Яса. Том 2

– Ти щось загубив? Шукаєш чого?

Либонь, у Філона був розгублений вигляд.

– Учорашнього дня.

– Упав у криницю.

– Дістану. – І вже трохи інакше: – Та то я вчора вельми отій дівчині відро потовк, хотів запитати, чи не били мати її. Як її звати?

– Лукино, – гукнула дівчина, – тебе мати не била?

– А цебто за віщо?

– Оцей парубок каже – за нього.

– Отакої, – засоромилася Лукина. – Нехай за нього когось іншого б’ють. Він учора волами в криницю в’їхав. Ледве встиг ухопити одного вола за хвіст.

Дівчата й хлопці засміялися. Філон блиснув очима, насунув на очі шапку й пішов пріч. Гнівався на парубків і дівчат, гнівався на Лукину й… не міг розгніватись. Дівчина запала йому в серце ще глибше.

Увечері вкладався спати під піддашшям комори. Мати казала: ще холодно, але він не послухався, послався на задуху в хаті. Ледве в хаті погасло світло, встав. Він знав, що з неділі на понеділок челядь на колодках не гуляє – розганяють осавули, завтра ж на роботу, хіба що нишком, але сподівався, що на Загаті хоча б дівчата зберуться. Куток глухий і далекий, та й там є де сховатися. Йшов берегами, вузькою стежкою, яка то наближалася до самої води, то підбігала до городів, перечіплялася через корчі, пірнала під гілля, яке збивало йому шапку. Місяць сріблив воду на річці, очерет темнів з того боку чорною смугою, біля панських містків хтось проплив на човні – либонь, сторож. Бриль на його голові теж видавався срібним. Верби та вільхи важко занурилися в свої сни, тільки осокорина тихо шелестіла без вітру. Філон поминув греблю, крутою стежкою вишкрьобав нагору. Ось і криниця, де він побачив дівчину. А ото вуличка, що веде до Ткачиків. Ішов, і серце йому витьохкувало й забивалося в сторожкій напрузі. Ось і Ткачикове обійстя. Лісяний хлів понад самою вуличкою, – в стріху вросла верба, – тин і перелаз, хата в глибині двору. Велика, стара, розсядиста хата. Там стоять верстати, на них б’ють ліжники Лукинині батько та мати – Саватій і Онишка Грищенки. Ткачики буцімто й заможніші од інших, але яка то заможність, коли землі десятина, а хлопців троє. «Вона ходить через цей перелаз». Гаряча хвиля обійняла Філона. І в цю мить він ледве не налетів на постать, яка темніла біля присішка хліва, що похилився на вулицю.

– Тю…

– На свого батька тюкай. – Парубок був миршавий, сопливий, але на своїй вулиці, й через те бадьорився.

– Та це я… кобилу шукаю, – Філон показав недоуздка, завбачливо, саме про такий випадок захованого під свитою. – Не бачив? Гніда кобила, сліпа на одне око.

– Не бачив. Кажеш, сліпа? Через те вона й заблудила, – поважно відказав парубійко.

– Може, запитати хлопців та дівчат; вони десь гуляють? – хитрував Філон.

– Іноді збираються, але сьогодні немає нікого.

Й тоді Філон рушив направці:

– Ткачикова Лукина на колодки виходить?

– Мати її не пускає.

– А вона… з кимось гуляє?

– Нащо тобі? – насторожився парубійко.

– Та так… Просив запитати один хлопець, – знову хитрував Філон. – Ке ось закуримо, та я й піду, – дістав припасеного на цей-таки випадок міцного тютюну. Сипонув у жменю щедро, ледве собі лишилося на півлюльки. – Так гуляє з кимось Лукина?

– Кажу ж, мати не пускає її на колодки. Та й.. – зам’явся хлопець, – горда вона. А чим там гордитися? Є й кращі дівчата, – хвальковито сказав сопливий парубійко. Філонові од тих слів затанцювало в грудях, і він так кресонув кресалом, аж іскри бризнули навсібіч.

– Обережно, хліва підпалимо, – сказав парубійко.

Трут загорівся, потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розійшлися.

Прийшов Філон додому, ліг під коморою на соломі, укрився старим кожухом, й одразу з темної, подзьобаної поодинокими зорями пітьми випливло до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову він крутився до півночі, не міг заснути.

Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцім вертається з поля, то шукає телицю, то йде з підсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятірці вже стояли в очереті). Й таки перестрів одного разу Лукину. Несла од річки воду на коромислі, піднімалася звивистою стежкою вгору. Він заступив стежку:

– Чорнобрива, дай напитися.

– Вода не питна, несу на золиво, – спокійно відказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихій одежині, рудий, але… чимось і вабливий. Очі сміливі, проте не нахабні, обличчя відкрите. Філон упіймав той погляд, спаленів і розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства.

– Тоді дай поцілувати.

– Овва, – взялася обома руками в боки дівчина, а відра гойдалися на плечі.

Він спритно зняв відра і поставив додолу.

– Оддай, – тихо сказала вона.

– Я їх потім тобі віднесу. Можу однести хоч за Ляхівські гори.

– Коли це потім?

– Як… надивлюся на тебе.

– Дивися. За це грошей не беру.

– Ти пробач, – сказав Філон і знову подивував сам собі: адже рідко коли перепрошував, хіба що батька-матір. – Пробач, що заступив дорогу. Але інакше з тобою погомоніти не можна. На колодки ти не ходиш…

– А ти ходиш? Сюди, до нас?

– Ну, не зовсім на колодки. Ваші парубки…

– Дивися, щоб вони не впіймали тебе. – Він уловив у її очах щире занепокоєння і зрадів.

– Не упіймають. А якщо впіймають… У мене теж кулаки є.

– Там мати чекають, – занепокоїлася Лукина й підібрала відра на коромисло.

– Завтра неділя. Вийди сюди перед вечором, – попросив Філон.

– Не знаю… Завтра я їду в місто на базар.

– З ким?

– Із Зінькою.

І зникла за хвірткою.

Філон прийшов додому й одразу до батька:

– Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.

– Чого це тобі заманулося його везти? – здивувався батько.

– Так струхлявіє. Поки немає іншої роботи.

– Кому зараз треба в місті дрова, – заперечив батько. – Ціна низька.

– Якраз і не низька. Тоді, як навезуть усі, вони і впадуть у ціні.

Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано-вранці й виїхав з двору.

Вийшло на батькове. Та ще він поспішав, аби не випередила його Лукина, аби діждатися її за містом, – продав за безцінь. Хотів купити Лукині бодай стрічку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.

Дожидався дівчини в стороні від дороги під грушками, так, щоб і дорогу було видно, й щоб ніхто з односельців його не впізнав. Коли дівчата – міцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зінька – появилися, Філон вйокнув на Калитку, виїхав на дорогу й наздогнав їх.

– Сідайте, хто з товаром, – запросив мовби жартівливо.

Лукина ледь помітно зашарілася, а Зінька здивовано вигнула безбарвні брови:

– Звідки такий вощик?

У неї безбарвні не тільки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликі, чітко окреслені губки, лагідна усмішка.

– Спасибі, – сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.

Зінька поклала й свою поклажу, обіперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:

– А вона не впаде?

– Вона таких вас півкопи на гору звезе, – одбувся жартом Філон, а сам зніяковів, як не ніяковів зроду. Стало йому соромно й за драбинчатого старого воза з неошинованими колесами, й за безклубу Калитку, яка махала обтьопаним, неначе квач, хвостом і йшла, низько опустивши голову, і за те, що віз немилосердно скрипів.

– Но, гніда, – смикнув мотузяні віжки Філон, і кобила раптом дуже кумедно кинула задом.

Дівчата засміялися, а з ними й Філон.

– Отаке стерво, ще й лукаве та хитре… Задере голову, й тоді не одягнеш хомута. Або розставить на пастівнику ноги, спутаєш, і ходить, наче непутана.

– У нас була кобила, що за псом ганялася, – сказала Зінька. – Вищирить зуби й біжить за ним.

Заговорили за коні, за корови, за овечки, з якими химерами бувають і які вони розумні та хитрі. Філон озвичаївся й почав дівчатам показувати, як хрокає Терещенків кнур і як осавул Лизько підскакує в сідлі, коли їде на поле.

Дівчата заливалися сміхом, аж хилилися на воза.

Кобила тюпала, похиливши голову, з-під розбитих копит порскала курява. Філон помітив, що від дуги одв’язався повід, тягнеться в пилюці, намотав на мотузяні, з порваними сталками віжки, побіг, прив’язав повід до стертого залізного кільця на дузі. Вйокнув на кобилу, але вона навіть голови не підвела.

– Ех, коні, коні, – зненацька сумно зітхнув Філон. – Колись були коні… Бо воля була в людей. Воля на них їздила.

– Яка це воля їздила на тих конях? – запитала Зінька. – У яких людей?

– У таких, як ми.

– Тоді люди були не такі, – суворо мовила Лукина.

– Які ще не такі? – не погодилася Зінька.

– Вольні духом. І горді. Правду Філон каже.

– А батюшка сказав, так Богом велено: одним робити, другим володарювати. Зате на тому світі…

– Не велено те Богом. Колись усі люди були вольні, – перебив Філон.

– Виходить, батюшка брешуть?

– Ну… не кажуть всієї правди. Приховують, – мовила Лукина. – Вони теж бояться. Дідуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усіх панів повиганяли, а котрих побили.

– Так і стоїть усе те перед очима, – сказав Філон.

– Тебе ж тоді й на світі не було.

– Ага. А от заплющу очі й бачу. Тільки ж немає ще одного такого лицаря. Поки що.

– Ох і розходилися ви. Дивіться, накличете лихо.

Вийшло на Зіньчине. Як переїжджали греблю, в кінці зустріли пана з почтом і гайдуками. Всі верхи, у високих чоботях із закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан, у чорнім жупані, в чорних рукавичках, на вороному коні, одразу за ним – старший гайдук: теж у чорному й на вороному коневі. Очі як вугіль – так і пропікають, чуб зализаний наперед, губи тонкі, стиснуті, що й лезо ножа не просунеш (врода, але неприємна), ще й гарапником погойдує. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобі в міжбрів’ї, суворе; кажуть, служив він у королівській кінноті, має великі заслуги, за це його й нагороджено цим маєтком. Панові років під сорок, ще юнаком бився він у гусарських лавах проти полків Хмельницького.

Гайдуки, либонь, верталися з ловів (позаду їхали два вози), зайняли всю греблю, Філону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й підтримувати плечем воза, щоб не скотився в діл.

Пан і його смаглявий охоронець порівнялися з возом. Дівчата посхоплювалися, поставали біля затильника воза, посхиляли голови. Філон напружився під вагою воза, теж дивився в землю. І раптом повітря розітнув посвист гарапника.

– Шапку, хлопе!

Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звів руку, дівчата зойкнули, Філон прохрипів:

– Воза ж ось тримаю.

– Досить, Яне, – наказав пан. – Уже провчив. Та й непоганих дівчат везе. Надто оту. Як тебе звати?

– Кого, мене? – запитала Лукина.

– Атож, тебе. Чия ти?

– Грищенкова.

– Ткачики по-вуличному, – додав хтось із гайдуків. – На Загаті живе. Колись її батько славився як гарний ткач.

– А тепер?

– Постарів. Але ще тче.

– І дочку, мабуть, навчив, – посміхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, відпустив повіддя. Кінь помчав учвал в кінець греблі.

– Важко тобі було зняти шапку, – докоряла Зінька Філонові, коли верхівці заманячили далеко на горбі. – Спала б з твого лоба позолота? От і маєш.

Філон мовчав. Мовчала й Лукина.

А Зінька талалакала й талалакала, і під те талалакання Філон прошепотів Лукині, щоб вона в наступну суботу одразу по заході сонця вийшла в береги, туди, де він її зустрів, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде.

Вона в суботу вибігла, але ненадовго. Лукина обдурила матір; сказала, буцім іде до Зіньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забігти й до неї. Не встигли й погомоніти. Стояли під обсипаною місячним сяйвом вербою. Зорі проглядали крізь віття, неначе золоті горішки, хотілося дістати їх руками. І скрізь понад річкою дрімали старі верби та вільхи, й набиралися місячного сяйва пуп’янки яблунь у садах. Посіяні в пониззі коноплі стояли стіною, ховали якусь таїну. Хижо вигнувши спину, з конопель вийшов кіт, світячи очима.

Філон тихенько цокнув язиком, кіт підстрибнув на місці й метнувся в конопляні нетрі.

– Восени поїду з чумаками на Дін, – сказав Філон. – Вже домовився з економом. Кажуть, там можна заробити грошей.

Лукина зрозуміла: він натякає на те, що, коли заробить грошей, зможе заслати до неї старостів. І трохи образилася: адже й про кохання вони ще не говорили, і він не запитав, чи любий їй. А вона, як і кожна дівчина, мріяла про кохання, про гаряче освідчення при місяці, клятви-моління й щирі сльози. Через те сказала насмішкувато:

– Нащо забиватися так далеко, піди в Занози й викопай скарб.

– Ходив і копав, – понуро мовив Філон.

– Правда? – не повірила Лукина. – Й горів там вогонь? І… нечистий, який його стереже?..

– Не було ніякого вогню й ніякого нечистого. Будяки та пустирник. А в землі череп’я бите. І більше нічого.

– А ти… правду кажеш? – запитала тихо.

Філон забожився. Й розповів, як виглядав молодика, як окропив свяченою водою, що мати принесла вербної неділі, заступ, і як копав, і як виполохав кота.

– А може, то й був він, нечистий?

– З мишею в зубах? Він як чкурнув…

Лукина переминалася з ноги на ногу.

– Мені пора.

Філон узяв дівчину за руки й притримав якусь мить. На більше не зважився.

Й ще тричі він ходив під вербу. Одного разу, вже коли йшов назад, його зустріло троє парубків, один ухопив за рукав свити, й Філон затопив парубкові в лоб, аж той одлетів у коноплі.

– Порішу! Порішу! – гукнув Філон, і парубки вломили через коноплі, аж зашкварчало бадилля.

За всі три стрічі він тільки раз по-справжньому пригорнув Лукину й поцілував у щоку, а освідчитися в своєму коханні не встиг. Стидався. Кожного разу обіцяв собі, що ось піде й викаже все, що в нього на серці, й випитає в неї, а приходив – і втрачав сміливість, і язик починав заплітатися. Може, це ще й через те, що надто вже неприступною й гордою поставала в його уяві Лукина: вона й справді була не схожа на інших дівчат, реготух, які тільки вдають цноту, а самі так і липнуть до хлопців. Великі Лукинині очі були повні зоряного вогню, але вона гасила той вогонь, трималася спокійно, впевнено, незалежно. Несла в грудях якусь особливу таїну, була певною себе, через те й не міг Філон до неї приступитися. А коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за керсетку, вона її не одвела, не вдарила по ній, але так ковзнула поглядом, що парубок зів’яв, як зламана гілка. Те Філон пам’ятав повсякчас, і ще дужче покохав Лукину. Й тепер думав тільки про те, як випитати її думку щодо нього самого. Вона ще нічого не сказала йому, але ж щоразу, нехай і ненадовго, виходить на побачення.

Філон так і не встиг сповнити свого заміру, бо наступної суботи Лукина під вербу не вийшла. А в понеділок Філон довідався, що її взяли на чорний двір фільварку для ткацької роботи. Та новина схвилювала Філона до краю. Адже був начуваний і про ткаль, і про вишивальниць, і про покоївок панських. Про панову розпусту ходили страхітливі розповіді. Та й про яке ткацтво може йти мова? Ще не виспіли коноплі, ще їх треба мочити, бити на бительні, тіпати, терти на терниці, прясти в півмітки, сукати. До того ж ще й панських овечок не стригли. Одначе в пана могла лежати пряжа в запасі, а Лукинин батько був гарним ткачем і колись працював у фільварку. Тим заспокоював себе й не міг заспокоїти, адже пам’ятав стрічу на греблі й те, як пан дивився на Лукину. Відтоді почав шукати способу, як би побачитися з дівчиною.

II

Сьомий день Лукина не знає, на якому вона живе світі. Її взяли не на чорний двір у ткацьку хату, а в двір при палаці, де є дві кімнати для вишивання. В одній дівчата сплять, у другій, більшій, вишивають рушники, напірники, серветки. Лукина здогадувалася, нащо її взято до двору, і душа її стискувалася в тугий горіх, здається, трішки надави – й трісне навпіл. Хоч її поки що нікуди не кликали й навіть ні на що таке не натякали. Але з дівочих розмов знала, що побували в пана і Мелася, й Мокрина. Це звалося «показувати панові рушники». Справді, котрась із дівчат збирала роботу за тиждень чи й більше і несла панові. На чорному дворі… це називають «збивати панові перину». А збивати її є кому й так. Є у пана три хльорки, три пишнотілі дівулі, які нічого не роблять, вилежуються днями, а ночами тішать пана. Кажуть, що навідують усі три разом. Вони нетутешні, з інших панських маєтків, так само невільні.

Вишиває Лукина червоною і зеленою заполоччю рушника, додивляється до шиття, та як згадає рідну хату, заквітчані ласкавцем і васильками, яких сама нарвала, ікони, а під іконами батька за читанням «Київського патерика», матір із схиленою на руки головою, братів, що хоч і неуважно, а таки ж слухають батькове читання, й оббіллється її серце слізьми. Назовні здебільшого тих сліз не пускає, а в грудях вони печуть, як отрута. Й лунає їй у вухах сюркіт цвіркуна у власній хаті, й навіть стукіт ляди на верстаку, що гупає всю зиму – гах, гах, відлунює в спогаді музикою. Старша над дівчатами – тітка Одарка, здебільшого мовчазна, сувора, тільки як побуває в підвального, стає весела та балакуча. Іноді вдається їй десь доп’ясти гріш, за нього підвальний і вточить їй того, від чого «й коло серця пече». Підпивши, водила дівчат у сад показати, як пани гуляють і казяться. На річці тоді було вогнів-вогнів, плавав порон на кодолі, заклечаний і в свічках, і там веселилися пани, а в маєтку на балконі не вгавав оркестр.

– Скільки-то кодоли треба на той порон, – мовила Мелася. – Мабуть, пар на десять віжок би стало.

– Сказала, – хмикнула Мокрина. – На сто, не менше.

– Панська доля цвіте, наша в’яне, – зітхнула Мелася.

– Не нарікай на долю, бо буде гірше, – кинула Одарка.

В суботу вранці старша покойова зненацька покликала Лукину в парадні горниці:

– Ходімо, допоможеш килими трусити.

Лукина вся стиснулася, далі заметалася, вибігла в сіни, щось ухопила й засунула за керсетку. Серце стукотіло, ноги стали важкі, неначе камінні. Пішла за старшою покойовою, оглянулася, і їй одразу попустило в грудях. Позаду йшли Мокрина і Мелася. Їх також покликали. Перейшли гардеробну, вступили в залу, й Лукина розгубилася. Побачила себе спереду, і зліва, й справа – кілька Лукин стояло, притиснувши до грудей руки. В проміжках між дзеркалами висіли килими, а зверху – парсуни вусатих шляхтичів з мереживами на шиї і при зброї. Проте роздивлятися їй було ніколи. Старша покойова наказала взяти килим і нести в двір.

І ще двічі ходила за покойовою. Одного разу її перестрів пан, нічого не сказав, тільки осміхнувся, і усмішка та злякала Лукину. Якась вона була ніби й приязна, але хижа.

Ще за три дні, сердита й понура, бо давно не пригощалась пінною, Одарка, одвертаючи червоне, прищувате обличчя, наказала Лукині:

– Сьогодні понесеш панові рушники.

В Лукини підломилися ноги, й вона сіла на ослін. І далі була мов нежива й ледве пам’ятала, як її водили на чорний двір, купали, зодягали в чисту тонку сорочку, гризетову керсетку, як заквітчували голову. Всі ці дні вона думала про те, що має статися. І здавалося їй, була готова на все. В ній змалку жили суворість і владна рішучість, її нелегко було скривдити, й вона вибрала собі спосіб, що, як їй здавалося, єдиний був достойний її роду і її честі. Вибрала спокійно, без каяття і розпачу, й коли стала на ньому думкою остаточно – заспокоїлася. А тепер знову розтривожилася до краю. Рушники несла на руці. Серце билося шалено, й такий її опанував страх, що цокотіли зуби.

Ще дужче вона налякалася, коли помітила біля дверей панської горниці того чорного, похмурого, з непривітними очима юнака – гайдука, якого бачила на греблі біля пана. Гайдук стояв неначе неживий, неначе вирізаний з дерева, його тонкі губи мовби злилися воєдино, очі некліпно дивилися кудись у куток.

Пан помітив Лукинин страх. Сидів у кутку невеликої кімнати, вечеряв. На круглому столику стояли страви, пляшки, ледь погойдував язики світла трисвічник, а над головою висіла клітка з двома жовтими пташками.

– Чого злякалася? – мовив пан. – Мабуть, нарозказували тобі всякого. Дурниці все те. Поклади рушники он туди.

Під стіною стояла оббита жовтим сап’яном отоманка, на ній Лукина й розстелила рушники.

– Потім покажеш. Розстели отой, верхній. Що ж, гарний. Іди сюди. Йди, я не кусаюся.

Лукина облизала смаглі темно-вишневі губи, підійшла.

– Сідай сюди! – наказав пан голосом, якому Лукина не осмілилася спротивитись.

Сиділа на стільці, дивилася вбік.

– Ти ткачиха гарна. Що ото таке?

Лукина звела очі.

– Рядно… заткане квітами і звірами.

Звірі були дивовижні: з людськими головами, а риби – з жіночими тулубами.

Пан засміявся.

– Молодець. Гобелен називається. Вісім років його ткали.

– Вісім років! – зірвалося з Лукининих вуст, і вона глянула на пана, чи він не жартує.

Пан не жартував. І дивився на той чудернацький килим. Хоч яка злякана була Лукина, одначе відмітила, що обличчя в пана мужнє, тільки вже не молоде, й надто великий лоб, ще більшим його робили залисини, що пролягли в ледь кучерявому чубі. Вони зустрілися поглядами, вперше за весь час зустрілися як людина з людиною. У погляді Лукини були страх і моління, погляд пана не виражав нічого.

– Не бійся, дівчино, – сказав пан. – Люди на те й люди, щоб вигадувати. Не приховую: ти мені сподобалася. Але я ні до чого тебе не неволю. Захочеш – підеш звідси, як і прийшла. Зрозуміла? Ось за це й вип’ємо.

І налив з високої горлатої пляшки у два срібні келихи жовтого вина.

– Випий. Ти такого не куштувала.

– Я не пила ніколи нічого, крім узвару.

Пан знову сміявся.

– Розказуватимеш потім дівчатам, яку солодку водичку пила в пана. Твоє здоров’я, дівчино.

Лукина пригубила келих.

– Ні, так не годиться, – сказав пан. – Я п’ю твоє здоров’я, ти – моє. Хочеш, щоб я захворів?

Мусила випити. Вино справді було солодке й ніби зовсім не п’янке. Пан змусив Лукину випити другого келиха, а потім сказав:

– Вип’єш ще один і підеш.

Лукина зраділа й вихилила келих в одну мить. І враз відчула, що не може йти. В голові неначе було ясно, а йти не могла. Підвелася і сіла. І, мабуть, од того руху в неї зашумувало в голові. Вона злякалася, водночас нею опанували дивна легкість і дивовижні веселощі. Що це з нею таке – ха-ха-ха. Вона зараз таки піде звідси.

Лукина звелася на неслухняні ноги. Гобелени, парсуни, трисвічник попливли перед її очима. Ой, як їй легко і важко водночас.

– Чекай, я допоможу, – сміючись, сказав пан.

На мить той сміх привів її до тями.

– Дух Святий з нами, – сказала, не знати чому, неначе уздріла нечистого.

– З нами, з нами, – реготнув пан. – 3 тобою і зі мною. Ось зараз ляжеш на отоманку, спочинеш… А я побуду біля тебе. Ось так…

І поклав Лукину на її рушника. Й розстебнув тугі гаки керсетки на пружних грудях, і побачив невеликого, гострого, зробленого із скіска ножа. Його обличчя ощирилося, він і злякався трохи, й засміявся, – ця пригода з ножем додавала перчинку до його хіті. Він узяв ножа і з тією ж таки усмішкою кинув його на підлогу.

III

Філон наохляп на Калитці спускався узвозом до річки. В супрязі з сусідом, Сокуром, привезли попові соху з лісу, розвораного воза лишили на поповому обійсті (колоду здіймуть завтра толокою), правував додому. Дорога круто пішла під гору, хомут з’їхав Калитці на голову, один посторонок волікся по піску, Філон нагнувся за хомутом і сам зсунувся кобильчині на шию. І в цей час мельком побачив бричку, що наближалася, а в ній дві постаті. Намагався втриматися, хапався за гриву, за хомут, але під його вагою кобиляча голова хилилася дедалі нижче, врешті Калитка махнула нею, і Філон полетів на землю. І в цей час пролунав сміх. Панський сміх він упізнав би і в пеклі. А інший, другий, дівочий… Лежав на землі й не вірив.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

1

Фірман – указ (тур.).

2

Антецесор – попередник (тур.).

3

Фарсах – міра довжини, 4 км (тур.).

4

Кибла – напрям на Мекку (тур.).