Сини змієногої богині

А здійснювався скіфський обряд побратимства так: у посудину з вином і кров’ю тих, хто давав клятву на вірну дружбу (кров брали з пальця правиці) занурювалася зброя – це міг бути кінчик меча або акінака, стріли чи лезо бойової сокири, наконечник дротика чи списа, після чого два побратими, обнявшись, одночасно пили напій з їхньою кров’ю і побратимство, скріплене в такий спосіб вважалося – і було насправді, – до скону віку міцнішим за родинні зв’язки, адже побратим за побратима, якщо наставала така мить, не вагаючись віддавав життя.

Оскільки ж війни у скіфів відігравали ледь чи не сакральну роль у їхньому житті і над усе шанувалися молодецтво, воїнська звага, хоробрість та самовідданість, то на цьому ґрунті й виник культ бога війни, що його символізував старовинний залізний меч. Цим культом започаткувалися й утвердилися інші звичаї скіфів, що їх ми – з висоти свого віку і своєї моралі, – називаємо жорстокими, а в ті часи, у тих обставинах ми теж діяли б точнісінько так. Себто неодмінно б пили кров першого вбитого у бою ворога, знімали б скальпи з повергнених ворогів – все це не лише зміцнювало відвагу, а й виховувало непримиренність до ворогів і байдужість до власного життя, коли важливішим над усе ставали звага у бою, готовність до самопожертви при захисті товариства, сім’ї, народу, зрештою, рідного краю…

То в чому полягало «велике скіфське лихо»?

Виявляється (це ж треба, га?!.) «християнізація Русі запроваджувалася ГОЛОВНИМ ЧИНОМ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПОЗБАВИТИ НАРОД ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (виділення моє. – В. Ч.).

Ні більше ні менше, надруковано, як кажуть, чорним по білому.

Таке якось прочитав я в одній книзі (власне, брошурці) і був подивований: так ось для чого київський князь Володимир, прозваний пізніше Великим і Рівноапостольним, хрестив Русь у 988 році? Аби від скіфського лиха її позбавити, від їхнього драпіжництва! Лихочинства! Песиголовства! Троглодитства! А я, грішним ділом, був певний (та й досі так вважаю), що християнізація Русі відбулася зовсім не у зв’язку зі скіфами та їхньою безжалісністю, інакше б це його – християнство, як і наших пращурів – тільки б принизило.

Але в чому ж полягало «ВЕЛИКЕ СКІФСЬКЕ ЛИХО», яке, якщо вірити авторові, так нажахало Русь (між іншим, заднім числом!), що вона, бідолашна, змушена була, аби врятуватися, прийняти християнство?

Слава Богу, автор – до речі, кандидат наук (правда, технічних), лауреат Державної премії України з науки і техніки – дає й відповідь: «Так, у скіфів жінка була власністю чоловіка (а в кого вона у ті часи, чи й пізніше, протягом століть і століть не була оною? То що – заради цього довелося на Русі приймати християнство? – В. Ч.), а після його смерті переходила у власність спадкоємця (чи не глобальне зло, аби заради нього доводилося приймати християнство! – В. Ч.); панувала кривава помста за принципом «око за око, зуб за зуб».

І далі:

«Скіф випивав (якщо вже точніше, то не випивав, всю кров неможливо було вицмулити з вен убитого, а лише – робив кілька ковтків. Різниця! – В. Ч.) кров першого вбитого свого ворога, а голови усіх ним вбитих відносив до царя – це було підставою для одержання частки захопленої добичі».

І, нарешті, чи не найголовніше лихо-пеня, те, в чому заднім числом звинувачуються тепер скіфи і від чого, буцімто, рятувалися давні наші пращури русичі, приймаючи християнство:

«Скіфські дівчата не виходили заміж доти, доки не вбивали власноручно трьох ворогів, тому добре володіли зброєю, були хоробрими вершниками» (очевидно, вершницями? – В. Ч.). Але в чому ж тут полягає кримінал скіфських дівчат? В тому, що вони мали вбити бодай трьох ворогів? Але ж з ворогами ні тоді, ні тепер ніхто не панькався і не панькається. (Як любили повторювати в есересерівські часи: якщо ворог не здається, його знищують!) Чи кримінал у тому, що скіфські представниці прекрасної половини роду людського мали бути – і були! – хоробрими? Та ще й вершницями? Що добре володіли зброєю? Так у ті часи без зброї навіть жінка не могла ступити кроку. Згадаймо, як у нас ще не так давно пошановувалися – цілком, між іншим, заслужено! – народні месниці, льотчиці, снайперки тощо!

Так ось. По-перше, християнство на Русі нашій приймалося не заради того, аби «ПОЗБАВИТИ НАРОД (мається на увазі – русичів. – В. Ч.) ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (ми теж уміли бути – і були – жорстокими!) – ні і ні! Це б принизило ту воістину величезну роль, що її відіграло впродовж тисячоліття і нині відіграє християнство у нашому житті, у світі нашому слов’янському, а по-друге, це називається шукати крайніх. Валити з хворої голови на здорову. Скіфи не були ані добрими, ані такими собі бузувірами у нашому, звичайно, розумінні цього терміну (як не були такими вже знавіснілими драпіжниками й харцизяками – вони були дітьми свого часу і діяли так, як їм підказували, у їхньому розумінні і традиціях тих часів, їхні неписані закони, звичаї, обставини тодішнього життя тощо). Тобто скіфи не були жорстокішими за інші народи – ні і ні. Людохватство та харцизяцтво – це такі субстанції, що були властиві в якійсь мірі і скіфам теж, і в повнішій мірі усім тодішнім народам – особливо на Сході, які ми нині називаємо стародавніми. Особливо шкуродерними були ті народи і племена, які стояли на значно нижчих рівнях розвитку, моралі тощо. Та й нинішні народи – в тім числі й християнські, – теж проявляли – і часом ще й нині проявляють, – дерилюдство, у яке століття не заглянь, адже війни між своїми – і між християнами теж – не затихали роками в Європі чи на Сході. (Згадаймо хоча б вісім хрестових походів, що були здійснені на Схід на протязі ХІ – ХІІІ століть, коли збиралося до ста тисяч учасників. Ба навіть діти – 50 тисяч! – вирушили в похід з Європи за закликом католицьких фанатиків із Франції та Німеччини у 1212 році «звільнювати Єрусалим» і майже всі зустріли свій кінець у поході!)

А щодо скіфів, то Русь не могла нести відповідальності за чиєсь ґвалтівництво. Бодай і скіфське. У неї і свого вистачало, і в християнства теж. Та й сам автор заявляє, що «амбіцій між конфесіями і церквами та суперечок за вплив на паству, за власність, ще досить багато, що підриває авторитет релігії серед мас». Правильно, але при чім тут скіфи? У них були свої закони, свої звички, принципи, традиції, своя мораль, нам часом і незрозуміло-незбагненна. Вони убивали, але вбивали стрілами, мечами-кинджалами, зрештою, довбнями, а ми це робимо з дещо більшим розмахом – атомними бомбами, під якими (Нагасакі та Хіросима) – гинуть за раз по сто і більше тисяч. Оце розмах! Та скіфам таке й не снилося! І все це чинять також і віруючі люди – християни і мусульмани (особливо нинішні терористи, поспіль релігійні фанатики!). Не стала Русь святішою після прийняття християнства – на жаль!

Гнобительства й прожерливості було й буде в історії людства, і скіфи тут не виняток. Звинувачуючи їх у живоглотстві (від якої буцімто русичі, якщо вірити цитованому тут автору, рятувалися прийняттям християнства), автор мимохіть сам же й розповідає про ту деспотичність, що чинилася на Русі – вже християнській: княжі чвари-розбрати, коли свої нищили своїх (як той же Юрій Боголюбський, який тричі захоплював Київ і тричі плюндрував його) – то при чім тут скіфи? Кровожерливості й своєї вистачало. Вся Європа минулих століть палала у війнах, що не затихали на її просторах часом і десятиліття поспіль – аж до Другої світової, коли в жертву богові війни було принесено від 20 до 40 (точної цифри досі немає) мільйонів людських життів.

Власне зло та розбрати серед своїх, врешті-решт, і погубили християнську Русь перед навалою татаро-монгольських орд!

А скіфи й справді пили (була така в них дикунська, але це з висоти нашої сьогоднішньої моралі!) звичка – пити кров першого вбитого ворога. І не тому, що степовики були такими вже кровопивцями й пожадливо впивалися зубами в шию поверженого ворога, аби напитися «від пуза» його крові! А тому, що тоді вважалося: якщо ти переміг сильного супротивника, випий трохи його крові – бодай і символічно, – і сила ворога, його спритність і звага передадуться тобі, ти станеш ще сильнішим, ще спритнішим, ще відважнішим! (Гастрономічні смаки тут ні при чім!). В ім’я цього й пили кров – це не вважалося тоді дикунством! Але то був ранній період людства, коли зароджувалася його мораль і цивілізація, а кров людини – що, як відомо, не є водицею, – п’ють і сьогодні. І п’ють її гай-гай які освічені й глибоко цивілізовані – в порівнянні зі скіфами, нецивілізованими і неосвіченими!

А щодо дівчат, то вони й справді не виходили заміж доти, доки не вбивали трьох ворогів (а ворогів у ті часи вистачало!), але не так скіфські мадонни, як сарматські. (Сармати – сусіди й близькі родичі скіфів. Про це я вже якось писав у повісті «Ніч любові на засіяному полі».) Але такі були часи, коли не тільки чоловіки не розлучалися зі зброєю, а й жінки змушені були вчитися нею володіти, вміти постояти за себе чи за своїх дітей…

І голови вбитих – бувало й так, – приносили вождю, аби отримати за них винагороду – здебільшого почесну чашу вина в присутності родаків – це була велика честь, про таких героїв складали пісні, їх прославляли! І тоді це не вважалося варварством і дикунством – не варт нинішні моральні принципи тулити до давніх народів і на цій підставі їх у чомусь звинувачувати!

Що ж до кривавої помсти, то вона – кровна помста – існувала ще в родовому суспільстві – як відплата за вбивство свого. І скіфи тут не були винятком. Та й не могли бути. Зобов’язання переслідувати убивцю і його родичів при потребі було чи не священним – навіть у греків! Тож і переслідували родичів аж до дітей двоюрідних братів! Убивця ніде не міг сховатися, а якщо й ховався так, що його не знаходили, то вбивали його близьких, а кровна помста неодмінно здійснювалася. Ба й сьогодні (Кавказ, хоча б та ж Чечня) існує інститут кровної помсти – то затухаючи в певні періоди, то знову спалахуючи, і викорінити його ще жодній владі не вдавалося. Тож від помсти й сьогодні часто вигибають цілі роди!

Приносили скіфи в жертву своєму кривавому богові війни Аресу людські жертви – полонених. Це було у всіх тодішніх народів і не вважалося аморальним. Та й моральні засади тоді були дещо іншими, принаймні не збігалися з нашими, теперішніми.

І нарешті, останнє: Русь приймала християнство – ще раз нагадаємо – не заради того, аби позбутися чужого лиха, що на той час уже кануло в безвість.

Як відомо, царські скіфи, які вважали себе «найкращими», «власне скіфами», решту племен Скіфії називали «підвладними», своїми «рабами». Але не в прямому значенні, просто племена ті мали щороку сплачувати «справжнім» скіфам данину. Відмова від плати – війна. З усіма наслідками, що звідси випливають: пограбування майна, полон, рабство. Бранців скіфи перетворювали на рабів – як і повсюдно в тодішньому світі (у наш час це – військові полонені). Більшу частину невільників переможці продавали в грецькі колонії на узбережжі Чорного моря і навіть у грецькі метрополії. Рабство, як свідчить історія, у них набуло значного поширення. Рабів використовували на різних роботах: догляд за худобою, в домашньому господарстві та в особистому слугуванні. Рідко у якому скіфському кургані не знаходять рабів у могилах не лише знаті, а й середнього стану, їх клали (попередньо вбивши чи задушивши) у ногах покійника або за стінкою могили без речей, здебільшого у скорченому положенні… А втім, рабство у Скіфії було патріархальним, домашнім і не становило, як в інших, основи виробництва.

Хоча недобрими вони бували не лише до своїх рабів. У повідомленнях Кларха Солійського (ІV ст. до н. е.) є свідчення про зарозумілу деспотичність скіфів до інших народів, зокрема до фракійців: «Вдавшись до розкоші і притому досить сильно… вони дійшли до такого ступеня жорстокості й гордовитості, що в усіх людей, з якими вони вступали у відносини, почали відрізати кінчики носів… А жінки їх татуювали тіла жінок фракійців, які жили навкруг них на захід і північ… Над усіма вони панували так пиховито, що рабське служіння в них, ні для кого не безслізне, перенесло і в покоління вираз «від скіфів», яким воно було».

Але війна є війна, не тільки скіфи перемагали супротивників, захоплювали їх у полон і перетворювали на рабів, а й самі скіфи часом програвали битви, а, програвши, опинялися – якщо були живими – в полоні.

І самі ставали рабами.

І тоді вихід був один – викуп. Прадавній звичай багатьох народів. У скіфів паролем при викупі було іранське слово «зірін» – золото. Мірилом багатства у скіфів з давніх часів (і особливо після їхніх передньоазіатських походів) було золото, золоті прикраси, оздоблення зброї та збруї коней, золоті чаші й різне начиння. (Ось майновий ценз одного із знатних тубільців з Боспору: десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів та багато табунів коней, стад великої рогатої худоби й отар овець. Але золото – на першому місці.)

У бідних не було золота, і вони не могли викупитися з неволі до кінця своїх днів. Можні та багаті викуплялися за торбу золота і поверталися додому…

Про що кричать глиняні таблички

А затіяв я мову-розмову не для того, аби з кимось полемізувати і тим більше захищати скіфів від звинувачень в людохватстві, ні… І ось чому. По-перше, скіфи таки були нещадимими (в крайньому разі, не відзначалися лагідністю та милосердям до ворогів чи рабів), тут, як кажуть, ні відняти, ні додати. (Втім, їхня жорстокість, це з нашої точки зору й моралі жорстокість, у їхньому розумінні це була молодецька звага.) А по-друге, вони не потребують захисту… Тим більше у ті часи – як і раніше чи пізніше – всі народи і племена були деспотичними, і гнобительство у них було нормою. Особливо на Сході, в Азії, де жорстокість просто не знала аніяких меж.

Хоча б у тій же Ассирії, стародавній рабовласницькій державі, що існувала на півночі Месопотамії і яку ходили воювати скіфи.

Збереглися барельєфи, на яких зображено, як іде підрахунок відрубаних голів. Текст від імені ассирійського царя Тиглатпаласара Першого гласить:

«Як буря, кинувсь я на ворогів. Я наповнив їхніми трупами гірські яри. Я відрізав їм голови. Я руйнував стіни їхніх міст. Я захоплював рабів, майно, нелічені скарби… Міста їхні я віддавав полум’ю, я їх руйнував, я обернув їх на купи руїн…» І таких текстів на глиняних табличках збереглося сотні й сотні.

Все це було тоді нормою. Правилами – даруйте за парадокс – хорошого тону, зразком, яким треба бути завойовником.

І – відрубані голови, голови, голови… Довговолосі, бородаті.

Писець акуратно й діловито підраховує і записує їх, щоб потім повідомити цареві хто з його підданих і скільки відрубав голів і, отже, скількох переміг ворогів. А тому такого треба нагородити. Все буденно, узвичаєно…

Ось на іншому барельєфі конають полоняники, рядами посаджені на гострі палі…

Ось ще на одному – барельєф, як відомо, кам’яний – вічний документ: ассирійський цар Саргон гостряком списа власноручно виколює полоняникам, які стоять перед ним на колінах, очі – теж звична тоді справа!

Ось ассирійці, поприв’язувавши за руки й ноги розпластаних на землі бранців, живцем здирають з них шкіру – спокійно-діловито… Буденна робота.

Ось у камені навічно закарбовані хвастощі царя Ашурбаніпала:

«…Ніби натиск лютої бурі, я покорив країну Елама в цілому. Я відрубував голови, відрубав голову Теумману, їхньому гордовитому цареві. Без числа я переміг його воїнів, їхніми трупами я наповнив околиці Суз: наче тернинами чи чортополохом (будяками), їхню кров я спустив у річку Євлей і обагрив її води, ніби червону вовну…»

«Я увійшов у це місто і перерізав його мешканців, як ягнят…» – це про такі ж «подвиги» з іншого кам’яного документа. І таких табличок з подібними клинописними письменами тисячі! Бо й «подвигів» тоді таких було тисячі й тисячі!

В Ассирії рабам часто виколювали очі, щоб позбавити їх можливості втекти. А для сліпих у царських та храмових господарствах завжди знаходилася робота – наприклад, молоти зерно на ручних жорнах. Тому руки рабам ніколи не калічили – руки в раба мали бути цілими і неушкодженими, Бранець мав робити до останнього подиху.[27] Людей тоді цінували менше як худобу. Домашніх тварин берегли, старалися не переобтяжувати тюками й паками в’ючну худобу, раби ж мали працювати до повного виснаження. Смерть раба – менша втрата, як вола чи корови. Та й безперервні війни безперервно поповнювали людськими ресурсами ті чи ті держави, на місце одного загиблого раба приганяли десятки й сотні нових… Рабами ставали й свої, відносно вільні громадяни. Ось із цього приводу документ на глиняній табличці:

«Сина Сін-нурі, по імені Залілум, Бальмунамхе купив у його матері Сін-нурі. В якості його повної ціни він відважив їй 11 шекелів срібла (на той час приблизно ціна віслюка). Вона поклялася своїм царем перед ювеліром Ібі-ілабратом, перед птахоловом Сін-гамілом, перед Енліль-шемі, перед Сін-ерібом, перед Аху-вакаром, перед Ау-ніншубурка, перед Іліма-ахі в тому, що в майбутньому не пред’являтиме претензій».

Мати продала у вічне рабство сина, і свідки, шановані городяни міста Насарума, своїми печатками скріпили цю угоду. Все по закону.

Не були винятком і скіфи і деяких рабів своїх, аби ті не тікали, теж осліпляли. У відкритому степу та ще в умовах кочового побуту трудно було утримувати рабів, вони могли легко накивати п’ятами, а сліпі – куди поткнуться?

І голови після битви, якщо вона закінчувалася для них перемогою, скіфи відрубували і приносили їх потім вождям як наочний доказ своєї відваги та хоробрості. І вождь тим воїнам, у яких виявлялося найбільше відтятих голів, власноручно на всезагальному святі в присутності народу підносив почесну чашу вина. І такий воїн ставав знаменитим, його шанували, ним гордилися, про нього передавали билиці й легенди. Чи складали пісні. Як вже в наші дні славили тих, хто в роки Другої світової війни більше вбив ворогів – наприклад, снайперів. Чи льотчиків, які найбільше збили літаків противника і мали на фюзеляжах про те відповідну кількість зірочок.

Проте людей на палі, як то чинили ассирійці, скіфи ніколи не наштрикували (в умовах кочового життя це марудна справа – морочитися з палями), але до такого способу чи не найжорстокіших катувань у всі часи охоче вдавалися в багатьох країнах. Згадаймо хоча б Османську імперію, в її столиці Цареграді охоче садовили на палю українців, які протидіяли турецьким чи татарським людоловам. Чи вішали за ребро на гак, згадаймо, як таким робом на багатоденні муки нелюдські почепили Байду в Цареграді на риночку…

Поляки, наприклад, любили садовити на палі (що було, те було) українських козаків, повстанських ватажків, які боролися з панством за волю і кращу долю – це в Речі Посполитій був улюблений вид мученицької страти. Проштрикнутих гостряком через анальний отвір ледь чи не до шиї нещасних піднімали на стовпі, і вони по кілька днів конали під палючим сонцем у нелюдських муках, і це було не так вже й давно – якихось триста років тому.

Чи, скажімо, в Росії любили колесувати, четвертувати живих, коли спершу відтинали жертвам руки-ноги (хоча б тому ж Пугачову), а вже потім, як милість превелику, і голову; заливали приреченим у горло чи вуха розплавлений свинець, варили їх живцем у казанах з киплячим вином (предотепно!), водою чи смолою. (Виходить, що недарма колись поет О. Блок писав: «Да, азиаты мы…» Щоправда, далі уточнював, хто ж вони є: «…да, скифы мы, с раскосыми и жадными очами…»; скіфи якраз і не вдавалися до таких звірств, та ще у вседержавному масштабі, як то робили в Московії, перетворюючи такі видовиська на масові шоу – це наклеп на синів змієногої богині!). Пізніше в Росії засуджених забивали насмерть шомполами, проганяючи їх крізь стрій солдатів, чи шпіцрутенами, топили в річках (зокрема в Москві, у Неглинній) з каменем на грудях і чинили ще багато мученицьких і по-садистському вигадливих страт…

В Європі любили спалювати живцем на багаттях і влаштовували на площах міст грандіозні видовиська, десятками тисяч спалюючи безневинних жінок, звинувачених в чарівництві чи й політичних супротивників – скіфи до такого зарізяцтва, сатанізму й шкуродерства не мали ніякого відношення. Їм, неписьменним, було далеко до «просвещенной» Європи! Таких витончених тортур вони не знали, а тому на практиці їх і не застосовували.

До всього ж лютість скіфів, у якій їх звинувачують в основному грецькі джерела, не підтверджується археологічними чи якимись іншими джерелами – крім, звичайно, варварських звичаїв при похованні царів, коли вони умертвляли і клали з владикою часто жону його, слуг, конюхів, не кажучи вже про рабів. (Та й коней на той світ забирали з собою часом і цілими табунцями по десять-п’ятнадцять і більше голів!) Усі звинувачення їх у жорстокості йдуть від давніх греків і, зокрема, від «батька історії» (виявляється, й «батько» не завжди був об’єктивним!), який у четвертій книзі своєї «Історії в дев’яти книгах» під назвою «Мельпомена» зазначає, що т. зв. царські скіфи, «найхоробріші, найчисленніші; вони вважають інших скіфів своїми рабами». І згадує скіфів-орачів, але останні ніколи не були рабами в скіфських владик, а тільки змушені були платити їм данину, як і інші племена, з яких тоді й складалося об’єднання під назвою Велика Скіфія. І додає, що скіфи осліплюють «УСІХ (виділення моє. – В. Ч.) полонених», що є явним перебільшенням. Щоб осліплювали всіх полонених, такого щось ми не чули. Хоча, звичайно, якась їхня частина, значно менша, і позбавлялась очей (лише ті, які залишалися для себе, аби не розбігалися в степу), переважна ж більшість тих, які відправлялися на продаж, не осліплювалась і взагалі не калічилась, бо кому потрібні каліки. Та й коштували б такі значно дешевше.

«А воєнні звичаї у них такі, – далі свідчить Геродот. – Коли скіф убиває першого мужа, то п’є (трохи) його крові. (Як бачимо, «трохи», а не, наприклад, всю кров. – В. Ч.) Голови вбитих несе цареві; бо тільки той, хто принесе голову, бере участь у розподілі здобичі (чи не в ассирійців, з якими вони воювали в Передній Азії, перейняли скіфи цей звичай. – В. Ч.); якщо ж не принесе, то ні. З голови ворога скіф здирає шкіру в такий спосіб. Обкроює голову довкруг коло вух і витрушує її, а потому вишкрібає м’ясо волячим ребром і мне шкуру руками. (Така деталізація переконливо свідчить, що Геродот тут користувався достовірними розповідями степовиків під час своїх відвідин Ольвії. – В. Ч.) Вичинивши, вживає ту шкіру, як хустку. Він прив’язує її до вуздечки того коня, на якому їздить, і пишається тим. Той, хто має більше таких хусток, вважається найхоробрішим. Багато хто ще й одяг шиє з тих шкурок, зшивають їх, як баранячі (??? – В. Ч.). Багато їх іще здирають з побитих ворогів разом з нігтями шкіру з правих рук (у ворожій правиці сила. – В. Ч.) і роблять собі покривала до сагайдаків. А людська шкіра міцна і блискуча; вона найбіліша з усіх шкір. Багато їх (скіфів) обдирають всю шкіру з людей (слід пам’ятати, що все це робилося вже після того, як ворог був мертвим. – В. Ч.), напинають її на дерев’яну ляльку й возять (із собою) на конях.

А з головами – не всіма, лише найбільших ворогів, – чинять так. Обрізують усе, що вище брів, і вичищають. Якщо це бідний чоловік, то обтягує волячою шкірою й так користується (сира шкіра, висихаючи, щільно облягає череп. – В. Ч.), як посудиною для пиття. Так чинять із черепами своїх домашніх, якщо з ними полаються і коли перед судом царя їх переможуть (в герці. – В. Ч.). А як прийдуть до такого гості, він виносить ті голови й розказує, що це, мовляв, були його свояки, що з ним посварилися, і він їх побив. Це вважається мужнім вчинком.

Раз на рік кожний правитель у своїй окрузі готує посуд для змішування вина, і його п’ють (на бенкеті) ті скіфи, що вбили ворога (в бою); хто ж не вбив (жодного) ворога, не п’є того вина й сидить збоку без почесті. Це найбільша ганьба в них. А хто вбив дуже багато ворогів (для цього й потрібно підраховувати відтяті в убитих ворогів голови. – В. Ч.), дістає дві чаші й п’є з обох них разом».[28]

І все ж зазначав якось один журналіст у своїй розповіді про археологів, які розкопували скіфську могилу: «…описаний… справедливий портрет скіфів аніскільки не принижує їх історичного значення, особливо для нас, східних слов’ян. І навіть, навпаки, свідчення їхнього життя і діяльності, що їх старанно досліджують археологи, є нашим національним набутком».

…А ще кожен скіф підперізувався шкіряним поясом (часто з бичачої шкіри, яку непросто було взяти стрілою чи й навіть дротиком, оковувався ще й металом чи прикрашався бляшками або іншими якимись залізними пластинками), на ньому підвішував сагайдак з лівого боку і кинджал (акінак) з правого. Там часто висіла й чаша для пиття. Зброя в степовика, який себе поважав, незмінно прикрашувалася металевими бляшками, у заможних – срібними чи золотими. Взагалі скіф міг бути й геть задрипаним, але зброя його неодмінно мала сяяти бодай сріблом, бо інакше і скіф не був би скіфом!