Вони всі жінки. Ось тобі й зв’язок.

– Ти читаєш газети…

– Інколи. А чому ти гадаєш, що це не просто випадкові жертви?

– Я нічого не гадаю. Я шукаю.

– Але гадки не маєш, що саме?

– Саме так.

– Одначе ти певен, що злочинець у випадку з Маріт Ульсен той самий, що й убивця решти двох? Як я розумію, спосіб убивства геть інший.

Харрі посміхнувся: Катрина приховує, але вона завжди дуже пильно стежить за всіма подробицями, які є в газетах.

– Ні, Катрино, я не впевнений. Але як я зрозумів, ти дотримуєшся тієї ж думки, що й я.

– Певна річ. Ми ж із тобою обоє рябоє, чи ти забув?

Вона засміялася і враз стала колишньою Катриною, а не просто тінню тієї ексцентричної слідчої, з якою він заледве встиг познайомитися, як усе полетіло шкереберть. На свій подив, Харрі відчув, як у горлі застряг клубок. Бісова різниця часових поясів.

– Як гадаєш, зможеш допомогти?

– Знайти те, на що КРИПОС витратив два місяці? Послуговуючись старезним компом у місцевій божевільні? Я навіть гадки не маю, чому ти мене про це просиш. В Управлінні поліції є набагато кращі шукачі в Інтернеті.

– Знаю, але я маю те, чого не мають вони. Те, що я віддати їм не можу. Пароль у безодню.

Вона спантеличено глянула на нього. Харрі озирнувся, аби переконатися, що їх ніхто не почує.

– Коли я свого часу працював у Службі безпеки, то отримав доступ до пошуківок, які використовує норвезька Служба безпеки для відстеження терористів. Вони застосовують секретні системи доступу в Інтернет, які MILNET, американська військова мережа, створила ще до того, як у вісімдесятих її віддали у комерційне користування через ARPANET. Як ти знаєш, ARPANET перетворилася на Інтернет, але таємні лазівки збереглися. Такі пошукові системи використовують трояни, які самі підбирають паролі та коди й скачують оновлення під час першого введення пароля чи коду. Замовлення квитків на літак, бронювання номерів у готелях, проїзд платними автошляхами, банківські операції в Мережі – ці пошукові системи знайдуть будь-що.

– Я чула про такі пошукові системи, але, чесно кажучи, не вірила, що вони дійсно існують, – відповіла Катрина.

– Існують. Їх почали використовувати у вісімдесят четвертому. Оруеллівське жахіття здійснилося. Але найпрекрасніше в тому, що мій пароль ще дійсний. Я перевіряв.

– То навіщо тобі я? Адже ти можеш впоратись самотужки?

– Системою дозволено користуватися лише Службі безпеки і, як я вже казав, лише за кризових обставин. Справа в тому, що в ній, як і в Гуглі, можна простежити, хто шукач інформації. Тож якщо виявлять, що я чи хтось інший з Управління поліції використовує пошуковик, нам загрожує судове переслідування. Але коли, шукаючи того, хто послав запит, виявлять, що слід веде до спільного комп’ютера у божевільні…

Катрина Братт розреготалася. Це був інший сміх – злий сміх відьмачки.

– Починаю розуміти. Я потрібна тобі не як геніальна слідча Катрина Братт, а… – вона махнула рукою, – як пацієнтка Катрина Братт. Її ж все одно не засудиш, адже вона неосудна.

– Саме так, – усміхнувся Харрі. – Поза тим, ти ще й одна з небагатьох, у кому я впевнений, що нічого не розпатякаєш. До слова: якщо ти й не геніальна, то принаймні кмітливість у тебе вища за середню.

– А, до дупи все це!

– Ніхто не дізнається, що ми тут із тобою затіяли. Але я тобі гарантую, що тут ми з тобою наче The Blues Brothers38.

– On a mission from God!39

– Пароль я на зворотному боці сім-картки написав.

– А чому ти певен, що я упораюсь із цими шукалками? – Вони працюють як Гугл. Навіть я з ними упорався, працюючи у Службі безпеки. – Він криво посміхнувся. – Адже їх розробляли для поліцейських.

Вона глибоко зітхнула.

– Дякую, – мовив Харрі.

– Я нічого ще не обіцяла!

– Як гадаєш, коли ти для мене накопаєш щось?

– Пішов ти! – вона гепнула кулаком по столу.

Харрі зауважив, як на них пильно зиркнув санітар. Харрі витримав дикий погляд Катрини. Перечекав.

– Не знаю, – прошепотіла вона. – Скажімо так: наврядчи я сидітиму серед білого дня у загальній вітальні й послуговуватимуся таємними пошуковиками.

Харрі підвівся.

– Гаразд, я зв’яжуся з тобою за три дні.

– Ти нічого не забув?

– Про що?

– Розповісти, what’s-in-it-for-me?40

– Гаразд, – відповів Харрі й застебнув плаща. – Тепер я знаю, чого ти хочеш.

– Чого я хочу… – Здивування на її обличчі змінилося зніяковінням, щойно вона второпала сенс його слів, і вона гукнула услід Харрі, котрий уже прямував до дверей:

– Безсоромний нахаба, ось ти хто! Та ще й фантазер!

Харрі сів у таксі, скомандував: «Аеропорт», добув з кишені мобільник і побачив, що було три пропущених дзвінки з одного з двох номерів, які він мав у своєму переліку контактів. Чудово, отже, вони щось таки знайшли.

Він зателефонував.

– Люсерен, – сказала Кая. – Там була майстерня із сукання мотузок, але її закрили п’ятнадцять років тому. По обіді місцевий поліцейський з Утре-Енебака покаже нам це місце. У тій місцині є кілька чолов’яг з кримінальним минулим, але всі дрібні правопорушники: крадіжка зі зломом, викрадення автомобілів. Є ще один, засуджений за те, що побив жінку. Але він переслав нам увесь список, і я зараз порівнюю його зі списком осіб, які були засуджені за сексуальні злочини.

– Добре. Заберіть мене у «Гардермоені». Це дорогою до Люсерена.

– Зовсім не з руки.

– Ти маєш рацію. Все одно заберіть.

Розділ 19

Наречена у білому

Швидкість була незначною, «вольво-амазон» пахкав і трусився на вузькій звивистій дорозі між полями та рівнинами Естфолда.

Харрі куняв на задньому сидінні.

– Отож, навколо Люсерена – жодних злочинів на сексуальному ґрунті, – мовив Бйорн.

– Просто нікого не арештували, – уточнила Кая. – Хіба ти не читав опитування у «Верденс ганг»? Лише одна людина з двадцятьох зізнається, що скоїла щось таке, що нині можна назвати сексуальним домаганням.

– А хіба люди, які беруть участь у таких опитуваннях, кажуть правду? Якби я зайшов з панянкою надто далеко, мені б стачило клепок згодом викинути це з голови.

– Хіба ти заходив так далеко?

– Я? – Бйорн повернув і пролетів повз трактор, додавши газу. – Ні. Я з тих дев’ятнадцяти. Утре-Енебак. Трясця, як звати того коміка з телека, котрий звідси родом? Того бевзяселюка в окулярах із розбитим склом та мопедом? Такий-то з Утре-Енебака. Страшенно смішна пародія.

Кая знизала плечима. Бйорн зиркнув у люстерко, але побачив лише роззявлений рот Харрі.

Місцевий поліцейський, як і було домовлено, чекав їх біля очисних споруд у Вьойєнтанген. Вони припаркувалися. Він назвався Скай, і це дуже сподобалось Бйорну Гольму, а потому вони рушили вниз до плавучої пристані, де на тихій воді гойдалося кілька човнів.

– Ще зарано витягувати човни на воду, – зауважила Кая.

– Цього року крига так і не з’явилася, та й не з’явиться вже, – сказав поліцейський-ленсман. – Це вперше. Я народився у цій місцині, але такого не пригадую.

Вони ступили у широкий човен із пласким дном. Бйорн – дещо обережніше за всіх.

– Та тут неглибоко,– підбадьорила Кая, а поліцейський відштовхнув човна від пірса.

– Так, – мовив він, подивився вниз на воду й завів двигун, рішуче смикнувши за мотузку. – Але мотузяна майстерня на тому березі, там глибоко. Можна дістатися й суходолом, дорога туди майже доходить, але там такий крутий схил, що інакше як човном не дістатися. – Він пересунув перемикач на передню швидкість. Якийсь птах здійнявся з дерева у глибині ялинкового лісу й застережливо щось прокричав.

– Ненавиджу море, – зізнався Бйорн.

Харрі ледве спромігся розчути його слова через гуркіт двотактного навісного двигуна. Вони ковзали у сірому надвечірньому світлі смугою чистої води поміж очеретяними стінами заввишки метрів зо два, проминули купу гілля, – Харрі припустив, що це боброва хатинка, – і далі, каналом серед напівзатонулих дерев, що скидалися на мангрові зарості.

– Це озеро, – уточнив Харрі. – А не море.

– Один чорт, – відповів Бйорн й одсунувся від борту на середину лави. – Як на мене, немає нічого кращого за суходіл, десь якнайдалі від моря, щоб лише коров’ячий гній та гори.

Канал поширшав, і нарешті перед їхні очі постало озеро Люсерен. Човен, пахкаючи, пропливав повз кам’яні скелі й острівці з покинутими на зиму дачами – видавалось, ніби їхні чорні віконця стежили за чужинцями пильним оком.

– Дачні будиночки від Герхардсена41, – прокоментував поліцейський. – Тут ніколи не матимеш стресу, як на Золотому березі, де ти просто-таки мусиш змагатися з сусідом, хто має більшу яхту чи розкішнішу прибудову до дачі. – Він сплюнув у воду.

– Як же його звати, того чудного коміка з телевізора, котрий походить з Утре-Енебака? – спитав Бйорн, намагаючись перекричати гудіння двигуна. – У нього ще тріснуті окуляри. І мопед.

Ленсман прісно глянув на Бйорна Гольма й стенув плечима.

– Мотузяна майстерня, – мовив він.

Попереду, майже біля самісінької води, Харрі побачив стару видовжену дерев’яну споруду, що самотньо здіймалася під схилом пагорба. З двох боків її щільно оточував ліс. Поруч із майстернею, уздовж гірського прямовисного схилу, йшли сталеві рейки, що згодом губилися у чорній воді. Клоччя червоної фарби звисали зі стін майстерні, а вікна та двері зяяли дірами без скла. Харрі примружився. Сутеніло, й видавалось, ніби в одному з вікон стоїть чоловік у білому, не зводячи з них очей.

– Трясця, справжній будинок з примарами, – засміявся Бйорн.

– Саме так і кажуть, – згодився поліцейський Скай і заглушив двигун.

У несподіваній тиші вони почули, як сміх Бйорна луною відгукнувся на протилежному березі, й ураз за ним пролунав поодинокий овечий дзвіночок, що долинув до них через усе озеро.

Кая зістрибнула на берег і хвацько, мовляв, для неї то звична річ, прив’язала причальний канат до напівзогнилого позеленілого стовпчика, який стирчав поміж латаття.

Із човна вони стрибнули на величезні кругляки, котрі правили за причал. Зайшли у дерев’яний одвірок і опинилися у якомусь довгому, вузькому й порожньому приміщенні, яке відгонило риб’ячим жиром та сечею. Ззовні будівля видавалася коротшою, частково її приховував густий ліс. Завширшки майстерня була всього метрів зо два, але завдовжки від краю до краю – не менш як шістдесят.

– Тут ставали з двох кінців майстерні й зсукували мотузку, – пояснила Кая перш, ніж Харрі прохопився спитати.

В одному кутку валялися три пляшки з-під пива, й було помітно, що хтось намагався розкласти вогнище. На протилежній стіні, перед кількома відірваними дошками, висіли сітки.

– Після Сімонсена охочих взяти собі майстерню не знайшлося, – пояснив поліцейський і озирнувся. – Отак і стоїть відтоді порожня.

– А навіщо тут рейки?

– По-перше, для того, щоб спускати та підіймати човен, на якому привозили колоди. А ще для того, щоб утримувати колоди під водою, поки вони просякнуть добряче. Він прив’язував стовбури до вагонеток, які досі, мабуть, ще стоять у сараї. А потім пускав вагонетки у воду й підіймав за кілька тижнів, коли деревина вже набувала потрібних кондицій. Практичний хлопець, цей Сімонсен.

Усі сіпнулися, коли у лісі, просто за стіною, почулось бекання.

– Вівця, – сказав поліцейський, – чи, може, олень.

Вони пішли слідом за ним вузькими сходами на горішній поверх. Посеред кімнати стояв величезний довгий стіл. Обидва кінці кімнати, подібної до коридору, зникали у темряві. Під підвіконням лежали скалки розбитого скла, у вікна дмухав вітер, тихо посвистуючи й шарпаючи побитий міллю весільний серпанок на жінці, що вдивлялася в озеро. Це був манекен, нижче тулуба виднівся скелет: чорний залізний штатив на коліщатках.

– Сімонсенові вона правила за опудало, – пояснив Скай, кивнувши на постать.

– Страшнувато, – мовила Кая, підійшла до поліцейського і, зіщулившись, застебнула щільніше куртку.

Поглянувши на неї, він криво посміхнувся.

– Тутешні дітлахи боялися її до смерті. Дорослі казали, що при повні вона блукає околицями, шукаючи свого коханого, котрий покинув її весільного дня. І що її появу супроводжує скрегіт незмащених коліщаток. Я ж теж виріс неподалік, у Хаге.

– Правда? – здивувалася Кая, а Харрі стримав посмішку.

– Так, – мовив Скай. – До речі, це єдина жінка з оточення Сімонсена, про яку відомо. Він був самотній вовк. Але мотузки сукав ловко.

Бйорн Гольм, що стояв за їхніми спинами, підняв шмат мотузки, що висіла на цвяху.

– Хіба я казав, що тут можна щось чіпати? – спитав поліцейський, не обертаючись.

Бйорн поспіхом повісив мотузку на місце.

– О’кей, шефе, – мовив Харрі й посміхнувся крізь зуби. – Чи можна узагалі тут щось чіпати?

Ленсман кинув на Харрі оком оцінююче.

– Ви мені ще не розповіли, у чому річ.

– Це цілком таємно, – мовив Харрі. – Перепрошую. Економічні злочини. Ви ж самі розумієте.

– Он як? Якщо ви – саме той Харрі Холе, то ви розслідуєте убивства.

– Ет, – мовив Харрі, – цього разу це інсайдерські операції, незаконна купівля акцій, ухиляння від сплати податків і фальшування. Усі в житті мостять шлях нагору.

Поліцейський Скай примружився. Знову прокричав птах.

– Звісно, ви маєте рацію, Скаю, – мовила Кая, зітхнувши. – Саме я мала б подбати про те, щоб Управління видало ордер на обшук, але ж ви знаєте, що у нас бракує людей, і ми б зекономили чимало часу, якби мали змогу… – Вона посміхнулася милою усмішкою, показуючи гостренькі білі зубки й киваючи на мотузку.

Скай поглянув на неї. Гойднувся туди-сюди на підборах гумових чобіт. Потім кивнув головою.