Справжня історія Стародавнього світу

Світ племен і перші міста

1. Вінчанці й трипільці. Близько століття тому біля села Вінча на березі річки Дунай учені знайшли залишки селища мідно-кам’яної доби. Вони були вражені тим, якими вправними були тогочасні люди і як розумно було влаштоване їхнє життя. Згодом історики з’ясували, що племена, які за п’ять тисяч років до нашої ери заселили майже всю долину Дунаю та сусідні краї, були не тутешніми, а перебралися сюди із Західної Азії, де землеробство і скотарство винайшли раніше. Як ці люди називали самі себе, ми не знаємо. Вчені іменують їх за місцем перших знахідок – вінчанцями. Споріднені з вінчанцями племена, що того самого часу розселилися між Карпатами і Дніпром, історики зазвичай називають трипільцями – за знахідками біля села Трипілля на Київщині.

Вінчанський будинок (сучасна реконструкція)

Культури трипільців і вінчанців відрізнялися між собою. Проте головним заняттям і тих, й інших було землеробство – вирощування пшениці, ячменю, проса. Розводили також корів, овець, кіз, свиней. Особливого розвитку набуло гончарство – трипільську культуру навіть називають культурою мальованої кераміки. Від вінчанців залишилася безліч глиняних та кістяних фігурок, завдяки яким ми можемо здогадатися, яких релігійних вірувань вони дотримувалися. Найповажнішою була богиня-мати, від якої, на переконання тогочасних людей, залежала родючість землі, а відтак – і життя усього племені.

Трипільський керамічний посуд (Київський археологічний музей)

Вінчанці й трипільці жили у селах, що нараховували від десятка до кількох сотень хат. Стіни будинків зводили із лози й обмазували глиною, дах робили із соломи чи очерету. Деякі будинки мали два поверхи і кілька кімнат, а у вінчанців була ще й внутрішня зала з вогнищем, дах над якою спирався на стовпи. Житла стояли рядами або колами навколо великого майдану, що його використовували як загін для худоби або місце для святилищ – вчені досі сперечаються щодо його призначення. Не дійшли згоди історики і щодо того, чому трипільці та вінчанці кожні п’ятдесят років спалювали свої житла і переносили села на нові місця. Що відомо напевне – воювати племена землеробів не любили, віддаючи перевагу перемовинам і мирній торгівлі. І не лише суходільній – адже вміли робити великі човни і навіть навчилися використовувати вітрила.

Культури Північного Причорномор’я кінця IV тис. до н. е.

2. Перші індоєвропейці. У степах на схід від Дніпра одночасно з трипільцями мешкали племена скотарів. Вони не мали великих поселень, адже здебільшого пересувалися разом із худобою у пошуках кращих пасовиськ. Навіть посуд у скотарів мав загострене дно – так його зручніше було закопувати в землю та викопувати під час переселень. Мешканці степів приручили коня і першими навчилися використовувати його для їзди та перевезення вантажів. Згодом це дозволило їм остаточно перейти до кочового способу життя.

Не дивно, що досліджувати культуру скотарів ученим доводиться насамперед за їхніми похованнями – неглибокими ямами, над якими залишалися спочатку невеликі насипи землі, а згодом – штучні пагорби, так звані кургани. Ховаючи померлих, степовики клали до могил речі, які, на переконання родичів, могли їм знадобитися у потойбічному світі: серед них були і прикраси, і зброя, і знаряддя праці. Саме завдяки цьому звичаю вчені дізналися не лише про те, що перші кочовики були кремезними людьми високого зросту, а й безліч подробиць їхнього щоденного життя.

Курган біля селища Богуслав (сучасний вигляд)

Кістяні прикраси, знайдені в похованні Ямної культури (Київський археологічний музей)

Більшість істориків упевнена, що нащадками скотарів, які мешкали за мідно-кам’яної доби у причорноморських степах, є усі індоєвропейські народи: від сучасних португальців та ірландців до таджиків та індійців. Рухливим, войовничо налаштованим племенам швидко стало затісно на їхній батьківщині, тож вони почали шукати нових місць для життя. Поступово індоєвропейці (так називають їх учені, а як вони звали себе самі – наразі невідомо) розселилися на величезній території: від Атлантичного океану – до витоків річки Єнісей. Населення, що зустрічалося на їхньому шляху, змушене було залишати обжиті землі або ж змішуватися з прибульцями. Переселенці засвоювали досягнення, звичаї та спосіб життя місцевих мешканців, а ті, у свою чергу, опановували мову й культуру індоєвропейців, змінюючи і пристосовуючи її до нових умов. Колись єдина спільнота почала розпадатися, утворюючи нові племена – майбутніх германців, слов’ян, греків, хеттів, аріїв тощо.

3. Бронза замість міді. Швидкому розселенню індоєвропейських племен сприяло й те, що вони мали зброю не з міді чи кременя, а з бронзи. Так називають сплав міді з іншими металами – оловом, сурмою чи свинцем. Бронзу винайшли у IV тисячолітті до нашої ери племена, що жили біля Кавказьких гір. Нова речовина була міцнішою і твердішою за мідь, і плавити її було легше. З бронзи робили не лише зброю, а й знаряддя праці – зокрема, леза для плугів і серпів. Згодом навчилися виготовляти бронзовий посуд і мистецькі вироби.

Лезо бронзового кинджалу, знайдене на острові Кіпр (Метрополітен-музей)

Корисний винахід кавказців охоче запозичили сусіди – не лише індоєвропейці, а й хуррити та семіти. Семіти, так само як і перші індоєвропейці, були скотарями. Спочатку вони жили у Північній Африці, але в пошуках пасовиськ переселилися до Аравійського півострова та земель «Родючого півмісяця», де чимало з них перейшли до землеробства. Південні семітські племена першими приручили верблюда, а на півночі вантажі перевозили переважно віслюки.

Вершник на верблюді. Кам’яний рельєф (Музей Волтерса)

Виробництво бронзової зброї вимагало щоразу більше руди – і тепер не лише мідної. Проте олово в природі зустрічалося рідше. Шукати його доводилося часом у віддалених краях, виплавляти з нього зливки і доправляти до місця, де виготовляли бронзу. Той, хто мав доступ до покладів або ж устиг накопичити запаси металу, викликав заздрощі у сусідів, які намагалися ці запаси у нього відняти. Війни ставали запеклішими. Щоб вберегтися від нападів ворогів, села почали обносити земляними валами і навіть мурами. Найкраще захищені поселення перетворювалися на племінні центри, в яких зазвичай мешкали вожді і збиралися на наради представники племінної знаті.

4. Поява міст. Утвердження племінного ладу не було єдиним шляхом розвитку людства. На Близькому Сході вже за кам’яної доби виникли перші міста. Найдавнішим із них вважають Єрихон, що був розташований недалеко від Мертвого моря. Перше поселення на його місці виникло одразу після виникнення землеробства. Мешканці Єрихона вирощували ячмінь і пшеницю. Врожаї були високими, і жили вони заможно. Хліб вимінювали у сусідніх племен на м’ясо, сир, вовну, вироби ремісників, та ще й залишали собі чималі запаси. Врешті єрихонці перебудували своє поселення. Житла в ньому – як і в багатьох сучасних містах – тепер тулилися одне до одного вздовж вулиць, дощову воду для всіх мешканців збирали у спеціальні сховища, а для захисту поселення звели потужний мур із вежею. Для будівництва мешканці міста використовували невипалену цеглу – за формою вона була не схожа на теперішню, а більше нагадувала хлібець із глини.

Руїни стародавнього Єрихона (сучасний вигляд)

Ще одне прадавнє місто – Чатал-Гююк. Воно було не схожим на Єрихон. Адже тут взагалі не було вулиць, і зовнішні стіни одного будинку водночас слугували стінами сусідських осель. Самі будинки не мали дверей. Потрапляли до приміщень згори, через отвори в дахах. Для цього у мешканців Чатал-Гююка були драбини. Якщо місту загрожували вороги, драбини просто прибирали, і поселення перетворювалося на потужну фортецю. Містяни вшановували богиню-матір і бога, втіленням якого був бик. Учені й досі сперечаються, яким чином мешканці Чатал-Гююка вели громадські справи, адже немає жодних свідчень про існування в місті – принаймні за часів його розквіту – знаті чи вождів.

Фігурка жіночого божества з Чатал-Гююка (Музей анатолійських цивілізацій)

Від чого загинули перші міста – невідомо. Деякі вчені пояснюють їхнє зникнення зміною природних умов. Інші впевнені, що їх зруйнували сусідні племена, що із заздрістю заглядалися на багатства, накопичені заможними містянами. Можливо, нападників-сусідів підтримали й бідніші мешканці самих міст. Якщо все сталося саме так, то й потужні мури були безсилими. До наших днів збереглася легенда про руйнування Єрихона. Згідно з нею, міські мури просто впали, щойно загарбники заграли у сурми. І досі про «єрихонські сурми» згадують тоді, коли треба пояснити, яким неприємно гучним буває звук. Проте легенда насправді нічого не каже про гучність сурм. А вчені з’ясували: швидше за все, мури Єрихона зруйнували зсередини. Це може свідчити, що в місті у нападників були спільники – можливо, невдоволені ладом, який панував у місті. Хоч би там що, але міське життя і справді здавалося занадто складним, щоб впорядкувати його, спираючись лише на звичаї та добру волю мешканців. Тож із часом виникла особлива організація, яка примушувала містян дотримуватися певного порядку, – держава.

Розділ II

Найдавніші держави

Міста-держави шумерів

1. Країна між двома річками. Перші в світі держави виникли у Месопотамії (це – територія сучасного Іраку). У перекладі з давньогрецької ця назва означає «країна між річками». І справді: через усю Месопотамію – з півночі на південь – течуть дві великі річки: Тигр і Євфрат, що разом впадають до Перської затоки. Влітку тут спекотно, часто бувають посухи. А коли трапляються зливи – річки виходять із берегів і затоплюють усе навколо. Згодом, щоправда, вода спадає, залишаючи після себе багато глини й мулу. Саме тому земля у Месопотамії надзвичайно родюча, а врожай можна збирати двічі на рік. Але для того, щоб його виростити, людям потрібно було надзвичайно багато працювати: не лише ретельно обробляти землю, а й копати колодязі, висушувати болота, будувати канали і дамби, які затримували б воду на випадок посухи.

Месопотамія і сусідні країни

Пальми на березі Євфрату

Мешканці Месопотамії вирощували просо, ячмінь, пшеницю, квасолю, горох, цибулю, огірки. Фінікову пальму називали не інакше як «деревом життя». Бо не лише вживали в їжу її плоди – фініки, а й використовували у господарстві листя, деревину і навіть фінікові кісточки. З ягід винограду робили хмільний напій – вино. Орали землю за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Тримали також віслюків, овець та свиней.

У Месопотамії майже немає будівельного каменю й лісів. Тому спочатку місцеві мешканці навчилися зводити житла з очерету – щось на зразок українських мазанок, а згодом з’явилися будівлі з цегли. І хоча цеглини були невипаленими, їх просто висушували на сонці, вправні будівничі зводили з них і багатоповерхові споруди, і потужні міські мури, і величні святилища.

Череда. Відбиток циліндричної печатки (Лувр)

Месопотамський будинок з тростини. Кам’яний рельєф (Британський музей)

З обпаленої глини виготовляли посуд, серпи для збирання врожаю і навіть цвяхи. Звісно, були і металеві знаряддя – головним чином, із міді. Зі срібла й золота виготовляли чудові прикраси. Щоправда, в самій Месопотамії родовищ металів немає. Їх завозили з інших країв – і це сприяло розвитку торгівлі.

2. Шумери. Північ Месопотамії населяли семітські та хурритські племена, а на півдні жили переважно шумери. Це були люди невисокого зросту, з великими очима і довгими горбатими носами. Чоловіки не мали вусів і голили голови. Одягом – і чоловікам, і жінкам – слугували спідниці з тканини або листя. Шумери були видатними винахідниками. Та охоче запозичували корисні винаходи в інших народів – такі як колесо (раніше його вважали саме шумерською знахідкою, але тепер учені це спростовують). Колесо використовували для перевезення вантажів і виготовлення зручного посуду.

Зображення візка на колесах. Рельєф з Ура (Іракський музей)

Саме шумери почали зводити перші в Месопотамії міста. Зазвичай їх будували на пагорбах, щоб можна було рятуватися під час повені, й оточували мурами. Кожному місту підпорядковувалася своя сільська округа, мешканці якої в разі ворожої навали чи стихійного лиха знаходили у місті порятунок. Найвідомішими шумерськими містами були Кіш, Ур, Урук і Лагаш.

Урук у III–II тис. до н. е.

Шумери вважали, що у кожного міста є свій бог, його «небесний захисник». Святилище цього бога – його храм – зазвичай був розташований у центрі міста. Шумерські храми мали вигляд багатоярусної вежі, яка нагадувала сходи до неба. Вважали, що цими сходами жерці піднімалися до богів. Проте жерці не лише молилися і приносили жертви, а й впорядковували міське життя. У храмах зазвичай зберігали зерно, необхідне для сівби, запаси харчів, які ставали в нагоді під час голоду, коштовності та інші цінності. У храмовому господарстві працювали селяни і ремісники, а також захоплені під час воєн раби.

Храм бога Наннара в Урі (сучасний вигляд)

3. Перші царі. Не дивно, що верховний жрець часто був і керівником міста. В інших шумерських містах керували військові вожді – за допомогою ради старійшин. Втім, влада верховного жерця чи вождя швидко ставала одноосібною, і він перетворювався на справжнього володаря міста – царя. Шумери називали царів словом, яке українською можна перекласти як «велика людина».

Самі царі стверджували, що отримали владу від богів, які обирають для такої важливої справи найбільш гідних. Щоправда, кожного разу «обирати найкращого» богам не доводилося. Бо царську владу зазвичай передавали у спадок – найчастіше від батька до сина. Послідовність володарів, які належать до одного роду, називають династією.

Цар. Алебастрова статуетка (Метрополітен-музей)

Процесія. Деталь штандарту з Ура (Британський музей)

Легенда розповідає, що царем міста Кіш боги обрали звичайного пастуха на ім’я Етана. Він був вправним царем. Але не мав дітей. Врешті-решт Етана змушений був залишити рідне місто і вирушити на пошуки «трави народження», яка допомогла б йому продовжити свій рід. У цьому йому взявся посприяти орел, якого Етана визволив з гірської ущелини. Птах підняв царя на височінь, звідки було видно всю землю. Етана злякався і впав додолу. Зглянулися боги над кішським володарем, народився в нього син, і правили його нащадки містом упродовж багатьох сторіч.

Цар Урука Енмеркар (знаний також під іменем Німрод) дістав владу над містом у спадок, адже володарем був уже його батько. Енмеркара вважали видатним будівничим – він прикрасив Урук численними палацами та храмами. Заради цього він звідусіль звозив дорогоцінне каміння і коштовну деревину – навіть із казкової країни Аратта, в похід проти якої він відрядив урукських вояків. Та легенди стверджують, що перемогою над Араттою Енмеркар не вдовольнився і вирішив побудувати в сусідньому місті Еріду вежу до самого неба. Обурилися боги та посварили будівельників між собою. Вежа залишилася недобудованою, а Енмеркар – присоромленим за свою пихатість.

Енмеркар. Алебастрова статуетка (Іракський музей)

Нащадком Енмеркара був ще один цар Урука – Гільгамеш. Надзвичайно сильна людина, але водночас – неабиякий бешкетник. Щоб якось його вгамувати, міські старійшини попросили богів знайти царю гідного супротивника. Боги прислухалися і створили героя Енкіду. Але юнаки, замість того щоб боротися один проти одного, побраталися. І разом здійснили безліч подвигів. Обурилися боги і наслали на Енкіду хворобу, від якої той помер. Зажурився Гільгамеш, зрозумівши, що смерть чекає і на нього. І вирішив здобути квітку безсмертя. Довго він блукав світом, і врешті-решт знайшов її – на дні моря. Проте коли втомлений заснув на березі, з’їла квітку змія. Повернувся Гільгамеш до Урука ні з чим. Але більше не бешкетував. Навпаки, збудував навколо Урука міцні мури, які захистили його рідне місто від ворогів. І саме так залишився безсмертним – у пам’яті нащадків.

Гільгамеш з левом. Рельєф з палацу у Дур-Шаррукіні (Лувр)

4. Поява міст-держав. Якою б «великою людиною» не був цар, сам керувати містом він не міг. Потрібні були особливі люди, які організовували б громадське життя і наглядали за тим, чи точно виконується воля царя, – чиновники. Для впорядкування суспільного життя добровільного дотримання звичаїв було вже недостатньо: необхідні були примусово встановлені правила, тобто закони, а також ті, хто стежив би за дотриманням законів, – судді. Потрібні були ще й ті, хто міг би примусити мешканців міста й округи коритися царській волі та законам і приборкати непокірних, – стражники. Необхідно було військо, яке захищало б місто від ворогів. Звісно, усіх цих людей – що вже казати про самого царя і його родину – треба було годувати і забезпечувати усім необхідним. Тому виникла потреба у скарбниці, для поповнення якої з мешканців міста і округи стягували особливі збори – податки. До того ж, селян і ремісників безпосередньо залучали до певних робіт – вони виконували громадські повинності.

Стела царя міста Лагаш Ур-Нанше (Лувр)

Так поступово складалася особлива організація, завданням якої було підтримання чинного суспільного ладу, що називається державою. Суспільства, що досягли рівня розвитку, за якого виникає держава, іменують цивілізаціями (від латинського слова, що, власне, й означає державу). Державою часто називають також простір чи територію, на яку поширюється її діяльність. У Шумері вона зазвичай охоплювала окреме місто з підпорядкованою йому сільською округою. Саме тому шумерські держави йменують містами-державами.

Внутрішнє життя держави може бути організоване по-різному. Якщо влада належить одній людині – державу іменують монархією, самого володаря – монархом, а інших її мешканців – підданими.

Про що розповідають глиняні таблички

1. Виникнення писемності. Навіть великим господарством важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба знати не лише скільки і чого зараз є у господарстві, а й скільки було і куди поділося, та на що можна розраховувати в майбутньому. Керувати державою – ще складніше. Жодна людина не зможе вивчити закони так, щоб потім відтворити їх дослівно. Якщо розпорядження керівників просто переказувати, легко спотворити їхній зміст. Шумери винайшли спосіб, як зберігати і точно передавати інформацію, при цьому не вимовляючи ані слова, – вони створили писемність.

Легенда розповідає, що винахідником писемності був цар Енмеркар. Він нібито кілька разів надсилав гінця до далекої Аратти, вимагаючи дослівно переповідати свої вимоги її мешканцям. А коли зрозумів, що посланець просто не може запам’ятати усе сказане, цар вирішив записати свої слова. Як саме це зробив Енмеркар, ми, звісно, можемо лише здогадуватися. Швидше за все – шумери спочатку просто малювали те, про що хотіли сказати. Щоб написати «людина» – малювали людину, «риба» – рибу, «зерно» – колосок. Так само позначали і дії: зображення плуга означало «орати», ніг – «ходити». Таке письмо називають малюнковим. Щоб його зрозуміти, не потрібно навіть знати мови, якою розмовляє той, хто пише.

Таблички з Кіша – найдавніший зразок шумерського письма (Музей Ашмола)

Розвиток знаків шумерського письма

Але речей і дій у житті трапляється значно більше. Якщо кожну з них позначати окремим малюнком, знаків доведеться вигадувати десятки чи сотні тисяч. До того ж, не все можна намалювати так, щоб інші зрозуміли малюнок без пояснень. А користь написаного – саме в тому, щоб його легко було збагнути. Через це поступово шумери почали знаками передавати не предмети чи дії, а слова, якими вони називаються, а згодом – окремі склади. Це дозволило скоротити загальну кількість знаків і зробити письмо зрозумілішим для тих, хто розмовляв однією мовою.

Писали шумери загостреною тростинкою – стилем – на глиняних табличках. Оскільки глина в Месопотамії є всюди, її просто набирали в жменю, змочували водою і розкочували, як млинець. Зазвичай таблички легко вміщувалися у долоні, тож у письмовому столі потреби не було. Іноді таблички вкладали у конверти – також глиняні, на яких ставили печатки, щоб вберегтися від підробок.

Писар із стилем та табличкою. Рельєф з Кальху (Британський музей)

Складні малюнки на глині відтворити важко. Тому шумери змушені були спрощувати знаки, і врешті вони почали нагадувати набір рисочок або клиночків. Саме тому шумерську писемність часто йменують клинописом. Спочатку знаки розміщували один під одним – писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дійшли висновку, що зручніше писати у рядок, зліва направо.