Сталіна не було

Борис Херсонський

Сталіна не було

♦ ♦ ♦

Що було нещодавно? Сталіна не було.Й Леніна не було. Минуле прозоре, як скло.Але не побачиш нічого, як не дивись у вікно,Вікно – не пляшка, і де ж у просторі дно?Де ти, штучний спутниче, не памятаю риствого обличчя, лиш гавкіт собаки сумний.Й чому я ношу слов’янське ім’я Борис,а не юдейске Берка? Хто я взагалі такий?І народився я не в Одесі, а в Чернівцях,і як цю провину вибачить мені городянин?Минулий рік – що в домовину цвях.Треба їхати звідсі, не чекаючи дня уродин.

Монолог

♦ ♦ ♦

мені тринадцятий миналоу школі я вивчав Тарасажиття складалося невдалохрущовський рік порожня касаза білим хлібом в довгій черзіяк у москві до мавзолеюстоять похмурі люди змерзлів гастрономію бакалеюде ж за селом пасуть ягнятокдесь на підручника сторінціпривіт Тарасе дня початоксиджу з млинцями наодинціхолодні сірі як обличчястарих сусідів з півпідвалудвадцяте тужнеє сторіччяспіва тиранам піснь зухвалумені тринадцятий миналоі Боже як давно минулоі смерть своє готує жалояк кат до скроні тулить дулоо думи мої діти моїповсякдень з вами лихо й лиходесь у приймальному покоїдуша моя зітхає тихоа там десь розуму палатазалізне ліжко без матрацатам ковдра як життя строкататам школа де вивчав Тараса

♦ ♦ ♦

у перспективі кожне дерево поліно колода чи плахаа поки що між гілок клацає мала птахав перспективі всі ми пригорща прахунавіть ти козаче впертий не знаєш жахунавіть ти ледаче шабля люлька-бандуракінь прив’язаний неподалік у коняки губа не дуращипає травичку дивиться чорноокий в козацьку спинуа козак співає-волає на всю Українуа вся Україна чує-слухає бо не почути не можнаповна пляшка у перспективі пляшка порожнятому-то і ридає-плаче верба біла бурхливощо їй не до вподоби загальна ота перспективащо охолоне земля покриється крижаною короюнічого не росте ані на горі ані під гороюі що залишається тут герою зі співом і гроютому-то смутно часом навіть герою

♦ ♦ ♦

не кажіть світ зловив нас в мережутому що ми самі є мережащо впіймала світживийнадзвичайно зворушливийми зловили світ і тепер не знаємояк ним розпорядитися

♦ ♦ ♦

Він говоривя вб’ю себепри першій зустрічіз самим собою.Він живий.Так і не зустрілися.

♦ ♦ ♦

Що за потвора над лісом кам’яновугільним ногоювідчиняє динозаврам гробівці! Земля тремтить під вагоювеличезних лап, таж і хвіст не слаб. У класі висить таблиця,з неї дивляться первісні обличчя – важко дивитися —членів ЦК. Легко тут помилитися.Хлопчик ламає пиріжок, виїдає начинку.Душа матеріальна. Тільки прозора і вагою в пушинку.Порвались туфлі. Пора віднести в майстерню,                 що біля ринку.Швець тримає цвяхи в зубах, і в вуса не дує,що динозаври вимерли, його зовсім не турбує.Взуття на колодці розп’яте. Птеродактиль злітає з гілки.Швець забиває цвях – лупа летить з борідки.Людина легко розчиняється у пляшці горілки.В кам’яній шкаралупі – зародок-скам’янілість.Хлопчикові важко ходити: в паху зіпрілість.Він мріє: його нагороджують за сміливістьпри затриманні ящера орденом чи медаллю.За ним приходить бабуся, обмотана сірою шаллю.Каже: не водися з усякою шушваллю.Всяка шушваль сміється, у хлопчика пальцями тикає:«Бабусин онук!», хлопчик тихенько пхикає.Грошей у будинку – нуль: тато зарплату никає.Папа зарплату никає. Тато наліво ходить.Ліворуч роздягається, білі ноги розводить.Їм двом плювати, скільки вугілля країна знаходить.Що їм до того, що на чорних пластах нащадкинебачених і крил, ребер або лопатки,між пальців шкірястих – перетиночок тонкі складки.Шляхами розвитку життя. Така назва чеської книги.Рахунок спочатку на мільйони років, пізніше – на миги.Еволюція – та ж юродива: дзвенять хрести і вериги.Еволюція – та ж юродива, ходить по вічному колу,бабуся хлопчика через дорогу веде за руку у школу.Скам’яніли епохи п’ють заборонену кока-колу.

♦ ♦ ♦

Мовлення теж хворіє й мова, вона – теж вмирає.це тільки терновий кущ палає та й не згорає,бо не вмирає Той, хто багаття це розпалив.Тільки Слово Його невмируще, а наше словояк померла бджола у вулику – пам’ятаєте Гумільова?бо Слово фортеці руйнує – такий собі наратив.Ми не можемо вбити Слово Боже, але ж вороже,що вбиває нас, хто йому допоможе?Тільки ми, образу зберігаючи десь у серцях,чи в кістках, чи десь у великому хворому тілічи у морі, де ходять ненависті темні хвилі,чи в степу широкому, в якому втрачено шлях.

♦ ♦ ♦

Тягнуть Перуна, ох, тягнуть, чути гуркіт води.Тече Дніпро. Перуна кидають головою туди.Він пливе, що твоя колода, звернувши до хмаркосооке обличчя та золочений вус,розпочинаючи рух.Він і є колода, але зумів народ зберегти,який чужинці греки прибрали до рук.По головах греків, як посуху, се гряде Ісус.Величезний хрест на пагорбі поперек бруса брус…Перун пливе вниз по течії у пітьмі.Перун пливе, і ось що в нього в голові,ось що у нього на поганому, на дерев’яному умі:Хрест теж дерево. Дві колоди. Що людям вони?Дивуватись нема чому. Ця країна ще з давнинизвикла вклонятися дереву, каменю. Грімлюдей кидає в тремтіння, в жах.Жах народить брехню. Брехня у всіх на вустах.Кожну правду зіпсують жахом своїм.Я прутнем був, що стирчить з висоти земної.Дивись, Нащадку, що вчинили зі мною.Ти збережеш народ, як зберігав його я.Але настане і черга Твоя, ох, настане і черга Твоя.Перун пливе, і натовп невірних чаддивляться з пагорбів, і кричать, кричать,галасують з пагорбів і кричать: «Давай,видибай, Перуне, Боже, давай, випливай!»Перун пливе. Хмари пливуть над ним.Перун виплива, Дніпро тече по вусах йому струменем золотим,гримить на порогах, охоплює острови,що ними хвилями ходить ковдра висохлої трави.

Монолог

В такий час треба вмітитримати рота на замку,каже викладачлітератури Вікторія.Вона запевняє, щоїї телефон прослуховується.Вікторія, як і багато людей тут, —напівросіянка,напівукраїнка, алеідентифікує себез російською культурою.Вона схвалила б анексію Харкова.На щастя, її дочка скоро виходить заміжза москвича і стане російською громадянкою,радіє вона;шкодує вона лише про те, що наречений —слабовільна нікчемна людина.Вікторія вважає українськулітературу другосортною,так само як і український театр:сумішавангардистськогоперформенсу і буфонади —пояснює воназі страдницькимвиразом обличчя*Це не мій верлібр, простоя вирішив розташувати в стовпчикпереклад фрагмента статтіз Франкфуртської газети.Вони друкують такі монологи,тому що потрібна зрівноважена позиція,тому що потрібно вислухати іншу сторону.Я хочу бачити ваги, на якихзважують моральну позицію.Я хочу кинути на ці вагиосколки мін, снарядів,нестримне вихваляння Гіркіна,маскулінність великого Мотороли,істерики літніх жінок, купленіза мізерно малі гроші.І головне – страждальницький вираз обличчявикладача літератури Вікторії.Це вигадане ім’я, алене слід забувати, що Вікторія – це перемога.

♦ ♦ ♦

в нашій мові рима Україна-руїнащось звичне, як кров та любов,як новина й провина,як покров Владичиці та покров Христов,во ім’я Матусі та Сина.Бо в руїні є велич минулих століть,вічна слава, як явір над рікою стоїть,вічна пам’ять, як човен по річці пливе,вічне Слово у серці живе.Так, руїна – уява, вона – будівник,за хвилину збудує той світ, який зник,залишив тільки брами й фрагменти стіни.Ой, козаче, дивись, не стогни.Бо в руїні приховані розум і суть.Над руїною янголи варту несуть.Бо з руїни повстануть Афіни та Рим,та поети у пошуках рим.

♦ ♦ ♦

Де ти, моя доле? В глибокій криниці.Де ти, моя воле? У Бога в скарбниці.Де ви, мої думи? Блукаєте десь.Де хліб мій насущний, що дав мені днесь?Де мій журавель? Мабуть, там, де синиці.Де повість моя? Залишилась в уривках.Де друзі мої? Всі сидять по домівках.Чи п’ють наодинці, чи з жінкою вдвох,Чи спокій в родині, чи переполох?Де свята мої? У святкових листівках.Ох, доки ж ти, Боже, мене забуваєш,молитви не чуєш, обличчя ховаєш,Твій янгол поради мені не дає,гуде, мов бджола, як зозуля кує.Не дай мені те, чого сам Ти не маєш.

♦ ♦ ♦

тарантела це тільки реакція на укуспавука який зазвичай спокійно сидить у норітанцюй, італійко, в нашийнику скляних бусдень густий як смола на прогрітій вишневій коріпейзаж міський важчий золотої парчіпростір блакитний над головою радує погляд твійтанцюй, італійко, танцюй, каблучком стукай скачипо бруківці на вулиці мостовійкармінні стіни й віконниці розчахнуті на вікні,мементо море вмуровані уламки надгробних плиттанцюй італійко крутись саламандрою у вогніз тобою станцює кривий аонід синклітя б теж станцював я той самий клоун фіґлярвуличний музикант, скрипаль віолончелісткидайте монети у відкритий чорний футлярхай дзенькіт монетки зіллється зі дзвоном намисттанцюй італійко тобі підспіває бог аполлонз тобою танцюють олімпійські володарімадонни дивляться на тебе з висоти античних колонхелицерами ворушить павук сидить в норі

♦ ♦ ♦

Козак Мамай з бандурою й люлькою,шабля, мушкет, все як слід,перерва між п’янкою і рубкою,як в офісі, на обід.Кінь прив’язаний рано-вранцідо стовбура молодого дубка.Є порох в порохівницях, є горілка у склянці.Шкода, коротке життя козака.Є щось у цих народних картинах,розумій, але ж не займай…Якщо хтось лежить на м’яких перинах —він – не козак Мамай.Якщо хто ніколи не грав на бандурціі шаблею рубати не вмів,мабуть він одружився на злісній дурціі вік перед нею тремтів.У кого вуса до плечей не звисали,хай лікоть кусає свій.Не з нього козака Мамая писали,та й кому він потрібен такий?

♦ ♦ ♦

Таке в нас життя. Такі у нас пироги.У них не монети на щастя, а кулі війни.Друзі видихаються раніше, ніж втомлюються вороги.Спочатку виводять «в расход». Потім виходять в чини.Потім персональна пенсія. А кишеня – пуста…Останні новини. Плаский телеекран.Ворогові без бою здаються села й міста.Ти це передбачав, суко, оскільки ти – ветеран.

Спогади про Тбілісі

Тут жило сто племен, тут кожен своє робив:хто гадав, хто гроші міняв, хто круг гончарний крутив,хто вулиці замітав,хто над годинниками длубався,хто в хаті наводив лад,хто по дворах блукав,під катеринку співав.А катеринка, що книжка з картинками, строката, проста,що ж ти співаєш, про яку розлуку, – справа пуста,який щасливий квиточок витягне з коробкаскорчена пташина рука?Поворожи, папуго, все вирішено давно,просіяно крізь решето, розсипано, як пшоно,а зі ста племен завжди залишається тільки одне,а чому – не питайте мене.дев’яносто дев’ять зайвих, колишніх,де ви тепер? Кудипішли? і Той, кому слава в вишніх,за вами брами зачинив назавжди.

♦ ♦ ♦

людина лише припускає Бог владу маєконячка мідного вершника зміюку брикаєз гранітної набережної показує води невахвилі народного гніву омивають фасадидитячі ніжки стирчать з великої пащі владикрутяться жорна історії паморочиться головамелють страждання будемо грати у ґратизалізні пташки будуть крихти клюватиброньовики з кулеметами по бруківках загуркотятьвимикає мама верхнє світло і вмикає телеквмирайте діти доки лежите у власних постеляхмамо мамо коли я виросту буду вбивати на п’ять

♦ ♦ ♦

для Люсі

Дружина цікавиться: – Хочеш, рідний, я куплю тобі самоскид?«Хочу!» – думає чоловік, але каже: – Дурня.                В тебе кращих ідей нема?Дружина образливо: – Ну за що ти мене обізвав, сором і стид.Чоловік думає: «Сам не знаю», – але каже:                 – Ти все знаєш сама.Він хотів би і той самоскид, і те збільшувальне скло,і всі ті блискучі кульки, які у вітринах висять.Усе, чого він був бажав, як йому шість років було,він бажає іще сильніше у свої шістдесят.Він хотів би пломбір у стаканчику й помаранчевий лимонад,і до чого тут діабет або гіпертонічний криз?Онде залізна мавпочка лізе вгору; та це канат,що його ти водночас смикаєш і вгору, і вниз.

♦ ♦ ♦

Посмертно – Й. Б.

любий Йосипе битва що під Полтавоюобернулася вічною ганьбою і вічною славоюкажуть бігли хохли і шведи виблискували п’ятціа Мазепа тепер на нашій хохляцькій десятціа на гривні пропащій святий Володимир сідаєа гривні тієї гріш ціна святий Володимир знаєшкода Карлу Дванадцятому місця нема на купюріСвятий Георгій киває святому Юріми уламок Імперії я живу на його околиціОлександр і Тарас поруч на полиціна даху избы чи хати аіст живе з лелекоюхохол воював з кацапом повернувся живим калікоюолімпійці давно не стрибають проповзають під планкоюкажуть допінг-смокінг з пропасницею-лихоманкоювітаю вашого Ваньку і вашу красуню Танькукраще ходити у вишиванці, ніж їздити в радянському танкулюбий Йосипе скажи з гробу мені «доколе»нам євреям заздрити скорботній слов’янській долівибирати імперії Стародавній Рим або Сполучені Штатичи Русь святу з повною плішкою звати матибув би я шинкарем бородатим споював б селянинабув би бравим солдатом так йшов би собі до Берлінає тільки фашисти і наші ні Алькайди тобі ні ІГІЛаале тобі з того що – мовчить твоя острівна могилая живу на уламку Імперії осколок краще його не чіпатиорел двоголовий об нього обламає дзьоб як йому клюватилети він круком разом зі скіпетром і державоюпогладь його пір’я Ерінія своєю долонею правоюнехай тиран подавиться вампірським імперським супома ми проживемо зі своїм оселедцем своїм тризубомпривіт тобі від єврейської фаршированої рибкитанцюй хохол під звуки єврейської скрипкилюбий Йосипе провідник побився зі сліпцем навіженимчому б кожному не зажити своїм будинком шаленимякщо сила в єдності слабкість все ж краща діїповір єврею хохлу з кацапским хрестом на шиїми нібито дружбу зарили можливо ненависть заспокоєма поки в соборі єпископи ходять військовим строємі тиран старіє але тримається молодцюватоі відставник біля телека п’є і лає піндосів й НАТО

♦ ♦ ♦

І ще бачила стіл, а за столом дідів,що сіли вечеряти після денних трудів.У кожного – ложка зі свастикою у вінку,на сталевому нержавіючому держаку.У кожного за поясом широкий німецький штик,встромиш його у ворога, він захрипів і затих.І ще діди додому пригнали з фронтівкнура, волів, ягнят та інших скотів.Пригнали і ріжуть щотижня по одному.Третій рік є свіже м’ясо в дому.Вариться борщ в котлі. Пара йде з котла.У борщі буряк і ціла – голова вола.Дивиться око воляче. Роги стирчать з котла.Дід б’є ложкою об стіл – ох, файна вечеря була!

♦ ♦ ♦

в щілинах розчленованої землі потоки мертвої водивиходять з берегів як дощі з хмардощі живі Господні дякую за трудиза те що ти є і ти такий великий Небесний Царпридивляєшся всюди залишаєш слідидо яких принюхуються зграї вовків-примаропускають гострі жовтоокі морди в травушерсть дибки встає на холках лапи на шириніплечей розставлені нічого і це переживуа чи надовго переживу мене не турбує ніСпас на крові а треба б щоб на плавутреба б на траві жива вода жива трава навесніа треба б ранковий щебет гомін і посвист дрібних птахі все в цвіту і не в’яне колір на весь світпрокинешся і все не так, а треба б такяк ще ніколи і поки ще немає бо втрачено сліді ти з короною на голові і усмішкою на вустахпритискаєш палець до губ розмовляти не слід

♦ ♦ ♦

де мій сором? де провина?де моя оселя?дивлюсь – ось жива людина,а це – тверда скеля.дивлюсь – дерево квітуче,торкаюсь – каміннямертве все, одне живуческорботи насіння.дивлюсь – бачу синє море,а це – скло зелене.дивлюсь – радість, бачу – горескажене, шалене.дивлюсь – бачу працю щиру(нічка темна, хмарна).дивлюсь – кат бере сокиру,а це – праця марна.Боже мій! що нам робити?що робити з нами?сплять Твої слухняні дітищасливими снами.скеля там – жива людина,квітне там каміння,там чекає блудна синаласки проміння.

Впізнати його

♦ ♦ ♦

Якби не веселка, новий потоп вже давноземлю накрив би. Але замість ковчега по наші душікілька авіаносців метались би в пошуках суші.Та немає стежок у воді, і вона не вино.І не голуб із вороном, а літачок-розвідник.У ньому, зіщулившись, мініатюрний дослідникдивився б униз – хоч якийсь би вершок з-під води!Хай би навіть верблюжий двогорбого Арарату,до якого причалив був Ной. Але точну датуне встановлено, ну а хвилі – змивають усі сліди.Підводні човни з непотрібною зброєю пропливали бпонад містами, та тільки іноді зачіпали бднищем шпилі соборів, відкривалася б теча, протеу підводних човнів є плавучість, живучість, воля,автономність, коротше, в підводників – добра доля.Всі ми підводники після потопу, та йдеться все ж не про те.Нота бене: ніяка біда не спіткає секретів воєнних,льотчиків, моряків, полонених та убієнних,які дивляться у біноклі, правда, деякі – в перископ.Тим більше, що Бог повсякчасно ласку свою являє:хмари розходяться, і веселка у небі сяє,обіцяючи все що завгодно, лише не новий потоп.

♦ ♦ ♦

хто безтілесний прозорийкрізь душу мою проходитьмертвий Він чи тільки хворийніхто Йому не перешкодитьне затримає біля хатине ляже поперек шляхуне можна його стриматияк рукою вловити птахухто проходить крізь мою душухто великий від краю до краюя відразу впізнати мушучому ж досі Його не впізнаю?

♦ ♦ ♦

Одному Він сказав: ти камінь, Петре, на тобі               Я Церкву поставлю.Іншому: Савле! Савле! Тобі йти проти рожна нелегко!Доки будеш гнати мене, вчений, розумний Савле?Йди за Мною, Савле, й слово твоє рознесеться далеко.Одному Він сказав: від Мене відступиш тричідо того, як півень тричі криком зустріне ранок.Вузька дорога Спасіння, а на узбіччіспокуси й гріхи танцюють свій вічний танок.Іншому він сказав: сліпота – твоя нагорода.Будеш кульгаючи йти у імлі до Дамаску.А потім прозрієш, Савле, й дізнаєшся, що є свобода,й до смерті будеш Богові вдячний за ласку.Одному Він сказав: у літа похиліперепояшуть тебе й поведуть, куди не бажаєш.Іншому Він сказав: говори у славі та силіпро любов та життя, бо й ти за Мене померти маєш.

♦ ♦ ♦

з чого смієтесь, з чого ви плачете, діти?нема з чого плакати, нема від чого зрадіти.нема причини для сміху, нема причини для суму.сиди тихесенько, мовчки та думай думу.нехай думи пливуть наче в небі хмари.нехай лягають слова рядком, як в’язні на нари.нехай сміх у горлі застрягне, а очі будуть сухими.нехай загинуть вірші в пошуках рими.бо рима людей завжди не туди штовхає.бо марно думка пуста в пустелі блукає.бо місце є у світі злидням та лиху.і якби то Бог дарував смерть мирну та тиху.апостол Петро тримає Павла в обіймах.Ісус не має де жити, тільки у Церкві в приймах.крізь кригу зневаги як нам Його полюбити?з чого смієтесь, з чого ви плачете, діти?

♦ ♦ ♦

Як в море з розгону пірнаю глибоко в мріюшкода що вибратися на сушу не вміюі немає мені підмоги навіть руки святого Миколия знаю одну молитву або мантру «більше ніколи»і чайки кричать «амінь» і кружляють над моремскляним морем до самого дна прозоримі ходять по дну істоти невідомі для наукиі тягнуть до мене корали багатоперсні руки

♦ ♦ ♦

Каже Марії Ганна:Чиста моя, бездоганна!Ми йдемо сьогодні до Храму,на велику Храмову гору!Там високі Господні брами,там старці вивчають Тору,там ріжуть для Бога ягняток,там Спасіння початок.Каже Ганна Акіму:не буває вогню без диму,не вмирає жертва даремно,окропляючи землю кров’ю,бо для Господа це приємно —страждання разом з любов’юз жертовника вище й вище…на землі – лише попелище.Каже Марія Ганні:Приходять часи останні,Мабуть Спасіння близькоякщо, тримаючи рукубатька, іде дівчиськодо Храму, й не можна рухуБожого припинити.Я дитина – будьмо як діти.Каже Акім: Маріє!Божа сила в дівчині діє.Хай читає, хто має очі,у Книзі Письмо Господнє —Подолає сім’я жіночесім’я Змія сьогодні.Дав Господь тобі долю —суміш радощів й болю.Каже Марія: Зновупідкоряюсь я Божому Слову,в Храм піду, якщо треба,народжу від Духа Сина,Досягну до самого неба,Й зникне людська провина.Й заспівають янгольскі зграїй усім буде місце в раї.

♦ ♦ ♦

Шануй батька і матір свою, особливо там, кудити пішов, покинувши їх назавжди,там молочні ріки, кисільні там береги,золоті корови, срібні роги,ходять по небу, по колу двадцять чотири зорі,де коровай ось такої ширини, як їли царі ввечері.Потонеш в річці —будеш плисти в молоці парному,Помреш – поховають тебе не в землі,у киселі заварному.Будеш живий – потихеньку розжовувати коровай,всі виживають якось, і ти – виживай.Тільки випливе з молока багряна рибонька-Бог,повернеться, покаже тобі перловий, лускатий бік,вдарить хвостом в молоко, освітить твою душу лицем,скаже: гарний, хороший, а бачив ти Матір з Отцем?На тому чи на цьому світі, там або тутсидять у темряві, лоєву свічечку бережуть,колискову пісню тчуть,тебе, небого, ждуть.Пора тобі стати дитиною, ходити пішки під стіл, молодцем,вичісувати комах густим роговим гребінцем,і жертовний Агнець буде стояти тут, на столі,і триватимуть дні твої на землі, і ночі – в землі.

♦ ♦ ♦

Як між сторінок перетворюють квіти в гербарій,як потрапляє Слово Боже під коментарій,так зникає мова в глибині канцелярій.Так вона на площі лежить, зім’ятамозолистою рукою державного мату,так совість тріщить під вагою компромату.Так кісткою в горлі застряє російське слово,неспроможне впоратися з натиском умислу злого,мова дала слабину – не судіть її строго.Ми її не вберегли, ми здали її на потребубез’язиким мешканцям старого Еребу,тому й мовчимо, лице звертаючи догори просто неба.

Томанер-хор

Хор хлопчиків існує дев’ятсот років.Хлопчики дорослішали, ставалибюргерами, воїнами, католиками,протестантами, фашистами —чого не трапляється з хлопчиками?Хлопчики вмирали.Але хор хлопчиків не постарів і не помер,хлоп’ячі голоси чисті,хлопчики співають злагоджено,хор хлопчиків ніколи не станевійськовим підрозділом.Добре бути хором хлопчиків,краще, ніж хлопчикомз добрими вокальними даними.Сила в колективі, як казалиу минулі радянські часи в НДР,дивно, навіть в ці часихор хлопчиків продовжував співатихорали Баха, наче й не було нічого.

♦ ♦ ♦

не працюйте містком між берегами,що розходяться не утримуйте парупо дорозі до розлучення залишайтеся ворогамине залишайте слідів щоб віддалити каруховайте та не ридайте вода тече і відносить сльозице як вода з-під крану солонуватанічого приспіє зима ударять морозиі сани по льоду покотять туди де чекає розплатай дзвіночок гримить під дугою дар якогось валдаяй візник співає тужливо крізь морозний серпанокі річка під льодом здригнеться як здригається таяверба, і вороги задихнуться в обіймах й нарешті прийде світанок.

♦ ♦ ♦

кожен ставиться до свого гріхаяк до домашнього улюбленця,алехтось пишається ним,водить його помитого й розчесаногобілого й пухнастогохтось розуміючи його небезпекуводить гріх на короткій смичів наморднику і строгому нашийникухтось тримає його у дворі на ланцюзіі нікому не показуєале всі можуть чути гавкіт та гарчанняхтось б’є його і тримає впроголодьале від цього гріх стає злішим і навіть лютішимвибачте за байку

Радониця

*Допоможіть, люди добрі,новонароджений параліч, люди добрі!Смаглявий юнак сидить, схрестившиатрофовані ноги,і твердить, як заведений:Допоможіть, люди добрі,новонароджений параліч, люди добрі!*Христос Воскрес, Галино Миколаївно!Квола, схожа на птаха, вірніше пташинку,найпевніше – на синичку або горобчика,вона повернулася в 1946 році з Парижана землю батьків.З нею нічого не сталося,як не дивно, чого не можна сказатипро її чоловіка, який невдовзі померпід час короткого проміжкуміж допитами в НКВС.Вона захоплено розповідала мені про те,що на всеношній благословлялине тільки Касперівською, але і Казанською.Пізніше я дізнався від неї,що Казанську ікону, цей Покров землі Руської,як назвав її святийІнокентій Борисов,вкрав, розщепив та спаливякийсь руський мужик,дорогоцінний оклад продав,а гроші пропив.Я ще тоді подумав – добре, що це зробивне юдей, а саме руський, й не дивнощо країна залишилася без Покрову, без захисту.Галина Миколаївна…Вона перша поцілувала менезі словами «Христос Воскрес!»,коли дізналася, що я нарешті прийнявсвяте хрещення.Ми удвох з Жоржем читали над нею псалми вночі,гортаючи сторінки старообрядницької рукописної книгипочатку дев’ятнадцятого сторіччя,чомусь ця деталь нам здавалася важливою.*Допоможіть, люди добрі,новонароджений параліч, люди добрі!*Христос Воскрес, Оленко,моя дорогоцінна навіжена кума.Як-то ти попросила, щоб япроводив тебе пізно ввечері,по дорозі ми щось співали,наскільки пам’ятається – «Дванадцять розбійників».Потім ти запропонувала мені зайти до тебе.І я зайшов до тебе, і увійшов в тебе,і це був страшний гріх – сподобитися куми хрестової,але з іншого боку, якщо згадати Гоголя,«а кому яке діло, що кума з кумом сиділа»,стає не так страшно.І де ті роки? І де наш похресник?Бог простить мені наш гріх,як напевно вже пробачив тобі.Адже це було тільки раз у житті,всього лише раз.

♦ ♦ ♦

Всі вартові заснули на бойовому посту.Земля тряслася, вони не повели й вусом.Два янголи допомогли з гробу вийти Христуі пішли уздовж Єрусалимських вулиць з Ісусом.А вартові все спали – чи сила в хлопців не та?ні поворухнутися, ні підняти повіки.Якась важкість у м’язах. У роті якась в’язка гіркота.А начебто хлопці здорові – не старі й не каліки.А начебто – сильні воїни, озброєні до зубів,шовки, золочені шоломи, бронзові обладунки.Їм ще не доводилось нести варту біля гробів.Здавалося б, легка служба, з мертвим – які стосунки?Кінь на чотирьох та й то спотикається, ось і на них найшло —сон на посту порушення військового статуту.Де тіло стояло – там воно і лягло,й спить, якби випило якусь чарівну отруту.І зміна прийшла намагається їх розбудити,Одного трясуть за груди, другого – пхають.Відвалений камінь від гробу. Як воякам зрозуміти,що Божого Сина тільки для Воскресіння і розпинають?Кажуть, понині сплять і не можуть підняти голів,лише на годину в році переривають тягар летаргіїкрики «Христос воскрес», Великодній спів,в ночі урочисті дзвони Божої літургії.Втім, я не переконаний у правдивості своїх слів.А якщо хто знає точно – нехай розповість, як вміє.