Мир хатам, війна палацам

– Флегонте! – гукнув Харитон через паркан і, не дочекавшись відповіді, взяв на своїй трирядці акорд до-мажор. – Виходь! Це ми – шахтарі: я й Данило!

На порозі хатини з'явився юнак. Він не був такий вже високий, але мусив схилитись, щоб вийти в низенькі двері. Буйні чорні кучері від того поруху звисли йому на очі. Коли хлопець випростався і відкинув чуба назад, обличчя його засвітилося привітною посмішкою:

– Здорові, хлопці! Куди вибрались? Чи, може, щось трапилось? – додав він тривожно, помітивши, що обличчя товаришів якісь незвичайні.

– Таки трапилось, – почав Харитон, – бодай не казати…

– А що таке? – стурбувався Флегонт Босняцький.

– До пані Капітоліни по самогонку чимчикуємо! – випалив Харитон. – Данило оженився!

Він випалив це з удаваним жахом у голосі, але в очах його справді світився жах, аж ніяк не удаваний, щирий.

Флегонт вибухнув реготом:

– Завжди ти щось вигадаєш! – Але раптом він побачив обличчя Данила. – Стій! Даниле, справді? З Тосею? Будеш женитись?

Данило не відказав і одвернувся.

– Тю! – заметушився Флегонт, теж дещо зніяковівши. – Я зараз! Зачекайте хвилинку!

За хвилину Флегонт вже знову вибіг з хати у сірій гімназичній тужурці й форменому синьому кашкеті з срібним гербом п'ятої печерської гімназії.

– Хлопці! – заклопотано заговорив Флегонт, поспіхом підперезуючись форменим лакованим поясом з мідною бляхою. – А як же буде з співами? Сьогодні ж неділя: на п'яту, як завжди, призначено пробу. Марина Гервазіївна гніватись буде, коли ми не прийдемо втрьох!

Флегонт з Данилом, та й тимчасово, по старій пам'яті, й Харитон, брали участь у хорі печерської «Просвіти». Данило співав басом, Флегонт – баритоном, Харитон – у партії других тенорів. Робітничий хор печерської «Просвіти» славився на весь Київ, виступав у «домах трезвости» і навіть давав концерти в Троїцькому Народному домі. Зараз хор готував особливо відповідальний в зв'язку з ідеєю самовизначення націй репертуар: лисенківську кантату «Слава Україні». Керувала хоровою секцією «Просвіти» курсистка Марина Драгомирецька, печерського доктора Драгомирецького дочка. Поширювати народне мистецтво, блиск його перлів розкрити цілому світу – з одного боку, та підняти високо вгору найнижчі народні низи, самобутні народні таланти, – з другого, – ось що вело курсистку Драгомирецьку в її високому громадському пориванні, хоч і була вона медичкою. Невихід на співанку трьох голосів вона, безсумнівно, сприйняла б як тяжку особисту образу.

– От тобі й раз! Справді, співи сьогодні… – розгубився Данило. – Що ж його робити?

В нього навіть майнула думка, чи не відкласти весілля до іншого разу: образити заповзяту й самовіддану в громадській діяльності панночку Марину Гервазіївну та ще потім раків пекти перед нею – Данило ніяк не хотів.

– Ну, – пхикнув Харитон, не такий педантичний у виконанні обов'язків і не такий делікатний в ставленні до осіб іншої статі, – не щонеділі ж люди женяться: мусить вона зрозуміти – сама, може, колись заміж піде!

Флегонт злегка почервонів. Припущення, що Марина Драгомирецька може за когось вийти заміж, було йому прикре.

– А ми зараз забіжимо до неї, і ти, Даниле, скажеш їй: так і так – співати сьогодні не можу, беру шлюб.

Тепер почервонів Данило.

Прийти до інтелігентної дівчини і так просто сказати їй, що, мовляв, женюсь і таке інше, – Данило згорів би з сорому.

– Нехай краще Флегонт, – запропонував він, – зайде і скаже за всіх.

Посперечавшися трохи та зійшовшись на тому, що попередити Марину зайдуть всі втрьох і до слова, «для годиться» – все одно ж не прийде – запросять і її, друзі подалися мерщій виконувати свою головну місію: «мантачити» набір, бо грошей не було, відро самогонки в лаврської проскурниці пані Капітоліни. Лаврська проскурниця пані Капітоліна, що з тіста пекла проскурки до причастя тілом Господнім, а з розчину до тіла Господня гнала на весь Печерськ самогон, була підприємець крутенький, і випросити в неї самогонки в борг, та ще ціле відро, було ділом не простим.

Домовившися заставити Харитонову гармонь, – бо ж на весілля однаково треба кликати троїсті музики, Данилів святковий «спінжак» – бо ж стояло вже літо, та Флегонтові підручники за сьомий клас, – однаково з переходом у восьмий вже непотрібні, – друзі вдалися до всебічного обміркування шлюбу Данила і Тосі без попів і церкви.

Гімназист Флегонт Босняцький відразу ж заявив про своє гаряче схвалення цього акту. До релігії Флегонт Босняцький ставився індиферентно, хоча й не був принципіальним безбожником та освіченим атеїстом. У церкві він бував у Великий піст на говіння, щоб принести інспекторові гімназії довідку про сповідь та Святе причастя: відсутність такої довідки записувалась у кондуїт, і подібний запис у кондуїті розцінювався при вступі до університету як політична неблагонадійність. Під церкву він ходив, правда, частіше. У Вербну суботу – коли після вечерні можна було безборонно нахльостувати дівчат лозиною, приказуючи «не я б'ю, верба б'є». На заутреню під Великдень – коли виносили святити паски і після «Христос воскрес» дозволено христосуватись усім з усіма – хоч би й Флегонтові Босняцькому з Мариною Драгомирецькою.

Вчинок Данила й Тосі Флегонт сприймав з романтичним піднесенням, вбачаючи в ньому ламання традицій та зрушення основ, як вияв пристрасної революційності. Він поглядав зараз на Данила, з яким вибив колись з рогатки не одне вікно в Кадетському корпусі, з неприхованим зачаруванням: ніколи й не сподівався він такої спритності від свого вайлуватого друга юних літ і тепер старанно докопувався в минулих фактах, встановлюючи генезу революційної послідовності Данила.

Факти, які засвідчували Данилів віддавній нахил до революційної активності, відразу знайшлися. Флегонт нагадав товаришам, як ще тринадцятого року – в дні урочистого святкування трьохсотліття дома Романових – Данило, Харитон і Флегонт, у гурті печерських хлопчаків, ганяли «царських потєшних», тобто гімназистів, зодягнутих у військову форму і озброєних дерев'яними рушницями, – видирали в них рушниці і трощили на коліні. Притому Данило, як найдужчий фізично, відзначився особливо: видер і потрощив щось із півтора десятка тих рушниць. Чотирнадцятого року – коли, з початком війни, царським урядом були закриті останні видання українською мовою, а Данило, Харитон та Флегонт на той час вже співали в просвітянському хорі, ще в дискантах та альтах, – вони втрьох опинилися й собі в лавах демонстрантів біля редакції української газети «Рада» разом з колоною печерських робітників. Флегонт тоді свистів на поліцаїв, заклавши два пальці до рота; Харитон поцілив у білий кітель жандармського вахмістра кізяком; а Данило знову відзначився особливо: встромив голову у вікно Старокиївського поліційного участку і заверещав простісінько в пику переляканому приставу: «Дядінька, ви сатрап!!!»

Хоча Данило досі й не надавав значення всім згаданим фактам із своєї біографії, Флегонтова згадка тепер і справді якось підвищила його перед самим собою, у власних очах. І це було йому приємно. Засоромившися від того, він сердито махнув на Флегонта рукою:

– Ну, ти вже той… облиш! Нічого такого особливого і не було насправді!

Нічого такого особливого не знаходив Данило й у факті його майбутнього, сьогодні по обіді, одруження без попа і церкви. Вийшло все це якось само собою, навіть не замишлене наперед. Просто прийшли вони з Тосею до батьків просити благословення та дозволу на шлюб – нехай і не зараз, а згодом, коли Тося ще підросте, а Данило заощадить трохи від свого слюсарського заробітку. Ну, батьки, як ведеться, почали перечити. Тут і зірвалося з язика, що, мовляв, однаково вже поєдналися. Старі, звичайно, озлились. Він спересердя – меншовики! Максим Радивонович – за каменюку. Батько до нього. А тут ще той чортів Нарцис навернувся. Ну й пішло, ну й пішло! А прийшло, бач, до чого… до революційного шлюбу без попа і церкви!

І от, ні сіло ні впало, а доведеться справляти весілля зразу, і Тося, отже, стане його дружиною ще сьогодні вночі.

Від цих думок враз обсипало жаром.

Тосю Данило кохав.

Хоча, правду сказати, ніколи б раніше не подумав Данило про те, що може «нарізатись» на любов, та ще й – до кого? До такого вихрястого із сусідського подвір'я! Адже, коли років з п'ять тому пішов вже Данило на завод слюсарським учнем, воно, це дівчисько, бавилося ще в «плювачки» та «сірий, білий, волохатий, скоріше до хати!» Власне, і почалося все з тієї нагоди, коли хтось із більших хлопчаків тягав це мале за патли, і воно верещало на ґвалт – через тин до Данька. Довелося Данилові разів зо два оборонити по-сусідському миршаву Тоську з Колиберденків. А на третій раз чи що, обороняючи, він навіть мусив пригорнути її та приголубити, бо дуже вже рюмсало з розквашеним носом. Після того якось, на Маковія, Тося подала йому квітку – жоржину, коли парубки та дівчата після освячення квітів жирували під церквою Святого Миколи, і Тоська теж вийшла на перші дівочі гулі. Довелося – раз квітку дістав – запросити її до танцю, на полечку «ру-тю-тю». Відтоді й знайшлися у них, сказати б, спільні інтереси. Данило, як і всі з діда-прадіда на Рибальській, був заповзятий рибалка, а вихрясту Тоську старий Максим Радивонович змалку привчив сукати волосінь до вудки з кінського хвоста, і волосінь колибердівська славилась поміж усіх київських рибалок від Наталки до Жукового острова. Данило випрохав кінського волосу у жокеїв на іподромі, і Тося сплела йому таку волосінь на щупака, що й в батька її, Максима, не було. Потім Тося справила перемет – всім переметам перемет, на сто гачків різного калібру і з поводками, завдовжки теж різними. Данило заставляв перемет щосуботи проти неділі і брав два пуди риби щонайменше. І Тося в цьому йому відважно допомагала. З куцої Тоськи виявився неабиякий гребець, навіть проти води. Виявилось також, що й плавець з неї добрий, і не боїться вона ні глибини, ні хвиль, навіть у бурю на Дніпрі, а до того ж знаменито варить потрійну юшку з носарів та пшоняну кашу з таранею. Тобто, вміла вона поділити з товаришем яку завгодно небезпеку, а клопоти – чисто всі – перебрати тільки на себе. З цього й довелося Данилові зробити висновок, що вихряста Тоська – дівчина хоч куди, тим паче що, – це також виявилося поступово, поки риба йшла на перемет, – і обіймалась вона, така утла, а – палко…

На цьому Данилові треба було уривати думки, бо від них – в передбаченні сьогоднішньої ночі – сипонуло жаром ще дужче, та й Харитон з Флегонтом кепкували вже з нього за неуважність: в одному дворі, замість «Просю вас покорно на першу чарку з нагоди мого одруження», він сказав – «з нагоди батькового одруження», а в другому на здивоване запитання, з ким же він жениться, відповів: «З Харитоном на Донеччину».

На Донеччину тепер вже, видимо, треба було їхати неодмінно. Хата в Брилів – тільки кімната з кухнею, і в ній двоє старих, сестра Василинка і ще троє малюків. А в Колибердів – кухня і кімната, а в них старі та, без Тоськи, шестеро Колиберденків покотом на підлозі. Літо ще, звісно, можна перебути молодим і в альтанці: «альтанкою» прозивався курінець на картоплищі, споруджений Данилом для сторожування, – щоб своя та колибердівська малеча не обнесла єдиної на дві родини яблуні. Ну, а як на зиму поверне? Куди його діватись?

Турботи враз обсіли молодого мужа, хоча й був він ще жених.

У Тоськи он пальтечка на зиму нема. Дівкою, звісно, відсиджувалася собі вдома, а дружиною – що робити, коли, скажімо, щось по хазяйству треба та й показати між людей, – яка ти така молодиця і як годить тобі та шанує тебе чоловік?

– Ех! – понуро закляв Данило. – Убогому женитись…

– …то й ніч мала? – зразу ж єхидно обізвався Харитон.

Але Данило сердито махнув на нього рукою:

– Я про те, де ж ми з Тоською тепер жити будемо, хлопці?

Данило спинився і дивився на товаришів і з одчаєм, і з подивом, неначе тільки зараз збагнув, що женитися саме йому, а не комусь іншому із присутніх.

– Знаєш, – раптом сказав Флегонт, – я вже теж подумав про це. Мабуть, доведеться мені з кімнати у кухню до мами перейти, а ви з Тосею розташуєтесь тимчасом у моїй кімнаті.

Данило ще не збагнув, як слід, самого сенсу пропозиції Флегонта і не встиг оцінити його великодушності, а вже Харитон сердито закричав:

– Ну, це вже ти кинь! Теж мені – хвілантроп, дама-патронеса з Земського союзу! Ти мені, будь ласка, дружби не перебивай: ми з Данилом вже вирішили разом їхати на Марію-біс!

Вони стояли втрьох: Данило приголомшений, Флегонт збуджений і Харитон сердитий – на курному пустирі, під парканом міського іподрому, обернутого тепер, у війну, на учбовий аеродром. І цей печерський пустир, і гнилий, зеленозамшілий паркан були їм знайомі змалку, рідні, найрідніші місця: мила, солодка батьківщина! Тут, малюками, толочили вони босоніж спориш та лободу, бавлячись у «матки й синка» або заводячись у «хунхузів» та «русько-японську війну». Тут, підрісши, заглядали вони крізь щілини паркана і тяжко заздрили гімназистам, що ганяли великого шкіряного м'яча, до якого їм, печерській голоті, і приступитися не було надії ніколи: м'яч до футбола коштував аж тринадцять п'ятдесят у спортивній крамниці Орта на Прорізній. Тут, чотирнадцятого серпня тисяча дев'ятсот дев'ятого року, напередодні початку занять у школах, об оці от гнилі дошки паркана Данило набив здоровенну ґулю Флегонтові на лобі, коли Флегонт вперше з'явився перед приятелями в гімназичному кашкеті і, таким чином, перекинувся, отже, в непримиренно ворожий, панського кодла, табір гімназистів, реалістів та кадетів, клас аристократії…

– Спасибі! – понуро й ніяково мовив нарешті Данило. – Це ти той… по-товариському. Але… справді, я, мабуть, подамся на шахти з Харитоном.

Та Флегонт вже й не почув Данилової відповіді. Інше вже захопило його зараз – може, саме тому, що опинилися вони знову на курному пустирі, через який вони входили в життя, під старим парканом, який знав усі їхні радощі та печалі, відколи вони себе пам'ятали. Флегонта знову затопили мрії, тільки не дитячі вже, а зовсім дорослі, дарма що й не до краю виразні, – логічне продовження їхніх зовсім виразних, нехай і наївних, дитячих фантазувань. І Флегонт збуджено заговорив зараз саме про це з усім запалом юного мрійництва.

Він говорив про те, що тепер це вже не надовго: і потреба Данилові перебути десь невлаштовано з молодою дружиною, і Харитонові поневірятися на шахті «Марії-біс», і взагалі вся невлаштованість усякого бідацького життя-буття.

Відтепер, надалі, все має бути інакше: адже з старим режимом докінчено, і прийшли Свобода! Рівність! Братерство! І шлях у широке життя відкритий для всіх. Май тільки силу, снагу, кмітливість і – творчий екстаз! На землю тепер має прийти рай! Який саме він буде, Флегонт не міг точно сказати, бо й сам ще точно не знав. Але ж певний був, і будьте певні й ви, хлопці, що буде тільки так, і от побачите, – незабаром!

Все це були чудні слова. Два місяці тому такі слова ніяково було б говорити, ніяково й слухати. Бо неуявно було, що ж саме за тими словами стоїть живе, і тільки тим вони й хвилювали, ці слова, що годі було уявити, що ж вони точно означають… Але тепер – раз тепер революція – хвилювання від цих слів підіймало з глибини душі віру, хоча й невідомо було, в що саме треба вірити.

– Тепер же революція, хлопці! – казав глибоко схвильований Флегонт. – Це вам не антимонія!

І Данило з Харитоном схвильовано мовчали: яка вже там антимонія! Революція! Хіба, справді, не всевичерпною була така відповідь на геть-чисто всі запитання?

3

Коровай в хаті Брилів тимчасом був ізобганий, і всі жінки, уквітчавшися хрещатим барвінком, садовили коровая в піч, серйозно і урочисто виспівуючи жартівливої, зовсім кумедної, традиційної на таку нагоду пісні:

Череватая вчиняла, горбатая помагала,Губатая місила, чубатая ліпила,Носатая в піч саджала,А красивая та хорошая із печі виймала…

«Красивая та хорошая» і мала бути руда Тося.

Іван з Максимом на цю пору вже повернулись. Поважних людей – усіх, кого треба, – вони запросили, одначе прапора не принесли. Андрій Іванов, керівник партійної організації більшовиків «Арсеналу», за запросини щиро подякував ще й мовив батькам гарні слова про те, що вважає їх батьками революції, дарма що вони обоє позапартійні все своє свідоме пролетарське життя. Але видати їм на руки прапор завкому відмовив. Іванов сказав, що поскільки червоний прапор є символом революції, то нікому і ні на яку потребу в тимчасове користування даний бути не може. Він сам, під належним почесним ескортом, принесе прапор – для благословення молодих пролетарів, що вступають у законний революційний шлюб.

Іван з Максимом пішли, цілком задоволені, але дорогою, як завжди, добре посварились. Сварка виникла через суперечку – як розуміти слова Іванова про «батьків революції»? Максим, з постійною своєю гарячковістю, обстоював, що «батьки революції» – це ті, від кого, отже, революція пішла. А Іван, як завжди розважливий, посилався на Карла Маркса і розсудливо доводив, що батьком революції є робітничий клас в цілому, і нікому персонально, навіть за заслуги перед революцією, таке звання присуджене бути не може. Слова Іванова він пропонував зрозуміти так, що вони з Максимом є «революційні батьки».

Втім, Іван з Максимом були дуже втомлені і тому швидко замирились. З незвички багато ходити, ще й тягаючи за собою палиці-патериці, – бо в житті їм доводилося більше стояти біля верстата, вони аж падали з ніг: обійти довелося пів-Печерська ще й відмахати під Київ-Другий до Василя Назаровича Боженка. Позакидавши тепер остогидлі ціпки, вони з насолодою посідали на призьбі перепочити та щоб не плутатись під ногами в жіноцтва, заклопотаного відповідальною справою випікання весільного короваю.

Практичний Максим відразу ж поринув у обрахунки, досить невтішні. Всі запрошені радо дали згоду вшанувати своєю присутністю їх родинне торжество, крім доктора Драгомирецького, у якого в вечірні години був у лікарні якраз другий обхід. По правді, доктор, певна річ, міг би завітати до весільного столу або до обходу, або після обходу, бо весільна трапеза – діло не швидке, та обов'язок бути в лікарні був зручною зачіпкою, щоб відмовитись взагалі. Доктор Драгомирецький, звичайно, подякував, навіть привітав батьків молодих, але в глибині душі був ображений запрошенням від людей, які годину тому дозволили собі повалити на землю іншу людину – певна річ, таку ж грубу, невиховану та некультурну, як і вони самі, – не посоромилися спустити їй привселюдно штани і насмілились бити її лозинами просто по голому тілу! Іванові з Максимом було трохи обидно, що запросини їхні були безуспішні, одначе вони більше зраділи з відмови, бо хто ж його знає, як доктора приймати, чим його частувати, куди його садовити: присутність подібної високої персони могла б зіпсувати весілля і молодим, і їм самим.

Таким чином, запрошено було чоловіка з тридцять. А – чи вистачить усім бодай по чарці, якщо хлопці роздобудуть навіть відро? І – закусити: чи буде ж на кожного шмат короваю?

Правда, неписаний людський закон велів, що коли просять тебе на весілля, то мусиш розуміти, що кличе тебе не цукровий магнат Терещенко, не бровар Бродський і не графиня Браницька. Отож позичай, де хочеш, а приходь не з порожніми руками: неси сороківку, бодай мерзавчик, на край – часничину чи бублик на закуску. Таранька теж підійшла б. А от чи вдасться кожному позичити – бо ж позичати знову ж треба одному, в одного, і «от перемены мест слагаемых», як говориться в задачнику Верещагіна, сума однаково не зміниться, а від дня революції, два місяці арсенальці зароблених грошей ще не одержували, – от що непокоїло зараз доскіпливого Максима.

Потішав Максим себе тим, що, звичайно, запрошені мужики виберуться на весілля не самі, а в супроводі жінок, і хоча від того стане вже не тридцять, а шістдесят гостей при весільному столі, одначе жінки, як відомо, такі занози, що кожна краще дуба вріже, а перед іншим жіноцтвом неодмінно попишається: перерветься, а таки добуде щось, щоб у хусточку загорнути, і, як одвіку в народі ведеться, принесе весільним подарунком. Там – якесь яєчко, пряник, а може, й цілу франзольку.

– То як мислиш собі, свате, га? – цікавився Максим думкою Івана на свої міркування та обрахунки, з особливим смаком наголошуючи на незвичне «сват», на яке він вже дві години як перейшов, замість звичного за двадцять років дружби «куме»; всіх дітей Іван з Максимом взаємно один в одного похрестили.

Але Іван не зважав на клопітливі міркування свого меркантильного свата. Противно до Максима був Іван характером не практик, а ідеаліст – «чоловік не від миру сього», як у гніві казала на нього Максимова Марта, бо своя Меланя характеру була лагідного, ніколи в гнів не впадала, отже, ніяким припадком і не могла б сказати ні на кого нічого образливого. Іван був заморочений зараз розмислами зовсім іншого, вищого порядку. Його непокоїло майбутнє рідного сина. Правда, зачинались його міркування, як завжди, здалеку: про майбутнє – в минулому.

– Ти посуди сам, Максиме, ось слухай мені сюди! – сумовито казав він, зітхаючи. – Яке наше з тобою пролетарське життя було? Ще малюками бігали ми по недільних школах. Ген пізніше – «Искру» читали отут під кручею, біля Косого капоніра. Ти, правда, більше на сторожі стояв, бо до читання замолоду не був прихильний… Постривай, не гарячись, не толоч задом призьби! Що було, те було; я ж не скажу, що ти й тепер негодящий, – тепер ти куди розумніший став! А тоді, скажімо, коли жандарми Боженкового батька, старого Назара, що прапор ніс, в нагаї взяли, хіба ти прапора підхопив? Я! От, і пам'ятка мені від жандармів на все життя! От, ще раз дивись…

Іван вишкірився до Максима, блиснувши з-під вусів разками зубів. Зуби в нього були один в один, як намисто, але верхній разок був неначе перерваний: двох зубів бракувало.

– Піхвами своєї шаблюки мені простісінько в рот пхнув, сучий син! Ну ж і я йому всипав либонь п'ять чи шість…

Максим поштиво закивав: він завжди кивав поштиво на цю кумову згадку, бо сам за революцію ще ніякого каліцтва не прийняв.

– Зубами, можна сказать, революцію вигризали! Он як! – констатував Іван, не приховуючи гордощів. – От як наше з тобою пролетарське життя зачиналось! А вони? Теперішні молодики? Куди їхній інтерес пішов? Я йому – якусь брошурку товариша Ульянова-Леніна, а він, Данилко мій, – Фенімора Купера тягне з бібліотеки «Общества трезвости»! Про те, як скальпи здирати з безневинних американських індійців! Тьху!

Іван почав сатаніти.

– Або ще синематограф цей вигадали, проклятущий: «Зигомара» якогось дивляться, шість серій, а потім ще, на закуску, сьома – «Зигомар не вмер, Зигомар живий!» Що воно і до чого, і нащо воно – я тебе питаю, ти мені скажи?! Куди вони, діти наші, вернуть? І звідки вони такі? От хоч би й коли війна почалася: Данько все – «піду та й піду на фронт, хочу геройство своє проявить, нехай і мою карточку в газеті надрукують!» Га?! Тут робочій людині в голові «мир хатам, війна палацам», а воно, здорове вже, вуса засіялись, а виступає гірше від усякого соціал-патріота! А тепер, бач: молоко на губах не обсохло, а туди ж – каже нам, паршивець: меншовики! Та чи ж воно розбирається на тому, що то є меншовик, а що – більшовик і що таке – справжня соціал-демократія? Соціал-демократію насправді я розумію так…

Тепер, коли дійшло до соціал-демократії, Іван Бриль мав сказати промову не менше як на годину, бо це був його «коньок»: шляхи розвитку російської соціал-демократії йому найбільше дошкуляли. І Максим збагнув, що треба вживати невідкладних заходів.

До речі, саме в цю хвилину жінки прочинили в кухні двері навстіж, бо там від печі з короваєм дихала страшенна задуха, і, прочинявши, грюкнули, аж забряжчали шибки. Оце якраз і була слушна нагода для Максима.

– Гей, баби! – сердито гукнув Максим. – Вікна повибиваєте! А шибка на Басарабці сімдесят п'ять копійок виносить! Та й коровай від такого грюкоту сяде в печі!

– Тю на тебе! – відгукнулася люта Марта. – Помовч вже, базікало! Знаєшся ти на короваях, якраз!

– Сяде, безпремінно сяде! – щоб піддіти Марту та всіх жінок за живе і тим роздмухати рятівну зараз суперечку, вхопився за слово Максим. – Он і кватирка у вас прочинена. А коли протяг у хаті, коровай неодмінно зісподу буде глевкий! Хіба ж не знаєте про таке? Закон фізики: рух атмосфери! Теж мені хазяйки! Їсти ніхто не схоче вашого короваю!

Жінки відгризнулись, але кватирку причинили.

– Ось як я розумію соціал-демократію, слухай мені сюди, – знову почав Іван.

– То перекуримо, свате, чи що, – похопився Максим, – щоб нам на весіллі не журитися?

Закурити спересердя годилось. Але коли Іван затягся глибоко димом, випустив його трубою і знову зібрався оповідати, Максим раптом ухопив грудку з-під ніг і з криком «а киш-киш-киш» пошпурив її на горобців, що начебто обсіли грядку з щойно засіяною редискою.

А тим часом, на щастя, почали сходитися і люди.

Першим з'явився Федір Королевич – солдат Третього авіаційного парку Південно-Західного фронту, що стояв постоєм тут-таки, на Печерську, – на бастіонах під Цитаделлю, навпроти лаври. Федір Королевич був колишній арсенальський кадровий робітник, покликаний до армії в перший день війни – ще до того, як усіх арсенальських робітників заброньовано, щоб виготовляти гармати, кулемети та інше спорядження. Коли ж усіх мобілізованих арсенальців повертали з армії назад на завод, – то виявилося, що й в авіаційній частині Королевич теж спеціаліст по моторах, і тому в армії він так і залишився. Іван з Максимом перестріли його на розі Московської і, як старого товариша, покликали розгуляти солдатську тугу за чаркою.