Останній гетьман. Погоня

«Ліза, Лізочка, – шепотів поспішаючи. – Яка ти добра, мила».

Захеканий, спітнілий прибіг у палац.

Єлизавета пізно встала і, як і першого разу, коли його покликали до неї, була в будуарі. Він кинув кожуха на штофний диван, відштовхнувши двох камердинерів – дужий-бо, – вбіг до будуару. Впав на коліна біля цариці, припав головою до її колін.

– Лізонько, – забувши, що не сам, що слухають камеристки, з хвилюванням проказав: – Лізонько, яка ти добра, яка милосердна, ангел мій. Я був на Васильєвському, бачив, як за твоїм велінням помилували Остермана й Мініха.

– То – злочинці, вороги імперії.

– Тим більше, що ти милуєш ворогів. На небі ангели моляться за тебе.

– Ти куди шпилиш?! – до камеристки. І вже до Олексія: – А як мався Остерман?

Олексій не одразу зрозумів, про що в нього запитувала імператриця. А тоді здогадався й здивувався сам.

– Був спокійний. Тільки очі тримав до неба.

– То я наказала, щоб перед карою його тихенько попередили, що смерті не буде. Щоб не вхопив удар.

– Твоє милосердя не має меж. – І цілував руки, коліна.

– Встань, Олексію. І знай: я наказала підготувати указ про скасування смертної кари в імперії.

Вона підвелася й пішла до більярдної. Олексій рушив за нею.

Остерман, Мініх і ще кілька німців подалися до Сибіру. За ними поїдуть їхні жінки, і там, в далекому Тобольську, і ще далі, де тільки ліс, болота, три місяці сонця на рік, вони лататимуть сітки, копатимуть городи, а їхні чоловіки ловитимуть рибу та коситимуть сіно.

А кари колишніх царедворців, міністрів і всіх інших наближених до трону тривали; перед тим, як їх засилали, сікли батогами, особливо позірних змовників проти трону, надто все окошилося на Наталії Лопухіній, яка конкурувала красою з Єлизаветою; кат вирвав їй язика і, тримаючи в руці, підніс високо вгору:

– Кому язик незрівнянної Лопухіної, чудесний шматок, я його дешево продаю, за руб язик чудесної Лопухіної.

Вона була вагітна, знепритомніла, її приводили до тями батогами. Проте того Олексій вже не бачив, те було значно пізніше.

У той час, в 1741 році, на Олексія впали дві важкі звістки з дому: перша – помер батько, друга – помер старший брат Данило. Звістки були трохи стерті відстанню, далекою дорогою, часом, але чуйна Олексієва душа довго тужила. Єлизавета намагалася розраяти його, якось розважити, возила з собою на полювання, в далекі й близькі маєтки. Душа потроху бралася шкарубкою шкаралупою. Жаркі обійми топили лід. Ніжність її була щира, вона її не приховувала. Вийшли з театру, тягучий вітер повіяв з Неви, хутрянка на Олексієвих грудях була розхристана, Єлизавета при всіх підійшла й загорнула вилогу, а потім легенько торкнулася губами щоки.

– То я зняла сніжинку. Така ніжна сніжинка.

Оці знаки уваги, ніжності дужче від будь-яких слів упевнили двір у глибині кохання імператриці.

Згідно з давньою регулою, Єлизавета коронувалася в Москві. Їхали на лінійці неймовірних розмірів, там були стіл зі стільцями, спальні покої, канцелярія, туалет, уздовж усієї дороги від Пітера до Москви двома рядами стояли увіткнуті ялинки, у містах і селах виганяли людей, і вони лежали ниць біля дороги. З монастирів виносили ікони. А кругом – голі хатки без садів, виють голодні пси на пустирях, мигає бліденьке світло лучини у вікнах. Расєя! Олексій їхав у кареті з Єлизаветою, грали в карти. Щойно під’їхали до Москви, до карети під’їхав верхи Бестужев, ступив на підніжку карети, просунув голову в напіввідчинені дверцята:

– Ваша величносте, жити в Кремлі не можна.

– Чому? – підсунула до себе гральну карту Єлизавета.

– Загиджено. – І, нахилившись до Олексія, зовсім тихо: – Головешки. І засрано. Я поткнувся на ґанок, а там…

– Ну, тоді в Преображенський. – Її обличчя засвітилося. Там минала її юність, усе дихало милими споминами.

Сухе обличчя Бестужева було незворушне, хоч мав повідомити найнеприємнішу новину.

– Вчора вночі палац згорів.

Єлизавета пожбурила карти. Олексій підібрав їх.

– Не сумуйте, ваша величносте. Нічого на світі немає вічного. У нас, у селі, також колись згоріла хата.

– Розраяв… Тоді на Яузу.

Там гриміли бали, бенкети, під вікнами горіли діжки зі смолою, тріщали феєрверки. Олексій і Єлизавета сиділи, міцно обійнявшись, дивились в підпалену ніч і усміхалися одне до одного. На її гарних, хтивих губах грали відсвіти.

– Колись козаки стояли під стінами Москви, – сказав Олексій. – З гетьманом Сагайдачним.

– Ну й що? Звідки ти знаєш?

– Нічого. Постояли й пішли. А знаю… Я ж також козак. Мій батько – козак, з правого Дніпрового берега. Козаки не важаться на чуже.

– Я це пам’ятаю, – тихо мовила Єлизавета. – Помовч, послухаймо.

Знизу долітав плач бандури. То грав Григорій Любисток, найкращий бандурист капели, справжній чарівник. Виливав свою тугу за рідним краєм, без якого не міг жити:

Та немає лучче, та немає краще,Як у нас на Вкраїні…

Сліпий, він кілька разів утікав додому, його щоразу ловили – останній раз уже в Печерській лаврі, він хотів стати ченцем, аби лише жити на Вкраїні. Пожалуваний у дворянство і чином полковника, але тим ніскілечки не втішався: «Мені б тільки чути легіт нашого вітру на щоці та вдихати запах мальв, а більше нічого не треба».

Увечері, перед сном, Єлизавета подарувала Олексію дорогущу табакерку в діамантах. Олексій покрутив її в пальцях і повернув цариці:

– Нащо мені ця тавлинка, Лізо. Тютюну я не нюхаю, а повиколупувати діаманти та продати… на таке я нездатний. Забери назад. – Хоч знав, що саме обдарування царською табакеркою – найвищий знак пошани в очах царедворців.

На самій коронації Олексій ніс шлейф Єлизавети. По тому вона роздавала нагороди, Олексію статс-секретар вичитав з паперу чин камергера, поручника гвардії (сама Єлизавета – капітан), і маєтки Рождєственне і Поріччя.

Наступного дня ходили на прощу в Троїцьке. Єлизавета йшла боса, попереду троє камер-юнкерів підбирали та закидали камінчики і грудочки. Олексій також ішов босий – йому не звикати, чавив своїми великими п’ятами груддя, аж порскала пилюка. Пахнув сухий придорожній полин, повівав вітрець. Маркіз Шетарді дріботів тоненькими ніжками в черевиках з діамантовими ґудзиками, імператриця сміялася з нього, але його настирливих залицянь не відхиляла, то покладе йому на плече руку, то одягне на його голову капелюха. Єлизавета намагалася викликати в Олексія ревнощі, він бачив, як учора Шетарді виходив з її опочивальні. Одначе новоспечений камергер тільки усміхався. Та й справді, в наступні дні скільки Шетарді не підступався до імператриці – йому було вкрай потрібно вирішити кілька дипломатичних справ, – вона розмови уникала, одного разу він уже був зовсім домовився про аудієнцію, але щойно зайшов, Єлизавета заплескала в долоні:

– Столика, карти, я хочу зіграти з маркізом пульку. Лесток, розпорядися.

Лесток з’явився за хвилину, за ним несли інкрустованого столика на трьох ніжках. Лесток – француз, придворний лікар, але набрав сили великої, цариця за всіма порадами звертається до нього. Він знає потайні думки Єлизавети, він допомагав їй зійти на трон, коли треба – він відвертий, коли треба і з ким треба – грубий, коли треба – лестивий, і завжди хитрий. У нього п’ять помічників-лікарів, він сам пускає імператриці кров і бере навіть з неї по дві тисячі рублів.

Після пульки Єлизавета рішуче встала й пішла.

Увечері був маскарад. Олексій мовчки походжав галереєю, одягнений запорозьким козаком. Посеред галереї вибивав тропака хвацький матрос, вистрибував, вигинався, викаблучувався, а тоді побіг за спини й сховався за великою розкішною трояндою. Олексій і собі ступив за кущ. Матрос стояв розчервонілий, важко дихав. На носі поблискували крапельки поту.

– А що це ти, матросе, накрав, – поклав матросові на груди руку Олексій.

– Я… Я…

Ця гра їй дуже подобалась. Як подобався сам Олексій. Подобався як людина, як коханець. До нього вона вже знала чоловіків. Але які вони всі були пісні перед ним! Вона дізналася про це не першою. Взявши Олексія до капели, вона вибрала йому фрейліну Наришкіну. І ця фрейліна в припливі відвертості нашепотіла царівні, який солодкий, який незрівнянний з іншими цей співак. Єлизавета перебрала його до себе.

– Ти, ти. Ось я тебе виведу на чисту воду. – Він обійняв її за талію. – Ходімо до мене, я хочу з тобою пожартувати.

– Ти – мужеложець?

– Атож. З таким матросом побавлюсь залюбки.

Почувся здавлений сміх.

– Звідки ти здогадався?

– Не буду брехати, Лізонько, я підглянув, як ти одягалася.

– А ти чому такий сумний ходиш? Що тебе гризе?

– Та так… Крім тебе, нема мені з ким і поговорити. Вся моя душа в далекому краю, на травах шовкових.

– Хочеш, я викличу твоїх матір і сестер, і брата…

Після маскараду був бенкет. Сидячи бенкетували Єлизавета, Олексій, Бестужев, Воронцов – усі решта їли стоячи. На банкеті їли українські страви: холодець з хріном, пампушки, вареники з сиром і вишнями, але були й страви французької кухні, маркіз де Шетарді пив бульйон просто з чашки, й на нього дивилися осудливо. Потім знову були танці. Олексій танцював у окремій кімнаті: його вчив танцювати балетмейстер. Олексію обридло тупати назад-вперед, його щось звар’ювало, він вирвався, увійшов до галереї – саме настала тиша – й наказав оркестрові: «Метелицю»!

І так вдарив закаблуками, аж застогнав паркет, і пішов, і понісся, й вилетіла назустріч Єлизавета, й вони вдвох полетіли по колу під слизькими поглядами присутніх, які дивитися осудливо не зважувалися. Всі розважалися як хотіли. Після вікопомних вечорів Петра І, оргій, де панували грубість, пиятика до непритомності, страх, тепер були розкутість і щирі веселощі.

Розділ третій

Коли гербована, з червоними спицями карета під’їхала в Лемешах до двору Розумів, усе село поспиналося на тини. З карети винесли горностаєву шубу – подарунок Єлизавети, два великі кошики. Наталка Дем’янівна Розумиха вийшла з хати в подарованій шубі наопак, розіслала її на моріжку перед двором і покликала сусідок. Пили горілку, вино і пиво. З хати, з велетенського гнізда, лелеки прощалися з Наталкою клекотом. Багато років вони добудовували гніздо й вибудували величезне: коли Кирило одного разу заліз у нього, йому було попідруки. В гнізді поробили гнізда горобці, їх було безліч, лелеки жили з ними в мирі. Тепер обоє поставали на краю гнізда, позакидали голови й клекотіли під самі хмари. Кирило ж, побачивши карету, людей у мундирах, подумав, що то приїхали забирати його в солдати, заліз на осокора й не злазив. Звідти його виманив голод.

Матір привезли до Москви, де саме перебували імператриця й Олексій.

Розумиху приводили до столичного, «панського» вигляду. Фарбували щоки рум’янами, брови, накручували буклі, вдягли в перуку, французькі строї. Коли її під руки завели до зали, вона повернула голову праворуч і побачила в дзеркалі – дзеркало було на всю стіну – розчепурену, розцяцьковану вельможну панію, подумала, що то імператриця й опустилась на коліна. Покоївки підхопили її. І тут Наталка затялася:

– Не буду в цьому. Ви з мене ляльку зробили, опудало. Давайте моє, я в гарному, чистому приїхала. І коси мої чисті, і я сама.

Довелося покоївкам вести її назад, перевдягати. До неї підійшов Олексій у камзолі, шовкових панчохах, у перуці. Вона його не впізнала.

– Мамо, це я, Олексій, – і губи в нього дрібно засіпалися. – Мамо!

Крутила головою. Тоді Олексій одгорнув жабо й показав їй знайому родимку. Розумиха заплакала. Заплакав і Олексій. За чим він плакав? За юністю, за безпосередністю життя, за рідним краєм? За всім.

Розповіли Єлизаветі. Вона дуже сміялася, а зустріла Розумиху вельми привітно, посадила біля себе на диван, взяла її руки в свої. Камеристки, всі інші мешканці палацу і захожі бачили це: розуміли, що Олексій Єлизаветі не просто фаворит, а коханий, дорога серцю людина.

– Хочете побачити ваших? – Єлизавета подзвонила в дзвоник.

Заходили чинно, але без страху: Федір Дум’янський, священик із села Понорниця біля Новгорода-Сіверського – духівник Єлизавети, його донька Катря – фрейліна, гуртом зайшли співаки з України, які саме репетирували італійську оперу: Марко Полторацький, Максим Березовський, Григорій Марцинкевич, усі в італійських строях. Розумиха водила очима, не тямлячи, що воно діється, й не вірячи, що це українські козаки, аж поки вони не заспівали, обнявшись за плечі: «Ой що ж то за шум учинився». Олексій шепотів Єлизаветі на вухо:

– Це ти – муха, а я комар.Ой, що ж то лежить за войовник,Чи цар, чи гетьман, чи полковник.Не цар, не гетьман, не полковник,А то мухи-цокотухи полюбовник.

Єлизавета дивилася на Олексія, її очі лагідно тепліли, на великих гарних губах яріла усмішка. Це бачили всі. Й насамперед бачив сам Олексій. Той погляд лоскотав серце й лоскотав честолюбство: найвища, найкраща жінка держави кохає його, він не складав звіту, що має бути з того кохання, був ще молодий, світ сприймав у одній хвилі, в хвилинності життя. Водночас обоє вже були втаємничені в утіхи тілесного життя, це об’єднувало їх, спонукало дивитися на все простіше. Й однак, найперше з її боку, сутність їхніх стосунків була не в цьому, було щось таємниче, вабливе, глибоке, що й називають коханням.

Раптом її обличчя посмутніло, очі налилися синьою чорнотою, вії затремтіли: ось-ось з них зірвуться сльози.

– Грішно тут, Олексію, й тоскно. Піду я, мабуть, у монастир.

– Ти? В тебе стільки гріхів…

– Через те і в монастир. Бог любить тих, що щиро каються.

– А що я без тебе робитиму?

– Знайдеш іншу.

– Такої, як ти, вже не буде.

– Дякую.

Того вечора Єлизаветі стало зле. Розболілася голова, почалася блювота. Метушилася наближена камеристка Марія Петрівна, метушився, ганяв інших лікарів Лесток, однак Наталка Дем’янівна владно й рішуче випровадила всіх, а стривоженому і зляканому Олексію прошепотіла: «Звісна річ, суто жіноче», й поклала собі руку на живіт. За тиждень Єлизавета виїхала в Приморський палац на околиці Петербурга, жила там самотньо, а також у Гостиліцах, колишньому маєтку Мініха, в Петербурзі не з’являлася три місяці, всі повеління віддавала через кур’єрів.

Кирила рік навчали в Петербурзі найкращі вчителі. А далі Олексій настановляв його:

– Життя наше, брате, помінялося, забудь про корови та кози, про вечорниці й колодки. Ти маєш стати іншим чоловіком, поміняти свій людський чин, осягнути за границею науки, навчитися жити по-їхньому. Тільки тоді ти станеш твердо на ноги, перед тобою широкий шлях, я та Єлизавета тобі поможемо. Отож не лінуйся, учися, вивчай мови, арифметику, географію, розглядай усе, але не заглядайся на принади того життя, тримай себе в шорах, і ще раз – учися. Осягни науку скільки можеш. Якби ти знав, як кепсько мені, що я вчився тільки в дячка. Але я… тут уже дещо почав тямити. Посилаємо з тобою графа Теплова, ад’юнкта академії, він буде за тобою наглядати, слухайся його, у нього гроші і все інше. Ти поїдеш не під своїм ім’ям, а під ім’ям Івана Обидовського. Запам’ятовуй зразу.

Розумиха похитала головою, сказала Олексієві, коли Кирило пішов:

– Бачила я Теплова, розмовляла з ним. Поганий він чоловік, лукавий, хитрий. Не довіряй йому.

– Звідки ти таке взяла?

– Душею чую. Підступний він.

– Ну, мамо… Та це ж призначення Єлизавети.

Кирило відбув за кордон. Спершу до Берліна, де вчився під керівництвом відомого математика Ейлера.

Вони зібралися в комірчині Григорія Любистка, бандуриста знаменитого, славетного, в нього трохи більша комірка, ніж в інших, у яких живе по два-три чоловіки. З Гетьманщини прийшла посилка з рибою: осетром, судаком, таранею, такі посилки гетьманська канцелярія посилає два-три рази на рік: канцлеру, віце-канцлеру, сенаторам, міністрам, іншим високим вельможним людям, цих посилок чекають з нетерпінням, то велике заласся. Надто в’ялена щука. Ніде так не вміють робити щуку, як на Запорожжі. Перепадає потроху й співакам, бандуристам. І ось тепер заради такої оказії в Любистка зібралися: незрівнянний бас Гаврило Головня, який нещодавно приїхав з Києва, де відбирав у Могилянській академії співаків, поважний Марко Полторацький, молодий, швидкоокий співак і композитор Максим Березовський, тенор Григорій Марцинкевич. Лущили тараню, краяли в’ялену щуку, барильце з пивом стояло на підлозі біля ніг Любистка, за його спиною на стіні висів килим, а на ньому бандура, дві люльки й турецька шабля. Прочинилися двері, до кімнати вступив Олексій. Торкнувся рукою шапки з пером, неголосно затягнув:

– Ой наступила та чорная хмара,Став дощ накрапать.Ой там зібралась бідна голотаДо корчми гулять.

Усі підхопили:

…Став дощик іти,Дозволь, пане, отамане, намет нап’ясти.

Олексієві звільнили ослінчика.

– А чи ніхто з нас, братця, не сміється? А то будемо в шию бить, – сказав Головня.

– Немає серед нас дуки, – ламав спинку від хребтини тарані Любисток, а сам кліпнув невидющими очима на Олексія. Був гарний з себе, дуже гарний: буйний чуб хвилею лягав на лівий бік, орлиний ніс, круте підборіддя. – Всі ми тут… як ото в клітці.

– У золотій, – крякнув Головня.

– А де ж нам ще бути? – запитав Марцинкевич.

Марко Полторацький розгладив вуса.

– Мали б бути в Дикому полі, на Дніпрових порогах, у турчина в гостях.

– Минулося те, лишилося тільки в піснях, – проказав Головня.

– Бо немає нині таких людей, перевелися, – запально мовив Марко Полторацький. – Сидять по канцеляріях, або як ось ми отут. Немає їх. Немає Наливайка, Бородавки, Богуна.

– Може, й є, – тихо сказав Любисток. – Час не той. Вичах той час. Дехто пробував…

– Хто? – Любисток.

– Гордієнко. Мазепа.

Головня подивився застережливо, приклав пальця до губів.

– Та те я й кажу, що минулося, що воно ні до чого. Ми ось тут, а на наших землях…

– Її величність, – мовив, дивлячись у підлогу, Олексій, – учора видала указ, за яким москалям забороняється купляти землю в Україні. – Всі зрозуміли, що тут не обійшлося без Олексія, він сам натякав на це. – Часи справді інші, треба ладом, покорою, вірною службою, – додав.

– Колись було шаблею, – зблиснув очима Марко. – Але справді: минулося. Все минулося. Навіть край наш споганів, там теж так холодно, як і тут. Нанесли москалі постолами холоду. І все міряють: землю, воду, я вже не кажу про пшеницю… – І зняв зі стіни бандуру:

Ой, Боже наш милосердний, помилуй нас з неба.Перевелось Запорожжя – колись буде треба.

Зарипіли двері. До комірчини вступив Федір Дуб’янський, з Понорниці біля Новгорода-Сіверського. Марко вдарив по всіх струнах:

З тяжкої турецької неволі,З каторги басурманської,На тихії води,На яснії зорі,У край веселий,У мир хрещений,В городи християнські…

У Дуб’янського донька фрейліна одружена з князем Долгоруким, чотири сини, гвардійські офіцери, при ньому остерігалися непевних слів і крамольних пісень. Він благословив трапезу:

– А край хрещений і тут. І води тихії, і зорі яснії.

– А так-так, – закивали головами співаки.

– І все-таки зорі у нас інші, – уперто мовив Полторацький.

– Треба бачити зорі скрізь, – прорік Дуб’янський.

По одному порозходилися всі. Залишились Олексій і Любисток, який довго тужив на бандурі, відтак відклав. Йому особливо була немила чужа сторона, він не приховував своєї нехоті тут жити, презирства до московських порядків. Повів сліпими очима:

– Сидимо ми тут, як папуги в клітці. А там… Та не буде гірше, як у нас на Вкраїні, – проказав, переінакшивши слова думи. – Як скасували гетьманство, як настала колегія з царським намісником, запало все. Москалики що хочуть, те й чинять. Посіли всі землі, і право, і закон. Військові команди забирають усе без будь-якого права: збіжжя, волів, коней.

– В тебе щось забрали? – спитав Олексій обережно.

– Так хіба об мені річ? Хто чимось не догодив москалеві, той біжить до начальника, і тягнуть бідолаху. А скільки нашого люду вимолотили в останніх війнах з турками і татарами… І всі мовчать. Старшина найперше.

– А що вона скаже?

– Еге ж. Їй теж дано право обдирати свій люд до голого тіла. Й обдирають. І закони скрізь московські уводять, уже й судять тільки за їхніми законами. – Він відсунув шухляду, навпомацки дістав пляшку, налив горілки. – Пече мене. Утік би знов. Тобі налити?

– Упіймають.

– Авжеж. Якби ти мені допоміг.

– І куди втечеш? До турка?

Балакали допізна.

Душа нудьгувала за рідною мовою, щирою бесідою. Неохоче пішов нагору. Човгав анфіладою кімнат. Тут усе чітко визначено, хто з камер-лакеїв де стоїть, де стоять охоронці, хто як і на якій відстані вклоняється, хто як усміхається. Там шаленіли танці. Після чаю і пуншу грали в компі. Ставка – десять імперіалів (майже 100 рублів), пульку раз по раз зривала Єлизавета. Поміж столами ходив у ботфортах Трубецькой, на нього оглядалися, знизували плечима. Потім Єлизавета встала, пройшла галереєю, довго стояла з Шубіним, який кілька днів тому повернувся з заслання, його заслала Анна Іоаннівна, бо побачила, як він грає очима до Єлизавети. Олексій програвав. Єлизавета здалеку спостерігала за грою, відтак покликала Олексія.

– Що ти увесь час програєш, ти що, не бачиш…

– Що вони махлюють?

– Еге ж. То чого ти не скажеш, чого не впіймаєш на гарячому?

– Так соромно, Лізо, – стояв великий, похнюплений, зніяковілий.

– Їм не соромно, а тобі соромно.

– Я ось і тебе…

– Ти ревнуєш до Шубіна? Так, я його повернула, і чин йому повернула. І маєток дала в Нижньогородській губернії, він їде назавжди в село. А ти приходь опівночі.

Він не любив приходити до неї, волів, аби приходила вона. Не любив пишної її спальні-алькова, малинового ліжка з золотим позументом, білих атласних ковдр, м’яких подушок, дзеркал зі срібним прибором, у які було все видно, він соромився, а вона, навпаки, ще й вимагала, щоб він дивився в дзеркало під час кохання.

Наступного дня виїздили в Царське Село. Того ж дня отримав листа від Кирила. Кирило в Берліні вчився математики під керівництвом всесвітньо відомого Ейлера.

Виїхали пізно. Але спочатку їхали в протилежний бік, в сутіні заїхали в сільце Перове, зупинилися зоддалік від церкви, Єлизавета вийшла і пішла до храму. Побачивши її, піп закляк у німому поклоні. В церкві в сяйві небагатьох свічок блискотіло срібло, золото, діаманти – Єлизавета засипала церкву коштовностями та грішми. В ній вона вінчалася з Олексієм. І зараз повісила на ікону Божої Матері рушника, розшитого власноруч перлами, діамантами. Повернувшись, була тиха, умиротворена, зовсім не така, як минулого вечора, а ніжна, сором’язлива, ніжно-любляча, тримала Олексієву руку в своїй, і її рука ледь-ледь тремтіла. І вії опущені, і в кутиках губів цнотлива таємниця.

Розділ четвертий

В червні Єлизавета виїхала на Україну. Довго зваблював він її туди, золотими фарбами змальовував свій край: там і небеса інші, і води чистіші, і люди кращі.

Нарешті Єлизавета сказала:

– Хочу, Олексію, побачити твої краї. Ти стільки гарного розказуєш про них.

Перед дорогою довго молилася в хрестовій кімнаті палацу. В тій кімнаті ікони в перлах і діамантах, лампади золоті в камінні, хрестовий піп благословив із вощаника – невеликого кадила з воску.

Почту було двісті тридцять чоловік і безліч слуг, і їхав з нею великий князь Петро Федорович зі своєю нареченою – німецькою принцесою Софією Анхальт Цербтською, майбутньою вовчицею – імператрицею Катериною ІІ.

Високо в небі, під хмарами, купалися на тугих вітряних потоках два орли, стрімко мчали вгору, перекидалися, й тоді було видно широкі білі смуги внизу на могутніх крилах, і линули згори. Появу орлів визначили як добрий знак. Погода стояла хороша. Ще цвів жасмин, наливалися соками молоді яблучка, в садах червоніли черешні. У лісі кувала зозуля, і вони разом рахували свої майбутні літа.

Обоз розтягнувся на кілька верст. Везли його двадцять три тисячі коней. Їхали через Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, до Козельця. Єлизавета відмітила контраст між двома краями: Московією і Україною. В Московії чорні немазані хати без садочків, села порожні, похмурі, людей на вулицях не видно, а в Україні вже в першому селі товсто-дубові хати біленькі, рясні сади, квітники біля хат, і скрізь на вулицях святково зодягнені люди, стоять, кланяються, махають руками, молоді й старі, поприводили малих дітей, і ті вимахують рученятами. Й дзвонять дзвони, грає музика – свято появи імператриці.

– Ти бачиш, як тебе в нас шанують, – брав Єлизавету за руку Олексій.

– І звідки, і як?…

– Добра слава йде попереду, а ми за нею.

Єлизавета, звичайно, не знала, що тут поклопоталася вся старшина, від генеральної до сільської, що це їй підказали з Петербурга, і Олексій, і Кирило, і духівник Єлизавети Федір Дуб’янський: як зустрінете, така вам буде й віддяка. Мости – через Есмань, Снов, інші річки – були обкладені вздовж вінками з квітів, листя й трави, перед в’їздами до міст стояли дерев’яні арки. Перед Глуховом карету зустрічала вся старшина: генеральні, полковники, сотники, значкові товариші, оточили довгими рядами з обох боків, оголили шаблі, сонце світило щедро, сипало іскри з шабель; урочистість, трохи аж моторошність, повисла в повітрі. Єлизавета не витримала й приклала до очей шовкову хустинку.