Арахнофобія

– Адреса? – просто запитав водій.

Ярослав назвав адресу.

– Якомога швидше, я стомився сьогодні, потрібно відпочити.

– Помітно.

Невеличка двокімнатна «хрущовка», що її винаймав Ярослав, була для нього після всіх подій чимось на зразок тихої гавані для пошарпаного штормами корабля. Ярослав скинув у темному коридорчику свій брудний пошматований костюм і пройшов до ванної кімнати. Відкрив обидва крани і став під душ. Лише тепер згадав, що після повернення з Польщі вперше зайшов додому. Автобус, Федько, полячка, потім вибухонебезпечне вітання від невідомих жартівників. Цей день однозначно тягнув на те, щоб його решту провести у кріслі перед телевізором, потягуючи з улюбленого кухля прохолодне пиво. Заразом не зашкодить обміркувати події, у центрі яких, а в цьому Ярослав не мав жодних сумнівів, він опинився, зумівши перейти стежку комусь такому, хто звик спочатку кидати гранату, а потім розбиратися в ситуації, яка склалася. Хто ж цей невідомий, який почувається в межах Львова так, як зазвичай поводяться люди в горах роздертої війною Ічкерїї? Що довше роздумував над цим Ярослав, то більше схилявся до думки, що саме цей «бомбист» зможе розповісти йому про місцезнаходження малжонека пані Красовської.

Ярослав із жалем вийшов з-під пружних струменів теплої води і взявся за рушник. Саме цієї миті почув мелодію мобільного – телефонував Галкін.

Ярослав спересердя пожбурив рушник у куток і взяв телефон.

– Галкін, це несправедливо, я щойно зайшов до квартири.

– Намагаюся не відставати від тебе в ролі доброго вісника, – почувся голос Галкіна на тому боці. – Збирайся.

– Вбогому зібратися… Що там?

– Схоже, я виконав за тебе роботу. От тільки ти навряд чи будеш занадто щасливий – Євген Бондаренко щойно знайдений мертвим. Давай, під'їзди до моргу, поспілкуємося. Заразом розповіси мені про нинішній феєрверк на Личаківці.

– Ти й про нього знаєш?

– Чого б я був вартий, якби мені не було відомо про вибухи гранат у моєму районі? – відповів запитанням на запитання Галкін. – Не барися.

У приміщенні патологоанатомічної експертизи було напівтемно, пахло формаліном, ліками і смертю. Тут, на відміну від сусіднього приміщення моргу, де покійники лежали на столах роздягнені, вимиті, з биркою на великому пальці правої ноги й акуратним швом «від горлянки до пупка», була дещо інша картина. Ті, кому доля не посміхнулася зовсім нещодавно, лежали в одязі, у якому їх застала смерть, подекуди брудні і вкриті закипілою кров'ю. Ложами їм слугували схожі на неглибокі ванни столи з нержавіючої сталі, з водопровідними кранами та короткими шлангами в головах. За допомогою останніх напівп'яні санітари-лаборанти змивали той самий бруд і кров із трупів, а заразом і те, що залишалося після розтинів. Хоча Ярослав ніколи не любив заходити сюди, кілька останніх років він не відчував жодних емоцій, проходячи крізь рівні ряди столів. Після баченого ним у Чечні картини міського моргу не викликали навіть огиди. Вони були звичайними мерцями, навіть ті, котрі побували у серйозній ДТП. Серед них не було розірваних на шматки вибухом авіабомби куп м'яса, спалених напалмом мумій і обгризених собаками дитячих кістяків.

Галкіна Ярослав відшукав у глибині приміщення, поблизу освітленого кількома яскравими лампами стола, на якому лежало приготоване до розтину і прикрите білим простирадлом тіло.

– Ти саме вчасно, – поманив Ярослава рукою Галкін. – Поглянь, твій клієнт?

Ярослав обережно відкинув з голови померлого простирадло і придивився. Навіть перекошене гримасою болю, обличчя неможливо було сплутати з іншим – перед ним був той, хто на фото посміхався з тайського літа, стискаючи в обіймах Барбару Красовську. Ліва скроня Євгена Бондаренка була чорною від закипілої крові і порохових газів.

– Це він, – Ярослав смикнув простирадло, прикриваючи голову вбитого. – Євген Бондаренко.

– Добре. – Галкін поглянув на чоловіка в гумовому фартусі, білій шапочці й окулярах. – Ми зачекаємо, Костю.

– Можете пройти до мого кабінету, – схилив голову той. – Це забере не менше години. Коньяку і сигар я не маю, але у столі є спирт. Так що розташовуйтеся, там зручніше.

– Ходімо, – Галкін підхопив Ярослава під руку. – Спирт – це, звичайно, не коньяк і сигари, але краще, аніж патрати жмурів.

У кабінеті патологоанатома Галкін поводився як справжній господар. Швидко відшукав у столі літрову пляшку зі спиртом, під краном у кутку кімнати вимив чотири склянки, після чого одну з них наповнив спиртом до половини, решту доливши дистильованою водою, добутою з того ж таки столу. Останніми мазками доповнив картину трилітровою банкою квашених огірків із холодильника біля вікна кімнати, серветкою і парою виделок.

– Сідай, не соромся. Тут, звичайно, без шику, але все по-простому, а головне – з лікувальною метою, – він клацнув нігтем по пляшці зі спиртом, – медичний!

Ярослав посунув стілець і сів навпроти Галкіна. Той протягнув йому склянку з прозорою рідиною. Взявши, він зважив її в руці й відставив.

– Де його знайшли? – запитав.

Галкін знизав плечима.

– Не п'єш? Ну, як знаєш, – він перехилив свою склянку, голосно видихнув і захрумкотів огірком. – А я вип'ю. На сьогодні досить служби. А знайшли його в іншому кінці міста, на цвинтарі. Ти часом не знаєш, що він міг робити на цвинтарі?

– Вони разом із Мостовим і Сердюком мали відвідати могилу батьків Барбари.

– Тоді зрозуміло. Його знайдено під купою сміття, за три сектори від могил Красовських.

– Причина смерті – той «вогнепал», що я бачив у нього на скроні?

– Вірогідно, але не будемо поспішати. Зараз Кость нам про все розповість, для того ми тут і сидимо. – Галкін налив собі ще порцію і швидко випив. – Що ж усе-таки трапилося в тебе на Личаківці?

– Банальний вибух армійської гранати Ф-1.

– Ого! – присвиснув Галкін. – Жорстокі з тобою люди.

– Життя з нами жорстоке. Я дещо там накопав, хотів ще трішки побродити. Але, очевидно, мав місце так званий феномен повернення злочинця на місце злочину.

– Злочинців, – Галкін явно намагався підкреслити свою обізнаність, як робив це завжди. – Двоє молодиків у сріблястій «Хонді». Що ж ти накопав?

– Звідки така обізнаність? – примружився Ярослав. Хоча він завжди вважав майора своїм приятелем, схильність того до пустої похвальби його дратувала.

– Треба лишень уміло організовувати агентуру, Ярику, – Галкін припалив цигарку.

– Вербування агентури, пане майоре, це не найголовніше, її потрібно ще зберегти. Ти щойно «злив» мені свого агента. Його звуть Гриша, він бомж. З особливих прикмет – татуювання у вигляді перснів на середньому й безіменному пальцях правої руки. Живе на Личаківці близько двох років, – Ярослав широко посміхнувся, помічаючи, як самовпевнений вираз обличчя майора змінюється виразом легкої досади.

– Він, кіт помийний, не сказав, що «засвітився» тобі. Бог із ним, маю надію, ти вже все забув.

– Так. Я все забув, Вадиме. Але з тебе послуга, – Ярослав витяг із кишені джинсів крихітний пластиковий пакетик, до якого встиг перекласти знайдену на Личаківці гільзу. – Треба, щоб твої хлопці поглянули, чи не залишилось на ній відбитків.

– Гендляр, – Галкін підхопив прозорий прямокутник, недбало поглянув на гільзу і кинув його до кишені. Втретє наповнив свою склянку й випив, закусивши огірком. – Це і є твоя знахідка?

– Так. Стріляли з вулиці, ти звернув увагу?

– Що з того?

– Адже стріляти, знаходячись у салоні автомобіля, безпечніше – не так помітно.

У відповідь Галкін лише змахнув рукою:

– Стільки «вивихів» світом ходить, а ще в нас на Личаківці… Не переймайся. Вважаєш, на ній можуть бути відбитки?

– Цілком. Якщо вбивця не професіонал, його зазвичай вистачає лише на протирання «ствола», так, як показано в детективному кіно.

У коридорі, який відокремлював кабінети міської судмедекспертизи від моргу, почулися кроки, і за мить у дверях з'явився Кость. На ньому вже не було гумового фартуха і рукавиць, лише білий халат і високий докторський ковпак на голові. Щільно причинивши за собою двері, патологоанатом підійшов до рукомийника, відкрив воду і почав неквапно мити руки, щось безтурботно насвистуючи під ніс. Нарешті, підхопив білосніжного рушника, що висів на гачку над умивальником, витер свої схожі на клешні краба долоні й сів за стіл. Посунувши склянки, виклав на нього товсту канцелярську книгу, потім розкрив її посередині і взявся щось старанно записувати на пожовклих аркушах.

– Вип'єш? – запитав у нього Галкін.

– Ні, Вадиме, дякую, – покрутив головою Кость. – Ще маю офіційний висновок писати. Та й так плани на вечір.

Галкін, який добре знав, що «плани на вечір» – це не що інше, як сидіння перед телевізором поряд із дружиною Людмилою Феофанівною, котра категорично не терпіла горілчаного духу, лише криво посміхнувся.

– Як знаєш. Розповідай тоді.

Кость мовчки дописав, кинув авторучку на аркуші книги й відкинувся на спинку стільця.

– Власне, жодних сюрпризів. Смерть настала від вогнепального поранення в голову, на тілі жодних ознак насилля. Алкоголю в крові не виявлено. Стріляли в ліву скроню з близької відстані. Але самогубство маловірогідне.

– Чому так вважаєш?

– Кілька причин. Перша – більшість самогубців стріляє собі в праву скроню, хіба що покійний був шульгою. Друга – це те, як було виявлено труп. Ну й, нарешті, третя – відсутність залишкових речовин горіння порохових газів на долоні лівої руки. Стовідсоткової гарантії я поки не дам, але, схоже на те, йому допомогли залишити наш недосконалий світ.

– Поранення навиліт? – запитав Ярослав.

– Що? – Кость ніби відірвався від власних думок. – А, куля… як не дивно, але куля була в голові. Хоча стріляли…

– З пістолета ТТ, – продовжив патологоанатома Галкін.

– Саме так. Звідки ти довідався?

– Це було просто припущення, але, як бачиш, воно виявилося правильним.

– Ось куля, – Кость протягнув Галкіну пластиковий пакетик, копію того, у якому Ярослав нещодавно віддав гільзу. – Нехай займається балістика.

Опер дістав із кишені гільзу.

– Знаєш, друже Савицький, – задумливо мовив він, розглядаючи прозорий пластик на світло. – А от щось підказує мені: з одного поля ці ягоди.

– Цілком імовірно, – Ярослав звівся на ноги. – Я зателефоную до тебе завтра.

– Що збираєшся робити?

– Маю кілька побачень.

Галкін звівся й собі.

– Поки що дякую, Костю, – мовив він. – За мною не іржавіє, ти ж знаєш. Таку рибалку організуємо, надовго запам'ятаєш!

– Та годі тобі. І так мав його різати. До речі, коли буде офіційне впізнання?

– Напевне, завтра. У мене, правду кажучи, ще й заяви немає від родичів покійного. Це он – приватний сектор займається, – Галкін указав на Ярослава. – Такому як відмовиш?

Розділ 7

– Пані Барбаро? – запитав Ярослав, коли зі слухавки після довгих рівних гудків почулося шарудіння. – Вас турбує Ярослав Савицький.

– То nie Basia, Basia na Ukrainie, – почув після невеликої паузи сумний жіночий голос. – U jej biada, duza biada.[1]

Ярослав кілька секунд поміркував, після чого набрав український номер телефону. Красовська відповіла одразу.

– Вітаю, Барбаро. Ви все ще у Львові? – запитав Ярослав.

– Я не доїхала до летовища, – голос її був таким слабким і безбарвним, що Ярослав пожалкував про свій дзвінок. Проте вирішив іти до кінця.

– Ми могли би зустрітися з вами? Я маю перед вами певні обов'язки, тож, співчуваючи вашому лиху, мушу узгодити всі питання.

– Тепер ви не маєте жодних обов'язків. Дякую за вашу працю. Можете вважати себе вільним від нашої угоди.

– І, не зважаючи на це, прохаю вас про зустріч.

Важке зітхання у слухавці.

– Навіщо? Вони вбили його… Втім, мені зараз усе одно. Можете приїздити. Я в готелі «Київ».

– Дякую, пані Барбаро, я буду за півгодини.

Відповіддю слугували короткі гудки. Ярослав підійшов до краю тротуару й підняв руку. Жовтий автомобіль з «шашечками» на даху, ризикуючи зіштовхнутися з мікроавтобусом, який саме почав від'їздити від зупинки, привітно моргнув правим указівником повороту і сумирно застиг поряд з ним. Хлопчина за кермом, подивившись поглядом утомленого спекою кота, процідив крізь зуби:

– Куди?

– Готель «Київ».

Без зайвих розмов водій клацнув перемикачем поворотів і взяв різко ліворуч, примушуючи мікроавтобус, який тільки тепер оговтався після раптового «підрізу» і почав об'їздити таксі зліва, загальмувати й наповнити повітря роздратованим виттям клаксона. Ярослав відкинувся на спинку і заплющив очі. Навіщо він їде до неї? Якби зараз хтось поставив йому таке запитання, він навряд чи зміг би знайти відповідь. Так, він отримав добрий аванс, що з того? Адже за неписаними правилами приватного розшукового бізнесу аванс не повертався в будь-якому разі, вважаючись витратними коштами на проведення розслідування. Щоправда, відколи було отримано замовлення і гроші, минуло трохи менше доби. Але, врешті-решт, сама Красовська ясно дала зрозуміти, що не хоче отримувати назад свої гроші. Бондаренка, точніше, те, що від нього залишилося, знайдено. А розслідування вбивства – то справа Галкіна… Навіщо ж він сидить у таксі й мчить, долаючи спекотні коридори вузьких вуличок старого міста? Чому поспішає до вбитої горем жінки, котра сидить десь у полоні вкритих портьєрами вікон, така самотня і слабка перед горем, яке так раптово впало на неї? Що йому до її нещастя? Це робота. Просто частина його брудної роботи. Чому ж тоді він прямує до неї? Можливо, з тієї ж причини, яка примусила його залишитися у Грозному після того, як, отримавши гроші, поїхали додому дагестанці, естонці і навіть двоє з трьох земляків. Цією причиною як там, так і тут були мерці. Вони дивилися на нього невидющими очима і благали про помсту. Помсту від нього, найманця. Тому що всім навколо було байдуже. «Непримиренним» у Чечні було байдуже все поза межами свого власного «шляху Аллаха», романтикам, які опинилися в тому пеклі, було байдуже тому, що перед їхніми очима летіла шкереберть уся світобудова, перемішана за допомогою вогню «Градів» із тілами мирних жителів та вояків, чеченців і росіян… Та помста коштувала йому двох поранень, місяця на межі життя і смерті й ще трьох тижнів статусу гнаного хортами дикого вовка, коли, невідомо яким чудом уникнувши переслідувань ФСБ, він крався через простори Російської Федерації до кордону України. Тепер мерці знову були поряд. Яку ціну візьмуть вони цього разу?

– Тридцять гривень.

– Що?! – Ярослав розплющив очі й поглянув навколо.

– Приїхали. Три червінці, прошу – погляд утомленого спекою кота не змінився ні на йоту. Його нічого не турбувало, окрім виконаної роботи і плати, яку мав за неї отримати. Таких мерці не турбують. Ярослав витяг потрібну суму й поклав на простягнену долоню.

– Дякую.

– Прошу.

Ярослав вийшов на вулицю і притримав дверцята авто.

– Слухай, тебе мерці не турбують?

– Хто? – кіт під сонцем розплющив одне око.

– Мерці.

– Усе по тарифу, шановний, давайте не будемо! – кіт розплющив друге око і навіть приготувався зашипіти.

– Заспокойся, друже, – Ярославу стало соромно за себе. Навіщо він розпочав цю розмову? – Я не про гроші.

– Про що ж тоді?

– Про життя. Не переймайся, удачі тобі.

– І тобі не слабувати.

Легковик, пискнувши гумою, скочив у потік транспорту і за мить уже прямував геть. Ярослав, не озираючись, покрокував до будівлі готелю, розташованої неподалік.

Барбара Красовська була у номері сама. Першим, що впало в око Ярославу, було її бліде, без кровинки, обличчя. На ньому, цього разу без жодного сліду косметики, були добре помітними зморшки й прожилки, які залягли в куточках очей і губ. Апартаменти, очевидно одні з найдорожчих у готелі, були напівтемними, як і уявляв собі Ярослав – вікна, прикриті важкими гардинами, жовтуватий вогник нічника на столику біля зім'ятого ліжка і невиразна пляма телевізора на стіні. Телевізор показував лише блакитний фон.

– Дозвольте висловити мої співчуття, пані Барбаро. Я не зміг вам допомогти, хоча ви й розраховували на мене.

Красовська відійшла вбік, запрошуючи Ярослава зайти.

– Дякую вам. Заходьте. Для мене зараз будь-чий візит кращий, аніж самота, – голос у неї був слабкий, напівсонний, точнісінько такий, яким Ярослав почув його по телефону. – Вибачте, пригощати вас не буду.

– Не варто вибачатись, я просто хотів поговорити з вами.

Красовська з виглядом смертельно втомленої людини сіла у фотель, указавши на крісло навпроти. Ярослав скористався з її прикладу.

– Ви бачили його? – раптом запитала вона.

– Так.

– Мені телефонували… З міліції. Щось твердили про впізнання. Я не змогла. Виникло таке відчуття, що, як тільки побачу його, втрачу свідомість. Це понад мої сили…

– Я розумію вас.

– Телефонувала мама Євгена. Вона звинувачує мене. Мовляв, не потрібно було відпускати його самого. Це надто жорстоко. Вона не може докоряти мені більше, аніж картаю себе сама. Лише новий біль… Але вам це, мабуть, не цікаво. Навіщо ви прийшли? Якщо грошові питання, я не хочу про них чути. Аванс цілком ваш, – вона затулила обличчя долонями й нестримно заридала. – Краще вам піти.

Ярослав пройшовся поглядом по кімнаті, відшукав дверцята бару у стіні поряд із шафою для одягу і пішов до них. Рішуче відчинив. Дзеркальні нутрощі бару зберігали звичний для дорогих готельних номерів набір – кілька пляшок шампанського, пляшка коньяку, ще кілька посудин зі строкатими етикетками й добрих два десятки різноманітних кришталевих склянок. Не вагаючись, відкоркував коньяк і влив добрячу порцію в невисокий бокал.

– Випийте це, – подав Барбарі. – Усіх проблем не знімає, але допомагає, знаю по собі.

Вона не пручалася, просто взяла бокал і зробила великий ковток. Здавалося, ця жінка настільки вимотана страшним горем, що протистояти зовнішньому впливу в неї не залишається сили. Вона пила коньяк, дивлячись перед собою, і сльози текли з її очей.

– Ви запитували, навіщо я прийшов? – Ярослав повернувся до бару і налив коньяку собі. – Не дивуйтеся, але я не маю відповіді на ваше запитання. – Він сів навпроти неї з бокалом у руках і продовжив: – Загинуло троє людей. Цьому має бути причина, а я не звик кидати справи, щойно їх розпочавши. Особливо після того, як мене намагаються вбити під час виконання моїх обов'язків. Я продовжу слідство.

– Вас намагалися вбити? – Барбара на мить перестала схлипувати.

– Не надто наполегливо, але я не звик нікому дарувати такого поводження зі своєю персоною.

Вона допила і поставила склянку на стіл. На кілька секунд заховала обличчя в хусточку, намагаючись витерти сльози.

– Не краще вам залишити все як є?

– Не думаю.

Барбара зітхнула.

– Ми нічим не допоможемо йому. А відчувати себе винною у вашій смерті я не хочу. Гра зайшла надто далеко.

Ярослав повільно похитав головою.

– Ні. Я продовжу розслідування. Цього, врешті-решт, вимагають і отримані від вас гроші. Я звик відробляти свої гонорари.

– Ви мені нічого не заборгували, повторюю.

– І все ж я прийняв рішення.

Ярослав помітив, що Красовська втрачає інтерес до бесіди.

– Я знайду їх, пані Барбаро, – мовив він і встав. – Дозвольте відкланятися.

Коли вона поглянула на нього, у її очах не було сліз. Там був лише холодний метал.

– Що ж, якщо це ваше рішення, не буду боронити. Тоді наша угода в силі. Знайдіть його вбивць, якщо не встигли повернути його мені.

– Саме цим я й вирішив зайнятися. У мене до вас останнє на сьогодні запитання.

Барбара вкотре зітхнула.

– Яке ще запитання?

– Воно стосується друзів Євгена. Сердюка і Мостового. Ви добре знали цих людей?

Вона повільно похитала головою:

– Навпаки. Бачила двічі чи тричі. Навіть до пуття не пам'ятаю, хто з них хто.

– На трупах, знайдених в авто, були дорогі швейцарські годинники. Вам щось про них відомо?

– Ось ви про що… Так, ці годинники подарував їм Євген. Він полюбляв робити людям дорогі подарунки. У нас не було звичаю обговорювати такі речі, отже, якщо він вчинив так, значить, мав на те причини. Можу лише припустити, що він перебував у дружніх стосунках із цими людьми. Це все?

– На сьогодні все.

Ярослав підійшов до дверей.

– Ярику, – раптом почув за спиною, завваживши, що вона вперше назвала його так, як зазвичай називали лише рідні та друзі, – чому наша Україна така… страшна? Чому поляки навчилися жити в цивілізованому світі, а ми все ще не можемо позбутися середньовічного варварства?

Ярослав повернувся.

– Не знаю. Але зроблю все для того, щоб варварів було знайдено й засуджено.

Не очікуючи на відповідь, він причинив за собою двері і швидко покрокував коридором у напрямку ліфтів.

Розділ 8

Двері квартири тьмяно виблискували дорогим лакованим деревом, створюючи контраст із запустінням під'їзду, який не бачив бодай косметичного ремонту вже років двадцять. На дверях висіла табличка з цифрою «14». Ярослав звірився з записником. Так, помилки не було. Він заховав записник і натиснув на кнопку дзвінка, у відповідь почувши з глибини помешкання мелодійний передзвін. За хвилину відчинили. На порозі стояв худорлявий чоловік років тридцяти, з уважними очима і розтріпаним рудим волоссям. Незнайомець був одягнений у добряче поношений спортивний костюм.

– Вам кого? – запитав він, пильно оглянувши Ярослава.

– Моє ім'я – Ярослав Савицький. Я займаюся розслідуванням убивства. А ви, я так розумію, Юрій Сердюк?

– Так, але я вас не знаю, – голос господаря квартири був дещо знервованим, хоча й тихим. – Хіба ми знайомі?

– Поки що не були знайомі. У мене до вас розмова. Вона стосується вашого брата, Антона. Можете приділити мені кілька хвилин?

Юрій нерішуче поглянув на Ярослава, потім повернувся, прислухаючись до чогось у глибині квартири, і нарешті причинив двері, залишаючись назовні.

– Я не можу запросити вас. Розумієте, мама… У неї погане серце. Після вчорашнього відвідування моргу… Господи, я вмовляв її не їхати! Я колись умовляв і Антона. Але мене ніхто не слухає, зовсім ніхто. А потім… Що вам потрібно?

– Лише кілька запитань.

– Добре, я вислухаю вас. Що зможу, скажу. Ходімо.

З цими словами Юрій піднявся на кілька сходинок угору й відчинив запилене вікно, дозволяючи гуркоту вулиці ввірватися до тиші під'їзду. Ярослав вирішив не втрачати часу.

– Скажіть, Юрію, ви не знаєте, хто б міг вчинити таке з вашим братом і його друзями? Можливо, маєте якісь підозри?

– На жаль, ні, – зітхнув рудий. – Але все це не могло закінчитись інакше.

Ярослав відчув себе лягавим, котрий натрапив на слід.

– Тобто? Чим займався ваш брат?

Юрій зітхнув.

– Антон ніколи не хотів заробляти свій хліб працею, казав – надто довго, проблематично, а часом і принизливо. Знаєте, я ніколи не погоджувався з ним. Ніяка робота не може бути принизливою, коли виконуєш її на совість. Але він був іншою людиною. Хотів усього й одразу. От і маємо результат. Маму шкода…

– Тобто ви хочете сказати, що ваш брат був пов'язаний із криміналом?

– Він був пов'язаний із чим завгодно, що могло принести легкі гроші.

– Зрозуміло. А його друзі? Я маю на увазі загиблих Євгена Бондаренка і Павла Мостового.

– Не знаю, мені не відомо про них нічого. Здається, Антон був знайомий з цими людьми мало не з дитинства, але я не цікавився його друзями.

Ярослав кілька хвилин поміркував, переварюючи інформацію, після чого вирішив поставити останнє запитання:

– Скажіть, пане Юрію, незадовго до смерті ваш брат не розповідав вам про можливі погрози на його адресу, не згадував про якісь серйозні проблеми тощо?

Рудий сумно посміхнувся.

– Ну що ви. Він узагалі рідко бував у нас. Про свої справи ніколи не згадував. Вважав, кілька десятків доларів, новий телевізор або броньовані двері у квартиру – це достатня допомога хворій матері і недоумкуватому братові. Я завжди був для нього недоумком. І коли відмовився покинути інститут, щоб допомагати йому у справах, і коли писав книжки, які ніхто не купує.

– Ви письменник?

– Так. І, на превеликий жаль, пишу історичні романи.

– Чому ж «на жаль»?

Рудий зітхнув.

– Тому що не можу писати мильних опер або стати одним із десятків пережовувачів американського фентезі на місцевий лад. А кому в нас цікава історія власної країни? Майже нікому. Україна помирає культурно, а нам з вами довелося стати свідками її агонії. Надзвичайно сумна доля. Маєте ще до мене запитання?

Ярослав розвів руками.

– Поки що ні. Але вони можуть виникнути в майбутньому.

– Завжди зможете знайти мене за цією адресою. А тепер дозвольте мені піти, мама там одна, я боюся надовго залишати її саму.

На вулиці Ярослав набрав номер Галкіна.

– Привіт, друже майоре, – бадьоро вигукнув він у слухавку. – Які новини?

– Є деякі. У тебе як?

– Я запитав першим.