Смерть Атея (збірник)

– Раб, а голову дере, як вільнонароджений, – чув він іноді позад себе обурливі вигуки. – Андраподони геть розперезалися! А чому? Бо наші добрі закони надто з ними панькаються…

В Афінах, на відміну від інших грецьких міст, як згодом дізнався Орік, все можна було робити з сома, не можна тільки його вбити – міський закон не дозволяв. І не тому, що він був гуманним чи стояв на сторожі тих людей, котрих же й поробив рабами, а тому, що вбивство чи каліцтво рабів завдавало міській скарбниці збитків. Адже вона мала чималий зиск від торгівлі рабами, і якщо андраподон не підкорявся своєму панові і той не міг з ним впоратися, то влада купувала в нього такого раба і відправляла на свої рудники.

Але закон був про людське око, рабів часто-густо не просто били й калічили, а – вбивали. Щоправда, вбивство мусило носити ненавмисний характер, і тоді, за афінськими законами, убивцю треба просто вигнати з міста. І у вигнанні він мав бути доти, доки члени сім’ї чи родичі жертви не прощали убивцю. Та в рабів, як відомо, ані сімей, ані родичів, тож і звертатися до закону про вигнання убивці з міста не було кому. А в такому разі убивця – щоб не порушувати закон – мусив отримати всього лише релігійне очищення. А це – простіше простого. Винуватець приносив у храм щойно народжене порося. Жриця заколювала тваринку так, щоб її кров ніби ненароком потрапила на руки убивці раба. І цього було досить, бо вважалося, що то пролилася кров не поросяти, а самого вбивці, і, отже, смерть, яку він заподіяв рабу, відомщена.

Отож убивця, помивши руки, йшов з храму очищеним і задоволеним, а жриця забирала собі порося і теж зоставалася задоволеною.

Інших кар за вбивство раба не було та й не могло бути. В сусідніх містах-полісах дозволялося з власним рабом чинити що завгодно – закон і влада у це не втручалися.

Перші кроки волі

Господарі і раби вставали рано – до схід сонця. А здебільшого ще затемна. Такий був звичай у греків. «Хто рано встає, той більше живе», – запевняли їхні мудреці. Ранок – найзручніший час ходити в гості, бо той, хто проспить світанок, ризикує нікого із знайомих не застати вдома. Для Оріка це не було чимось незвичним, на волі він теж вставав рано і схід сонця неодмінно зустрічав або на ногах, або на коні, тож і в неволі піднімався ще затемна, не чекаючи, доки наглядач візьметься за палицю.

Вставши в один і той же час, господарі і раби вбиралися в один і той же одяг – хітон. Власне, хітон – це всього лише шматок тканини з отворами для рук, верхні кінці якого скріплювалися на плечі пряжкою. Тільки заможні греки носили хітони довгі, до колін, і підперізувалися поясом, а хітони для рабів, слуг, ремісників та воїнів були короткі і мали тільки один отвір, для лівої руки, а праве плече було оголене – для роботи.

Потім умивалися і снідали. Перший сніданок у господарів – здебільшого кілька шматочків хліба, намочених у вині. Це все, що вони їли рано-вранці. Рабам давали по черствому ячному коржику і кухлику води.

Якщо вбрання рабів хітоном починалося, хітоном і завершувалося (не рахуючи шапочки з собачої шкури, кене), то вільні громадяни поверх хітона накидали гіматій – білий плащ. Один кінець гіматія скріплювався на грудях, потім тканина перекидалася за ліве плече, проходила під правою рукою і знову закидалася на ліве плече так, щоб другий її кінець спадав на спину. Пристойний гіматій мусив спускатися нижче колін, але не діставати до кісточок. Був іще один плащ, короткий, він називався хламидою, і його носили на війні, на полюванні і взагалі в дорозі.

Голова залишалася простоволосою, шляпи носили лише за містом, для захисту від сонця й дощу. На вулицях у шляпах ходили або іноземці, або мандрівники. Шляпи були кількох видів: пілос – маленька повстяна шапочка без крисів або з маленькими крисами і петас – справжня повстяна шляпа, пласка, з ремінцями, щоб підв’язувати їх під шиєю. Якщо її знімали, то закидали на ремінцях на спину. Взувалися здебільшого в сандалі з ремінцями, але були й чоботи, напівчоботи, черевики – білі, чорні або червонуваті. Франти носили взуття, оздоблене золотом та сріблом. Вдома ж ходили тільки босі. А втім, і на вулицях іноді з’являлися без взуття.

Як одягати хітон і взагалі розбиратися в грецькому чоловічому одягу, Оріка почали привчати з перших днів неволі – щоб умів при нагоді зодягти свого пана. Для скіфа це було принизливішим за палицю наглядача, та Орік, зціпивши зуби, терпів. «Зодягну колись я свого пана, ой зодягну…»

Думав так, а сам вдавав покірливого і смиренного раба, грав роль того сома, котрий змирився з долею і вирішив покірно і вірно служити хазяїнові.

Та ось господар уже зодягнений, Орік подає йому перстень і палицю. Перстень з печаткою пан надіває на палець, палицю бере в руки. Орік уже знає, що палиця в афінян вважається необхідною річчю, без неї зустріти на вулиці шанованого грека і немислимо… Хазяїн востаннє оглядає себе і простує до дверей, де на нього чекають два раби з корзинами.

Жінки у греків ніколи не ходили скуплятися на базар, адже там їх могли і спокусити, і взагалі навчити негарних манер. Скуплялися тільки чоловіки. Багатий ішов на базар з двома рабами, бідніший з одним. Коли ж не було власних рабів, наймав носіїв, але сам нести корзину з покупками не буде – образливо.

Злегка помахуючи палицею, величний і гордий, в білосніжному гіматії, пещений господар іде попереду. Орік і ще один раб позад нього, за три кроки. Незважаючи на ранній час, афінські вулиці наповнені людом – здебільшого чоловіками, зодягненими в різнобарвні гіматії та хламиди – білі, пурпурові, червоні, зелені, сині (жовтий колір чоловіки не визнавали, це колір жінок), з такими ж різнобарвними облямівками. В натовпі йшли багаті й бідні, слуги і раби, ремісники і воїни. Останні – в коротких робочих хітонах. Службовці квапились до справ, ремісники до роботи, раби та слуги поспішали виконати повеління своїх господарів, і тільки господарі нікуди не квапились – знатні і можні не терпіли суєти. Як, між іншим, і зарозумілості, пихатості і чваньковитості. Трималися просто і природно. Пихата постава і хода засуджувалися, але й горбитись афінський громадянин не міг – непристойно. Як вважалося непристойним вертіти навсібіч головою, кидати сюди й туди погляди, витріщатися на щось чи на когось, чи чомусь надто дивуватися. Не схвалювалися і похмурий погляд чи хода з опущеною головою або втупленими у землю очима. Швидко ходити, голосно розмовляти, галасувати й розмахувати руками теж вважалося непристойним. Рухи повинні бути плавними, голос низьким, мова спокійна, хода природна, плавна.

Натовп пливе до базару, вливаючись з бічних вулиць і завулків на головну вулицю. Тут і місцеві, і приїжджі, останні вирушали в дорогу ще затемна, серед ночі. Селяни з Аттики гнали поперед себе кіз, котрі без угаву мекали, інші несли на палицях зайців, прив’язаних за вуха, чи дроздів з простромленими у дзьоби пір’їнами. Рибалки несли в корзинах свої улови – тунців, морських вугрів та іншу рибу. Гендлярі несли огірки, гранати, часник, різні овочі та фрукти, прянощі, вина, в’язки бубликів… Чим ближче до базару, тим тісніше й гамірливіше на вулицях. Проминувши колони, що були прикрашені статуями відомих мужів, люд безконечними потоками вливається на базарну площу, що й без того вже переповнена. Шум і гамір оглушливі – базар є базар, і без крику, галасу та штовханини він аж ніяк не може обійтися. Між базаровими нишпорять агораноми – базарні наглядачі, котрі пильнують порядок. Все, що продається, знаходиться тільки у спеціально відведених місцях для того чи іншого товару. В одних рядах продають хліб, сир, масло, в інших овочі та фрукти, у третіх верещать поросята, мекають кози, бекають вівці, далі кролі, за ними – виноград, медові соти, ще в інших місцях можна найняти для приготування обіду досвідчених кухарів, а щоб добре їлося й пилося – танцівниць, якщо немає своїх. Торгували просто неба і лише зрідка в маленьких будках, сплетених з очерету, – їх неодмінно прибирали після полудня. Навколо площі – ятки перукарів, парфумерів, шорників, виноторгівців. За ними – різні майстерні. А за особливим столом сиділи міняйли (їх називали транедзітами) і розмінювали гроші як афінянам, так і приїжджим, у тім числі й іноземцям. А на горбі Колона вільні люди різних фахів, котрі бажали знайти роботу, бодай на день чи хоч на кілька годин, пропонували свої послуги. Базар не затихав і на мить, прибував все новий і новий люд, там і тут метушилися раби з голеними головами, миготіли воїни в шоломах, любителів різних видовиськ запрошували до себе заклинателі змій, дресирувальники тварин, жонглери…

Та ось чулися удари в дзвін, базар вмить оживав і плив в одному напрямку – у ті ряди, де торгували рибою. Удари у дзвін означали, що на базар привезли свіжу рибу. А риба – улюблена їжа афінян, купували її багато й охоче. А хто не купував, той просто штовхався в юрбі рибних рядів… Розповідали, що в одного афінського філософа, котрий жив неподалік базару, зібралися мудреці. Розмова тривала некваплива, спокійна, все на вічні філософські теми. Та ось зненацька почувся удар у дзвін, що означав: увага, на базар щойно привезли свіжу рибу. Філософи на півслові урвали свої мудрі розмови, посхоплювались і, навіть не вибачившись перед господарем, побігли на рибний базар. Залишився лише один старезний дід, котрий і далі спокійно та значущо говорив про філософію Сократа.

– Я радий, що тобі філософія дорожча за якийсь там рибний базар, – сказав старому господар. – Інші ж, почувши калатання у дзвін, побігли, як на пожежу, навіть не вибачилися переді мною…

– Я-ак??! – схопився дід. – Хіба був удар у дзвін? На базар привезли свіжу рибу? А я й не чув, бо з слухом у мене… Спасибі, що нагадав, – і старий побіг, навіть не попрощавшися і не вибачившись перед господарем.

В галасливому базарному збіговиську Оріку було легше – забував, де він і що з ним. Штовхався в натовпі, прицінювався до товарів, забувши, що на голові в нього рабська шапочка кене.

Оріків хазяїн закупляв продукти для званого обіду – сьогодні в нього мали бути гості. Орік і ще один раб, засмаглий до чорноти єгиптянин, покірно ходили за ним з корзинами і складали все, що купував господар: великих, бородатих від водоростей молюсків, морських їжаків, вугрів, креветок, губанів, окунів, лящів. З м’яса – свинячі ніжки, голови, печінку. Потім заходили в овочеві та фруктові ряди, ще в інших рядах він купував сир та мед і насамкінець найняв на базарі танцівниць та флейтисток, щоб розважали гостей. Скупившись, пан відпускав рабів додому з покупками, а сам ішов під портики, що оточували базар, – погомоніти з друзями та знайомими. Віталися жестом руки (кланятись не було прийнято, руки тисли лише при клятвах і особливо врочистому прощанні): «Хайрете[8]!» Говорили про погоду, політику, філософію, про останні новини тощо. Так же ґречно й прощалися: «Будь здоров!» – «Працюй з успіхом!» – хоч ніхто з них і ніде не працював.

По дорозі додому господар заходив у лавку цирульника, якщо навіть і не потребував його послуг. Лавка цирульника – то одне з найзручніших місць для побачень. Цирульник, займаючись своєю справою – фарбував волосся, щоб приховати сивину, голив, робив манікюри чи натирав волосся пахучим мастилом, щоб швидше росло, – без угаву торохтів, бесідував з клієнтами, розповідав новини, сипав дотепами. Його гості бесідували і між собою – мовчунів греки не любили. Але і в теревенях необхідно було дотримуватися пристойності, інакше що ж то за бесіда.

Наговорившись і наслухавшись чужих розповідей, господар повертався додому, снідав у критому портику чи й у дворі в колі своєї сім’ї, потім відпочивав. Раб приносив циліндри з кришечками, господар діставав з них пергаментні згортки чи й папіруси, вже поточені червою, читав Гомера або промови знаменитих ораторів та філософів, твори на історичну тему. Не спав, бо надмір сну, як вважали греки, вкорочував життя. Адже хто багато спить, той мало живе. А життя греки любили, тож витрачати на сон більше часу, аніж було необхідно, не хотіли. Відпочивши і почитавши, господар збирався до громадського гімнасію, що знаходився на околиці Афін. Прихоплював з собою раба, так, на всякий випадок, а раптом знадобиться? Цього разу взяв Скута. Супроводжуючи пана, Орік старався запам’ятати розташування вулиць і – що головне – вияснити, яка з них веде до міської брами. Про те, що з Афін суходолом нікуди не втечеш, а щоб повернутися додому чи бодай на узбережжя Західного Понту, треба пливти морем, намагався не думати. І все ж вірилось: тільки опиниться по той бік міської брами, так здобуде волю…

Та ось і велика розкішна будівля з тінистим коридором, портиками, лазнями, кімнатами для вправ, з відкритими й закритими коридорами для прогулянок та ігор. Це і є гімнасій, без якого вільні греки не уявляли свого життя. Оріків господар любив відвідувати стадіон гімнасію, де збиралися гуляки – участі у змаганнях не брали, а просто спілкувалися, обговорювали виступи атлетів. Діди бурчали: «Хіба тепер атлети? От раніше були атлети, а тепер… Перевелися в наш час сильні юнаки…» Тут же точилися політичні чи філософські розмови, ніхто нікуди не квапився, та й не було потреби квапитись. Плин життя був неспішним.

Доки господар відводив душу в бесідах, Орік мусив стояти позад нього. А вже потім починалося для Оріка найгірше – набалакавшись, вислухавши всі новини, господар ішов у лазню при гімнасії. Там Орік змушений був натирати його оливковою олією з різними пахучими спеціями, а потім стрігілем – бронзовим шкребком – зішкрібати все з тіла і поливати пана теплою водою з глечика. Все його єство клекотіло від образи й приниження, але мусив терпіти і вдавати старанного й уважного, запобігливого і смиренного раба. Насамкінець Орік витирав розімлілого і задоволеного пана, і вони поверталися додому. А втім, повертався додому тільки господар, раб його супроводжував.

Дома все було готове до прийому гостей. Греки, як розумів Орік, не любили їсти на самоті, тож головним на обіді був не сам обід, як бесіди, де кожний міг і вислухати іншого, і сам у розмові відвести душу.

Коли з’являлися гості, першими їх зустрічали раби, роззували – бути взутому в домі вважалося непристойним – мили їм ноги, оббризкували їх пахощами чи й обрізали нігті. Мити ноги гостям – це було таким приниженням, що Орік, аби стриматись і не видати своїх почуттів, до крові прикушував губу. Хотілося у відчаї кинутись на всіх з кулаками й відплатити поневолювачам за своє приниження. А натомість мусив терпіти і покірно мити гостям ноги й зрізати їм нігті, терпіти й тоді, коли гості ногами тицяли йому в лице. Терпіти, адже господар йому вже, здається, вірить, довір’я треба закріпити. В ім’я волі.

Спершу гості проходжувалися по кімнатах (відразу ж поспішати до столу вважалося нетактовним вчинком), вихваляли меблі, прикраси і, як завжди, високо цінували витончені смаки господаря. А вже коли гості розхвалили в домі все, що там було, їх нарешті запрошували до столу. Господар напівлежав на ложі, на таких же ложах розташовувалися і гості, обпираючись лівим ліктем об подушки. Жінки (навіть господиня дому) на званих обідах ніколи не з’являлися, адже вважалося, що розмова між чоловіками буде або філософською, або чисто чоловічою і, отже, не для жіночих вух. Тому жінки збиралися в гінекеї, де їх чекали фрукти, зацукровані солодощі і свої, суто жіночі теревені… Коли всі влягалися на ложах, раби, обходячи гостей з мисками й глечиками, зливали їм на руки, інші сома тим часом приносили низенькі столики, вже накриті, і ставили один столик на два ложа. Їжа заздалегідь була подрібнена на шматочки, тож гості їли руками, а руки витирали або маленькими шматочками хліба, випеченими в хлебаносах, або особливим тістом, котре качали між пальцями. На перше були риба і птиця з підливою, трохи м’яса і багато овочів з приправами. Гості запивали їжу улюбленим напоєм афінян – кіконом – вином, змішаним з яєчним борошном і тертим сиром. Потім раби вдруге приносили глечики з водою і миски, споліскували на руки гостям, столи виносили, з підлоги змітали кісточки та недогризки, а вже тоді вносили інші столики – з винами і десертом. За десертом зір і слух гостей тішили флейтисти й танцівниці, серед яких було чимало гарних рабинь, котрі своєю молодістю і вродою тішили зір гостей. А хто, не втримавшись, щипав рабинь за пружні стегна чи й за груди – під загальне пожвавлення й веселий сміх.

У другій частині обіду подавали фрукти, свіжі та сушені, солоний мигдаль, сир, часник, цибулю, сіль з тмином і пиріжки, випечені на меду, з сиром і м’ясом. Особливим успіхом в гостей користувався міттлотос – паштет з протертого сиру, меду і часнику. Ця частина обіду називалася сімпосіоном, адже на ній вибирали сімпосіона, верховоду обіду, котрий мав керувати порядком (де вино, там порядок, як відомо, зникав), визначати, скільки вина пити і в якій пропорції: три частини вина на одну частину води. Була й інша пропорція: три частини води на одну частину вина, але таке питво називали «пійлом для жаб», надто воно було слабким.

Спочатку сімпосіон узливав вино з словами: «На добре здоров’я», здіймав чашу, трохи надхлюпував з неї і вигукував:

– Солодко пити вино – молоко Афродіти!

– Солодко, солодко! – підхоплювали гості. – Хай завжди нам буде солодко, хай завжди Афродіта радуватиме нас своїм молоком!

З тих, хто чомусь не пив, сміялися:

– Хто п’є саму лише воду, нічого розумного не створить.

Непитущим сімпосіон вимогливо казав:

– Або пий, або йди звідси! Не ганьби нашої чесної компанії!

Пили вино, слухали музику і веселі – нудних просто не терпіли – історійки, котрими їх забавляв сімпосіон, розмовляли. Про все: про Гомера і Сократа, про життя-буття і ціни на базарі, про свої порядки і чужі. Про краї близькі й далекі.

Довго триває званий обід, гості п’ють і бесідують, п’ють і бесідують. І хоч сімпосіон і наголошував, що «перша чаша несе здоров’я, друга – задоволення, третя сон, і після неї треба йти додому», але додому ніхто не квапився. Пили і після третьої, забувши приповідку, що четверта чаша приносить грубість, п’ята – крик, шоста – безладдя на вулицях, сьома – підбите око, восьма – повістку в суд.

Довго триває званий обід, гості п’ють і бесідують, п’ють і бесідують.

Якщо обід починали ще за сонця, то закінчували його в нічній пітьмі… І тому захмелілих гостей супроводжували хазяйські раби. Оріку (а йому господар уже довіряв) теж випало відвести додому одного п’яненького гостя. Був то похилого віку чоловік, маленького росту. Орік ледве втримався, щоб не сказати старому: «Як не маєш здоров’я, діду, нащо дудлив вино чашами?» Стримався. Зрештою, це не його клопіт. За воротами, як тільки-но вони вийшли на вулицю, дідок ще якось тримався на ногах, хоч і спотикався в пітьмі. Спершу Орік підтримував дідка під руку, той ще пам’ятав, куди йому йти, але швидко його розвезло, і він, заплітаючись язиком, почав бурмотіти щось нерозбірливе. На запитання куди йти, тицяв рукою в пітьму, тицяв у різні боки і поривався співати… Ще далі ноги йому зовсім відмовили, він упав і захропів посеред вулиці. Скільки Орік не термосив його, п’яний дід лише бурмотів щось, виривався і знову вкладався спати посеред вулиці. Зрештою, Орік звалив старого на плечі і рушив було йти, та відразу ж і зупинився: а куди прямувати? Де живе грек, на якій вулиці? Місто вже спало, лише де-де блимали тьмяні вогники та в центрі, здається, на агорі хтось ходив із смолоскипами – певно, нічна варта. Та ще в пітьмі горлав п’яний.

Якби дід і сказав, де він мешкає, Орік все одно, не знаючи до пуття міста, сам би не втрапив. Розгубившись, він завертівся з дідом на плечах, не знаючи, в який бік іти. Дід за його спиною хихотів сам до себе і щось вигукував безглузде. Покрутившись, Орік сплюнув, спустив старого на землю (той відразу ж, зручно вмостившись, поклав собі під голову обидві руки й солодко захріп) і задумався: що робити? А навколо ні душі, тільки десь далеко скімлить собака. Повагавшись, Орік знову звалив старого на плече і хотів було його віднести назад до свого пана (хай там старий п’яничка і переспить до ранку), як зненацька гострою стрілою обпекла думка: він на волі! На волі! На волі! До білого ранку ще ого-го скільки ночі, він устигне вибратися за місто і зникне в полях. І як йому раніше не спало на думку, стільки часу витратив задарма, крутячись на місці з п’яним на плечі. За цей час він би вже встиг вибратися за місто, а там… шукай вітра в полі!

Не вагаючись, Орік відніс старого під стіну, поклав його там і, стримуючи дрож у всьому тілі, – воля! воля поруч! – кинувся бігти, та нараз згадав, що він у рабському хітоні й шапочці кене. Зупинився. Куди тікати, коли хто не гляне на нього, то відразу ж і збагне, що перед ним раб… Повернувшись до старого, Орік стягнув з нього гіматій, накинув собі на плечі, а взамін плаща надів старому на голову рабську шапочку кене із собачої шкури. Оглянувся, тривожно прислухаючись до темряви. У місті, як і перше, було тихо, глухо і якось аж порожньо, наче й не жили в ньому люди. Втікач обережно рушив, прямуючи до головної вулиці, що вела – це він вже добре знав – до міських воріт. Кутаючись в чужий гіматій, що був замалим для нього, йшов тихо, нечутно, тримаючись білих стін, на тлі яких не так різко виділявся в пітьмі білий плащ, йшов і не вірив собі, що воля так близько. Йшов, а душа співала, а душа кричала: він на волі! Він робить перші кроки волі!

Як ламаються стріли

– Мій бог – меч! – піднявшись на могилу, сказав Атей і вклонився мечу – богу своєму, Аресу.

І всі воїни, скільки їх не було в Гетській пустелі, в один голос сказали:

– Наш бог – меч! Йому поклоняємось!

І кланялись мечу, богу своєму Аресу, проказуючи:

– Немає більшого бога, крім скіфського бога!

– Істинно так. І нині, і завжди, – сказав цар і застиг на могилі – високий, худий, грізний, на бога схожий, гостроносий, з чорними, як сама ніч, очима.

Довге жорстке волосся царя, перехоплене на лобі золотою стрічкою, ворушилося на плечах, як живе. Летіли степові вітри, і розсікав їх бог-меч Арес. А добре скіфи збігали на трібаллів, слава яка про скіфів летить у степах. Тож хай затямлять тутешні племена: скіфи – непереможна сила, скіфи – владики цих країв, а скіфські боги – над усіма богами боги. І доки у скіфа на поясі висить меч, а в руках плетениця – він для всіх володар. Так було завжди і так буде завжди.

– Арес, – звертається цар до залізного меча. – Ти чуєш синів своїх, боже? Ти чуєш, як гуде кочовище, славлячи тебе? Ми зібралися, щоб віддячити тобі, Арес, за побіду над трібаллами. Ти, боже, вклав побіду в мечі наші разючі, у стріли наші летючі, тобі, боже, й підносимо подячні жертви. Пий, Арес, солодку кров ворогів!

Біля підніжжя могили стоять вожді та старійшини, знатні мужі, а вже їх щільним кільцем оточують воїни, котрі, повернувшись з походу, як весняна вода, залили кочовище. У колі біля підніжжя могили стоять полонені трібалли – по одному від кожної сотні бранців. Їх і буде принесено в жертву Аресу. Любить Арес пити ворожу кров, милостивішим і прихильнішим тоді стає він до синів своїх. Ворогів для подячної жертви скіфському богу війни відібрано троє – найвищих, найдужіших.

– Арес?.. Ти чуєш нас, боже?

Далеко в степу лунко іржить кінь. Стрепенувся цар, збудження пробігло по скіфах.

– Арес нас чує, – залунали голоси. – Арес чекає жертви! Арес хоче пити ворожу кров. Напувайте Ареса ворожою кров’ю, вгамовуйте його ненаситну спрагу!

Підвели першого полоненого ближче до могили, розтягнули йому в різні боки руки і нахилили голову, що її з одного маху, хвацько хекнувши, відрубав третій. Під обрубок шиї, з якого лилася кров, підставили чашу. А тоді сивий воїн, найстарший у війську, врочисто піднявся на могилу з чашею в руках. Чаша була переповнена кров’ю, старий кропив залізний меч, а всі вигукували:

– Арес!!! Пий солодку кров ворогів! Пий! Пий! Пий!..

– Пий, та нас не забувай! Як будеш посилати нам побіду, то завжди щедро питимеш солодку кров ворогів!

В обезголовлених тіл відрубували праву руку з плечем, відкидали її подалі в степ, і де вона впала, там і мала залишитися назавжди. А решту полонених трібаллів скіфи підготували для продажу в рабство – в Афіни та Візантій. Гроші підуть в царську скарбницю, за них люди Атея закуплять у греків нові мечі для царського війська… А потім було принесено в жертву Аресу коней. Привели їх десять, найкращих, таких, на яких ще не їздили. Підводили по одному, путали ноги. Двоє скіфів, ставши позад коня, тягли за довгі вірьовки, що були прив’язані до пут, перекидали коня на спину. І ледве він з тривожним іржанням падав, як всі простягали руки до могили й кричали:

– О, Арес! Тобі даруємо цього коня!

Накидали петлю на шию тварини, що билась і намагалась встати, вставляли в петлю міцну палицю і, крутячи її, душили коня. Ошкіривши зуби, він довго хрипів у передсмертних муках. А вже тоді з жертовної тварини здирали шкуру, її та нутрощі несли до жарких багать. В небо бив густий чадний дим, потім виростав яскраво-сліпучий, але теж чадний вогонь, різко пахло смаленою шерстю, горілим м’ясом – той запах найприємніший Аресу, збуджено лоскоче він ніздрі скіфському богу. Надихається Арес диму із жертовних багать, добрішим стане до скіфів.