Іван Скоропадський

У 1704 р. гетьмановій обраниці, дочці генерального судді Василя Кочубея, Мотрі, виповнилося років 18—22. Вікова різниця між ними була вражаючою. Однак ті, хто звинувачує Мазепу в блуді, не враховують одну істотну деталь: гетьман домагався руки дівчини, яка відповідала йому взаємністю. Слід відзначити, що за характеристиками сучасників гетьман виглядав дуже молодо. І тому зрозуміти молоду Кочубеївну неважко: Іван Степанович був для неї уособленням мудрості, шанованою всіма людиною. Ось як описує гетьмана французький посол Жан де Балюз, який зустрічався з ним у 1704 р. в Батурині: «Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, вершник з нього знаменитий». Учасник шведського походу в Україну Густав Адлерфельд побачив гетьмана «у віці 64-х літ, середнього зросту» (у 1708 р. йому насправді було 69 років), він «дуже стрункий, із суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приємної вдачі й дуже захоплює своїми жестами». Інший сучасник-анонім говорив, що «наші очі полонили гетьманові білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція». Навіть у такому віці, як зізналася пані Сенявська французькому послу у Варшаві Францісу Бонаку, старий Мазепа «приваблює легко до себе своїм чаром жінок».

Висока ерудиція, знання мов, вільне цитування мовою оригіналу античних авторів, власних віршів, вишукані аристократичні манери поведінки (здобуті ще при дворі польського короля) не могли не викликати симпатії, а то й захоплення юної дівчини 65-літнім гетьманом. Батьки дівчини, дізнавшись про намір Мазепи одружитися з їхньою дочкою, категорично відмовили йому. Довідавшись про це, Мотря втекла у гетьманський палац. Мазепа, однак, змушений був відіслати її додому.

Попри таку шляхетність закоханого, Кочубеї все ж наробили у гетьманській столиці «ґвалту». Любов Федорівна, Мотрина мати, звинуватила гетьмана в тому, що він «знасиловал блудом» її дочку. Дівчина від того була у розпачі. З доносу Василя Кочубея на Мазепу видно, що почуття гетьмана до його дочки він трактував як «чародіяние», від якого вона «возбіситися и бігати, на отца и матерь плевати». До свого доносу Кочубей додав гетьманові листи до Мотрі, а також власне звинувачення, буцімто Мазепа обіцяв дочці 10 тисяч червоних золотих, тільки б вона вийшла за нього.

Є різні версії подальшої долі обраниці гетьмана. Перекази про її самітництво на полтавському хуторі Іскри, самогубство (втопилась у батуринському ставку), божевілля, перебування черницею у Пушкарівському монастирі поблизу Полтави – здебільшого літературного, народно-міфологічного походження.

Насправді її було видано заміж – за гетьманського дворянина Василя Чуйкевича (вважає П. Кропива), а Б. Лепкий – що за Івана Чуйкевича, який був спершу військовим канцеляристом, потім господарем Гадяцького замку, реєнтом Генеральної військової канцелярії (1702), а згодом і генеральним суддею. Дійсно генеральний суддя у 1707 р. оженив свого сина Семена Чуйкевича на одній із дочок Кочубеїв. У «Родоводі дворян Чуйкевичів» зазначається, що це була Мотря, хрещениця Мазепи.

Іван Мазепа неохоче згоджується на весілля Мотрі з Семеном Чуйкевичем, навіть радить генеральному судді зачекати: «Як будем з Ляхами в едности, тогда знайдется твоей дочкі жених… шляхтич, который твоей фортуні доброю будет подпорою». 18 травня 1707 р., на другий день після цієї розмови, Кочубей і Чуйкевичі спішно повінчали дітей.

У 1708 p., як пізніше згадував в одному з документів Семен Чуйкевич, «я, будучи оного Кочубея зятем, за вірность монаршую, в той же справі тяжкую неволю, кайданы и много страдания терпілем от Мазепи, перве в гор. Батурині, потом – в Білой Церкві, куда также в кайданах и з великою нуждою припроважений билем».

Семен Чуйкевич управляв з 1728 р. разом із Степаном Тарновським генеральною канцелярією, був призначений у числі «искусных и знатных персон» для перекладу «правных книг». Отже, це була людина високоосвічена, авторитетна. У 1730 p., згідно з вибором старшин Ніжинського полку, він стає полковим суддею.

Згодом один із нащадків Кочубеїв у виданих наприкінці XIX ст. записках зазначав, що Мотря «зовсім не збожеволіла від кохання до старого Мазепи, а навпаки – вийшла заміж за полковника Чуйкевича». Хоча тут і сплутано посади полковника й полкового судді, все ж вірно передано її подальший вибір. Чи щасливим було сімейне життя Чуйкевичів, не знаємо. Очевидно, ні. З 1733-го по 1736 рік ігуменею Ніжинського жіночого монастиря була Меланія (на думку С. Павленка, це змінене чернече ім'я Мотрі) Чуйкевичівна, яка після тяжкої хвороби померла 20 січня 1736 р. Дуже вірогідно, що це була Мотря.

Любовний роман гетьмана і похресниці вплинув і на долю стародубського полковника. Його прізвище неодноразово фігурувало в перебігу слідства спочатку в Смоленську, куди «вори» «пріехали с тем своим ложным доношеніем добровольно», а потім і в Москві. З «Доношенія Кочубея государю по статьям» довідуємося, що якось 11 травня 1707 р., у неділю, до двору Мазепи «рано зъехалисмося люде, звикле в пана гетмана бываліи». Туди ж, нібито несподівано, без запрошення, заїхав у справах і боярин І. Мусін-Пушкін. Після «службы божественной пенія… и по скончени обеда» Мазепа майже всіх гостей відпустив, а залишив В. Кочубея й І. Скоропадського. Далі, зі слів Генерального судді, було таке: гетьман радів, сміявся, пив спиртне з приводу того, що поляки «ратных великого государя людей в городах рубежа Литовского вистинали», бо сподівався, що вся Литва виступить проти Московії, а це буде на користь Україні. Тільки «на завтрее, в понеделок, господин Шкорупадскій отпущен зостал до дому своего, в Чернегов».

10 жовтня 1707 р., в п'ятницю ввечері, всі двері гетьманського будинку в Києві було замкнено, й ніхто із сторонніх не міг туди підступитися. Всередині ж оселі нібито сиділи «панове полковники, а дело у их такое, же читают Пакта Комиссіи Гадяцкое, а тая Комиссія чинилася войску Запорожскому з ляхами за гетмана Виговскаго, в измену его» (1658). В. Кочубей доводив на слідстві: «И естъ ли ж бы теперь не было о измене намеренія, то для чего б тую Комиссію, за Виговскаго учиненную, зисковати и читати в блазнство слушающим?»

Ще виразніше перед полковниками щодо своїх політичних намірів І. Мазепа висловився 31 червня 1706 p., під час застольної розмови у помешканні В. Кочубея. Генеральний суддя запевняв: тоді гетьман був «зо всеми особами». Це – рік призначення І. Скоропадського полковником.

А Мазепа нібито говорив таке: «…Я живу, никогда не маючи совершенной надеи своей целости, всегда небезпечен, жду як вол обуха». Він позитивно оцінював діяльність попередників – І. Виговського й І. Брюховецького, які «хотели, и зачали были з тое неволе вибиватися, але злые люде им в том перешкодили» (один із них полтавський полковник М. Пушкар), жалів, що не може дійти згоди з кримським ханом про взаємодію.

Сучасні дослідники вважають, що до всіх цих свідчень слід ставитися дуже обережно, бо вийшли вони з вуст упередженої людини, та ще й під загрозою жорстоких покарань. І хоча від більшості звинувачень «у зраді» гетьмана В. Кочубей та І. Іскра майже відразу відмовилися, але це не завадило відбутися трагічному кінцю цієї драми: 14 липня 1708 р. у Борщагівці В. Кочубея та І. Іскру стратили.

Дослідники стверджують також, що Кочубей та Іскра стали жертвами старшинської опозиції, що прагнула усунути нерішучого, пасивного, інертного, на їхню думку, промосковськи налаштованого Мазепу з гетьманства і взяти курс на здобуття Гетьманщині більш вільного, самостійного статусу. Місія ж написання доносу у 1707 р. лягла на генерального суддю Василя Кочубея як на людину, яка тримала образу на Мазепу за доньку, за обмеження майнових інтересів родини (погром слобід).

Отож, гетьман І. Мазепа, доручивши справу свого захисту найдовіренішій людині з кола наближених Івану Скоропадському, вчинив досить обачливо та стратегічно вірно. Скоропадський успішно впорався з покладеним на нього завданням. Аргументи стародубського полковника, висловлені царю Петру І, спростували здогади, припущення та оцінки донощиків.

Але у цей період не тільки «Кочубеєва справа» попсувала крові стародубському полковнику, а й те, що у травні 1708 р. у Скоропадського зовсім несподівано з'явився «конкурент» – полковник Іван Черниш (Чарниш), який кілька разів приїздив до Москви, в Посольський приказ, і спочатку від імені гетьмана, а далі й «мимо» нього, «домагался полковничества стародубского».

Та полковникова вірність була оцінена патроном. З цього приводу І. Мазепа тричі письмово звертається до графа Г. Головкіна з проханням не йняти цій людині віри. Переконавшись, що полковництво йому, як мовиться, не світить, Черниш обмовив не тільки гетьмана, Головкіна та «пана таємного секретаря», а й «всевал многія плевелы о имени монаршеском, и иные многіе непристоинства к возмущенію народа мало-россійскаго».

Антимосковське повстання І. Мазепи та І. Скоропадський

З доносу Кочубея видно, що І. Скоропадський належав до наближених гетьмана. Багато ж дослідників не вважають Скоропадського мазепинцем, бо, як зазначає С. Зеркаль, він у критичний момент не послухав І. Мазепу «і на приказ царя Петра І поспішав до Глухова».

Але ситуація виглядала дещо іншим чином. І. Мазепа лише ЗО жовтня 1708 р. з Дігтярівки, що під Новгород-Сіверським, надіслав стародубському полковнику І. Скоропадському листа, в якому виклав причини переходу під шведську протекцію, просив потіснити росіян з міста: «…Яко естесь правдивий отчизны своей сын, берись до единаго с нами согласія і для сполной отчизны своей оборони, старайся всеми способами, по данному себе от Бога разуму и искуству, Московское войско из Стародуба искоренить. А если бы ваша милость, для искорененія того московского гарнизона, в Стародубе находящагося, силы и способу не имел, тогда советуем вашей милости оттуда уходить и к нам в Батурин поспешать, чтоб не попасть в московскія руки».

Та цей лист, який віз Тимофій Полугер, був перехоплений росіянами.

Ще 27—28 жовтня 1708 р. у Стародуб були направлені один за одним три царські укази, які, безперечно, привели у готовність московський гарнізон. Стародубська старшина, не маючи звісток від гетьмана, почала слухняно виконувати царські розпорядження. І. Скоропадський за наказом царя прибув у Субочево. Отже, як стверджує В. Дрожжин, чимало козацьких офіцерів не встигли зорієнтуватися в ситуації. Саме в такому становищі, мабуть, перебував і стародубський полковник І. Скоропадський.

До речі, ще раніше йому був підпорядкований надісланий І. Мазепою на підмогу Чернігівський полк. Під його зверхність гетьман також відправив козаків Ніжинського та Переяславського полків. Зрозуміло, царські урядовці оперативно нейтралізували командування Стародубського, Чернігівського, Ніжинського та Переяславського полків, і воно, не посвячене в плани старшини, що пішла з І. Мазепою, не було мобілізоване на повстання.

Про те, що стародубський полковник та його близькі співчутливо ставилися до мазепинців, свідчить промовистий документ – донос Данила Забіли. «Маркович (Андрій) с сестрою своєю гетьманшею Скоропадскою держали мене под караулом… – писав він, – во время змены Мазепы, за изменника Мазепу, что я его проклинал и говорил, что Бог поможет нашему императору, что одолеет шведа, а Мазепа проклятый пропав, имя его вовеки пропало, за что он, Маркович, оскорбился великим гневом, мовячи: «Что тебе до того и проклятим за что ты зовешь Мазепу? Як Мазепа выграет, где ты поденишся? – отеє тебе смерть кортить!..» Потому вышла гетманша Скоропадская з комнаты, в Глухове, и видя, же я спорусь з А. Маркевичем, тож оскорбилася на мене и говорила подобние слова многие, которых не могу вспомнить; токмо сие мне в память, же казала: «Мы и гетманству сему не рады, що еще Мазепа – в живых гетман и никто не силен у его булаву взять и скинути з гетманства, а мы з нужды хоть взяли (гетманство), то нам сие прощено будет. А ты, хотя и мудрый человек, а проклинаешь Мазепу напрасно…»

Стольник О. Дашков, ще не знаючи про підсумки виборів 6—12 листопада 1708 р. у Глухові, застерігав Г. Головина: «Ежели оберут гетманом Скуропацкого, надобно иметь и на него око, понеже он есть крефтура Мазепина: он его возтавил и обогатил». Знали про згадане і в дипломатичних колах. Так, французький посол у Стокгольмі Кампредон доповідав міністрові закордонних справ де Торсі 11 січня 1709 p., що «Скоропадський… є особистий приятель Мазепи».

Опинившись з великою частиною козацького контингенту у розташуванні переважаючих сил російської армії, стародубський полковник змушений був підкоритися силі, царській режисурі виборів.

Падіння Батурина, поразки Карла XII не додали йому й тим, хто волею долі опинився у ставці Петра І, ентузіазму шукати зв'язку з мазепинцями. Вони мимоволі стали маріонетками у царській політичній грі.

Обрання на гетьманство

1 листопада 1708 р. цар видав населенню всього Війська Запорозького, тобто Української держави, «Маніфест», яким дозволяв обрати нового гетьмана замість «изменившаго Россіи», та обіцяв підтвердити всі попередні права й привілеї. Причому вкотре наголошувалося, щоб вибори відбулися терміново «из верных, знатных и искусных особ вольными гласы, по правам своим». Цього ж дня в слободу Богданівка (Ніжинський полк), де тоді перебував Петро І «в обозі», прибули старшини, які не пішли за І. Мазепою, – І. Скоропадський, полковники чернігівський П. Полуботок, переяславський С. Томара (Тамара), наказний ніжинський Л. Жураковський, сотники, «знатне товариство» і рядові козаки. Всі вони подалися до Глухова у супроводі Білозерського драгунського полку, який мав убезпечити проведення важливого державного заходу від «препинанія… вора и изменника». До міста вони прибули 3 листопада 1708 p., a 4 листопада до Глухова прибув й І. Скоропадський. Їх зустрів місцевий сотник О. Туранський з козаками.

Напередодні виборів нового гетьмана князь Г. Долгоруков провів зі старшинами попередню нараду «в интересах царского величества» й «целости Малороссійскаго краю». Князеві передали списки старшин і козаків із зазначенням, від яких полків вони прибули на елекцію. Тоді ж учасникам «наради» було зачитано грамоту Петра І щодо виборів.

Увечері 5 листопада 1708 р. ближній боярин знову провів розмови з полковниками, але цього разу поодинці. Не виключено, що персональні розмови І. Долгорукого завершувалися підказкою, кого волів би бачити цар на посаді гетьмана. Так, коли І. Мазепа ще у Борзні вдавав із себе смертельно хворого, цар подумав про його наступника. У листі до графа Г. Головина орієнтовно від 20 жовтня 1708 р. цар писав: «Сегодня получил я ведомость от г. князя Меншикова, что гетмана к прежней ево болезни припала апелепсия… ежели воля Божия какая с оным определитца, чтоб не мешкав, другово, для чего нехудо, чтоб Скуропацкой недалеко был». Особистість старого І. Скоропадського його влаштовувала насамперед тим, що стародубський полковник мав м'який, нерішучий характер, нічим особливим не виділявся з-поміж старшини, а відтак став би «ручним», надійним його підлеглим.

Старшина ще раз поклялася, що зробить усе без затримки й так, як потрібно монархові. Вибори призначили на наступний день, домовившись зустрітися всім у соборній церкві міста.

5 листопада 1708 р. до Глухова приїхав цар й призначив дату елекції. Про що згодом, передаючи родинні перекази, заявляли нащадки майбутнього гетьмана: що їхній предок «в присутствии императора Петра Великого в Глухове был избран от всех чинов гетманом».

Перед виборами гетьмана 6 листопада 1708 р. відбулася церемонія позбавлення Мазепи гетьманства. На базарну площу було скликано місцевий люд, старшин. Усі роздивлялись ляльку, яка нагадувала Мазепу. На ній була Андріївська стрічка. Детальний опис зганьблення гетьмана зустрічаємо в листі свідка і виконавця цього діяння канцлера Г. Головкіна до П. Толстого: «В начале ево диплом от его царского величества изодран и от его светлости князя Меншикова и от меня, аки обер-комергера, и обоих нас того ордина святаго Андрея кавалеров, во образ Мазепи, от его царского величества ему напред сего всемилостивейше данной орден снят, которого он чрез изменнические свои поступки себя ныне недостойным сочинил». Тобто І. Мазепа був позбавлений жалуваних грамот на гетьманський уряд та найвищої нагороди – ордена Святого Апостола Андрія Первозванного, яким, до речі, після його заснування, був нагороджений у 1700 р. другим. Тоді з Батурина гетьман надіслав подяку Петру І, в якій запевняв царя, що поки «последней капли крови в теле моем станет, служити вам Великому Государю буду всецелою верностию и непременным подданским всесердечнаго всегда радения повиновением. При сем и вручаю мя премилосердной Монаршей милости».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.