Старший боярин (збірник)

– Ну, а в Винниченка, на ваш погляд, єсть хист? Бо бувають речі, за які людей цінують і тоді, коли вони не вміють чаювати.

– О, Винниченко великий хист. Особливо в малих оповіданнях, де мова стисла і персонажі як живі. Хоч, правду кажучи, я страшно реготав, дивлячись на «Молоду кров». І кажу, що такими оповіданнями, як «Тюремна Шехерезада», «Зіна», «Маленька рисочка», «Боротьба», «Чекання» і «Купля» та іншими подібними він дорівнює до найкращих творів Джека Лондона![47]

– Еге ж, він великий митець, – згодився отець Дмитро, – але стоїть на хибному шляху. Він пішов за загальною європейською модою, що має тенденцію до зміни цілосвітніх порядків, яка для своєї мети обрала найрухливішу частину людей: міську голоту і міське робітництво, присмикуючи сюди теж, але вже як додаткову силу, і селянську нужду. Таким чином, Винниченко відгородив себе від монолітної, багатомільйонової і рідної дрібновласницької стихії, яку трудно зачепити якимись агітаціями, скерованими до зміни нелюбих політичних порядків. Пішов за цією модою і став похожий на ту бабу, якій приспішило топити в печі, а готових дров у хаті немає. І вона вискочила з сокирою надвір, а перед нею стоїть дуб. Вона його сокирою цюк раз, цюк два. Не рубається. Глянула вгору: велетенське дерево! І каже: «Не годиться на паливо…» І побігла у вишник і за півгодини нарубала тоненьких вишеньок, які годяться і на підпал, і нашвидку протопити. Тільки що ця баба все ж таки розумніша від Винниченка, бо якби її спитали: «Ну, коли дуб не годящий у піч, то, може, таки навіщось придатний?»– то вона б сказала: «Ото, ще й як!» А якби Винниченка спитали: «Чи українська селянська стихія на щось годиться?» – то він би сказав: «Ні, не годиться ні на що, бо раз у раз працює і раз у раз їсть і має завжди повний шлунок вареників і ковбас і не схоче слухати промов, скерованих до руйнації власного добробуту…» А якби він був удумливіший, то й не сходив би на чужі манівці, а помагав би своєю творчістю зміцнюватися селянству морально і духовно, незалежно від сусідства загребущого та від лукавства їх сичущого.

І кашлянув Гордій, почувши у панотцевих словах правду, яку заперечити не можна, але яка його власної правди в душі не затемнила, а, навпаки, зробила її милішою і більше вартої уваги і жалю, як і сама хлопцева доля, захитана останніми днями. Кашлянув, подивився навкруги і зрозумів, що трапиться щось несподіване для всіх і для нього. І трапиться таке, якого вже обминути ніяк не можна і яке кине все його почуттєве життя з найвищої точки небезпеки на найнижчу скелю, підсунуту колишніми обставинами побуту та виховання. Кашлянув і почав говорити схвильовано і трохи залякуючись:

– Еге ж! Винниченко великий хист, і в семінарії я був найбільший і найщиріший його прихильник і читач. І справді, без дозволу директора і законовчителя отця Пелгусія Перепічки я їздив у Київ, аби тільки побачити п'єсу «Молода кров». Але Винниченко для мене має значення не тільки як художник слова. Він з кожного твору виступає ще як соціял-демократ, який говорить моїй свідомості, що треба конче спілкуватися з міським українським робочим людом і відняти у поміщиків землю для незаможного українського селянства. А на Україні, ми знаємо, все поміщицтво чужонаціональне. Тому горожанської війни не буде, а буде національна навіть у спрямуванні на відняття дібр у можновладців. Про що потурбуються і партійні товариші, і такі, як я, прихильники рідної культури.

І тут він, задиханий і почервонілий, глянув на Проня. А той, неначе цього й ждав, швидко вийняв з кишені револьвер і, поклавши перед собою на стіл, так, що аж забряжчав увесь посуд, з притиском, сповненим непохитного переконання, виголосив:

– Ви як ішли через двір у цю оселю, то, певно, бачили чорного коня, прив'язаного до ліхтарного стовпа? Він похожий на Маркуриного Ремеза. А тепер дивітеся, прихильниче української культури, на цю блискучу цяцьку, що я ось витяг із кишені і поклав перед собою. Зараз вона промовляє так, як звичайні ілюстрації, тому нехай мої слова будуть пояснювальним текстом до них. Чорного коня я собі купив у Телепені минулої неділі на те, аби їздити у своїм господарстві і до тих селян, у яких і досі не втих розголос про Маркуру. Аби їздити і нагадувати мужикам, що мають у мені такого добродія, якого вони убили колись. А цей револьвер на те вам показує, щоб ви бачили, що є ще поміщики, хоч і з місцевих громадян, але інтереси яких однакові з поміщиками всієї Росії. І що у вашу Україну, коли вона простягне руки по мою землю, я стрілятиму, як у дику свиню!

Лундик прохрипів:

– То вам і доля випаде така, як кацапським[48] можновладцям!

– Помиляєтеся ви разом з панотцем Дмитром. А втім, шановний господар на початку своєї священичеської діяльності справді був небезпечний існуючому ладові. А тепер уже все гаразд. Ви вибачайте, отче Дмитре, за одвертість.

Отець Діяковський, нічого не сказавши, тремтячою рукою тільки підняв до уст чайник з горілкою, а Пронь розходжувався:

– Пуришкевич, Савенко, Марков, князь Мещерський, графи Бобринський і Столипін на останній Сесії державної Думи домоглися закону, який вже не буде ставитися до українського питання, неначе селянська дівка в коровні до поповича[49]. Цей закон засуне і підступні стежки із заходу «пруссакам», мазепинству галичан. А без їх що ви зробите? Нічого. А селяни соціалістів ненавидять, бо інстинктом почувають, що вони підкопуються під їх старосвітське щастя. І кожний учень вищої чи середньої школи у них носить назву соціаліста. Ви чули, що минулого року експропріатори[50] ограбували телепинський завод. А минулої неділі проходили через село два студенти. Один з Ніжинського інституту, здається, син ташлицького попа, а другий з Дерпського ліцею, брат носачівського лісничого. І ось наш п'яний селянин Гнатко Щенюк, їх побачивши на канаві сидьма під селом, побіг на вигін і став кричати через церковну ограду до дзвонаря: «Дзвони, Микито! Соціалісти прийшли село підпалювати. Вони грабують заводи, щоб селяни не їли цукру!.. Дзвони!.. Бо пани мають цукерки, халву і родзинки. То щоб ми рота не роззявляли на їх ласощі, вони роблять нам цукор, а соціалісти хотять, щоб ми їли тільки печені буряки. Дзвони, Микито, бо он вони сидять і хотять підпалити село і хотять пустити нас у старці». Микита схопився, ніби опарений, і почав дзвонити на ґвалт. Позбігалися селяни і були б повбивали їх, та нагодився я і оборонив. Як бачите, хліборобську стихію трудно потягти за соціалістами, як зазначив ще шановний пан господар. Тому нехай цей випадок буде вам пересторогою: як тільки схочете в нас відібрати землю, то так дамо вам, що ви й зуби визбираєте!

І, ніби мандрівник, зв'язаний харцизами[51] на глухім шляху, дивиться на ніж, яким уже зарізали батька і матір і який лаштують всадити і в його горлянку, з таким почуттям дивився Гордій на Проневу ліву скивицю, яка, коли він говорив, була найчервонішим місцем на всім обличчі. І не встиг розмовник перевести дух після говоріння, як Лундик, справді блідий, аж жовтий, поглянувши на образ св. Миколая, швидко схопився і, підскочивши до опонента, учистив з усієї руки у те місце, що притягало зір, і вигукнув:

– Ось як дискутують з сердегівськими аріями!

Пронь від удару упав зі стільця, який з гуркотом відлетів до стіни, але Гордій вже на зваленого не дивився, а підіймав допитливо несамовитий погляд на панотця, до краю здивованого. І почув страшний своїм звучанням голос:

– Навколішки, собача душе!

І глянув Гордій на Проня знов, аж він уже стоїть, а з лівого ока течуть сльози у два струмки по щоці, і в правій руці тремтить револьвер, справлений йому в обличчя. І мить за миттю чорна голова кричить:

– Навколішки, навколішки, собача душе!

І що сподіялося в розбурханій семінаристській душі, але він, преспокійно повернувшися спиною до небезпеки, став повільно йти до кухонних дверей. І на єдину тільки мить йому забажалося плигнути через стіл, одіпхнути панотця, вискочити у вікно і бігти через яр додому тим самим напрямком, яким він уже йшов з першої зустрічі з панною Варкою. Але переміг темний людський інстинкт, який знав, що стояння тут перед револьвером чи вклякання навколішки з переляку або втікання принесло б раптову смерть. Цьому темному почуттю допомогла і панна Варка, підскочивши до Проня з криком:

– Не стріляйте!

І вдарила по озброєній руці.

Револьвер стрельнув і поцілив в синю вазу, яка брязнула друзками. І застукотіли жовті коржики, розкочуючися по столі і гупаючи на підлогу разом з дзенькотом шкла. Гордій опинився в кухні. А отець Дмитро, тримаючи в правій руці чайник з горілкою, підійшов до Проня, який схвильовано ховав у кишеню зброю, заговорив:

– Будь ласка, шановний пане, цього тижня не турбуйтеся робити до нас візиту, бо панна Варка Дмитровна поїде до своєї родички в Полтаву!

А Пронь, повернувшися до панни, спитався:

– А ви що скажете?

Вона на нього подивилася і сказала:

– Нічого.

І вийшла швидко у свою кімнату, і чути було, як ізсередини заперлася. А Пронь вигукнув:

– Виходить, що чорта не прохай, він сам прийде. До побачення!

І, гупаючи підборами чобіт, вийшов із столової. Отець підійшов до дверей доччиної кімнати і постукав. Але звідти почулися слова, здавлені риданням:

– Татусю, зараз не йдіть!

Батько відповів:

– Добре, дитино.

І, обернувшися, почав дивитися по кімнаті і нарешті гукнув у розчинені двері кухні:

– Дунько, йди прибери!

І сам пішов до себе в кабінет. Увійшла наймичка й стала роздивлятися по кімнаті.

Розділ восьмий

Ідучи додому, Гордій переходив кладку над Тясмином і побачив у воді, що на голові немає семінарського картуза. І аж зупинився від тієї несподіванки. А потім, махнувши зневажливо рукою, попростував до тітки. Двір був зачинений, хоч у йому й почувалася якась безладь через те, що корови були не в хліві, а в дворі: одна лежала у затінку під клунею і ремиґала, а друга коло криниці паслася у шпориші. Ще тітка ніколи не кидала скотини на таке призволяще навіть і в дворі. Сінешні двері стояли навстяж. А з сіней йому назустріч вилетіло, кудкудакаючи, з півдесятка курей, і полетіли до сажа, звідки було чути крик поросяти. Це все разом викликало Гордієву увагу. І він, уже поспішаючися, відчинив у хату двері, не гадаючи про те, що могли наробити в сінях кури. У хаті тітка Горпина лежала на полу. А глянувши на Гордія, який, переступивши поріг, допитливо дивився, підвелася і сіла. Вона була заплакана і поглянула на нього з якогось глибокого куточка душі… «Чого це ви плачете?» – спитався тривожно хлопець. «Не плачу, а плакала… Добре, що ти там не барився. Дай, будь ласка, поросятам, а потім трохи попаси корови. Бо зі мною щось непевне діється…» – заговорила тітка. «Люба тітусю! Я прийшов з тим, щоб зараз же, негайно переодягтися у свіжі сорочки та йти у Пастерське до свого товариша Олекси Губрія, він там завідувачем двокласової земської школи. Я хочу в нього влаштуватися на учителювання…» – одповів, ніяковіючи, небіж. «А хіба батюшка нічого не поможе? Чи це, може, він тебе туди справляє?» «А ви знаєте, тітусю, він якийсь великий та розумний, Дмитро Миколайович, – замість відповіді проговорив небіж. – Такий він, тітко, якими можуть бути тільки дуже вдумливі учителі або письменники». – «Що? У його вже зовсім зашпори одійшли? Ну, слава Богу, бо шкода було і його, і його дочки. Та й доброї його священичої слави. Слава Богу. Дуже добре. Ну, коли таке, то роби вже, що тобі зараз у потребі, а я й сама якось дочовпаю з хазяйством до вечора. Сорочки твої я ще не встигла попрати, але в коморі, у старій скрині, лежать ось уже Бог його знає скільки років чисті дядькові сорочки. Вибери, які тобі зручнішатимуть, і надінь цього разу. А прийдеш, будуть і твої готові. Ти ж там більше тижня не гаятимешся?»

Тітка Горпина полегшено закінчила свою мову, неначе вона зробила зі слів Гордієвих висновок, що хлопцева справа має рух від самого попа, якого слава ніби трохи й занепала, але останніх часів парафіяни стали знов хвалити. Та так чи інакше він все ж таки піп і між тими панами, що можуть дати Гордієві посаду, все ж таки має голос. Гордій відповів:

– Ні, більше тижня я не буду!

І пішов у комору, несучи думку про те, що тітка не робить належних висновків. А коли увійшов назад переодягнений, то застав її сидьма в такій вистаті, в якій і була. І він, догадуючися про якусь тяжку турботу тітчину, заговорив співчутливо:

– Тітусю, не журіться: я стану за вчителя і вас до себе візьму. А зараз ви вже вибачайте, я не знаю, де сало. Візьму в дорогу.

Тітка встала помаленьку і, тяжко зітхнувши, підійшла до мисника, взяла там шматочок сала і, даючи небожеві, говорила:

– Е, що там казати!.. Спочатку сам собі дай раду, а там буде видко. Сьогодні я не довго й пасла. І коли гнала з пасовища, то бачила, як ти йшов до батюшки. Так мені було важко, так важко. Чи я занедужаю, чи, може, що станеться? Бо, пасучи, я задрімала на Малосмілянськім рові. І приснилося мені таке, що й цур йому! А ти не дуже квапся. До вечора ще далеко. Хоч і як, а зайдеш до Пастирського завидна. І немає мені кому розказати того, що наснилося. І ти вже не май гніву на мене, стару. І вислухай, та тоді вже й підеш з Богом. Та й оглядайся серцем на подвір'я твоєї тітки. Вона до тебе ставиться не гірше від рідної матері. І не барися, бо я думатиму, що хто його знає, що з тобою сталося в дорозі.

– А що ж вам, тіточко, приснилося?

– Ніби я розпалила піч і відтулила каглу, і дим рушив іти не в вивід, а в вікно, оце, що проти печі. І в йому немає ні шибок з рамами, ні луток. І в цю діру так тобі дим валує надвір і лягає влад на цю стежку, що йде до берега. Лягає влад і котить великими клубками згори до Тясмину. А від річки, трохи під наш косогір, лежить Маркура Пупань, черевом до землі, і дме на дим той, що до його сповзає згори. Дим від його дуття плине смугами до садків, покриваючи і річку, і луки. І, щойно торкнеться якогось дерева, воно зараз же спалахує високим та стрімким полум'ям. А з полум'я вилітає чорний крилатий крук і летить до Прикупової могили і там на неї сідає, а Маркура вигукує: «Оце такі будуть чорні й ягоди цього літа». І так у березі ставало повно диму, і всі дерева горіли. І ввесь верх Прикупової могили був чорний. Нарешті Маркура схопився та як свисне! І зараз же ввесь чорний верх могили відділився і став летіти до його. А могила лишилась на тім самім місці чиста. Коли придивлюся, аж то летить, повставши з вороння, вороний його кінь Ремез. Прилетів і став перед Пупанем. І вискочив він на коня та як прискочить до мене. А я стояла за причілковим тином коло хати, та як прискочить, та як ухопить мене за руку, та так ниць і положив на сідло, як і перший раз, кажучи: «Огій, молодице, тоді я тобі нічого не зробив, то тепер доведу краю!» І я перелякана прокинулася і зараз ніяк не можу заспокоїтися. То ти вже, дитино, іди і не барися, бо це сон поганий. Він може віщувати якісь події і для нашого двору недобрі. Треба конче висвятити цього тижня подвір'я, щоб потім не стало запізно.

І те, що він нічого не говорив тітці про пригоду, і те, що він про неї вже не скаже, робило йому з тітки людину хвору на сліпоту та ще й довірливу, яку глупої та невидної ночі він потрапив вивести весною на Тясмин тоді, коли рушила перша крига. І там, поставивши її на велику крижину, сказав: «Як стукне під вами крижина об щось, тоді сходьте». І добре, як стукне вона об берег. А як це трапиться при зустрічі з іншою крижиною серед річки? Що тоді буде глупої та невидної ночі з людиною, довірливою ще й хворою на сліпоту? І те, що у йому сиділа ще й тривога про себе, яка не говорила ясно чого, але говорила настирливо, що треба спішити. І він її не міг не слухати і поспішав, кидаючи саму тітку дома, давнім лихом злякану. Все це робило з Гордія самому собі такого жалюгідного, неначе школяра забріханого і перед учителями, і перед батьками. А що найголовніше, то це те, що він добре знав, що всі ці настрої його покинуть тоді, коли перед ним розкинуться степові простори і своїми межами і стежками покажуть напрямок до тієї мети, до якої він себе сьогодні взагалі скерував. І Гордій підійшов до тітки, і взяв її зморщену і шорстку від праці, але теплу руку. Взяв, щоб на прощання поцілувати. І враз сльози йому здавили горло і покотилися з очей на шкарубку, маленьку, спрацьовану руку. І чи тому, що тітка відчула те, чи тому, що це було прощання, вона заплакала і говорила, цілуючи його в голову: «Не забудь нічого потрібного. Візьми он ту палицю в кочергах, бо може трапитися у полі погана собака. І нехай несподіванка, що завжди виникає при сподіваному, стане тобі чи в дорозі, чи після дороги початком доброї долі». А коли він був на перелазі і оглянувся, то тітка Горпина стояла на сінешнім порозі і хрестила його на відході. Він був у тім костюмі, в якім ходив до попа. Тільки замість картуза на голові мав чорну смушеву шапку. І в правій руці був костур, взятий з кочерг, а під лівою пахвою вузол з хлібом та салом. І, коли вже зайшов за клуню, тітка почала вгонити корови в повітку. А потім унесла їм торішнього сіна з клуні і, розвівши водою яшного борошна, полила ним сіно. А давши їсти поросятам, пішла в хату, замкнувши за собою на клямку і сінешні двері, і хатні. І стала серед хати перед іконами навколішки молитися. І час ішов, і нікому було його спостерігати, і вже сонце було спущене на Рохмистрівські поля, і над ним небеса піднімали червону розпечену пащеку заходу, в яку воно через кілька хвилин мало зсунутися з потемнілої землі. І тітка Горпина, молячися, повернула голову до вікна і побачила надворі вечір і дві тополі, між якими чорніли ворота її двору з двома страшно червоно освітленими верхами. І нагадали вони їй ті дерева, що приснилися сьогодні в полі, які горіли від Пупаневого дмухання. І впала тітка Горпина ниць, і зашептала: «Господи милосердний, не постав мені гріхом перед душею те, що і я перебувала так, як і всі люди світову річ, молодість. І будь Гордієві в дорозі і верстовим стовпом, і ясною стежкою; а між людьми на бесіді, коли потрібно, будь розумною мовою і розумним місцем для зупинки останнього слова розмови. А коли ти йому пошлеш щастя чи у полі, чи в ласкавім домі мудрої родини, то нехай він ним не цяцькається, як молода хазяйка новим горшком, в який коли треба, коли й не треба наливає варива, аби тільки частіше бачити перед собою». І від заходящого сонця падала на ікону Божої Матері крізь вікно світла та вузенька смуга, неначе тепло дожитого почуття, яким світить старе серце з останнього передсмертного слова, І хоч у лампадці була олива, але вона не горіла, і там було темно. І хоч стара жінка була ще жива і серце билося у простягненої ниць, але вже жодного слова не виривалося в неї з уст, і вона лежала у вечірній тьмі, зачарованій мовчанням. Аж ось вона в тривозі ворухнулася і притулила праве вухо до землі. Послухавши хвилину, підвелася на руки і знов слухала. І затупало до хати кінською ходою, і вона схопилась і побачила на чорному коні вершника, що їхав від клуні до вікна, і гукнула: «Ти таки приїхав. Але тобі не поведеться діп'яти свого. Ти мені мертвий не такий страшний, як був за життя». І вхопила ослін, що стояв під стіною, накритий килимком від одного вікна аж до другого, і відсунула його від стіни; і вхопила два рогачі і поклала їх навхрест на ослоні перед одним вікном, а потім вхопила чаплію[52] і рогач і поклала навхрест на ослоні перед другим вікном; і взяла з шийки качалку і копистку[53] і швидко поклала навхрест на столі перед причілковим вікном…

А вершник знадвору гукав: «Чи дома, бабо, твій небіж? Як дома, то нехай виходить сюди. А коли скажеш, що немає, то відчиняй двері: я ввійду і подивлюся в хаті. Чи не сховався десь під полом у твою спідницю?» А тітка Горпина провадила своє: «Кажи, кажи, нечиста пекельна душе, що хочеш, а я знаю, хто ти. Ти обіясник[54]. У тебе он і спини немає, а замість неї корито. І ти не ввійдеш до мене в хату!» І почала від причілкового вікна аж до придверного хрестити стіни і говорити закляття: «Щоб тобі кожне вікно стало Божим порогом у мою оселю… І щоб ти взявся пекельним димом увесь і зник у безвісті, як щойно переступиш якусь лутку і торкнешся святого хреста з рогачів!»

А знадвору вершник люттю лютився і гукав: «Не верзи, стара собако, чорти батька зна чого, а відчиняй двері або говори по-доброму, де твій небіж, бо я знайду стежку добратися до тебе!»

І зупинилася стара жінка посеред хати, і глянула кругом себе, а потім, перехрестившись, вхопила кочергу і макогін і поклала навхрест перед порогом. І вхопила у підпіччі з макітри дві ложки і поклала навхрест на припічку під каглою, приказуючи: «Господи, я знаю, що твій хрест чудодійний і всемогутній, коли його християнська душа візьме собі у захист, хоч би він був навіть з попелу, яким грішники у пеклі дихають замість повітря. Знаю і благаю, охорони мою душу від геєнського гостя і не дай умерти без сповіді і без святого причастя!»

І вершник вдарив коня, і прискочив ним під саме вікно, і посунув ногою в рами. Так і посипалося скло і в хату, і на призьбу. А стара жінка крикнула не своїм гласом: «Гордію!»– і впала на землю крижем[55], і в цьому крикові стороння людина почула б і розпач самотньої та загнаної душі на безпуть, і ту думку, яка збагнула в останню життєву мить те, що справді з нею сподіялося, але чого не знатиме ніхто довіку. І ввійшла у хату невидимими стежками тиша, і придавила долі жінку, лаву, піл, рогачі і скриню, неначе морська глибочінь ті кораблі, що колись осіли на невідоме дно океану. А те живе, що лишилося непридавлене тишею, десь у кутку догризав шашіль. Його було чути не тільки всіма просторами хати, а, мабуть, і нічною далиною села: бо аж на Натягайлівці вила собака, зачаровуючи моторошністю всі нічні речі і присмоктуючи нею у тітчинім Горпининім подвір'ї до землі копита живих коней. І свиснув вершник на дворі. До його з-за клуні виїхав другий. І перший до його промовив: «Видно, собача душа, зійшла з двору?» – «А ви не гадаєте, що він притаївся десь у хаті?» – відповів другий. «Ну, то злазьмо та лізьмо в хату». І обидва позлазили з коней і поприв'язували їх до жердки[56], що була прибита одним кінцем до хатнього стовпа, а другим до клуні. І перший підійшов до вікна і взяв його руками за рами, з яких вже повилітали шибки від удару його ноги, і потяг. Вони легко вилізли з луток. Тоді він нагнувся в хату і переступив ногою низький пристінок між призьбою і лутками і опинився в хаті. За ним поліз і другий. І глянули на піч, під піл і, ніби змовившись, обидва обминали серед хати ту, що лежала долі, вийшли в сіни. І, видно, були і на горищі, і в коморі, і в черезсінешній хаті, бо, ввійшовши назад, перший говорив: «Нема ніде. Втікла, тхорина душа! Ну то я ж тобі зроблю не те. Будеш пам'ятати до великоднього ладану!» І, нагнувшися до лежачої жінки, взяв її за руку. І, трохи подержавши, проказав глухим голосом: «Вона мертва…» І взяв з неї пояс, що ним підперезана була спідниця, і зв'язав кінці, і причепив його до ввігнаного у сволок гака, який можна помітити у кожній українській хаті, бо його туди забиває старий господар за тиждень перед вінчанням свого сина. Аби була у домовика сила держати своєю опікою все народжене до певного зросту… А найперше держати колиску для тієї дитини, що вродиться в молодошлюбців.

А щоб домовик не забував про свій обов'язок, то вони дбали, аби він сідав на горищі чатувати тільки проти забитого гака. Для цього вони приносили трави з того місця садка, де перший раз цілувалися, і клали її на горищі якраз проти нього. І першу пелюшку після дитини стелили сушитися там же з відповідними примовами. І, отже, до цього гака причепив перший вершник пояс і, обернувшися до свого товариша, звелів:

– Ну, Мелето, поможи уже мертву повісити, а потім поїдемо не в Смілу, а в Рохмистрівку, там у мене приятель пристав, і я скажу, що Лундик повісив свою тітку, забрав гроші і втік. Після того, що він мені зробив у попа, все буде так, як треба.

І повісили стару жінку на тім гаку, на якім вона замолоду не вішала колиски і, мабуть, вже не повісить і небіж її. І вийшли обидва надвір, поодв'язували коней. І той, якого перший назвав Мелетою, одчинив ворота, і, вискочивши теж на коня, подався разом, як бачимо, вже з нашим знайомим Пронем шляхом у напрямку до Рохмистрівки. І все господарство лишилося серед ночі з розчиненими ворітьми, аби входила і непрохана пустиня, і той час, що не міряється ніякими годинниками ні календарями. І бовваніло господарство над яром проти попової садиби з мовчазної, ще не освітленої місяцем ночі, неначе велетенські домовини.

Розділ дев'ятий

Ніхто не знає, як я любив тишу колишніх священичих садиб. Тишу, коли вдень після метушні господарської враз починався мовчазний антракт. Коли над селами, мов купи густого, білого, соняшного, розпеченого туману, стояли церкви, позвішувавши вниз дзвони, прислухаючися ними до останніх своїх звуків, вирваних дзвонарями минулої неділі і кинутих на перелетні степові вітри, аби вони віднесли їх, неначе журавлів, з притишеним гудінням аж до далеких морських берегів і там затихли з ними в гуркоті хвиль.