bannerbanner
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
3 из 9

І він не пошкодував, архонт виконав свою клятву.

Прийшли скіфи, і він віддав її скіфам, віддав в ім'я вищих інтересів поліса. А їй нагадав:

– Ти пам'ятаєш, яку шану виявили тобі ольвіополіти, назвавши тебе ім'ям рідного міста?

– Пам'ятаю, батьку.

– Ти в боргу перед містом, – нагадував він їй. – А борг треба повертати. І ось цей час настав, дочко.

Це були високі слова, слова, з пафосом мовлені, і Ольвія теж з пафосом вигукнула:

– Я готова віддати життя за вітчизну, тільки… – І вже тихіше закінчила: – Тільки не йти до того скіфа у кибитку чи шатро.

– Коли служать рідному місту чесно, то не вибирають, що легше сплатити, не вибирають легшу службу.

– Батьку!.. – зойкнула вона. – Я розумію, але…

Та батько був невмолимий.

– От якраз вітчизні ти й послужиш, дочко, якщо підеш за скіфа. Якщо станеш дружиною повелителя кочовиків, одного з претендентів на верховну владу в Скіфії. Ти допоможеш ще більше зміцнити мир і торгівлю між нами і степовиками. Це навіть добре. Ми, греки, при твоїй допомозі будемо мати вплив на скіфів. Для нашого міста і поліса це просто щастя.

– А про моє щастя ти подумав? – визивно кинула дочка.

І здалось їй, що батько у ту мить ще дужче постарів, ще різкіші зморшки залягли на його крутому, дубленому обличчі.

– Ти думаєш… думаєш, я з радістю віддаю тебе у чужі степи? – і голос на мить зрадливо забринів. – Але – треба. Треба, Ольвіє, треба… Ось ти говориш… щастя… А я його так розумію: найбільше щастя – це боротьба за щастя свого народу. Ось як я розумію щастя, дочко. А тому йди до скіфів, іди!

І вона пішла.

Розділ п'ятий

Я такої вовчиці ще не зустрічав!..

Кочують степовики, пасуть худобу, колишні набіги згадують, багату здобич… А тоді хтось когось зустрівши (на перехресті доріг, біля води чи ще десь), переповість всі новини, зітхне: щось ми, мовляв, давно не гуляли… Пора б уже…

І полетить степом від кочовища до кочовища: а чи не пора нам погуляти в чужих краях, силу свою показати, здобич велику взяти, сусідів пристрахати?.. Щоб пам'ятали нас.

Зберуться кочовики на раду в якомусь там урочищі, сядуть на прадавній могилі – найзнатніші – і, п'ючи бузат, гадають: а на кого б напасти, у який край повернути прудких коней, куди стріли летючі та цілкі пустить!

Ось і Тапур.

Взявши дочку грецького архонта, він ніяк не міг повернути в свої степи, не поживившись по дорозі. Піднявшись на північ од Ольвії, він повернув тисячу своїх вершників (а кожен з них десятьох вартий!) у землі калліпідів.

Зібравши ватагів загонів та знатних воїв, сказав їм:

– Я привів вас у край, де живуть калліпіди. Віднедавна вони перестали визнавати нас, кочовиків, за своїх владик і не хочуть нам платити данину, як платять інші племена. Вони до греків горнуться, з ними торгують, мають зиск, забагатіли, набили добром свої кибитки і думають, що ми, кочовики, їх уже й не дістанемо. Як гадають мої ватаги: чи не час нам провчити тих, хто почав задирати носа?..

І вигукнули ватаги в один голос, зуби вишкіривши:

– Твої слова, вождь, схвально слухають наші вуха. Пора поколошкати калліпідські повозки, добро їхнє переполовинити. Та так, щоб добре затямили, хто їхні владики і кому вони мусять данину давати.

– Тож провчіть! – сказав Тапур і потряс мечем. – Бог наш Арес з вами! Гостюйте у калліпідів три дні, щоб кожен скіф повернувся із добром, рабами і кіньми. Ара-pa, скіфи!!

– Ара-pa!.. – вигукнули ватаги і помчали до своїх загонів.

Загледівши кочовиків, що невідь-де з'явилися у їхніх краях, калліпіди спробували було нашвидкуруч зібрати військо для відсічі, але з того нічого не вийшло. Нападники налетіли так навально, що не було коли й оглянутись, не те що зібрати сили.

Вершники, озброєні луками, списами й акінаками, з повними сагайдаками стріл, зненацька вигулькували, наче з-під землі вихоплювались, з гиком і свистом, тупотом копит налітали на кочовища калліпідів, налітали навально, раптово, що ніхто й опам'ятатись не встигав… Старих клали на землю стрілами, давили кіньми – кому старі діди потрібні? – молодих в'язали, спустошували кожну кибитку, вантажили повозки свої калліпідським добром і, женучи поперед себе жінок, молодь, гурти худоби і табуни коней, зникали так же миттєво, як налітали. Трупи забитих навіть охолонути не встигали, як убивць уже й слід розвіявся… А над зруйнованими кочовищами, над теплими ще трупами вже кружляє степова галич… Галич завжди злітається туди, де лютує скіфський бог-меч Арес!

Три дні «гостювала» у калліпідському краї тисяча Тапура, а калліпіди те гостювання вік не забудуть. Ще й майбутні покоління дітей своїх жахатимуть: «Дивися, примчить кочовик, схопить тебе!» А втім, якщо та дитина встигне вирости, перш ніж її схопить кочовик.

…То вигинаючись, то вирівнюючись, повзе валка. Скриплять степом повозки з добром калліпідським, сунуть гурти худоби та коней, бредуть валки полонених, скачуть обіч вершники, нагаями підганяючи калліпідів. Задоволене Тапурове воїнство! Ач як нагаями поляскують! Ач з яким гиком і свистом носяться сюди й туди! Ще б пак! Сьогодні навіть найбідніші повернуться до кочовищ із добрим збіжжям. Частіше б вождь водив у такі набіги. Собі жону дістав і нас не зобидив. Правда, добра калліпідського йому перепаде чимало, але ж і воїнам щось лишиться. Ар-ра!..

Відкине Ольвія запону кибитки, дивиться на загони, які женуть поперед себе гурти чужої худоби, валки полонених… Тяжко дивитися на те видовисько. Кого розоряє Тапур? Чиїм добром понав'ючували вершники своїх коней? Чиїм добром понабивано кибитки вождя? Адже він і без чужого добра багатий. Чи ж мало йому? Невже очі у скіфів завидющі, а руки загребущі, як про те говориться у степах? Чула, хвалилися скіфи, що набіг був вдалий, добутливий.

«Орлами налетіли, – хизувалися між собою вершники. – Калліпідські зайці й поховатися не встигли, як у наші пазурі потрапили».

А он з повозки з-під брудної, закривавленої повсті стирчать ноги, босі, посинілі… То скіфи убитих везуть, щоб поховати їх у землі своїх предків. Виходить, не всі калліпіди зайцями були, заголосять у степах скіфські жінки, заголосять, обліплені дітлашнею та бідністю. Одна була сподіванка: чоловік награбує чужого добра, заживуть вони тоді… Тим, чиї босі, посинілі ноги стирчать з-під брудної, закривавленої повсті, не повезло. Вони вже на тім світі, у бога Папая. Ніхто не має смутку, що свої загинули. Така їхня доля. Живі добром чужим хвалилися, поживі багатій радіють. Їм пощастило, здорово поталанило… Ляскають батоги, бредуть чужі племена у скіфську неволю. Жінки, діти, підлітки. Віднині вже раби. До скону літ своїх невільники. Худоба!

У деяких кочовиків з мішків біля сідел визирають злякані, заплакані личка… Виростуть діти у скіфському краї, забудуть матір свою, і край свій, і мову свою – слугами поневолювачів стануть. Звірами виростуть, жалю не матимуть, і колись, разом із своїми жорстокими господарями, нападатимуть на калліпідів, нищитимуть своїх, край свій спустошать і вогнем спопелять.

Розоривши калліпідів, Тапур звернув з північного напрямку і пішов за Борисфен. Там, на схід од Борисфену, і починається край кочовиків, його, Тапурів, край.

Ще цілих десять днів рухалось Тапурове військо із здобиччю, заповзаючи все далі і далі в глиб степів, аж доки не посунуло цілиною. Хоч і лишали позад себе сліди, але вони швидко заростуть, загубляться у травах, зникнуть, як на дні зеленого моря.

Степ, степ, степ…

Безмежний, неосяжний, для чужих – небезпечний, для своїх – рідний. І Тапур наче змінився, наче пробудився після сну. Аж розквітло його засмагле лице, зробилося привітним, мовби добрим. Випроставшись у сідлі, він вдихав на повні груди сухе степове повітря, мружив очі… Чи нахилившись з сідла, зривав кущик полину, розтирав його між пальцями, вдихав гіркий і терпкий присмак. Сте-еп… Його, Тапурів, степ озивався до нього полином, тим полином, дух якого не можна забути доти, доки живеш на білому світі. Нема для степовика бентежнішого запаху, аніж запах полину. Коли скіф вирушає в далеку дорогу, то бере із собою пучечки сухого полину і там, в чужих краях, вдихне степове зілля і ніби вдома побуває. А воїну, котрий помирає від ран, дають наостанку понюхати полин. «Щоб і на тім світі, – кажуть йому, – степ свій не забував».

Мружачись до сонця, Тапур із посмішкою на губах мчить до білої кибитки, що везе його великий скарб, і яку пильно охороняє відбірна сотня.

«Людоловом мене обізвала, – думає він про свою полонянку і тішиться подумки. – Ха! Я і є людолов, бо я – володар степу. Умію коней ловити і людей умію ловити. Бо тільки сильний стає людоловом, а слабак – рабом. А таких гарних, як дочка архонта, я ладен ловити все життя».

За білою кибиткою іде на поводу сауран[12], чудовий і витривалий скіфський кінь, хоч і непоказний із себе. Тапур, милуючись конем, підморгує йому.

– Погуляти хочеш, коню, степами із вітром наввипередки побігати?..

Кінь шкірить жовті зуби, киває головою.

– Як там дочка архонта? – весело кричить Тапур до сотника. – Все ще галасує, що я – людолов?

– Виходить із кибитки тільки вночі, на привалах, – одказує той. – А зла, як вовчиця. Так і кидається на всіх. Мої люди навіть побоюються гречанки.

– Ха!.. – задоволений вождь. – Вона така… Люблю жінок, які показують пазурі і навіть трохи шкрябаються ними. Кров тоді нуртує у жилах, чоловік тоді відчуває свою силу.

Він зіскакує з коня на задок кибитки і пірнає під запону. Кінь його біжить поруч із саураном, за кибиткою. Сотник підморгує вершникам, і ті, скалячи зуби, починають потроху відставати од кибитки. Зненацька запона шарпнулась, і вождь, простоволосий, без башлика, скочивши із кибитки, наче хто за ним гнався, стрибає у сідло свого коня. За ним із акінаком у руці висунулась гнівна і розпатлана Ольвія, блиснула очима.

– Ну… хто ще бажає простягати до мене руки? – і кидає башлик вождю. – Забери своє позолочене добро!..

Воїни жахнулися: ще ніхто і ніколи так не поводився з їхнім всемогутнім вождем. І не поводився, і не говорив йому таких слів. А до башлика його так і доторкнутися ніхто не смів – священна то річ у вождя! Знак його зверхності над усіма людьми. Ой, що то буде тепер! Вождь у гніві не знає спину. Сотнику лячно стало, нерозумна гречанка, що тебе тепер чекає! І він на мить аж очі заплющив, і його люди теж позаплющували очі, вдаючи, що вони не бачили, як нешанобливо повелася гречанка із чоловічим башликом… Але нічого не сталося. Тапур навіть не вибухнув гнівом. Він зловив на льоту башлик (сотник та його люди аж роти пороззявляли з подиву), натягнув його на голову і захоплено крикнув сотнику:

– Бачив?! От вовчиця, га?.. – і показує руку, на якій розпливається червона пляма. – Бачив? Полосонула акінаком. О, акінак вона уміє тримати в руках. Клянусь бородою Папая, такої жінки я ще не зустрічав. Щоб на мене кинутись з акінаком?.. Щоб швиргонути мій башлик… О-о!.. – Він наче був трохи аж розгубленим. – Такі жінки є, кажуть, тільки в савроматів. О, недарма я ходив до греків. Така вовчиця народить мені сина-вовка! О!..

Припавши губами до ранки, висмоктував кров, зализував рану.

– У скількох бійках бував, а своєї крові ще не бачив, – бурмотів сам до себе. – І ось… побачив. І де? У кибитці. Ха!.. От вовчиця, га? І все одно ти будеш моєю! Коли Тапур чого захоче, то хай хоч і степ репає, а по його буде!

Ольвія відкинула запону, показала акінак.

– Бачив?.. Спробуй лише поткнутися, людолове! Він любові забаг! Утіх! Я до тебе не напрошувалась, силою мене захопив, тож терпи. І не забувай, акінак у мене завжди напохваті.

– О-о-о!! – Тапур захоплено дивився на неї. – Я навіть і не думав, що ти… ти така.

– Яка це… така? – насторожено обізвалася Ольвія і поправила волосся, що вибилося у неї з-під башлика, застебнула на дерев'яні палички куртку. – Яка?..

– А така… гарна, – одним духом випалив вождь. – Я люблю таких, необ'їжджених. Бо тихі та покірні мені вже набридли. Від їхньої покірності спати хочеться, а ти кров нуртуєш мою. Ти будеш моєю, клянусь бородою Папая!

– Твоєю?! А ти спробуй, візьми! – вигукувала у відчаї Ольвія, а десь у серці крижаніло: візьме він її… Вже взяв. І не відпустить ніколи. – Думаєш, боюсь тебе, людолове? Я згодилась піти у твоє шатро. Згодилась. Як батько казав: зміцнити стосунки між греками і скіфами. Згодилась піти у твоє шатро, але любити тебе вся твоя орда мене не примусить.

– Навіщо орда? Ти й без орди мене полюбиш.

– Скіфи усі такі самовпевнені, чи тільки Тапур один такий?

А він ніби між іншим:

– А не захочеш мене любити, станеш рабинею.

І шкірив зуби, посміхався хижо.

– Я-я??! – вражено видихнула Ольвія, і лице її враз зблідло. – Ра-абинею?! – повторила вона шепотом і рвучко висмикнула з-за пояса акінак. – Ні, я вільна і скіфською рабинею ніколи не буду. Ліпше смерть!

– Ей, ей, ти що? – поспішно вигукнув Тапур. – Скажена! Ану, опусти акінак! То я так просто бовкнув. Ти будеш моєю жоною. Повелителькою всіх моїх людей.

– Тоді чому ж ти мене тримаєш, як полонянку, в кибитці?

– Тому, що місце чоловіка у сідлі, а місце жінки у кибитці. Так у нас заведено, і в кибитках завжди їздять скіфські жінки.

– Але ж я не скіф'янка. – Ольвія відв'язала од задка кибитки повід і скочила в сідло саурана. – Я не скіф'янка! – крикнула вона і погнала коня у степ. Сотня охорони повернула було за нею коней, але Тапур помахом руки спинив вершників, коротко кинувши:

– Сам!

Розділ шостий

Донька гостинного моря

Вихопившись на узвишшя, сауран розкотисто заіржав, радіючи молодій своїй силі, і застиг на скаку як укопаний. Гризучи бронзові позеленілі вудила, він нетерпляче косував на вершника карим вологим оком, у якому плив вранішній степ… Десь іржали коні. Сауран бив копитом і поривався вперед.

– Почекай-но, – спинила його Ольвія, – мені спішити нікуди, не додому їду…

Закидаючи голову, сауран ловив чутливими ніздрями бентежний вітер рідних степів, у яких він народився і виріс, збуджено тремтів, б'ючи копитом. Там, за обрієм, водив він на соковитих травах косяк молодих лошиць. І сауран поривався до них, бо там, за обрієм, клично іржали скіфські коні, і гупотіла земля під незліченними табунами, під прудкими ногами степових коней.

Сауран поривався, та Ольвія стримувала його. Перебираючи в руках повіддя, прикрашене золотими бляшками, вона все оглядалась і оглядалась назад, де за кряжами, далеко-далеко звідси, залишився її край… Була вона зодягнена в коротку куртку без комірця, вишиту на грудях візерунком із квіток, вузькі шкіряні штани, що звужувалися донизу, взута у м'які сап'янці, халяви яких були трохи зібрані й перев'язані малиновими стрічками із золотими китицями. М'яке волосся хвилями спадало на округлі плечі з-під гостроверхого башлика.

Ольвія пустила саурана в долину. За нею мчав Тапур і посміхався сам до себе. Невдовзі сауран Ольвії наздогнав вовчицю, що, забарившись того ранку на полюванні, квапно поспішала до свого лігва. Пирхнув кінь, вчувши хижачку, дрож пробігла по його тілу і передалася вершниці.

Тапур наздогнав Ольвію і на скаку ткнув їй у руки гнучку плетеницю, скручену із сталок волячої шкіри, з важкою свинцевою кулею на кінці.

– Візьми! – крикнув у запалі, бо полювання над усе любив. – Цією кулею здорово можна розтрощити череп вовчиці. Ми так за вовками ганяємось. Догнати сірого і вбити його кулею – це більше вміння, аніж з лука. Спробуй!

Очі його збуджено горіли, увесь він аж тремтів в передчутті погоні за вовчицею, і Ольвія, посміхнувшись, перший раз йому посміхнувшись, вихопила з його рук плетеницю.

– Ара-pa!.. – крикнув Тапур. – Здоганяй, бо втече!

– Ара-pa!.. – вигукнула й собі дівчина скіфський клич і пустила саурана вчвал. Під копитами коня задвигтів степ, і у вухах вершниці тонко засвистів вітер.

Відстань між конем і звіром хутко зменшувалась.

Звівшись в сідлі, Ольвія занесла для удару плетеницю. Ще мить, і важка свинцева куля, описавши в повітрі півколо, із страшним тріском розчавить вовчий череп.

І тут дівчина вгледіла рожеві соски.

– Мати!..

Слово зірвалось з уст мимовільно, і напружена рука дівчини обм'якла, тіло ослабло. Мисливського запалу як не було, натомість защеміло серце… Мати… Бодай і вовчиця, але ж мати. І десь її голодними очима виглядають малята.

Кінь, відчувши раптову переміну в поведінці вершника, почав непомітно збавляти хід. Вовчиця хутко віддалялась, аж доки й не зникла десь у балці.

– Ти чому?! – кричав Тапур і збуджено блискав очима. – Таку вовчицю відпустила!.. Ех, здобула б її, і всі б про тебе у степах говорили, а ти…

Ольвія мовчки віддала йому плетеницю і пустила саурана вперед.

Мати…

Ольвія не знала своєї матері. Густі тумани минулих років, наче сторожові мури, стали між ними, і стали, як здавалось, навічно. І марно намагалась вона поговорити з батьком, аби вивідати бодай крихту тієї таємниці. Де поділася мати? Що за лихо скоїлося з нею? І чому про неї навіть згадувати не велено? Бо досить було натякнути про матір, як відразу ж тінь невдоволення пробігала по сухому, аскетичному обличчі батька, а в його сталистих, безжальних очах спалахував гнів…

Коли Ольвія була ще маленькою і батько садовив її до себе на коліна, то іноді ласкаво (що взагалі з ним траплялося рідко) казав, погладжуючи її по голівці важкою, дубленою рукою:

– Ти, моя щебетушечко, найкраща у світі, адже тебе народило синє море, наше славне Гостинне море.

– Як богиню Афродіту? – дивувалася дівчинка. – Із морської піни?

– Може, так, а може, й не так, – ухилявся батько від прямої відповіді. – Мені дуже хотілося, аби в мене була донька. От пішов я до лиману і кажу: «Славний лимане, подаруй мені доньку». А лиман зашумів голубими хвилями і каже: «Йди, чоловіче, до самого синього моря, воно подарує тобі доньку». І пішов я тоді до Гостинного моря, довго-довго йшов, не один день, але нарешті прийшов. Став на березі і кажу:

«Славне синє море наше! Подаруй мені, будь ласка, маленьку донечку».

«А яку тобі доньку?» – питає море.

«А таку, – одказую, – щоб була найкращою у світі».

«Почекай, – шумить море, – буде тобі донька, найкраща у всьому світі білому».

От зашуміло синє море, і випливає дельфін на берег, а на спині в нього сидить маленька-маленька дівчинка.

«Добрий чоловіче, – каже дельфін. – Гостинне море дарує тобі доньку, найкращу в світі».

Подякував я Гостинному морю і забрав тебе додому, – закінчував Родон, усміхаючись…

Та з роками батько ставав похмуріший, непривітний. Іскорки пестощів, що спалахували у ньому, коли Ольвія була маленькою, згасли… А звідтоді, як дочка почала настирливо доскіпуватись про свою матір, Родон і зовсім не тямився із себе…

Невже вона так ніколи і не вивідає правду про ту жінку, котра народила її й невідомо де зникла?..

Іноді їй снилася мати: ніч, пустельна вулиця, ні душі навколо. Наче вимерло все живе, лише вітер виє-завиває та ухкає сич. І раптом, наче з-під землі, виростає на вулиці жінка, вся у чорному… Мовчки простягає руки і йде до неї, і чути, як вітер моторошно лопотить її чорним плащем…

«Це ти, Ольвіє?.. – питає жінка в чорному. – Йди-но сюди, донечко. Я твоя мати».

Охоплена жахом, дівчина кричала, й сон миттю утікав од неї, забираючи з собою жінку в чорному…

– Облиш своє наполягання! – жорстоко вигукнув одного разу батько, коли Ольвія сказала, що її мати жива, бо інакше б чого вона приходила у сни. – Вона недостойна твоєї згадки. У тебе є батько! У тебе є місто, котре дало тобі своє ім'я. І цього досить!

Коли виросла, ще раз запитала про матір:

– Що б там у вас не скоїлось, але ти мусиш… я благаю… Мусиш повідати про неї. Хто вона? Яке лихо її спіткало? – наважилась одного разу дівчина.

Батько мовчав, і було те мовчання похмурим, важким, але Ольвія вигукнула щиро:

– Вона ж мені мати!

– Мати?.. – глухо перепитав Родон, уникаючи дивитися в допитливі й тривожні очі дочки. – Я не думаю, що вона була б тобі доброю матір'ю, коли зважилась на підлість.

– Батьку!.. – сама дивуючись своїй сміливості, вигукнула дочка. – Але ж ти її й досі… кохаєш.

– Що?.. – здригнувся Родон, і йому нараз забракло повітря. – Що ти сказала?..

– Ти кохаєш її і… мучишся. Хіба ж я не бачу?

– Ти занадто багато бачиш! – різко крикнув він, і його дублене обличчя почало чорніти. – Тоді теж була весна, – нарешті заворушив він сухими губами, що на людях завше складалися зневажливо і гордо. – І так само степ цвів довкола міста. І була вона дуже гарна. Ох, яка вона була гарна! І треба ж було такому трапитись!.. – Він хотів було ще щось додати, може, найважливіше, але схаменувся і заговорив далі якимось чужим голосом: – Я тобі нічого не казав, і ти нічого не чула. Матері у тебе немає. І ніколи не було. Просто одна жінка тебе колись народила. Тільки й того. Але вона недостойна твоєї згадки. – Повагавшись, видавив з себе: – Вона була рабинею своєї хіті. Вона була… Її не було, затям! Ніколи не було! – І невесело посміхнувся: – Було Гостинне море, і був дельфін, котрий виніс тебе з моря на своїй спині. Оце і все. І не муч мене.

Так і не дізналась вона тоді про свою матір та про те, де вона і що з нею скоїлось. Не дізналась і вже й не дізнається…

Глянула на степ і подумала: як з'явиться щось живе у цю мить, хай буде правда, що вона донька Гостинного моря і що дельфін колись виніс її з дна моря на своїй спині.

І тільки вона подумала, тільки загадала на степ, як зненацька засвистів вітер у дужих крилах, щось велике і біле, мигнувши з гори вниз, каменем упало у вибалок, і тієї ж миті пронизливе передсмертне виття навпіл полоснуло сонну степову тишу.

Ольвія здригнулась.

Звірине виття, чимось схоже на розпачливий людський крик, було переповнене таким відчаєм і такою смертною тугою, що дівчина не роздумуючи пустила саурана навскач. Влетівши у вибалок, вгледіла величезного орла, який терзав вовчицю. Мертвою хваткою вчепившись могутніми пазурами у спину вовчиці, він бив дзьобом їй у загривок і розмахував широкими крилами, намагаючись підняти свою жертву в повітря. Закидаючи голову, вовчиця безсило клацала зубами і жахно вила, відчуваючи свій неминучий і швидкий кінець.

Коли Ольвія під'їхала ближче, орел, настовбурчивши пір'я, повів у її бік закривавленим дзьобом, повним вовчої шерсті, і, відпустивши жертву, неохоче відстрибнув убік. Розмахуючи крилами, люто клекотів і поривався відігнати людину від здобичі, яка за правом степу належала у ту мить тільки йому.

Відчувши, що її відпустили залізні пазури, вовчиця засилкувалася звестися, але в неї вже був переламаний хребет, і задня частина тіла з ногами більше їй не корилася. Жалібно виючи, вовчиця спробувала було хоч поповзти, волочачи за собою неслухняний паралізований зад, та сили уже залишали її.

Доповзти до своєї нори, що була неподалік, вона уже не могла, а тільки шкребла передніми лапами землю, в безсиллі вириваючи траву з корінням. Із сосків її набухлого вимені текло криваве молоко на зелену траву.

– І як же ти не вбереглася?.. – з жалем мовила Ольвія.

Вчувши голос, вовчиця повернула до Ольвії вирячені очі, які вже затягувала холодна мла смерті, і по-вовчому заскімлила: не то скаржилась на свою долю, не то прохала в людини порятунку…

– Моя допомога тебе вже не порятує, – сказала дівчина.

Вовчиця відчула по її голосу, що все, і завила – розпачливо і жалісливо.

Ольвія відвела свій погляд від її помертвілих очей.

– Я помилувала тебе, але… Степ є степ, і закони для нього не писані. Хто дужчий, той і трощить кості іншому.

І ледве повернула коня, як орел, змахнувши крилами, знову впав жертві на спину, загнав пазури в хребет і, вигинаючи, ламаючи його, наніс кілька ударів дзьобом у загривок…

Тріснули кості.

Востаннє, вже не сподіваючись на рятунок, завила вовчиця.

Орел заклекотів на ній, відчувши свою перемогу.

Тремтячи, сауран вилетів з балки, й Ольвія спрагло вхопила свіжого повітря. Ще якусь мить позад неї чулося конаюче виття, що переходило у хрипіння, а тоді й воно стихло… Наче захлебнулося.

І знову в степу млява, сонна тиша.

Десь, осмілівши, свиснув бабак, йому озвався інший, налетів вітер, зашелестів тирсою, наче замітав сліди, розвіював жахне виття вовчиці, щоб і звуку з нього не зосталося у степу…

А в безодняві неба пливли легенькі білі хмаринки.

– Степ є степ… – зітхнула Ольвія і пустила коня вчвал.

Розділ сьомий

А мати не хотіла іти в могилу

Тапур наздогнав її, і далі вони їхали поряд – кінь у кінь. Валка з полоненими, гуртами худоби й коней відстала і тепер сунула позад них на відстані польоту однієї стріли.

Був тихий та ясний день, і Ольвія, замислившись, на мить забула про своє горе, і від того стало легше на душі. Дивилася в далечінь, і здавалось їй, що вона вдома, виїхала за місто – розвіятись у степу. Але він – Тапур – зненацька нагадав про себе:

На страницу:
3 из 9