Журавлиний крик

Іван Максимович зажмурився на мить. Тільки на мить. Зараз, зараз він підійде…

У шинку раптом спорожніло. За ту коротку мить, на яку він зажмурився, вимело французів, нема вже ні Калнишевського, ні бакалавра філософії, лише за столом посередині залу похропує п'яний ґевал, шинкар штовхає його, потім запобігливо кланяється Івану Максимовичу. «Звольте на вечерю прийти, а завтра аж по обіді відчиню кабак – страта завтра». – «Яка страта?» – «Злодєя вішатимуть». – «Пугачева?» – «Авжеж. А з Петенбургу вже приїхала сама матушка. У Коломенському палаци звели для наймилостивішої. І торжества будуть по случаю… ето… не Пугачева, конешно, а по случаю перемоги над турками. Всі сюди приїдуть, то, може, ваше благородіє, побудете ще трохи в Москві, навіщо коні мучити в таку даль, коли…»

Вибіг із шинку. За ним ще летіли й чіплялися мундира липкі слова шинкаря, а перед очима стояв майдан з плахою, до якої підводять чорнобородого чоловіка, того самого, котрого так зблизька бачив у потилицю і в профіль, скачучи у погоні, щоб узяти живого, живого взяти, мать твою, – до генерала представлять!

Швидко подався униз до Охотного ряду. Монетний двір, боргова тюрма – «яма». Біля дверей вартовий. «Я полковник Синельников…» – «Ізвінітє, майор». – «Так, так, майор Синельников. Приїхав зі Симбірська за особливим… Хочу побачити Пугачева». – «Только на мінуту». – «Спасибі».

Напівтемний каземат. Камінний, холодний, паморозь на стінах. Під глибоким віконцем щось чорніє, наче стовп або висока шафка. «Де ж він?» – «Та ось перед вами. Добре затиснули в штаби». – «Іди собі». – «Не положено».

Іван Максимович боязко підступає до клітки. Не видно нічого, тільки дві зірниці блищать у сутінку. Це очі. Що в них? Думка про завтрашній день чи про вчорашній?

Зір поволі звикає до темряви. У чорнобородої людини, що у клітці, зігнуті коліна, сперті об штаби: так легше стояти. Тіло дрижить від холоду, а очі ще дужче блищать. Враз заворушилися губи, щось прошепотіли.

– Пугачов… Ти щось сказати хочеш?

– Не положено розмовляти із лиходієм! – вартовий.

– Помовч!.. Ти щось сказати хочеш, Пугачов?

– Здрастуй, батюшка Іван Максимович… Здрастуй…

– Звідки можеш знати мене?! – скрикнув Синельников.

– Забули, ваше високоблагородіє. Або й не знали. Нас було багато, а ви один. Пам'ятаєте Перекоп? У сімдесят першому восени фортеця впала, а ви мене, пораненого, до чину хорунжого представили, а потім на Дон відправили додому…

– Ти був там?.. А під… під Оренбургом не бачив мене?

– Ні, ваше високоблагородіє.

– Що тобі можу зробити зараз? Може, рідним що…

– Нема вже нікого, нічого й не треба… А от коли графа Петра Паніна зустрінете, то скажіть йому – це моя остання просьба, – скажіть йому, що в п'ятдесят сьомому на прусській війні під Єегерсдорфом – граф тоді в Апраксіна генерал-майором служив – Пугачов життя йому, пораненому, врятував. А він мене, закутого, в лице бив і плював. Спасибі йому моє перекажіть…

– Прости мені, – ледь чутно прошепотів Синельников і вибіг з каземату.

Петрові Калнишевському стелився шлях із Петербурга додому. Він встиг скоріше за свого бойового побратима Івана Максимовича в Потьомкіна побувати, дяку забрати щедру, а поцілувати ручку пресвітлої цариці так і не вдалося. Повертався кошовий отаман у рідні степи до хлопців – славних запоріжців.

А вже там журилися хлопці-запоріжці та з великого жалю: гей, та бо не знали, кому поклонитися, та якому цареві. А за тими поклонами вже шиї болять, бо кому в біса не кланялися, у запопадливості розбиваючи свої лоби, а за тими поклонами все руїни та дим. І турецькому чолом били, і польському, і шведському, і чортові лисому, а такої цариці ще не мали. Таж губами царициними мед солодкий пити, а її словами Всевишньому молитися, а її усмішкою весь світ звеселити…

Славою війну почали, славою закінчили, і кожен тепер по свою плату мчав на вороних до всемилостивої.

Самар-річка невеличка заливає піски, туди їхав вороними, назад ішов пішки…

Наливай, московський шинкарю, пан кошовий має чим платити. Бо в пана кошового того золота – як трави та листу. А не стане дукатів у кишені, то проп'є царицині медалі: всі вони в золоті та діамантах; а забракне царициних щедрот, то маєтки свої, що на Інгульці та Кам'янці, проп'є; а коли й того буде замало, то й усю Вкраїну кине ось тобі на ляду. Наливай, шинкарю, пан отаман ще багатий.

А ви мовчіть, панове французи, а ви мовчіть, ляхи, і турки, і татари, бо один Бог відає, що буде з вами, як не стане славного козацтва.

Калнишевський не слухав більше розмов підпилих чужинців, він ще і ще раз думкою перебігав десятирічну стрічку свого отаманування, шукаючи того кінця, звідки почалася неласка цариці. Чей же служили козаченьки десять років вірно, щоб ті землі свої обрубані та крихту волі зберегти. Кликав цар турецький у підданство – не пішли. Залізняк гінців присилав – одмовили. І десь же воював Пугачов…

А цариця була щедра, як сонце по осені. За Бендери та Ізмаїл – орден зі зображенням власної парсуни кошовому прислала та ще й на георгіївській стрічці, щоб на шиї міг носити; за Перекоп – шаблю у срібних піхвах; за першу дунайську виправу – медаль; за Силістрію платив уже запорожець Грицько Нечоса-Потьомкін – тридцять вісім мідних котлів для всіх куренів прислав: обжирайтеся, козаки, як маєте чим, а за перемогу й мир з турками – то вже дулю з маком.

А з якою парадою, а з якими надіями поверталися у вересні з походу! Бо ж заробили! Полковник Антін Головатий ще влітку подався в депутацію до Петербурга з універсалами Хмельницького на козацькі землі. Тепер уже напевно вволить Катерина козацьку волю і степи, пошматовані сербськими й молдавськими колоністами, поверне: кров'ю заробили собі оту ласку.

Останню похідну ніч ночували над Базавлуком навпроти Зеленої могили, а в неділю гарматною стріляниною зустріла Січ звитяжців, і Службу Божу священик Володимир правив, тільки писар Іван Глоба був невеселий.

По церковній відправі подав кошовому листа від Антона Головатого, і чорніло смагляве обличчя отамана, коли читав того листа.

«Ясновельможний пане кошовий, – писав полковник, – турецькі й персидські шалі, дамаські матерії й хутра, бочки меду, ковбаси, сало, балики, дніпровська щука, турецькі червінці – все віддано Нечосі. А він невдоволений, бо коня татарського, такого, щоб козакувати годився, ти не прислав йому. Погода тут похмура, усі сидять в «потьомках». І чутка ходить, щоб нашу Палестину розділити між петербурзькими панами, як по Писанію: «розділиша ризи і меташа жребій».

Мчав Калнишевський до столиці з двома аргамаками ублажати всесильного сіромаху з Кущівського куреня. Наймилостивіша виїхала до Москви, генерал-аншеф за державними справами не мав часу прийняти кошового. Аргамаків забрали слуги Потьомкіна: «Йому тепер не до вас, з Пугачовим тяганина».

І ще ад'ютант Каменський сказав Калнишевському на прощання:

– Гнівається на вас Григорій Олександрович, що сваволять козаки і на Дніпровську лінію до землекопних робіт не йдуть.

– Та яким це правом на наших вольностях фортеці будують? Я про це й хотів у його сіятельства…

Усі дістали плату – хто яку заробив. І ти чекай на неї, отамане, вона ще в табакерці Потьомкіна. Чекай і вір, як вірив дотепер. А йому залишилося ще один раз чхнути. Поодинці легше. Спочатку гайдамаки, потім – яїцькі козаки, тепер…

«Чому козацтво не підтримало Пугачева?» – долинуло з другого кінця шинку французькою мовою, і глухий стогін вихопився з грудей кошового. Завтра Омеляна Івановича на страту… «Чи я цього боявся? Ні, смерті не боявся ніколи. А може, коли б пішов на злуку з Пугачовим, то й страти завтра не було б? Або – дві…»

І пригадався Калнишевському сон, що приснився на сьогодні в холодному трактирі. Підійшов до нього кат у червоному каптурі зі закривавленою сокирою і спитав:

«До якої смерті готовий?»

«Я ще не маю вмирати».

«Маєш умирати. При якій смерті не застогнеш? На палі проситимеш пощади?»

«Ні!»

«Четвертування боїшся?»

«Ні!»

«До скону в темниці готовий?»

«Ні…»

«Виберемо тобі найтяжчу смерть!» – зареготав кат і щез.

Калнишевський прокинувся з хмільної задуми. Хтось у чорному сурдуті зупинився перед його столом. Підвів голову.

– Чолом тобі, кошовий отамане, – промовив тихо незнайомий, ледь освітлений скупим світлом зі замерзлого віконця. Отаман приглядався до молодого обличчя незнайомого і силкувався збагнути, звідки цей свійський франт може його знати.

– Не моцуйтеся, ясновельможний пане кошовий, мене впізнати. Я досить змінився за тих десять років, коли-то ви, повертаючись із Ромна разом з майстром Сисоєм Шалматовим, що зробив витворний іконостас у вашій церкві, завернули до Лубен і гостювали в полковника Івана Кулябки, а потім заночували в хорунжого…

– У Любимського ж… У моєї небоги Меланії я ночував тоді… – наморщив чоло Калнишевський, і раптом його темні очі проясніли. – А ти… А ти отой юнак, що вчився тоді з Кулябчиними синами за кордоном? Господи! Син Меланії, Павло…

– Той самий. А нині вже виплуганився на вчену дорогу: і свої, і чужинецькі академії позакінчував і ось блукаю по світі, мов неприкаяний.

– Пристанища не дали? То ходи зі мною на Запорізькі Вольності хоч у яку школу або й січову. Я ще тоді тобі казав, пам'ятаєш, – в канцеляристи до себе кликав.

– Вольності… – Любимський сумовито глянув на кошового.

Калнишевський відвів погляд, встав, і вони обидва вийшли із шинку саме в той мент, коли давній побратим отамана Іван Максимович Синельников, зажмуривши очі, хитався між чесністю і страхом.

– Цей офіцер, – спитав, йдучи за кошовим, Любимський, – знає вас?

– Не бачив я офіцера.

– А мені здається, що він вас знає, та чомусь не підійшов.

– Бог з ним…

У Конюшенному завулку було тихо й морозно, аж повіки склеювались; десь там, за Кам'яним мостом, бемкав дзвін, б'ючись серцевиною об холодне небо.

– Нема мені місця й на Запоріжжі, батьку, – відповів аж тепер Любимський. – Гадав, у Москві загублюся, до університету на філософський пробував… То ще благо, що директор університету не поліцейський, і я з душею вийшов од нього. Наказ цариці-благодійниці і тут лежав, циркуляр розіслала по всіх вчених установах.

– Який наказ? Ти встиг уже…

– Потім, колись про це, батьку. Я з Європи привіз не бочку з порохом. Голови наші там просвітилися. А просвіченої голови бояться у нас більше, ніж бомби.

– Тож утікай-таки на Запоріжжя, – Калнишевський зупинився, взяв Любимського за плечі. – Там ще…

– Батьку, батьку… Там… Завтра не стане Пугачева, а потім… Війна з Божою і козацькою поміччю щасливо закінчилася, Богові дяка, козакам слава – і досить. Непотрібні ви стали.

– Я побачив це сам, сину. Але є ще вихід, є. Я їду завтра в Україну.

– На Порту надієтесь… Скільки вже разів попередники ваші хапалися за неї – невірну і зрадливу. І чому все на когось, чому на свої сили не розраховуєте? Завтра ви побачите голову Пугачева, і серце ваше здригнеться, і сумління ваше зсудомиться, отамане. До вас же приходили гінці з Яїку? З моїм листом. Так, так, з моїм… Пугачовський емісар Стодола і ваш козак Тринитка.

– До мене! Тринитка?! – сахнувся Калнишевський. – Не було нікого…

– Не дійшли, видно… Що з ними? – набубнявіли жовна в Любимського. – Не дійшли… Ну, а ви самі, де ж ви самі могли здогадатися! Та й послів не послухали б. Таж Залізняк кликав…

Поник Калнишевський. Ударили гарапником по обличчю слова Любимського: самому думалося, самого мучило, але в очі ще ніхто цього не сказав.

Дзенькнув дзвоник на низенькій дзвіниці біля церкви Симеона Стовпника – кликав на вечерню. Перехрестився кошовий і прошепотів замість молитви:

– Чи ж то можливо зрозуміти, чому Бог, що сам став людиною і вмер за людей, прирік десь рід людський на жах вічних мук, на вічні кари. За що ж, нарешті? Винагорода не приходить, а мучеників множиться – і все без мети…

– Не кари створюють мучеників, а справа, за яку вони страждають. Справа та і є метою.

– Не бачу її. Бачу неволю. Що ж то буде далі, сину?

– Будуть і далі народжуватися мученики. Якби їх не стало, тоді можна буде сказати: вмер народ. Та не буде цього. Будуть повнитися тюрми, а людський розум однаково зрітиме, і темінь відступить перед світлом.

– Ти готовий?

– До чого?

– До темниці, до…

– Я готовий до всього, батьку.

– Хвала тобі, Боже, – перехрестився Калнишевський, – що даруєш міць і розум моєму людові, коли відбираєш зброю…

Вони розійшлися тихо, без обіймів, без обіцянок зустрітися колись, Любимський зник у завулках. Важким старечим ходом вертався Калнишевський до трактиру.

Десятого січня 1775 року червоним жаревом зійшло сонце над Москвою. Мороз люто зціпив повітря, та народ, незважаючи на холод, валив скрипучим снігом через Кам'яний міст на Болотну площу й зупинявся перед високим круглим помостом, посередині якого стримів стовп з колесом, завершений металевою шпицею. З обох боків височіли шибениці. Зловісне місце обступили тісним колом озброєні солдати.

Натовп двигтів, клекотів, тиснувся до солдатського кола, за яким просто на снігу біля підніжжя ешафота сиділи закуті в кайдани пугачовці. Спритніші роззяви вилазили на дерева й дахи двоповерхових рублених будинків, видряпувалися на баню церкви Анниного Зачаття, щоб побачити небувалу кару.

Враз оддалік, з боку Кам'яного мосту, пролунав владний поклик: «Розступись!», у людський натовп влетіла трійка коней, запряжена в сани. На санях, стиснутий з боків конвоїрами, сидів закутий чорнобородий чоловік. Він дивився перед себе мимо людських облич і, певно, нічого не бачив, окрім власного життя, якому відлічував останні секунди тупіт кінських копит. Поруч з Пугачовим, теж закуті, сиділи його побратими Перфільєв, Падуров, Шигаєв, Торнов – у них байдужі обличчя, очі навіть усміхнені, вони приглядалися до людей зі спокійною цікавістю, ніби їхали не до шибениці, а буйною тройкою на Масницю Олексіївським передмістям.

– Харциза везуть! – ревнуло перекатом над головами юрби, передні ряди ще тісніше зімкнулися зі солдатським колом, і раптом мертво стихло на майдані: крутими сходами на поміст виводили Пугачева. В баранячій шапці, у білому кожусі, він стояв, спокійний і прямий, біля стовпа й поглядом линув за Москву-ріку: там, на Боровицькому горбі, стриміли в небо хрести кремлівських соборів, а над усім цим величним громаддям височіла золотоверха дзвіниця Івана Великого. Дивився тепер в'язень туди, куди збирався увійти з яїцьким військом яко переможець і народний цар. Не дався йому білокамінний Кремль, та й не судилося обминути високого помосту на Болотній площі.

Не було страху, тільки жаль, що запікся у душі однією згадкою. З перев'язаною рукою, в довгополій шинелі квапиться до станиці Зимовейської відпущений з війни поранений солдат Омелько Пугач; ось забіліла станиця в долині, і ні про що він уже не думає, лише про менших сестер, що залишилися без нього напризволяще, а назустріч іде якась лахмітна постать з торбою за плечима: «Дай копієчку, служивий». Дістає з кишені мідяка, і раптом здушений крик проривається крізь горло: «Сестро!» Тільки це – на тлі золотого марева…

Відірвав очі від бань кремлівських соборів, глянув на мовчазний народ. Чого його тут стільки? Скорбота в них, зловтіха чи звичайна цікавість: як рубатимуть голову ватажкові?.. А як судитимуть майбутні судді пам'ять нинішніх переможців і повержених? Який трон озолотять, а який поламають, кого наречуть лиходієм, а кого звитяжцем? Ex, якби то знати, може б і легко було нині класти голову на плаху! Пугачов не чув, як аудитор головної поліції, скинувши трикутну шапку, читав довжелезний вирок, дійшли до вух тільки останні слова, і тоді опустилась його голова на груди…

– Лиходія Пугачева живим четвертувати, чотирьох сотників повісити, всім іншим повиривати ніздрі й заслати до Сибіру, – закінчив аудитор.

Це вже кінець. Пугачов відчув тепер, що є у нього руки й ноги, які зараз захрустять під ударами сокири, і не жахнувся, а тільки дивно стало, що якийсь час він лежатиме, як обчухраний стовбур, покіль зітнуть голову.

Хтось подав йому в руки дві свічки, підійшов священик з хрестом, Пугачов поцілував хреста, потім поклонився до землі на всі чотири сторони світу, промовив звучно:

– Прости, народе православний, відпусти мені, в чому я завинив перед тобою!

І впали долу свічки з рук.

Тут кинулися головний і підручний кати, почали здирати кожуха, і Пугачов допоміг їм – сам зняв малинового каптана; головний кат наказав підручному кинути засудженого на поміст, але Пугачов ліг без примусу, розпростерши руки, мов убитий орел крила.

Підручний кат виступив уперед з сокирою, його очі зловтішно блищали – це ж йому нині випало щастя рубати по живому, – і тоді пролунав над юрбою, занімілою в нестерпно довгому очікуванні, жіночий вереск:

– О всемилостива царице, уздри з Петербурга, вкороти його муки!

І сталося несподіване. На поміст знову вийшов аудитор головної поліції і щось сказав до головного ката. Той грубо відштовхнув свого помічника, якому голови рубати не належиться, підійшов до засудженого. Здійнялася сокира, блиснула на сонці й упала: голова покотилася помостом, чи то зітхнув, чи зойкнув народ, і тоді знову почувся той самий жіночий голос, сповнений благоговійної вдячності наймилостивішій цариці:

– Хвала тобі, заступнице наша!

І підхопила цей клич юрба…

Голова Пугачева закрутилася високо на колесі й зупинилася – очима до золотої бані кремлівської дзвіниці.

Підручний кат з озлобленням відрубував мертвому руки й ноги, люто позираючи на свого начальника, що стояв тепер гордо з опущеною сокирою.

Північна Семіраміда, певно, й не здогадувалася про катівське марнославство, готуючи нинішній «гуманний спектакль». А втім, вона і цього разу думала лише про себе. Невдовзі прийде лист від Вольтера, повний визнань і компліментів, а сьогодні їй дякує народ:

– Хвала тобі, заступнице наша!

На шибеницях гойдалися повішені, біля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали ніздрі.

Іван Максимович, здерев'янілий, примерзлий до землі, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кілька годин тому на Кам'яному мості він побачив учорашніх французів і бакалавра філософії, що теж ішли на Болотну площу. Бакалавр підійшов до нього, сказав: «Майоре, а ви впізнали вчора Калнишевського. Мене поліції не видали – й цим спокутували свій підлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулі разом ішли».

Синельников ще не міг отямитися від цих слів, а вдячний жіночий лемент вторував їм… «Так, так, – подумав, – забрати в народу все і дати йому крихту, за яку він буде по-рабськи вдячний. Забрати мужність і вселити страх. Хвала тобі, заступнице наша…»

З отупіння вивів шепіт: хтось позаду вимовляв біблійні слова тяжким прокльоном:

– Окаянна дочко Вавилона… щасливий буде той, хто відплатить тобі за все, що ти заподіяла…

Синельников оглянувся. Сивовусий старий козак, до якого він учора побоявся підійти, стояв і втирав сльози.

– Петре Івановичу, – покликав тихо.

З-під навислих брів глянули темно-каламутні очі, а складки зморщок на обличчі розпогодилися.

– Майор Синельников? Якими це світами?

Іван Максимович підступив до Калнишевського, простягнув було руки, та тільки діткнувся до його плечей і зніяковіло опустив їх: вчора треба було обнятися, нині – пізно…

– До трону за милостями їду, Петре Івановичу.

– Дай вам Боже щастя…

– А ви?

– Я – від трону. Кожному, видно, приходить час іти туди з надією, по-різному ж вертатися. А ось цей, – Калнишевський показав на ешафота, – ішов, та не вернувся…

– Це страшно, коли все збагнути, – очі Синельникова гарячково світилися. – Я бачив його живого вчора, розмовляв… а нині – голова на шпиці. І той крик, ви чули? Той холопський крик вдячності…

– Іване Максимовичу, – перебив кошовий, – а хто з нас не кричав? І я – коли вступала вона на трон… – Він зняв шапку, поклонився, важко було зрозуміти кому – Синельникову чи Пугачеву, повернувся й пішов навмання майданом, залишивши перед плахою розгубленого офіцера.

Розділ другий

І Катерині і Калнишу дістався трон – кожному свій – одного року, тисяча сімсот шістдесят другого.

Васал – Петро Іванович Калниш, син удови Гафії з Пустовитівки, що біля Ромна, осяг його на Новий рік; сюзерен – Софія Анґальт-Цербська, дочка прусського генерала Христіана Августа із Штетіна – на півроку пізніше.

І васала, і сюзерена висунуло на престол старшинство.

Кошовому Калнишевському віддали булаву на старшинській сходці; абшитований отаман Григорій Федорів-Лантух повернувся до свого Васюринського куреня як почесний військовий товариш.

Катерину II підвели до престолу офіцери – таємно перед досвітком. І, розбудивши Ізмайловський полк, примусили його присягнути; абшитованого імператора Петра III відвезли під конвоєм до Ропші, що за сорок верст від Петербурга, і там задушили подушкою під час обіду.

Козацька сірома кидала шапки на честь нового отамана на січовому майдані перед Покровською церквою; чернь петербурзька вітала нову імператрицю на Невській першпективі біля Казанського собору.

І тут, і там чекали на добрі зміни.

Холодного грудня 1761 року російський імператор ще безтурботно гуляв залами оранієнбаумського палацу зі своєю коханкою Єлизаветою Воронцовою, не знаючи ніяких тривог; Григорій Федорів-Лантух знав уже, що козацька рада відбудеться без його згоди і військових клейнодів більше йому не віддадуть.

Кілька років підряд січове товариство обирало Григорія Федорова своїм отаманом, чернь прозвала його Лантухом, був бо він товстий, добродушний і простакуватий, проте з року на рік козацтво чекало від нього рішучих дій, та не міг на них спромогтися кошовий. Судив він по-божому, розмовляв по-людськи, пив по-козацьки, чоломкався по-братерськи, а на Орілі пікінерні ротмістри забирали в багатших запоріжців зимівники, а безкінних дейнегів гнали на редути до земляних робіт аж за Конку, а військовий податок зростав з року на рік.

Вичікували старшини, почала ремствувати сірома – коли ж то подасться Лантух у депутацію до Петербурга сам; він посилав до столиці розумніших за себе, а ті поверталися з порожніми руками: не бажають з ними розмовляти вельможі, жадають кошового. Лантух трактувати з ними боявся і доїжджав тільки до Києва. Звідти повертався заспокоєний, а козацтво почало відверто вже гуторити, що пора Лантухові йти до свого Васюринського куреня на квас і саламаху, бо занадто заплив він салом на отаманському жолді.

Крутий норовом із біса розумний військовий суддя Петро Калниш повертався пізньої осені з депутації до столиці – знову ні з чим. Треба, щоб кошовий привіз до Петербурга універсали Хмельницького на козацькі землі: канцлер Бестужев-Рюмін погодився переглянути кордони Запорізьких Вольностей. По дорозі Калнишевський завернув до київського митрополита Арсенія Могилянського, від якого отримав благословення на добрі діла, ікону Богородиці зі святими мощами і вістку, що примусила його гнати коня не на Січ, а до паланок, щоб сповістити полковників: Григорій Лантух змовився з київським генерал-губернатором Леонтьєвим скасувати козацьку раду і залишитися незмінним кошовим отаманом, як це водиться на Дону, Тереку, Яїку.

То була зрада. Не чекаючи зову кошового, що повинен був за законом і звичаєм козацьким перед Новим роком розсилати нарочних по паланках – запрошувати старшину на раду, з'їжджалися до Січі полковники самі. Прибували зі супроводом, розквартировувалися по куренях, на січовому передмісті Гасан-баші, на крамному базарі в торговців і ремісників, хто розставляв намети над замерзлою річкою Підпільною.

На поклін до Лантуха не йшли, та й він не виходив з отаманського куреня. У військовій канцелярії орудував сам Калниш, писар Іван Чугуєвець просиджував коло нібито хворого кошового отамана.

– Знають чи не знають? – тривожно допитувався Лантух у писаря – єдиної людини, утаємниченої в його наміри.

– Бог відає. Мовчать, – відповідав писар і сам не рад був отаманській затії: ще, чого доброго, до київ присудять. Та рекузуватися не було вже куди, він чекав, що придумає тепер кошовий.

– Хто скликав їх?

– Приїхали слідом за Калнишем.

– Хитра лисиця… А рескрипту від губернатора ще нема. І пізно, якщо вся старшина тут. Якби хоч на тиждень скоріше. На заколот черні вистачило б пікінерів з Новосіченського ретраншементу, до паланок Леонтьев послав би ланд-міліцію з Української лінії, що над Оріллю. Тепер усі тут. Багато з ними?

– По десятку козаків з кожним.

– Треба скликати коло… Проси до військової канцелярії.

Спокійною була на позір столиця Запоріжжя. Вітри понадували снігові намети зі західних горбів, замели плавні на озерах, тільки китиці очерету стирчали з кучугурів; внизу, біля луки Підпільної, загородившись частоколами, принишкла сама Січ, обведена валом, на якому бовваніли сторожові вежі з бійницями. За частоколом, на передмісті Гасан-баші, теж панувала холодна тиша, зрідка сновигали козаки, тривожачи лінивих шинкарів; на вежах вряди-годи, ніби спросоння, пугукали вартові; користаючи з нагоди, відсиплялися козаки по куренях, гомоніли.