Привид

– Схоже, що товкачі й досі нюхом відчувають у тобі полісмена, Харрі.

– Еге ж. А я гадав, що гашиш тут продають лише марокканці.

– Конкуренція посилилася. З’явилися косовські албанці, сомалійці та східноєвропейці. Ті, хто отримав у Норвегії статус біженця, торгують цілим спектром наркоти: спід, метамфетамін, екстазі, морфін.

– Героїн.

– Навряд чи. В Осло звичайного героїну майже не знайти. На першому місці віолін, а його можна дістати лише біля Плати. Хіба що податися до Готенбурга чи Копенгагена, де віолін нещодавно про себе заявив.

– Тільки й чую про цю фігню віолін. Що це таке?

– Новий синтетичний наркотик. Не так утруднює дихання, як стандартний героїн, тому хоча він і руйнує людські життя, смертей від передозування поменшало. Надзвичайно чіпкий, залежність виникає дуже швидко. Кожен, хто його «скуштує», вимагає добавки. Але він настільки коштовний, що мало хто може дозволити собі купляти його.

– Тому натомість вони купляють інший дурман?

– Тут морфіну хоч греблю гати.

– Один крок вперед, два кроки назад.

Беата похитала головою.

– Найважливіше – це війна з героїном. І він цю війну виграв.

– Бельман?

– Ти вже знаєш?

– Хаген сказав, що Бельман знищив більшість героїнових банд.

– Так. Пакистанські. В’єтнамські. «Дагбладет» назвала його генералом Роммелем після того, як він знищив розгалужену мережу північноафриканців. Знищив також банду МС в Альнабрю. Їх усіх засадили за грати.

– Байкерів? У мої часи хлопчаки-байкери торгували спідом і кололися героїном як навіжені.

– Любителі групи «Los Lobos». Хотіли бути схожими на «Янголів пекла». За нашими даними, вони складали одну з лише двох мереж, які торгували віоліном. Але потрапили під масовий арешт, після якого була влаштована облава в Альнабрю. Бачив би ти самовдоволену усмішечку на пиці Бельмана в газетах! Він особисто керував операцією.

– Може, займемося добрим ділом?

Беата розсміялася. Була ще одна її риса, яка йому подобалася: вона досить добре зналася на фільмах, щоби з півслова розпізнавати не надто вдалі рядки з не надто вдалих кінострічок. Харрі запропонував їй цигарку, але вона відмовилася. Тож він прикурив сам.

– Гм. А як же в біса цьому Бельману вдалося досягнути того, що навіть близько не вдавалося відділу боротьби з наркотиками за всі ті роки, що я працював в управлінні поліції?

– Знаю, він тобі не до вподоби, але він і справді є добрим керівником. У кримінальній поліції його любили, а тепер усі вони злі на начальника поліції за те, що він перевів Бельмана до управління.

– Зрозуміло, – сказав Харрі і зробив затяжку. Відчув, як вона вгамувала жагу, що нуртувала в його крові. Нікотин. Багатоскладове слово, як і героїн та віолін.

– А хто ж лишився на свободі?

– Це так само, як знищувати шкідників. Виникає аналогічна проблема – ти порушуєш харчовий ланцюжок, але не впевнений в ефективності свого результату, бо, знищивши одних, ти, можливо, розчищаєш шлях для когось іншого. Іще більш небезпечного за тих, кого ти усунув.

– А що, вже з’явилися якісь ознаки цього?

Беата знизала плечима.

– Раптом у нас перервалося надходження інформації з вулиці. Наші інформатори нічого не знають. Або навмисне постуляли пельки. Ходять лише непевні чутки про якогось чоловіка з Дубая. Ніхто його не бачив, ніхто не знає, як його звати, він є чимось на кшталт невидимої руки, яка керує маріонетками, смикаючи їх за ниточки. Ми бачимо, що продається віолін, але не можемо прослідкувати, звідки він надходить. Товкачі, яких ми заарештовуємо на місці злочину, твердять, що придбали віолін у таких самих, як і вони – торговців низового рівня. Зазвичай сліди не замітаються так ретельно. І це свідчить про те, що існує якась нескладна, але добре організована й професійна структура, яка контролює ввезення й продаж.

– Чоловік з Дубая. Таємничий організатор. Хіба ж ми вже не чули цю оповідку раніше? А потім виявляється, що це – звичайнісінький пройдисвіт.

– Цього разу все інакше, Харрі. За останній рік було скоєно кілька вбивств, пов’язаних з наркотиками. Такого насильства та жорстокості ми ще не бачили. Але – ані пари з вуст. Жодного слова. Знайдено двох в’єтнамців, підвішених догори ногами за балку в помешканні, де вони працювали. Їх втопили – у кожного до шиї був прив’язаний пластиковий пакет з водою.

– Це – не арабський метод, а російський.

– Перепрошую?

– Вони чіпляють людину догори ногами, надівають їй на голову пластиковий мішок і міцно зав’язують навколо шиї. А потім починають лити воду на п’яти. Вода стікає по тілу вниз і наповнює мішок. Цей метод убивства називається «космонавт».

– А звідки ти це знаєш?

Харрі знизав плечима.

– Був собі такий заможний хірург на ім’я Біраєв. У вісімдесятих роках минулого століття він розжився справжнім костюмом астронавта з «Аполло-11». Заплатив за нього на чорному ринку два мільйони долярів. Кожного, хто намагався надурити Біраєва або не віддати йому борг, запихали в той костюм. Коли ж лили воду, то обличчя нещасного знімали на плівку. А потім цей фільм розсилали іншим боржникам.

Харрі дмухнув цигарковим димом у стелю.

Беата скоса поглянула на нього і повільно похитала головою.

– А чим ти займався в Гонконгу, Харрі?

– Ти вже питала про це по телефону!

– Але ти не відповів.

– Та отож. Хаген сказав, що може дати мені іншу справу замість цієї. Щось натякнув про одного таємного агента, якого вбили.

– Так, – сказала Беата. І полегшено зітхнула: нарешті вони з’їхали з теми Олега та Густо.

– А що то конкретно за справа?

– Йдеться про молодого таємного агента відділу боротьби з наркотиками. Його викинуло на берег там, де Оперний театр спускається до води. Туристи, діти і таке інше. Був величезний скандал.

– Застрелили?

– Втопили.

– А як ви дізналися, що то було вбивство?

– Він не мав зовнішніх ушкоджень; усе виглядало так, що він міг випадково упасти в море, тим паче, що той хлопець якраз відповідав за район довкола Оперного театру. Але потім Бйорн Гольм перевірив його легені. І виявив там прісну воду. А вода у фіорді Осло – солона, як відомо. Схоже, що хтось викинув його в море, щоби подумали, наче він там утопився.

– Ясно, – сказав Харрі. – Будучи таємним агентом, той хлопець міг походжати вздовж річки. В річці вода прісна, і вона впадає у море біля Оперного театру.

Беата посміхнулася.

– Доречне зауваження, Харрі. Але Бйорн про це також подумав і порівняв бактеріальну флору, вміст мікроорганізмів і таке інше. Виявилося, що вода в легенях була надто чистою у порівнянні з водою з Акерсельви. Вона пройшла крізь очисні фільтри. На мою думку, його втопили у ванні. Або в резервуарі під водоочисними спорудами. Або ж…

Харрі кинув недопалок цигарки поперед себе на стежину.

– Або в пластиковому мішку.

– Так.

– Цей чоловік з Дубая. Що ти сама про нього знаєш?

– Я ж тобі щойно сказала, Харрі.

– Ти мені нічого не сказала.

– Та отож.

Вони зупинилися біля мосту Анкер, і Харрі поглянув на свого годинника.

– Кудись ідеш? – спитала Беата.

– Та ні, – відповів Харрі. – Просто дав тобі привід сказати, що ти мусиш іти і при цьому не почуватися винуватою, що ти мене покидаєш.

Беата посміхнулася. «А вона досить приваблива, коли посміхається», – подумав Харрі. Дивно, що вона одна. Принаймні, була. Її телефонний номер – один з восьми в його списку, а він навіть не знає, одна вона чи в неї вже хтось є.

«Б» в тому списку означало «Беата».

«Г» – Гальворсен, колишній колега Харрі і батько Беатиної дитини. Вбитий під час виконання службових обов’язків. Але він і досі не стер його номера.

– А ти з Ракель уже розмовляв? – спитала Беата.

«Р». Харрі подумав: а чи не згадала Беата про неї по асоціації зі словом «покидати», яке він щойно вжив? Беата чекала, що він щось скаже, але він не сказав нічого. Лише головою похитав.

Несподівано одне для одного вони заговорили одночасно.

– Гадаю, ти…

– Взагалі-то…

Беата посміхнулася.

– Взагалі-то мені дійсно треба йти.

Вона рушила до дороги, і він провів її поглядом.

Потім сів на одну з лав і уставився на річку, де в тихій заводі неквапливо плавали качки.

Двоє в капюшонах повернулися.

– Ви бува не п’ятак?

Харрі чомусь дратувало це запозичення з американського телесеріалу, яке означало «полісмен». Виявляється, ці хлопці не його запідозрили, а Беату.

Харрі похитав головою.

– А чи не бажаєте…

– Все, чого я бажаю, – це спокою, – продовжив Харрі. – Спокою й тиші.

З внутрішньої кишені він дістав сонцезахисні окуляри «Prada». Їх подарував йому один власник крамниці з вулиці Кантон-роуд, який трохи затримався з виплатами, але вважав, що до нього ставляться по справедливості. То була жіноча модель окулярів, але Харрі було байдуже, бо вони йому подобалися.

– До речі, – гукнув він услід хлопцям, – а віоліну ви не маєте?

Замість відповіді один з них скептично пирхнув.

– У центрі міста, – підказав другий, кивнувши через плече.

– А якщо точніше?

– Спитайте Ван Персі або Фабрегаса. – Хлопці рушили до джазового клубу «Bla», і їхній сміх поволі стих, віддаляючись.

Харрі відкинувся на спинку лави і став спостерігати, як качки, навдивовижу вправно працюючи своїми лапками, сновигали водною поверхнею, мов ковзанярі-спринтери по темному льоду.

Значить, Олег мовчить. Як зазвичай мовчать винуваті. Це – їхній привілей і єдина розумна стратегія. З чого ж почати? Як же приступити до розслідування того, що вже було розслідуване, як відповісти на запитання, котрі вже знайшли свої адекватні відповіді? Чого він хоче досягти? Знищити істину шляхом її заперечення? Приблизно так, як це робили батьки, патетично вигукуючи: «Мій син? Та цього просто не може бути!» Йому не раз доводилося чути такі заяви, коли він працював детективом групи розслідування кримінальних злочинів. Він знав, чому він хотів займатися розслідуванням злочинів. Бо це було єдине, що він умів робити. Єдиний внесок в суспільну справу. Він був як та домогосподарка, котра наполягала на тому, що сама куховаритиме на поминках власного сина. Як той музика, що прийшов на похорон друга з власним інструментом. То була потреба робити хоч щось – як заспокійливий жест або просто щоби відволіктися і зайняти себе.

Одна з качечок ковзнула до нього, можливо сподіваючись, що він сипне їй хлібні крихти. Не тому, що була в цьому впевнена, а про всяк випадок: всяке буває. Качка розрахувала витрати своєї енергії і співвіднесла їх з можливістю отримання винагороди. Надія. Темна крига. Ковзанярі.

Харрі різко випрямив спину. І витягнув ключі з кишені піджака. Йому щойно пригадалося, навіщо він купив тоді отой навісний замок. Він купив його не для себе. А для спринтера-ковзаняра. Для Олега.

7

Поліцейський Трульс Бернтсен мав коротку розмову з черговим інспектором в аеропорту. Так, сказав Бернтсен, він знає, що аеропорт – це зона відповідальності районної поліції містечка Ромеріке, що він не має стосунку до арешту, але як детектив-оперативник він уже певний час стежив за заарештованим, і один з його інформаторів щойно повідомив йому, що Торда Шульца затримали за володіння наркотиками. Він пред’явив своє посвідчення офіцера третього рангу, оперативника відділу поліції Осло з боротьби з організованою злочинністю. Інспектор стенув плечима і без зайвих розпитувань провів його до однієї з трьох камер попереднього ув’язнення.

Коли двері камери з гуркотом зачинилися за ним, Трульс озирнувся довкола, переконуючись, що в коридорі та двох сусідніх камерах нікого немає. А потім сів на кришку унітаза й поглянув на вузьку койку, на якій сидів чоловік, обхопивши руками голову.

– Ви – Торд Шульц?

Чоловік підняв голову. Якби він був без піджака і якби не формена сорочка, то Бернтсен ніколи б не подумав, що перед ним – командир корабля. Командири так не виглядають. Вони не мають бути такими переляканими, блідими, із зіницями великими та чорними від шоку. З іншого боку, саме такий вигляд мали більшість людей після свого першого затримання. Бернтсену не відразу вдалося віднайти Шульца в аеропорту. Але решта було неважко. Згідно зі STRASAK – офіційним кримінальним реєстром, Шульц не мав кримінального досьє, ніколи не мав справ з поліцією і – згідно з їхнім неофіційним реєстром – ніколи не числився серед тих, хто мав зв’язки з наркоторговцями.

– Хто ви?

– Я прийшов сюди від імені людей, на яких ти працюєш, Шульце, і я не маю на увазі авіакомпанію. Про все решту забудьмо. Домовилися?

Шульц показав на картку посвідчення особи, що висіла на мотузці на шиї у Трульса.

– Ви – поліцай. І ви хочете мене обдурити.

– Якби це справді було так, то ти мав би підстави радіти, Шульце. Бо це було б порушенням процедури і твій адвокат отримав би шанс на твоє виправдання. Але ми владнаємо цю справу без адвокатів, добре?

Командир авіалайнера продовжував витріщатися на нього своїми розширеними чорними зіницями, які, здавалося, поглинали все світло, яке тільки могли, і всякий найслабший натяк на оптимізм. Трульс Бернтсен зітхнув. Йому залишилося сподіватися тільки на те, що його слова поступово знайдуть дорогу до свідомості пілота.

– Тобі відомо, хто такий «спалювач»? – спитав Бернтсен і не став довго чекати на відповідь. – Це той, хто знищує кримінальні справи, заведені поліцією. Він робить так, що докази стають суперечливими або взагалі зникають, а процесуальні норми порушуються, через що справа так і не потрапляє до суду; під час слідства робляться численні грубі помилки, які дають можливість підозрюваному вийти сухим із води. Второпав?

Шульц двічі кліпнув очима. І повільно кивнув головою.

– Прекрасно, – констатував Бернтсен. – Ситуація склалася таким чином, що ми з тобою – двоє чоловіків, що стрімко падають вниз, маючи на двох лише один парашут. Я вистрибнув з літака, щоби врятувати тебе, і наразі ти можеш не витрачати зусиль на висловлення вдячності, але мусиш довіряти мені на всі сто відсотків. Ферштейн? Зрозумів?

Шульц знову закліпав очима. Вочевидь, не зрозумів.

– Колись був собі один німецький поліцай, спалювач. Працював на банду косовських албанців, які завозили героїн балканським маршрутом. З опіумних плантацій Афганістану наркотики транспортували великими вантажівками до Туреччини, потім через колишню Югославію до Амстердама, звідки албанці переправляли його до Скандинавії. Треба проїхати цілу купу пунктів перетину кордону, заплатити цілій купі людей. Серед яких був і цей спалювач. І одного дня ловлять одного молодого косовського албанця, у якого повен бак опіуму-сирцю; шматки навіть не загорнули, а просто жбурнули прямо в пальне. Його заарештували й кинули в камеру попереднього ув’язнення, а косовські албанці того ж дня зв’язалися зі своїм німецьким спалювачем. Той прибув до хлопця, пояснив йому, що він – його спалювач і що хлопець може тепер розслабитися, бо вони все уладнають. Спалювач сказав, що приїде наступного дня і пояснить, що слід казати поліції. Все, що той молодик мав робити, – це сидіти, стуливши пельку. Але хлопцю, якого заарештували прямо на місці злочину, ще ніколи не доводилося бувати в тюрязі. Мабуть, він уже встиг наслухатися страшних розповідей про те, як небезпечно в тюремному душі нахилятися за бруском мила. Як би там не було, а на першому ж допиті він розколовся, як яйце в мікрохвильовці, і здав свого спалювача, сподіваючись, що таким чином заслужить поблажливе ставлення з боку судді. Отак-то. Для того, щоби отримати докази на того спалювача, поліція встановила в камері приховані мікрофони. Але спалювач, отой продажний поліцай, так і не прийшов. Знайшли його через півроку. Дрібні шматочки його тіла були розкидані по тюльпановому полю. Сам я – міський хлопець, але чув, що з трупів людей виходить ефективне добриво.

Бернтсен замовк і поглянув на пілота, очікуючи на звичне в такій ситуації запитання.

Пілот випрямив спину, до його обличчя частково повернулося його природне забарвлення, і, нарешті, він прокашлявся й спитав:

– Е-е-е, а чому саме спалювач? Це ж не він розколовся.

– А тому, що у цьому світі немає справедливості, Шульце. Є лише необхідні рішення для практичних проблем. Спалювач, який мав знищити докази, сам перетворився на доказ. На нього впала підозра, і якби його спіймали на місці злочину, то він міг би вивести детективів на косовських албанців. Оскільки він був не їхнім одноплемінником, а просто продажним поліцаєм, то цілком логічне рішення полягало в тім, щоби переправити його на той світ. До того ж, албанці знали, що саме на цьому вбивстві поліція не фокусуватиме свою увагу і не стане здіймати велику бучу. Бо який сенс? Спалювач уже отримав належне покарання, а поліція зазвичай не горить бажанням розпочинати слідство, єдиний результат якого полягатиме в тому, що громадськість дізнається про корупцію серед правоохоронців. Я вірно кажу?

Шульц не відповів.

Бернтсен подався вперед. Голос його зазвучав тихше, але напруженіше.

– Я не хочу, щоби шматки мого тіла знайшли на тюльпановому полі. Єдиний наш вихід з усього цього – це довіряти один одному. Бо у нас один парашут. Второпав?

Пілот знову прокашлявся.

– А що сталося з тим косовським албанцем? Йому вдалося пом’якшити вирок?

– Важко сказати. Його знайшли повішеним у камері ще до того, як справа дійшла до суду. Хтось розбив йому голову об гак для одежі.

Обличчя командира корабля знову пополотніло.

– Розслабся й дихай глибше, Шульце, – кинув Бернтсен. Оцей аспект роботи подобався йому більше за все: приємне відчуття від того, що інколи йому випадає можливість покомандувати.

Шульц відхилився і притулився головою до стіни. Заплющив очі.

– А якщо я відмовлюся від вашої допомоги і ми вдамо, що вас тут ніколи не було?

– Не вийде. Той, хто дає роботу тобі й мені, не зацікавлений в тому, щоби ти давав свідчення в суді.

– Тобто ви хочете сказати, що фактично я не маю вибору?

Бернтсен посміхнувся. І вимовив свою улюблену фразу:

– Шульце, ти вже давно не маєш жодного вибору.

Стадіон «Валле Говін». Маленька оаза бетону посеред пустелі зелених галявин, беріз, парків та квітників на верандах. Взимку цей стадіон використовувався як ковзанка, а влітку – як концертний майданчик, в основному, для виступів таких динозаврів, як «Роллінг Стоунз», Прінс та Брюс Спрінгстін. Колись Ракель навіть переконала Харрі сходити з нею подивитися U-2, хоча він завжди віддавав перевагу клубам і терпіти не міг концертів на стадіонах. Опісля вона піддражнювала Харрі, кажучи, що у глибині душі він є прихованим музичним фундаменталістом.

Однак більшість часу стадіон «Валле Говін» був порожній та занехаяний, схожий на покинуту фабрику, яка колись виробляла товар, котрий нині втратив попит. Найкращі спогади, які він викликав у Харрі, були спогадами про те, як він спостерігав за Олегом, коли той тренувався тут на льоду. Сидів і дивився, як хлопець старається щосили, викладаючись на всі сто. Боровся, перемагаючи самого себе. Падав. Піднімався. Падав і піднімався знову. І таки добився певних досягнень, хоча й не надто видатних: то поліпшить свій власний рекорд, то завоює призове місце на чемпіонаті своєї вікової групи. Але тих скромних успіхів було більш ніж достатньо, щоби щиросердий Харрі так роздувався від гордості, яка його переповнювала, що йому доводилося напускати на себе нарочито байдужий вигляд, аби їм обом не довелося ніяковіти.

«Непогано, Олеже, дуже непогано».

Харрі озирнувся довкола. Ані душі. Вставив сувальдний ключ у замок роздягальні під трибунами. Всередині все лишилося незмінним, тільки стало більш пошарпаним. Долівка була засмічена; вочевидь сюди вже давно ніхто не приходив. Це місце, де можна було побути на самоті. Харрі пройшовся повз шафки. Більшість із них були незамкнені. Невдовзі він знайшов те, що шукав: навісний замок.

Харрі встромив кінчик плаского ключа в зубчастий отвір. Ключ не заходив. От сука!

Харрі повернувся. Ковзнув очима по громіздких залізних шафах. Зупинив погляд на одній із них. Вона також мала навісний замок. А на зеленій фарбі виднілося видряпане кружальце – «О».

Перше, що Харрі побачив усередині, були Олегові ковзани для перегонів. Довгасті тонкі леза мали по своїх краях щось схоже на червоний висип. Зі зворотного боку дверцят шафи до вентиляційних отворів були причеплені дві фотографії. Дві сімейні фотографії. На одній з них було п’ятеро облич. Двох дітей та, здогадно, двох їхніх батьків Харрі не знав. Але третє дитинча він упізнав. Бо бачив того хлопця на інших фото. На фото, зроблених на місці злочину.

То був красень Густо Ганссен.

У Харрі враз виникло таке враження, що Густо Ганссен погано вписується в це фото. А точніше, що він погано вписується в сім’ю, що була на тому фото зображена. «Цікаво, – подумав Харрі, – то через його красу чи через щось інше?»

Дивно, але те ж саме можна було сказати й про високого русявого чоловіка, що сидів позаду темноволосої жінки та її сина на другій фотографії. Цей знімок був зроблений одного осіннього дня кілька років тому. Вони поїхали погуляти до Гольменколлена – передмістя Осло – і ходили там посеред товстого шару червонуватого опалого листя. Ракель поставила фотоапарат на великий камінь і натиснула кнопку автоспуску.

Невже то справді був він? Харрі вже й забув, що він мав такі приємні риси обличчя.

Очі Ракель радісно блищали, і він уявив, ніби чує її сміх, той сміх, який він дуже любив, який йому ніколи не набридав і який він завжди намагався пригадати. Ясна річ, Ракель сміялася і в присутності інших, але з ним та Олегом її сміх мав іншу тональність, призначену лише для них.

Харрі обшукав решту шафки.

Там був светр з блакитною каймою. Не в стилі Олега, бо він віддавав перевагу коротким курткам та чорним футболкам із зображенням груп, що грали «хеві метал». Харрі понюхав светр. Слабкий запах жіночих парфумів. На полиці для капелюхів він знайшов пластиковий пакет. Розкрив його. Понюхав. То був типовий набір наркомана: два шприца, ложка, гумова стрічка, запальничка та трохи вати. Не вистачало лише самого дурману. Харрі вже поклав був пакет на місце, як дещо впало йому в око. Футболка, що лежала в найдальшому закутку. Червоно-біла. Харрі взяв її. На футболці був напис: «Літайте літаками авіакомпанії “Emirates”». «Арсенал».

Він знову поглянув на фото, на Олега. Навіть він на цьому фото посміхався. Посміхався так, наче вірив – принаймні тоді, – що ось сидять разом троє людей, у них усе добре, і все у них буде добре, бо ми всі так хочемо. Чому ж усе пішло не так, як їм хотілося? Чому життя збилося з курсу? Чому збився з курсу чоловік за кермом?

«…ти брехав, що завжди будеш з нами».

Харрі зняв фотографії з дверцят і засунув їх до внутрішньої кишені.

Коли він вийшов з роздягальні, над районом Уллерн уже сідало сонце.

8

Татку, ти що, не бачиш, що я стікаю кров’ю? Стікаю твоєю зіпсутою кров’ю. І твоєю кров’ю теж, Олеже. Це за тобою мають бити зараз церковні дзвони. Я проклинаю тебе, проклинаю той день, коли тебе зустрів. Ти був на концерті «Джудас Пріст» в «Спектрумі». Я вештався неподалік і наблизився до натовпу людей, що виходили з концертного залу.

– Ти ба, яка шикарна футболка! – сказав я. – Де ти її дістав?

Ти кинув на мене здивований погляд.

– В Амстердамі.

– Ти ходив на «Джудас Пріст» в Амстердамі?

– А чом би й ні?

Колись я нічого не знав про «Джудас Пріст», але, принаймні, не полінився розкопати, що то – музична група, а не якийсь чувак, а головного вокаліста звуть Роб Батькович Такий-то – прізвища не пам’ятаю.

– Клас! «Пріст» – найкращі!

Ти закляк на секунду і поглянув на мене. Зосереджено так, наче тварина, що учула запах. Небезпеки, здобичі або потенційного суперника. Або – як це було у твоєму випадку – потенційну споріднену душу. Бо свою самотність, Олеже, ти носив, як важкий мокрий плащ – зігнувши спину та човгаючи ногами. Я виокремив тебе з натовпу саме через твою самотність. Я сказав, що куплю тобі кока-коли, якщо ти розкажеш мені про оту музичну здибанку в Амстердамі.

І ти розповів мені про «Джудас Пріст», про їхній концерт на арені «Хайнекен Мюзік Хол» два роки тому, та про двох друзів, вісімнадцяти та дев’ятнадцяти років, які вкололися після прослухування однієї композиції «Джудасів», що містила приховане послання: «Візьми й зроби це!» Правда, один з тих хлопців не вижив. «Пріст» грали «спід метал», а потім перейшли на «хеві метал». А через двадцять хвилин ти вже так сильно занурився в готику та смерть, що довелося мені ввести в розмову тему наркотичних веселощів.

– Давай спіймаємо кайф, Олеже. Відзначимо зустріч споріднених душ. Що ти на це скажеш?

– Ти про що?

– Я знаю одних прикольних та веселих людей, котрі якраз збираються трохи покурити в парку.

– Та невже? – скептично спитав ти.

– Нічого важкого, просто «льодок».