Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Сібіл скочила на ноги.

– Он він!

– Хто? – спитав Джім Вейн.

– Чарівний Принц, – відповіла вона, проводжаючи поглядом екіпаж.

Хлопець, і собі схопившись, міцно стиснув її руку.

– Де? Покажи мені! Де він? Мені треба його побачити! – вигукував він. Але в цю мить той екіпаж заслонила запряжена четвіркою карета герцога Бервіка; коли ж вона проїхала, його вже зовсім не було видно.

– Уже зник, – сумовито прошепотіла Сібіл, – а я так хотіла, щоб ти його побачив…

– І я хотів. Бо коли він скривдить тебе, я знайду його й уб’ю. Це так само певно, як те, що Бог є на небі!

Сібіл жахно глянула на брата. Він ще раз повторив свої слова. Вони розітнули повітря, мов кинджал. На Джеймса почали озиратися люди; якась пані, що стояла поблизу дівчини, пирснула сміхом.

– Ходім звідси, Джіме, ходім! – стиха мовила Сібіл.

Вона стала пробиратися крізь юрбу, а брат слухняно

рушив за нею, радий, що нарешті розважив душу.

Коли вони дійшли до статуї Ахілла*, дівчина обернулась і подивилася на брата. Жаль стояв їй в очах, а вуста – усміхались. Вона докірливо похитала головою.

– Ти зовсім здурів, Джіме, ну геть-чисто здурів! Ти просто хлопчисько-сердюк, та й годі. Ну де ж можна говорити такі бридкі речі? Ти сам не розумієш, що кажеш. Ти просто ревнивий і злющий!.. Ой, як я хотіла б, щоб ти закохався! Любов робить людей добрими, а твої слова такі злі…

– Мені вже шістнадцять років, – заперечив Джеймс, – і я знаю, що кажу. Мати не зарадить тобі. Вона не зможе про тебе подбати… Тепер я взагалі шкодую, що виладнався до Австралії. Мені треба було б плюнути на все і лишитися з тобою. Я б так і зробив, якби не підписав уже контракту.

– О, не говори такого, Джіме. Ти поводишся, як герої тих безглуздих мелодрам, що в них так залюбки грала мама. Але я не хочу сваритися з тобою. Я ж тільки-но бачила його, а бачити його – це справжнє щастя! Ми не будемо сваритись. Я певна, ти ніколи не образиш того, кого я кохаю, – правда, Джіме?

– Мабуть – доки ти кохатимеш його, – була понура відповідь.

– Я кохатиму його повік! – вигукнула вона.

– А він тебе?

– І він теж!

– А ні – то хай начувається!

Вона аж відсахнулась, вражена братовим тоном, тоді засміялася і поклала руку йому на плече. Адже брат її – всього лишень хлопчисько!

Біля Мармурової арки вони сіли в омнібус, що довіз їх під самий їхній обшарпаний будинок на Юстон-род. Було вже за п’яту, і Сібіл мала лягти відпочити яку часину перед виставою. На цьому наполіг Джеймс, сказавши, що він радніше попрощається з нею, поки мати ще внизу. Ато мати неодмінно встругне якусь препротивну сцену!

І вони попрощались у кімнатинці Сібіл. Джеймсові душу пекли ревнощі й люта ворожість до незнайомця, котрий, як здавалося йому, став поміж ним і сестрою. Та коли її руки обвили його шию, її пальці пестливо торкнулись його волосся, хлопцеві одлягло від серця, і він поцілував Сібіл щиро й ніжно. А коли спускався сходами, на очах у нього бриніли сльози.

Внизу на хлопця чекала мати. Вона докірливо буркнула щось за спізнення, але він не відповів, мовчки беручись до злиденного обіду. Круг столу дзижчали й повзали по брудній скатертині мухи. Крізь гуркіт омнібусів і екіпажів на вулиці до хлопця доходив туркотливий голос, що пожирав останні його хвилини вдома.

Попоївши, він відсунув тарілку і спер голову на руки. Хлопець відчував, що має право знати. Якщо все було так, як він підозрював, мати давно мусила б сказати йому. Крижаніючи зі страху, місіс Вейн стежила за сином. Слова механічно спадали з її губ, пальці нервово бгали подерту мереживну хусточку. Коли дзиґарі вибили шосту, Джеймс підвівся і рушив до дверей. Потім нараз обернувся і глянув на матір. Погляди їхні зустрілись. В її очах він прочитав ревне благання милосердя. Це тільки скріпило його рішучість.

– Мамо, я мушу запитати щось у тебе, – почав він. Її очі непевно забігали по кімнаті. Вона мовчала.

– Скажи мені правду, я маю право знати! Ти була одружена з моїм батьком?

Мати полегшено зітхнула. Моторошна мить, якої вона перестрашено чекала й удень і вночі протягом довгих місяців, – ця мить нарешті прийшла, а проте не нагнала на неї жаху. Це навіть трохи розчарувало її. Різка прямота запитання вимагала такої ж прямої відповіді. До цієї сцени годилося б звільна підійти, тоді вона не скидалася б в її очах на погану репетицію.

– Ні, – відповіла мати, вражена суворою простотою життя.

– Отже, мій батько – негідник! – вигукнув хлопець, стискаючи кулаки.

Місіс Вейн похитала головою.

– Ні, сину. Я знала, що він не був вільний. Але ми дуже любилися між собою. Якби він був живий, він забезпечив би нас. Не май серця на нього, сину, він же твій батько, і він порядна людина. Справді-бо, він був з вищого товариства…

Проклін зірвався юнакові з уст.

– Мені байдуже за себе, – скрикнув він, – але не допусти, щоб із Сібіл!.. Він теж ніби порядна людина, отой, що закоханий в неї чи прикидається закоханим? І теж, мабуть, з вищого товариства!

На мить місіс Вейн охопило принизливе почуття сорому, голова її похнюпилась. Тремтячими руками вона витерла сльози.

– Сібіл має матір, – пробурмотіла вона, – а я не мала.

Сина це зворушило. Він підійшов до матері і, нахилившись, поцілував її.

– Прости мені, мамо, що я завдав тобі болю, питаючи про батька, – мовив він. – Але я не міг стриматись… Я вже мушу йти. Прощавай! Не забувай тільки – відтепер ти повинна дбати лише про одну Сібіл!.. І повір мені: якщо цей чоловік скривдить мою сестру, я знайду, хто він такий, я вистежу його й уб’ю, як собаку. Присягаюсь у цьому!

Очевидна перебільшеність погрози, запальність жестів, що супроводили цю мелодраматичну тираду, немовби зробили реальнішою всю сцену в очах місіс Вейн. Ця атмосфера була їй знайома зблизька, подих її став вільніший, і вперше за багато місяців вона відчула справжнє захоплення сином. Вона була не від того, щоб це дійство продовжити в тому ж ключі, але Джеймс різко урвав розмову. Треба було позносити вниз валізи, знайти ще десь кашне. Метушливо то вбігав, то вибігав поденник, що обслуговував мебльовані кімнати, де вони мешкали. Потім рядилися з візником. Слушний момент було згаяно на дріб’язкову вовтузню. І коли син уже від’їжджав, місіс Вейн, махаючи йому з вікна мереживною хусточкою, почувалася ще більш розчарованою, ніж раніше. Така чудова нагода – і минула намарне! Щоправда, вона трохи втішилась, виповідаючи Сібіл, яке то тепер самітне буде в неї життя, коли вона муситиме дбати лише про дочку. Ці слова їй сподобалися, і вона вирішила запам’ятати їх. Але про синову погрозу, хоча й було то сказано вельми вимовно і драматично, вона ані прохопилась. Місіс Вейн була впевнена, що колись вони всі посміються з цієї присяги.

Розділ VI

– Гадаю, ти вже чув новину, Безіле? – звернувся лорд Генрі до Голворда, тільки-но той з’явився в окремому кабінеті ресторану «Бристоль», де було накрито стіл на три персони.

– Ні, Гаррі, не чув. А що таке? – запитав художник, віддаючи пальто й капелюха офіціантові, що схилився в уклоні. – Сподіваюся, не з політики? Політичні новини не цікавлять мене. На цілу Палату громад ледве чи знайдеться хоч одна людина, гідна пензля. Хоча, правда, побідувати багато кого з них не завадило б.

– Доріан Ґрей взяв заручини, – промовив лорд Генрі, пильно дивлячись на художника.

Голворд здригнувся і спохмурнів.

– Доріан взяв заручини? – вигукнув він. – Це неможливо!

– Але це так.

– А з ким?

– З якоюсь там акторкою.

– Не можу повірити. Доріан такий розважливий!

– Доріан досить розумний, щоб робити вряди-годи дурниці, любий Безіле.

– Навряд чи одруження така дурниця, яку можна робити «вряди-годи», Гаррі!

– Так, для Англії, але не для Америки, – мляво заперечив лорд Генрі. – А втім, я не сказав, що він одружився. Я сказав, що він взяв заручини. А це зовсім інша річ. Я, приміром, добре пам’ятаю, як одружувався, зате про заручини анінайменших згадок у мене не лишилось. Мені здається, що я ніколи й не заручувався.

– Але ж тільки подумай про Доріанове походження, становище, багатство! Це справжнє безглуздя – брати такий нерівний шлюб!

– Коли ти хочеш, щоб він одружився з цією дівчиною, то ось так йому й скажи. Тоді він неодмінно візьме з нею шлюб. Найбільші дурощі люди завжди чинять з най-шляхетніших мотивів.

– Але ця дівчина бодай порядна? Шкода було б, якби Доріан зв’язав своє життя з якоюсь нечупахою, що покалічила б йому душу й скаламутила розум.

– О, вона більш ніж порядна, вона прекрасна, – пробурмотів лорд Генрі, попиваючи з келиха вермут із помаранчевою настоянкою. – Доріан каже, що вона красуня, а він у таких справах не часто хибить. Твій портрет навчив його розумітись на людській вроді! Так, і цей чудодійний вплив належиться твоєму творові. Ну, та ми й самі побачимо її сьогодні ввечері, коли тільки цей хлопчина не забув про нашу умову.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Тут і далі курсивом даються цитати з О. Вайлда.

2

В нашому виданні вміщено повний текст цієї п’єси в 4 діях, оригінал якої вперше надруковано 1956 р.

3

Пояснення слів, позначених зірочкою, див. у «Примітках» на с. 387-397.

4

Рум’яна і дотепність (фр.).

5

Велика пристрасть (фр.).

6

Діди завжди помиляються (фр.).