Таргани

– Як я розумію, саме до вас автоматично переходять обов’язки посла у випадку його смерті.

– Так, я – повірник у справах.

– Коли буде призначено нового посла?

– Гадаю, довго чекати не доведеться. Звичайно це займає місяць-два.

– Вам не дуже подобається самій відповідати за все?

Тоньє Віг криво посміхнулася.

– Я не це мала на увазі. Фактично я вже була в ранзі повірника в справах цілих півроку, поки до нас не перевели Мольнеса. Я тільки хочу сказати, що сподіваюся на швидке рішення щодо призначення.

– Виходить, ви розраховуєте на те, що самі станете послом.

– Припустимо, – сказала вона, піднявши куточки рота. – Це було б цілком очікувано. Але боюся, ми можемо й не вгадати, що вирішить Міністерство закордонних справ Королівства Норвегія.

У кабінет ковзнула тінь, і перед Харрі з’явилася чашка.

– Ви п’єте чаа раун? – запитала фрекен Віг.

– Не знаю.

– Даруйте, – усміхнулася вона. – Я забула, що ви в нас новачок. Це таїландський чорний чай. Чи бачите, я практикую тут hіgh tea.[12] Хоча, якщо суворо дотримуватися англійської традиції, чай слід пити після другої години.

Харрі подякував за частування, і коли наступної миті опустив очі, в його чашці вже було щось налите.

– А я гадав, що ці традиції зникли разом із англійськими колонізаторами.

– Таїланд ніколи не був колонією, – усміхнулася вона. – Ні англійською, ні французькою, на відміну від сусідніх країн. І тайці страшенно пишаються цим. Занадто пишаються, на мій погляд. Трохи англійського впливу ще нікому не нашкодило.

Харрі дістав блокнот і запитав, чи не міг посол виявитися замішаним у якій-небудь афері.

– Афері, інспекторе?

Він коротко пояснив, що розуміє під аферою й що більше сімдесяти відсотків скоєних убивств пов’язано з тим, що жертва займалася чимсь незаконним.

– Незаконним? Мольнес? – Вона захитала головою. – Він не такий… не був таким.

– Ви не знаєте, чи були в нього вороги?

– Навіть уявити таке не можу. Чому ви питаєте? А може, це ніяке не політичне вбивство?

– У нас поки замало фактів, так що ми перевіряємо всі можливі версії.

Фрекен Віг розповіла, що в понеділок, коли його вбили, Мольнес виїхав на зустріч відразу ж після обіду. Він не повідомив, на яку саме, але в цьому не було нічого незвичайного.

– У нього із собою завжди був мобільний телефон, так що ми могли переговорити з ним, якщо виникали якісь справи.

Харрі попросив дозволу оглянути кабінет посла. Фрекен Віг довелося провести його ще через двоє дверей, установлених «із метою безпеки», щоб нарешті відімкнути треті, котрі вели в потрібний кабінет. Там нічого не торкали, як і просив Харрі перед вильотом із Осло. Усюди безліч паперів, течок, сувенірів: вони громадилися на полицях, ними були обвішані стіни.

Над стосом паперів висів портрет норвезької королівської пари: король і королева велично дивилися вниз, прямо на відвідувачів, а вікна кабінету, за словами Віг, виходять на Куїнз-ріджент-парк.

Харрі знайшов щоденник, але записів у ньому було небагато. Він перевірив день, коли сталося вбивство, але на цю дату стояла одна-єдина позначка: «Ман Ю», знайоме скорочення «Манчестер Юнайтед», якщо він не помиляється. Напевно, посол записав для пам’яті, коли по телевізору будуть транслювати футбольний матч, подумав Харрі, і за службовою звичкою висунув шухляди письмового стола, але відразу зрозумів, що одному йому не впоратися: марно було обшукувати кабінет посла, якщо не знаєш, що саме шукати.

– А де його мобільник? – запитав Харрі.

– Як я й казала, він завжди носив його із собою.

– Але в мотелі ми не знайшли ніякого телефону. І я не думаю, що вбивця був злодієм.

Фрекен Віг знизала плечима:

– Може, хтось із ваших тайських колег його «конфіскував»?

Харрі зволів утриматися від коментарів і замість цього запитав, чи не дзвонив Мольнесу в той день хто-небудь із посольства. Фрекен Віг завагалася, але пообіцяла довідатися. Харрі востаннє обвів поглядом кабінет.

– Хто з посольських працівників останнім бачив Мольнеса?

Вона замислилася.

– Мабуть, Санпхет, його водій. Вони з послом були добрими друзями. Водій дуже важко переживає втрату, тому я відпустила його на кілька днів.

– Чому ж він не одвіз посла на зустріч у день убивства, коли вже він водій?

Вона знову знизала плечима:

– Я теж думала про це. Посол не любив їздити по Бангкоку сам.

– Гм. А що ви можете розповісти мені про водія?

– Про Санпхета? Він служить у посольстві вже дуже давно. Ніколи не бував у Норвегії, але знає назви всіх норвезьких міст. І ще імена всіх королів. І Гріга любить. Не знаю, чи є в нього вдома програвач, але мені здається, він зібрав усі можливі диски з музикою Гріга. Дуже приємний літній таєць. – Вона нахилила голову набік й усміхнулася.

Харрі запитав, чи не знає вона, де можна зустрітися з Хільде Мольнес.

– Вона в себе вдома. Боюся, у жахливому стані. Я хотіла б порадити вам почекати трохи, перш ніж говорити з нею.

– Дякую за пораду, фрекен Віг, але ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як час. Не могли б ви подзвонити їй і повідомити про мій візит?

– Так, розумію. Вибачте.

Він повернувся до неї:

– Звідки ви родом, фрекен Віг?

Тоньє Віг здивовано подивилася на нього. А потім невимушено розсміялася, та сміх її звучав трохи напружено.

– Це що, допит, інспекторе?

Харрі не відповів.

– Якщо це так важливо, то я виросла у Фредрікстаді.

– Я так і подумав, коли вас почув, – сказав він, підморгнувши.

Витончена тайка в холі сиділа на стільці закинувши голову, і впорскувала собі в чарівний носик якийсь спрей. Харрі делікатно кашлянув, вона здригнулася й зніяковіло усміхнулася, з очима, повними сліз.

– Вибачте, але в Бангкоку дуже брудне повітря, – сказала вона.

– Я це помітив. Чи не дасте мені номер водія?

Вона похитала головою й промовила, долаючи нежить:

– У нього немає телефону.

– Гаразд. А помешкання в нього є?

Його жарт їй явно не сподобався. Написавши на папірці адресу водія, вона подарувала йому на прощання ледь помітну усмішку.

Розділ 11

Слуга вже стояв у дверях, коли Харрі йшов по алеї, прямуючи до резиденції посла. Він провів Харрі через дві великі кімнати, вишукано обставлені меблями з очерету й тику, і вивів через терасу в сад, облаштований за будинком. Орхідеї квітнули жовтим і синім, а в затінку від великих розлогих верб пурхали метелики, немов вирізані з кольорового паперу. Біля басейну у формі піскового годинника вони знайшли дружину посла, Хільде Мольнес. Вона сиділа в плетеному кріслі, одягнена в рожевий халат, перед нею на столику стояв такий само рожевий коктейль, і її сонцезахисні окуляри закривали півобличчя.

– Імовірно, це ви – інспектор Холе, – проговорила вона із твердим «р», що видавало в ній уродженку району Суннмьоре. – Тоньє подзвонила мені й повідомила, що ви їдете до мене. Хочете що-небудь випити, інспекторе?

– Ні, дякую.

– Дарма. Зауважте, у таку спеку варто пити. Згадайте про баланс рідини в організмі, навіть якщо вам не хочеться пити. Тут занадто швидко відбувається зневодення.

Вона зняла сонцезахисні окуляри; очі в неї, як Харрі й припустив, побачивши її чорне як воронове крило волосся і смагляву шкіру, виявилися карі. Живі, але почервонілі. Горює або напилася зранку, подумав Харрі. Або й те й інше.

Він прикинув, що їй можна дати сорок із гаком, але виглядала вона неперевершено. Трохи поблякла красуня середнього віку, з верхівки середнього класу. Здається, він бачив її раніше.

Харрі сів в інше плетене крісло, що негайно прогнулося, облягаючи тіло, немов тільки його й чекало.

– У такому випадку я б випив води, фру Мольнес.

Вона дала розпорядження слузі й, махнувши рукою, випровадила його із саду.

– Вам повідомили, що ви можете побачити вашого чоловіка?

– Так, дякую, – сказала вона.

Харрі відзначив різкі нотки в її голосі.

– Мені нарешті дозволили побачити його. Чоловік, з яким я прожила в шлюбі двадцять років. – Її карі очі потемніли, і Харрі подумав, що, мабуть, правду кажуть, ніби до берегів Суннмьоре колись прибило чимало португальців й іспанців, що зазнали корабельної трощі.

– Я маю до вас кілька запитань, – вимовив він.

– Тоді покваптеся, поки на мене ще діє джин. – І вона перекинула через коліно струнку, засмаглу й, мабуть, щойно поголену ногу.

Харрі дістав блокнот. Не те щоб йому так уже кортіло записувати, але не хотілося дивитися на неї, поки вона буде відповідати. Так легше розмовляти з родичами жертв.

Вона розповіла, що чоловік вирушив із дому вранці і не казав, що може повернутися пізно, але завжди можуть виникнути непередбачені обставини. Коли о десятій годині вечора від нього все ще нічого не було чути, вона спробувала подзвонити йому, але ні стаціонарний телефон у його кабінеті, ні мобільний не відповідали. Її це, однак, не стривожило. І тільки після опівночі їй подзвонила Тоньє Віг і повідомила, що чоловік її знайдений мертвим у якомусь мотелі.

Харрі кинув допитливий погляд на Хільде Мольнес. Говорила вона впевнено й без мелодраматизму.

Як зрозуміла Хільде Мольнес, Тоньє Віг нічого не знала про причину смерті. Наступного дня радник посольства сповістила її про те, що її чоловік убитий і що з Осло надійшло розпорядження про нерозголошення інформації, що стосується причин смерті. Інструкція поширювалася й на Хільде Мольнес, хоча вона не була співробітником посольства, оскільки всі без винятку норвезькі громадяни зобов’язані мовчати, коли йдеться про «державну безпеку». Останні слова вона вимовила з гіркою іронією й підняла келих.

Харрі кивнув, записуючи її розповідь у блокнот. Він запитав, чи впевнена вона, що її чоловік не залишив мобільний телефон удома, і вона сказала, що так. Сам не знаючи чому, він поцікавився, якої марки в нього був мобільник, і вона відповіла, що не знає напевно, але, здається, фінський.

Вона не змогла назвати йому імена осіб, у яких міг би бути мотив для вбивства посла.

Він постукав олівцем по блокноту.

– Ваш чоловік любив дітей?

– О так, дуже! – вирвалося в Хільде Мольнес, і вперше він почув тремтіння в її голосі. – Знали б ви, яким Атле був батьком: найкращим у світі!

Харрі знову зиркнув у свій блокнот. Ніщо в її погляді не видавало, чи зрозуміла вона двозначність запитання. Він був майже впевнений, що вона ні про що не здогадується, але знав і те, що клята професія змушує зробити наступний крок і запитати її прямо, чи відомо їй про захоплення посла дитячою порнографією.

Він провів рукою по обличчю. Відчув себе хірургом, що взявся за скальпель, але не в змозі зробити перший розріз. Грець би побив цю одвічну хистку безвольність, коли починаються неприємні речі. Коли невинним людям доводиться вислуховувати, як викривають їхніх близьких, як їм ні за що кидають в обличчя різні неприємні подробиці.

Хільде Мольнес випередила його.

– Він так любив дітей, що ми навіть збиралися вдочерити маленьку дівчинку, – сказала вона, і на очі їй навернулися сльози. – Бідне маля, біженку з Бірми. Так, у посольстві прийнято називати цю країну М’янмою, але я така стара, що говорю як і раніше – Бірма.

Вона сухо засміялася крізь сльози й опанувала себе. Харрі дивився вбік. Над квіткою орхідеї кружляла червона колібрі, немов крихітна модель вертольота.

Так воно і є, вирішив про себе він. Вона нічого не знає. Якщо з’явиться щось, що має відношення до цієї справи, він запитає її пізніше. А якщо ні, то краще поберегти її нерви.

І Харрі запитав, як давно вони були знайомі. Хільде охоче повідала йому, що зустріла Атле Мольнеса вдома в Ерсте на Різдво – той ще був молодим політологом. Сімейство Мольнес належало до багатіїв, воно володіло двома меблевими фабриками, і спадкоємець здавався хорошою партією для будь-якої дівчини в окрузі, отже претенденток вистачало.

– А я була просто Хільде Мелле з хутора Меллегорен, зате найгарніша з усіх, – проговорила вона з тією ж сухою посмішкою. Раптом обличчя її болісно спотворилося, і вона швидко піднесла келих до губ.

Для Харрі не важко було впізнати в цій удові чисту юну красуню.

Особливо коли цей образ просто-таки матеріалізувався в прочинених дверях на терасі.

– Руно, люба, це ти! Цього хлопця звуть Харрі Холе. Він інспектор норвезької поліції й допомагає в розслідуванні того, що трапилося з батьком.

Дочка ковзнула по них поглядом і мовчки рушила до протилежного боку басейну. У неї було темне волосся й смаглява шкіра, як у матері, струнке гнучке тіло облягав купальник, і Харрі припустив, що їй років сімнадцять. Хоча це йому варто було б точно знати – адже перед тим, як їхати сюди, він одержав рапорт із вичерпною інформацією.

Дівчина могла б стати самою досконалістю, як і її мати, якби не одна деталь, про яку в рапорті нічого не було сказано. Коли вона обігнула басейн і зробила три повільних, граціозних кроки по трампліну, перш ніж згрупуватися й стрибнути, у Харрі все стислося всередині. З її правого плеча стирчав безпомічний обрубок, надаючи всьому тілу дивної, асиметричної форми, наче це птах із підбитим крилом робив зараз сальто в повітрі. Легкий сплеск – от і все, що було чути, коли вона зникла в зеленій воді. На поверхню виплили бульбашки.

– Руна чудово стрибає, – сказала Хільде Мольнес, хоча все було й так зрозуміло.

Він не відводячи погляду дивився на те місце, де вона пішла під воду, як раптом дівчина зринула з іншого боку, біля драбинки басейну. Вона піднялася по сходах, а він проводжав поглядом її мускулисту спину, дивився, як сонце грає в кожній краплині води на її шкірі, змушує мерехтіти на світлі її мокре чорне волосся. Кукса звисала вниз, наче курчаче крильце. Відхід зі сцени був такий само мовчазний, як вихід і стрибок. Вона зникла за дверима, не зронивши й слова.

– Вона не знала, що ви тут, – вимовила Хільде Мольнес, ніби вибачаючись. – Розумієте, вона не любить, коли сторонні бачать її без протеза.

– Так, розумію. Як вона сприйняла подію з її батьком?

– Навіть не питайте, – сказала Хільде Мольнес, задумливо подивившись їй услід. – Вона зараз у такому віці, що я нічого про неї не знаю. Й інші теж.

Вона знову підняла келих.

– Боюся, що Руна – дівчина не зовсім звичайна.

Харрі встав, подякувавши за бесіду, і попросив дозволу навідатися ще раз. Хільде Мольнес докорила йому на те, що він навіть води не випив, але він попрощався, заявивши, що це почекає до наступного разу. Отут до нього дійшло, що він, імовірно, сказав щось неналежне, однак вона посміхнулася й, прощаючись, підняла свій келих.

По дорозі назад він побачив відкритий «порше» червоного кольору, що під’їжджав до воріт. Він устиг помітити світлий чуб над сонячними окулярами «Рей Бенн» і сірий костюм від Армані, перш ніж машина, пролетівши мимо, зникла в тіні перед будинком.

Розділ 12

Коли Харрі повернувся до Управління, старшого інспектора Крамлі на місці не було. Нхо підняв угору палець і вимовив «Рогер», тільки-но Харрі люб’язно попросив його зв’язатися з телефонною компанією й перевірити всі розмови з мобільного телефону посла в день убивства.

Зі старшим інспектором удалося зв’язатися тільки ближче до п’ятої години. Оскільки було вже пізно, вона запропонувала прокататися по річці, помилуватися каналами й заодно, як вона висловилася, «закрити питання з визначними пам’ятками».

На пристані їм було запропоновано довгий човен за шістсот батів, але Крамлі щось просичала тайською, і ціна відразу впала до трьох сотень.

Вони попливли вниз по Чао-Прайя, потім звернули в один із вузьких каналів. Дерев’яні халупи без стін, суцільні руїни, ледь трималися на палях у воді, і запах їжі, клоаки й бензину накочувався на човен разом із хвилями. У Харрі було таке відчуття, що вони пропливають прямо крізь будинки, повз їхніх мешканців, і тільки зелені рослини рядками у горщиках заважали роздивитися те, що відбувалося всередині. Тим часом мешканців це не бентежило, навпаки, вони всміхнено махали руками у відповідь.

На причалі сиділи троє хлопців у шортах, ще мокрі; вони щойно викупалися в коричневій воді й тепер щось кричали їм. Крамлі приязно помахала їм кулаком, а весляр усміхнувся.

– Що вони кричать? – поцікавився Харрі.

Вона показала рукою на свою голову.

– Мае чій. Це значить «черниця». Черниці в Таїланді голять собі голови. Але було б на мені біле плаття, до мене поставилися б більш шанобливо, – засміялася вона.

– Он як? А як на мене, тебе й так поважають. Твої люди…

– Це тому, що я сама ставлюся до них із повагою, – перервала вона його. – І ще тому, що я вмію працювати.

Вона сплюнула за борт.

– Але тебе це, здається, дивує, адже я жінка?

– Я цього не казав.

– Багато іноземців дивуються, як це жінки у нашій країні можуть зробити успішну кар’єру. Але в нас не поширилася культура мачо, а моя проблема скоріше в тому, що я сама іноземка.

Від легкого бризу вологе повітря здавалося трохи прохолоднішим, у верхів’ях дерев чулося рипіння коників. Харрі й Ліз, як і минулого вечора, не відводили очей від криваво-червоного заходу.

– Що змусило тебе переїхати сюди? – Харрі смутно підозрював, що переходить межу дозволеного, але однаково зважився запитати.

– Моя мати була тайкою, – не одразу заговорила вона. – Батько залишився служити в Сайгоні після війни у В’єтнамі, а в шістдесят сьомому зустрів її в Бангкоку. – Ліз розсміялася й поправила подушку під спиною. – Мати говорила, що завагітніла в першу ж ніч.

– Тобою?

Вона кивнула у відповідь.

– Після капітуляції батько взяв нас із собою до США, у Форт-Лодердейл, де служив у чині підполковника. Але коли ми приїхали туди, мати виявила, що він був одружений, ще коли вони зустрілися. А довідавшись, що мати вагітна, він написав додому й вимагав розлучення.

Ліз похитала головою.

– У нього були всі можливості кинути нас у Бангкоку, якби він тільки захотів. Може, у глибині душі він і бажав цього. Хто знає.

– Ти не питала його про це?

– Хіба нам завжди потрібна чесність? І потім, я знаю, що не одержала б чесної відповіді на своє питання. Просто він був таким.

– Був?

– Він уже помер.

Вона повернулася до Харрі:

– Тобі не подобається, що я розповідаю про свою родину?

Харрі прикусив фільтр сигарети.

– Та ні, нічого.

– Батько не міг учинити так, він не кинув нас, тому що відповідальність мала для нього значення. Коли мені виповнилося одинадцять, мені дозволили завести кошеня, ми взяли його в сусідів у Форт-Лодердейлі. Я довго умовляла, і батько нарешті погодився, але за умови, що я буду доглядати за твариною. Пройшло два тижні, кошеня мені набридло, і я пішла до батька запитати, чи не можна віддати його назад колишнім власникам. Тоді він одвів мене з кошеням у гараж. «Ніколи не уникай відповідальності, – сказав він. – Саме так зникли цілі цивілізації». Із цими словами він дістав свою гвинтівку й всадив дванадцятиміліметрову кулю прямо в голову кошеняті. Після цього велів мені принести води й вимити підлогу в гаражі. От яким він був. Тому… – Вона зняла темні окуляри, протерла їх краєм сорочки й прищулилася, милуючись заходом. – …тому він ніколи не міг зрозуміти, навіщо припинили війну у В’єтнамі. Ми з матір’ю переселилися сюди, коли мені було вісімнадцять.

Харрі кивнув.

– Як я розумію, твоїй матері, з її азіатською зовнішністю, було не так уже й просто приїхати після війни на військову базу до США?

– На базі було найпростіше. А от інші американці, які не були у В’єтнамі, але втратили там сина або чоловіка, саме вони ненавиділи нас найдужче. Для них будь-який косоокий був Чарлі.[13]

Чоловік у костюмі сидів біля обгорілої хатини й курив сигару.

– А потім ти закінчила Поліцейську академію, стала слідчим у відділі вбивств і поголила голову?

– Не в такій послідовності. І я не голила голову. Волосся саме випало лише за тиждень, коли мені було сімнадцять. Рідкісна форма алопеції. Зате практично в місцевому кліматі.

Провівши рукою по голові, вона втомлено усміхнулася. Харрі тільки зараз помітив, що в неї немає ані брів, ані вій, нічого.

Повз них пропливав інший човен. Він був ущерть навантажений жовтими солом’яними капелюхами, і літня тайка жестами показувала то на капелюхи, то на їхні голови. Крамлі усміхнулася, поштиво відмовляючись від пропозиції, і щось сказала. Але жінка, перш ніж обігнати їх, перегнулася через борт до Харрі й простягнула йому білу квітку. А потім указала на Крамлі й розсміялася.

– Як буде «дякую» тайською?

– Кхоуп кхун кхрап, – сказала йому Крамлі.

– Зрозуміло. Скажи їй це за мене.

Вони пливли повз храм, ават, що стояв прямо в каналі, так що з його розкритих дверей чутно було спів ченців. Люди сиділи на сходах і, склавши руки, молилися.

– Про що вони моляться? – запитав він.

– Не знаю. Про мир. Про любов. Про краще життя, зараз або в майбутньому. Про те, про що просять люди скрізь і всюди.

– Я не вірю, що Атле Мольнес чекав повію. Думаю, він чекав когось іншого.

Вони пливли далі, і храм незабаром зник удалині.

– Кого ж?

– Гадки не маю.

– Тоді чому ти так думаєш?

– У нього були гроші тільки на те, щоб зняти номер, і я просто впевнений, що він не планував купувати секс-послуги. У цьому мотелі він збирався з кимсь зустрітися… За словами Ванга, коли Мольнеса знайшли, двері його номера були не замкнені. Хіба це не дивно? Адже коли зачиняєш подібні двері, замок у них спрацьовує автоматично. Він, мабуть, спеціально натиснув кнопку на ручці, щоб двері не замикалися самі. А вбивці це було просто непотрібно: він або вона, швидше за все, не чекали, що перед ними будуть незамкнені двері. Так чому ж Мольнес це зробив? Більшість людей у подібному місці замкнули б двері, коли б лягали спати, хіба не так?

Вона похитала головою.

– Може, він усе-таки ліг спати, але побоявся, що не почує стукоту в двері, коли прийде той, на кого він чекав?

– Навряд чи. Не було в нього причини залишати двері незамкненими й для цієї Тоні Гардінг, адже вони домовилися, що він спершу подзвонить. Згодна?

Харрі так захопився, що не помітив, як сильно зсунувся до борту, і весляр крикнув йому, щоб тримався посередині, бо човен перевернеться.

– Думаю, він хотів приховати, що збирався з кимсь зустрітися. І в цьому сенсі мотель був зручним місцем, оскільки стоїть за містом. Саме те, що треба для таємної зустрічі, та ще й ніякої реєстрації гостей.

– Гм. Ти думаєш про фотографії?

– Хіба можна про них не думати?

– Такі знімки можна купити в багатьох місцях Бангкока.

– Можливо, він зробив наступний крок. Може, йдеться про дитячу проституцію.

– Можливо. Продовжуй.

– Мобільний телефон. Його не було, коли ми знайшли вбитого, і його немає ані в кабінеті, ані в нього вдома.

– Його поцупив убивця.

– Так, але навіщо? І якщо це злодій, чому він заразом не взяв гроші й не угнав машину?

Крамлі почухала вухо.

– Доказ, – продовжував Харрі. – Убивця ретельно замітав сліди. Може, він прихопив із собою мобільник, тому що той містив важливу інформацію?

– Як це?

– Що робить типовий власник мобільного телефону, коли сидить у мотелі й на когось чекає, а цей хтось теж має мобільний телефон і саме в цей момент їде до мотелю, застряючи в жахливих заторах на дорогах Бангкока?

– Він дзвонить і запитує, чи довго ще йому чекати, – відповіла Крамлі, і здавалося, вона досі не розуміє, що він має на увазі.

– У Мольнеса був телефон «Нокіа», такий, як у мене. – І Харрі дістав телефон. – Як і більшість сучасних мобільних, він зберігає в пам’яті останні п’ять-десять дзвінків. І ймовірно, Мольнес розмовляв з убивцею до його приходу, а тому той знав, що його можуть знайти за набраними номерами у мобільнику.

– Ну так, – протягнула вона без особливого захвату. – Він міг просто стерти всі номери й покласти телефон на місце. Але в нас тепер є побічний доказ: убивцю Мольнес знав.

– А якщо телефон був вимкнений? Хільде Мольнес пробувала додзвонитися чоловікові, але марно. А без пін-коду вбивця не зміг би стерти в телефоні номери.

– О’кей. Тоді нам треба зв’язатися з телефонною компанією й одержати перелік номерів, за якими дзвонив Мольнес того вечора. Однак співробітники, які звичайно допомагають нам у таких справах, уже закінчили роботу, так що я подзвоню їм завтра вранці.

Харрі потер потилицю.

– Це не обов’язково. Я розмовляв із Нхо, він цим займається.

– Ясно, – сказала вона. – Ти навмисно зробив це не через мене?

У її голосі не чулося ні роздратування, ні виклику. Вона запитала тільки тому, що Нхо був її підлеглим і Харрі порушив ієрархію. І справа не в тому, хто тут начальник, а хто ні, а в тому, що ефективніше для розслідування. А це вже в зоні її відповідальності.

– Вас не було на місці, старший інспектор Крамлі. Вибачте, якщо я поквапився.