Справжня історія Стародавнього світу

У Вавилонському царстві не було «загального одержавлення», якого так прагнули володарі з третьої династії Ура. Проте за внутрішнім устроєм Вавилонія теж була деспотією. Влада царя була необмеженою. Як і Шульгі, Хаммурапі видав збірку законів. Вона складалася з 282 статей, була викарбувана на чорному базальтовому стовпі й встановлена у столиці для загального огляду. Цар наказав карати суддів, які брали хабарі – гроші або інші «подарунки» за вирішення справи на користь «дарувальника». Обмежив Хаммурапі й лихварство (тобто позики за кабальними для позичальника умовами) та заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Цареві це було навіть вигідно – адже розорені й зубожілі піддані просто не могли б сплачувати великі податки до державної скарбниці.

Найбільше Хаммурапі дбав про опору своєї влади – чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі й рабів. Що вищою була посада, то більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.

Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. Страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував поцуплене чи переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб вдарив вільну людину, йому відрізали вухо. Якщо те саме зробила вільна людина, вона сплачувала певну кількість грошей – штраф. Якщо при цьому постраждав «вищий» – навіть вільну людину били батогом. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за око, зуб за зуб». Тому, хто зламав іншому руку, скажімо, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому» іншого невільника. А якщо будівничий недбало виконав свою роботу і зведений ним будинок завалився, поховавши під уламками сина господаря дому, страчували сина будівничого.

4. Гіксоська держава. За кілька сторіч після здобуття Ханаану і Месопотамії племена кочовиків почали просочуватися й до долини Нілу. Послаблена єгипетська держава не мала сил зупинити їхню навалу. До того ж, військо фараонів складалося лише з піших вояків, а загарбники мали колісниці, запряжені кіньми. Поступово кочовики захопили майже увесь Єгипет і примусили його мешканців сплачувати данину. Столицею нових господарів країни стало місто Аваріс, розташоване в дельті Нілу – там, де прибульці випасали свою худобу.

Держава гіксосів і Вавилонське царство

Єгиптяни називали загарбників гіксосами, що з їхньої мови можна перекласти як «царі скотарів» (або ж навпаки – «раби скотарів»). Тож і державу, створену кочовиками, зазвичай називають Гіксоською. Втім, як і в Азії, прибульці майже не змінили внутрішнього ладу завойованої ними країни. Ватажки гіксосів прагнули бути схожими на фараонів й навіть зберегли за багатьма старими чиновниками їхні посади. Дечого кочовики навчили і самих єгиптян – зокрема, саме з гіксоської доби в долині Нілу почали розводити коней.

Скарабеї з іменами гіксоських володарів (Музей Волтерса)

Критська морська держава

1. Острів Крит. У центрі Середземного моря розташований острів Крит. Більшу його частину займають гори, що в давнину були вкриті лісами, але є на острові й родючі долини. Мешканці Криту вирощували ячмінь, виноград, маслини. Море було багате на рибу. Критяни здавна навчилися будувати кораблі, а вигідне становище острова на перехресті торговельних шляхів між Європою, Азією й Африкою сприяло розвитку морської торгівлі. Значних покладів корисних копалин на самому Криті немає, але мідь, срібло, золото видобували на сусідніх островах. Природа не завжди була прихильною до мешканців Криту. Тут часто відбуваються землетруси, які за лічені хвилини руйнують усе, що люди будували роками. Про єгипетські чи месопотамські врожаї критяни не могли і мріяти, тому за «ситими» роками часто-густо наставали «голодні». Але випробування навчили мешканців острова пристосовуватися до обставин і покладатися насамперед на власні сили.

Перші міста-держави на Криті виникли на самому початку II тисячоліття до нашої ери. Центром кожної з них був палац, який водночас слугував і храмом. Залишки найбільших палаців збереглися у Кноссі, Маллії та Фесті. Мешкали у палацах кількасот чоловік – цар із родиною, жерці, знатні критяни та їхня обслуга. Усі вони жили за рахунок податків, зібраних із селян. Саме тому критську цивілізацію часто називають палацовою.

Коридор у Кносському палаці (сучасний вигляд)

Щоб контролювати збір податків, критяни створили власну писемність. Спочатку вона також була малюнковою – у Фесті був знайдений двосторонній диск, вщерть заповнений значками, серед яких можна знайти фігурки риб, птахів, людей тощо. Що саме записано цими малюнками, втім, і досі залишається загадкою. З часом критське письмо спростили – полегшений його варіант називають лінійним. Проте й лінійне письмо розшифрувати наразі не вдалося, ми не знаємо навіть того, якою мовою розмовляли давні мешканці острова.

«Фестський диск» (Археологічний музей Іракліона)

Спочатку окремі критські держави були незалежними, але згодом їх під своєю владою об’єднали володарі Кноссу. Першим царем об’єднаного Криту, за легендою, був цар Мінос Старий. Він створив закони, спільні для всього острова. А щоб підкорені міста не прагнули незалежності, поставив на чолі своїх братів. Оскільки всередині країни війни були припинені, а від зовнішніх ворогів острів захищало море, критські поселення навіть не оточували мурами – у цьому просто не було потреби.

2. Лабіринт. Символом царської влади на Криті була «священна сокира», яку критяни називали лабріс. Тому й палац у Кноссі дістав назву Лабіринт. Згодом так почали іменувати будь-яку споруду із заплутаними ходами. І справді, людині, яка вперше потрапляла до палацу, було легко заблукати. Адже в ньому нараховували триста кімнат, кілька тисяч колон, десятки сходів і переходів!

«Цар – жрець». Фреска з Кносського палацу

Але для мешканців палацу це була надзвичайно зручна оселя з парадними залами й особистими помешканнями, спальнями і ванними кімнатами, великими коморами і майстернями ремісників, водогоном і каналізацією. Будівничі потурбувалися, щоб у помешканнях було достатньо світла – не лише завдяки вікнам, а й спеціальним отворам у даху. В центрі палацу розташовувався великий двір, забрукований гіпсовими плитами. Тут відбувалися особливі, урочисті події, можливо, й ігри з биками – для критян це була не так забава, як релігійний обряд. Від двору сходи вели до царських помешкань. Стіни кімнат і переходів прикрашали яскраві фрески – фарбовані малюнки, зроблені на ще сирому тиньку. Саме завдяки цим малюнкам ми можемо зрозуміти, як жили давні критяни і у яких богів вірили.

Стрибання через бика. Фреска з Кносського палацу

Найшанованішою з усіх місцевих богів була Велика богиня-мати, яку називали також «володаркою». Збереглося кілька її зображень, які дозволяють стверджувати, що уявляли богиню в різних образах – як повелительку звірів, як захисницю рослин і навіть як царицю підземного світу. Втіленням ворожих людині стихій – землетрусів і буревіїв – вважали іншого бога, якого зображували з тулубом людини і головою бика. Як називали його самі критяни, ми не знаємо, але грекам він був відомий під іменем Мінотавр. Для того, щоб умилостивити цього бога, критяни і влаштовували ігри з биками. Можливо, не миналося і без людських жертв, але на жодній із фресок палацу в Кноссі зображень схожих церемоній немає. Не знайдено й малюнків зі сценами полювання чи війни – улюбленого заняття єгипетських фараонів та месопотамських царів.

Богиня (або жриця) зі зміями. Статуетка, знайдена у Кноссі (Археологічний музей Іракліона)

3. Морська могутність Криту. Царі Кносса володіли не лише Критом. Завдяки великому військовому флоту, що налічував десятки бойових кораблів, вони поширили свою владу і на сусідні землі. На острові Фера (його ще називають Санторін), розташованому на північ від Криту, археологи знайшли залишки великого поселення. Будинки у ньому були прикрашені яскравими фресками, за якими можна відтворити найдрібніші подробиці життя його мешканців.

Приморське місто. Фреска з Акротірі

Найбільшої могутності Крит, за переказами, досяг за царювання Міноса Великого. Цьому володарю вдалося приєднати до свого царства частину азійського узбережжя із містом Мілет. Інші сусіди покірно сплачували Міносу данину. Союзниками Криту були гіксоські володарі Єгипту та аморейські царства у Ханаані. На заході критська торгівля сягала Італії. Легенда стверджує, що сам Мінос загинув під час походу на острів Сицилія. Але навіть вбивці ставилися до царя з такою пошаною, що збудували на місці його поховання велике святилище.

Критська морська держава та головні напрямки критської торгівлі

Відвідуючи далекі країни, товари з яких можна було привезти лише морем, критяни швидко зрозуміли, що розплачуватися за придбане іншим товаром – приміром, зерном – не надто зручно. Щоб полегшити розрахунки, вони почали використовувати гроші – на Криті вони мали вигляд великих бронзових зливків, схожих за формою на бичачу шкіру. Власне, за один такий зливок і можна було придбати одного бика. Та й інші розрахунки критяни вели у «биках» – скажімо, рабиня коштувала чотири бики, а великий казан – дванадцять.

Бронзовий злиток у вигляді шкіри бика (Археологічний музей Іракліона)

Заморська торгівля, загарбницькі походи і данина, яку сплачували підкорені народи, насправді збагачували лише царя, жерців і критську знать. Більшість мешканців острова, як і раніше, жили у маленьких глиняних халупах, що, тулячись одна до одної, складали невеличкі села, розкидані островом, і сплачували податки до державної скарбниці, годуючи мешканців Лабіринту.

4. Виверження вулкана і загибель Критської держави. Вчені, які вивчали історію Землі, встановили, що 1627 року до нашої ери (археологи раніше називали іншу дату – 1450 рік до нашої ери) на Фері «прокинувся» місцевий вулкан. Його виверження більше нагадувало вибух, більша частина острова просто зникла під водою, а викликаний цим потужний землетрус дощенту зруйнував критські міста. За кілька годин після вибуху острів накрила величезна морська хвиля – цунамі, яка знищила увесь військовий і торговельний флот Криту і довершила руйнування прибережних селищ. Але і на цьому випробування не завершилися. За кілька днів увесь острів був вкритий товстим шаром вулканічного попелу. Осад не лише знищив весь урожай, а й на кілька років зробив ґрунт непридатним для землеробства.

Люди у морі. Фреска з Акротірі

Після такого несподіваного удару Критська держава вже не піднялася. Її царям відтепер було не під силу не лише утримувати владу над навколишніми островами, а й захистити свою батьківщину. З півночі на Крит вдерлися войовничі сусіди, які вже давно із заздрістю задивлялися на багатства кносських царів. Лабіринт та інші палаци були розграбовані, а сам острів поділений між завойовниками.

Єгипет за часів найвищого піднесення

1. Звільнення Єгипту і відродження держави фараонів. Загибель такого важливого союзника як Критська держава послабила становище гіксоських володарів. Якими б схожими на фараонів вони не намагалися бути, для єгипетської знаті та жерців вони залишалися зайдами та чужинцями. Боротьбу проти загарбників очолили правителі міста Фіви – колишньої столиці незалежного Єгипту. Їм вдалося створити власне військо, в якому – за зразком кочовиків – з’явилися й загони колісниць. Допомогу пообіцяли і сусіди. Зрештою єгиптяни повстали проти гіксосів і 1551 року до нашої ери вигнали їх із долини Нілу.

Вигнання гіксосів. Розпис поховання фараона Яхмоса I біля Абідоса

Разом із незалежністю країни була відновлена і влада фараонів. Засновником нової династії став переможець гіксосів Яхмос I. Фараони спиралися насамперед на добре озброєне і вишколене військо. Спочатку вояків набирали з єгиптян, зазвичай – одного бійця від кожних десяти родин. Згодом почали наймати іноземців. Загальна кількість війська сягала 20 тисяч чоловік. Під час війни першого удару по супротивнику надавали сотні колісниць, на першій з яких до бою йшов сам володар – у «бойовому» царському вінці блакитного кольору. Далі до справи долучалися піхотинці, озброєні мечами і захищені мідними панцирами. Їм допомагали загони лучників і легкої піхоти, озброєної списами.

Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусідніх країн. Їм вдалося приєднати до своїх володінь Нубію, розташовану на півдні від Єгипту, Синайський півострів і східне узбережжя Середземного моря.

2. Цариця Хатшепсут. 1490 року до нашої ери фараоном став дванадцятирічний Тутмос III. Проте невдовзі його усунула від влади мачуха, яку звали Хатшепсут. Нову володарку підтримали жерці, які поквапилися оголосити її донькою самого Амона. Оскільки єгиптяни звикли до певного вигляду своїх фараонів, царицю зображували із накладною бородою, іноді – і в чоловічому одязі, але водночас храмові написи називали Хатшепсут «найгарнішою з жінок».

Хатшепсут. Голова вапнякової статуї (Метрополітен-музей)

Цариця не припиняла загарбницьких походів проти сусідів, але перевагу віддавала мирним перемовинам і торгівлі. За її наказом 1482 року до нашої ери єгипетські кораблі вирушили у далеку мандрівку до легендарної країни Пунт (вочевидь, так за тих часів називали східне узбережжя Африки) і повернулися з вантажем золота, ладану, миррового й чорного дерева та іншими дивовижними подарунками.

За правління Хатшепсут у Єгипті було зведено більше храмів і палаців, аніж за царювання будь-кого з її попередників. Керував будівництвом перший міністр Сенмут. Він не міг похвалитися знатним походженням та не вирізнявся особливою красою, але, за чутками, Хатшепсут була в нього закохана до нестями. Сенмут, втім, і справді був видатним будівничим. Найкращим із його творінь став величний заупокійний храм, зведений навпроти Фів – його зараз називають «храмом Хатшепсут».

Храм Хаштепсут у Дейр ель-Бахрі (сучасний вигляд)

Смерть цариці тривалий час була оповита загадками. Лише нещодавно вчені встановили, що вона користувалася ліками, які містили речовини, що викликають захворювання на рак. Хатшепсут не здогадувалася про небезпеку і багато років труїла себе, аж поки недуга не звела її до могили.

3. Загарбання Тутмоса III. Після того як цариці не стало, до влади повернувся Тутмос III. Він одразу наказав знищити усі зображення зрадливої мачухи та будь-які згадки про її правління. А вже невдовзі новий фараон на чолі великого війська вирушив на завоювання північних земель.

Тутмос III. Гранітна статуя (Музей історії мистецтв у Відні)

Ханаан у цей час був поділений між кількома сотнями міст-держав і державок. На чолі кожної з них стояв власний цар. Проте для протистояння єгиптянам вони згуртувалися в союз і зібрали велике військо, сподіваючись зупинити фараона біля міста Мегіддо. Тутмос III попрямував назустріч найнебезпечнішим, але водночас найкоротшим шляхом через гірську ущелину та несподівано атакував ворога. Бій був таким запеклим, що наступні покоління ханаанеїв вірили – саме на його місці має відбутися й остання в людській історії битва між добром і злом, або ж Армагеддон. У битві ж, що сталася 1468 року до нашої ери, гору взяли єгиптяни. Переможці отримали величезну здобич, але Тутмосу III довелося витратити кілька місяців на облогу самого Мегіддо. Лише після здобуття міста він повернувся до Єгипту.

Фараон Тутмос III бере в полон мешканців Ханаану. Рельєф з Карнакського храму

Відтоді фараон мало не щороку вирушав у походи проти Ханаану, відсуваючи межі своєї держави все далі на північ – аж поки вони не сягнули річки Євфрат. Підкорені міста і племена змушені були сплачувати щорічну данину золотом, сріблом, міддю, худобою чи рабами. За цим уважно слідкували намісники, в розпорядженні яких також були чималі військові загони. Загарбницькі походи, як і раніше, збагачували насамперед фараона, найвищих чиновників та жерців – саме до храмів цар спрямовував найщедріші подарунки. Проте на частину здобичі тепер могли розраховувати навіть звичайні вояки. У разі перемоги фараони охоче роздавали їм рабів і нагороджували ділянками землі.

4. Фараон Ехнатон і спроба запровадження нової релігії. Правнук Тутмоса III – фараон Аменхотеп IV – був на нього зовсім не схожим. Він майже не цікавився війнами й загарбаннями, натомість наполегливо вивчав священні рукописи та розмірковував над тим, як влаштований світ. І зрештою дійшов висновку, що насправді існує лише один-єдиний бог. Приблизно 1347 року до нашої ери фараон запровадив поклоніння Атону – богу сонячного світла, якого зображували як сонце з променями, кожен із яких закінчувався долонькою, що лагідно торкалася людей. Єгипетський володар навіть змінив власне ім’я та називав себе Ехнатоном (тобто «бажаним Атону»). Столицю держави він переніс до нового міста, що дістало назву Ахетатон (перекладається як «обрій Атона»). За кілька років вшанування усіх звичних для єгиптян богів – окрім Атона – було заборонено, а їхні храми зачинені.

Ехнатон. Статуя з пісковику (Каїрський музей)

Атон і фараон у вигляді сфінкса. Рельєф з Ахетатона (Музей Кестнера)

Таким чином, Ехнатон став чи не першим відомим нам релігійним реформатором. Деякі історики впевнені, що, запроваджуючи нове віросповідання, володар просто прагнув обмежити вплив жерців Амона, бо вважав, що вони привласнили собі забагато влади, і створити нове жрецтво, яке слухалося б лише володаря. І справді ніхто в країні не наважився відкрито заперечувати фараону.

Зміни торкнулися не лише релігії. Навіть мистецтво стало іншим. Самого володаря зображували з усіма його недоліками. До нашого часу збереглася безліч портретів дружини фараона Нефертіті та його доньок.

Нефертіті. Вапняковий бюст (Єгипетський музей у Берліні)

Проте більшість жерців і чиновників підтримували Ехнатона лише на словах. Після смерті володаря вони поступово домоглися скасування усіх його нововведень. Син фараона невдовзі змінив своє ім’я – наказавши називати його Тутанхамоном – і відновив вшанування Амона. Столицю повернули з Ахетатона до Мемфіса. Місто, яке залишили мешканці, з часом поглинула пустеля.

Хеттське царство

1. Виникнення Хеттського царства. Між Середземним і Чорним морем розташована країна, яка здавна має назву Анатолія (це – територія сучасної Туреччини). Більшу частину території Анатолії займають гори. Головні багатства краю – ліси та поклади корисних копалин, зокрема, срібла й міді. Саме за міддю до Анатолії навідувалися купці з Месопотамії, які навіть заснували тут кілька торговельних поселень.

На початку II тисячоліття до нашої ери у Східній Анатолії виникли перші міста. Спочатку вони були незалежними одне від одного і навіть вели війни між собою. Але врешті-решт усі вони об’єдналися під владою єдиного царя. Цар Лабарна розширив кордони держави «від моря до моря». А його небіж та наступник зробив столицею місто Хаттуса. Об’єднана держава дістала назву Хеттського царства.

Анатолія (загальний вигляд із космосу)

На відміну від влади фараонів чи месопотамських володарів, влада хеттських царів не була необмеженою. Спочатку їх навіть обирали на зборах, участь у яких мав право взяти будь-який вільний хетт, у якого була зброя. Потім царська влада стала спадковою, але народні збори і надалі вирішували інші важливі питання державного життя. Ще впливовішою була Рада, яка складалася з представників хеттської знаті.

Головним засобом збагачення хеттських володарів і знаті були грабіжницькі походи проти сусідів. Цар Мурсілі I приєднав до свого царства Північний Ханаан, а 1595 року до нашої ери захопив і пограбував Вавилон. Однак військові перемоги не допомогли йому зміцнити царську владу. Невдовзі він загинув від рук власних родичів, яким після того було вже не до загарбницьких походів – хетти ледве втримували владу над Східною Анатолією.

2. Велика хеттська таємниця. Нове піднесення Хеттського царства пов’язують із тим, що в середині II тисячоліття до нашої ери його мешканці навчилися обробляти залізо. Залізо – твердіший метал, аніж мідь чи бронза. До того ж, його поклади зустрічаються частіше. Щоправда, обробка заліза вимагає досконаліших навичок – залізні знаряддя праці доводиться не так відливати, як виковувати. Секрет ковальської справи був найголовнішою таємницею хеттів, яку царі зберігали дуже ретельно.

Дванадцять богів підземного царства. Рельєф з Язилкая

Від збереження таємниці залежали насамперед військові успіхи хеттів. Адже залізні мечі міцніші за бронзові. А кінчики стріл та списів – гостріші. За допомогою залізних смужок хетти зміцнювали панцирі та щити своїх вояків. Про значення заліза для Хеттської держави свідчить навіть те, що із цього металу був виготовлений трон і символи царської влади. Та й коштувало залізо за тих часів у кілька разів більше за золото.

3. Хетти завойовують сусідні країни. Хеттські царі створили потужне військо за єгипетським зразком. Його ударною силою були загони колісниць. Щоправда, на відміну від єгипетських, у хеттських колісницях зазвичай було по три бійці – візник, вояк зі списом і вояк зі щитом. Був у хеттів і військовий флот із кількох десятків бойових кораблів.