Полная версия
Чигиринські походи. 1677–1678
Однак, незважаючи на таку швидку перемогу, гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало не надто довго. Розуміючи, що відбувається зміцнення гетьманської влади в Україні, Московське царство і Річ Посполита, кожен зі свого боку, взялися підривати її шляхом підтримки численних суперників Дорошенка в боротьбі за гетьманську булаву, а також раптовою військовою агресією на правому боці Дніпра. Тож Дорошенку не залишалось нічого іншого, аніж, призначивши наказним гетьманом Лівобережжя Дем'яна Многогрішного, повернутися на Правобережжя.
Утім, як з'ясувалося, Многогрішний не був тією людиною, яка могла б якщо й не продовжити роботу Дорошенка на Лівобережжі, то принаймні втримати там військову присутність гетьмана. Наступ московських військ під командуванням Григорія Ромадановського на Ніжин і Чернігів призвів до того, що Многогрішний запанікував. Врешті, зваживши на відсутність військової допомоги від Петра Дорошенка, а також на тиск промосковськи налаштованої частини козацької старшини та православного духовенства, Дем'ян Многогрішний був змушений піти на переговори з царським урядом. У ході переговорів Многогрішний публічно відрікся від союзу з Петром Дорошенком і погодився співпрацювати з Москвою, завдяки чому 17 грудня 1668 року на старшинській Раді, що відбулась у Новгороді-Сіверському був обраний так званим «сіверським гетьманом».
Проте офіційна позиція, яку озвучив під час переговорів у Новгороді-Сіверському Дем'ян Многогрішний, зовсім не свідчила про фактичне припинення його зв'язків із Дорошенком. І не лише зв'язків, а й підтримки політики гетьмана. І такий стан речей підкреслили підписані за результатами переговорів між московським урядом і Многогрішним Глухівські статті 1669 року. Згідно з умовами статей, московські воєводи відтепер залишалися лише в п'яти українських містах – Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині й Остері. Крім того, під булавою козацького гетьмана мало перебувати реєстрове військо кількістю у тридцять тисяч козаків, а податки віднині мали збиратися козацькою старшиною, а не московськими урядовцями. І хоча гетьман України, як і раніше, не мав права зноситися самостійно з володарями третіх країн, а права селянства на отримання козацьких привілеїв було обмежено, можемо твердити, що Глухівські статті значною мірою повертали Московське царство і Гетьманщину до Березневих статей 1654 року, скасовуючи підписану Брюховецьким Московську угоду.
На початку 1669 року Петро Дорошенко, що до цього часу домігся союзу з запорожцями та Іваном Сірком, який вкотре перебував на посаді кошового отамана Запорозької Січі, зміг розбити війська чергового кандидата на гетьманську булаву – колишнього висуванця від партії запорозької старшини Петра Суховія, а також союзних йому кримських татар. Ситуація складалася так, що слід було остаточно визначитися з протекцією Османської імперії, якої кілька років домагався Дорошенко, маючи на меті вберегти Україну від зазіхань Польщі та Москви. Тим часом в Україну із Стамбула повернулися посли гетьмана Дорошенка, разом з якими прибув турецький чауш. Одразу після прибуття делегації (орієнтовно 10–12 березня 1669 року) в Корсуні зібрали козацьку Раду, під час якої було ухвалено «держати з турками дружбу». Як зауважує потомок гетьмана, відомий український історик Дмитро Дорошенко, «справа турецького протекторату не йшла гладко, що й проти нього була опозиція, й що самі турки, так само як і Москва, не дуже раді були бачити на гетьманстві людину сильної волі й з твердими принципами; через те турки тримали в себе «про запас» Гедеона-Юрія Хмельницького, який попав був у татарський полон, і взагалі не дуже квапилися приймати Дорошенка в свою протекцію, хоч формально султан дав на це згоду, і тепер між Царгородом і Чигирином ішли живі дипльоматичні зносини, а при султанському дворі перебував постійний український резидент».
Не важко здогадатися, що в середовищі українського козацтва, яке значною мірою завдячує своєму виникненню саме боротьбі з мусульманською експансією, кроки гетьмана Дорошенка на зближення з Туреччиною вітали далеко не всі. Не додавали гетьману популярності в народі й чутки, поширювані московськими шпигунами. Ці чутки сповіщали, що Дорошенко продав Україну в турецьке ярмо, й закликали козацтво до опозиції гетьману. Літом 1669 року Петро Суховій, якого все ще не полишали думки про здобуття гетьманської булави, знову повернувся в Україну на чолі загонів кримських татар. Підлеглі колишнього запорозького писаря напали на Дорошенка й узяли його військо в облогу неподалік від села Кононча на Черкащині. Як оповідає літопис, з Дорошенком, який не сподівався нападу, було всього дві тисячі козаків і Петро Суховій мав того дня цілком реальні шанси здобути нарешті омріяну булаву. І лише присутність у ставці Дорошенка турецького посла, який наказав татарам негайно припинити бій, врятувала гетьмана. Щоправда, спроби відібрати владу у Дорошенка не припинились і надалі – вірні Суховієві козаки незабаром виголосили наказним гетьманом Михайла Ханенка, і протистояння продовжилось.
За таких умов стало зрозумілим, що подальше зближення з Османською імперією неминуче, навіть якщо для цього доведеться піти на певні поступки, долаючи недовіру султана до гетьмана Дорошенка. Однак, перед тим як зробити такий ризикований крок, Дорошенко провів ще одну спробу порозумітися з поляками. Слід сказати, що, незважаючи на протистояння з Річчю Посполитою, Дорошенко все ще підтримував певні відносини з її урядовцями, листуючись із коронним гетьманом Яном Собеським. Майбутній польський король віддавав військовому й політичному таланту Петра Дорошенка належне, тож до останнього намагався прихилити українського гетьмана на свій бік. Відгукнувшись на прохання Собеського, гетьман Дорошенко вислав восени 1669 року до Варшави на коронаційний сейм своїх послів, якими стали полковник Петрановський та генеральний осавул Тарасенко. Своїм посланцям гетьман доручив провести переговори з поляками, які по зреченні від престолу Яна Казимира вибрали нового короля Михайла Вишневецького. Під час переговорів старшини мали, за задумом Дорошенка, домагатися повної автономії України в складі Речі Посполитої, тобто повернення до статей Гадяцького трактату 1658 року. Однак місія Петрановського й Тарасенка, як невдовзі з'ясувалося, не мала жодної надії на успіх. Як доповіли гетьманові посли, повернувшись із Польщі, серед польського політикуму їхня місія викликала лише глуху стіну нерозуміння. Тож поляки, як оповідає Д. Дорошенко, «збули послів самими лише компліментами».
Незважаючи на такий холодний прийом, влітку 1670 року Річ Посполита все ж дала згоду на переговори з козаками. На переговорах, які розпочалися незабаром в Острозі, Петро Дорошенко виставив умови, подібні до зафіксованих у Гадяцькому трактаті. Ними стали: повне скасування церковної унії в межах цілої Речі Посполитої, повна автономія України в межах давніх Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств (очевидно, малося на увазі, що Андрусівська умова буде анульована), свободу науки, школи й друку. Зрозуміло, що на такі умови польський уряд, який не відчував в особі Петра Дорошенка великої загрози для себе, не побажав пристати. Поглибило непорозуміння й те, що несподівано прислав своїх послів до Острога і Ханенко, пропонуючи значно більш вигідні полякам умови підданства. Тож, порадившись, 2 вересня 1670 року польські делегати заключили договір із Ханенком. Згідно з умовами договору, Польща визнавала Михайла Ханенка гетьманом Правобережної України, а він, у свою чергу, визнавав себе підданим польського короля на умовах автономії самої лише козацької частини населення України.
Таке рішення сейму означало для Дорошенка остаточний розрив з Річчю Посполитою. Щоправда, як засвідчують джерела, події, які відбулися в Острозі, значно підвищили його популярність серед козацької бідноти, котра після визнання Ханенка польською владою відступилася від нього і повернулась обличчям до гетьмана. У відповідь на королівський лист, у якому Вишневецький вимагав, щоб козаки визнали своїм гетьманом Михайла Ханенка, козацька Рада, котра відбулась у Корсуні на початку 1671 року, відповіла цілком передбачуваною ухвалою. Козаки декларували повне довір'я до гетьмана Дорошенка й відправили Вишневецькому відповідний лист. Одночасно з посланням королю Речі Посполитої був відправлений другий колективний лист. Це послання було адресовано козакам лівобережних полків. Представники Корсунської ради намагалися схилити лівобережне козацтво на бік Дорошенка, сповіщаючи, що в особі гетьмана український народ має «справжнього доброго вождя, який про те тільки й дбає, щоб Україна ніколи не була роздвоєна й розріжнена».
Тим часом Петро Дорошенко готувався до рішучого протистояння з Річчю Посполитою і для цього проводив відчайдушні спроби пошуку всіх можливих союзників. Для цього він спробував домовитися з курфюрстом Саксонським і Бранденбурзьким Фрідріхом-Вільгельмом, намагаючись залучити його до антипольської коаліції. Але тут на гетьмана очікувало розчарування – дорогою його лист було перехоплено і документ опинився на столі в короля Вишневецького. Крім того, як наголошує Дмитро Дорошенко, гетьман звертався до Москви, до Многогрішного, навіть до бунтівного Степана Разіна, намагаючись домогтися від них підтримки. Однак, як з'ясувалося, реальну допомогу могла надати тільки Оттоманська Порта. Спочатку за наказом султана до українського гетьмана прибуло відділення білгородських татар, у подальшому обіцяючи збільшити контингент. Наступний 1671 рік минув у дрібному протистоянні посланого Дорошенком Остапа Гоголя з поляками й підрозділами Ханенка, а восени поляки розпочали масовану атаку на Поділля, й дуже скоро ними було захоплено майже всі тутешні ключові міста: Брацлав, Могилів, Бар, Меджибіж і Вінницю. Трималося лише полкове місто Кальник, дочекавшись приходу на допомогу значного відділення гетьманського війська на чолі з полковником Петрановським.
Але на цьому успіхи поляків скінчилися. Наприкінці 1671 року Османська імперія нарешті почала виконувати домовленості й на допомогу Петрові Дорошенку вирушили близько тридцяти тисяч татар і кілька тисяч турецьких вояків. Утім, чисельність турецького війська дуже швидко була збільшена і за Поділля і Брацлавщину розпочались активні бойові дії. Польський коронний гетьман Ян Собеський боявся саме такого розвитку подій. І недаремно. На початку травня 1672 року султан Магомет IV з великим військом перейшов Дунай, а далі й Дністер і підступив до Кам'янця на Поділлі, маючи на меті здобути неприступну фортецю над Смотричем, яка досі бралася лише один раз – її спромігся захопити литовський князь Вітовт у далекому XIV столітті. Тож поки полки Дорошенка громили Ханенка під Батогом, турецьке військо взялося за Кам'янець-Подільський, демонструючи, що відступати не має наміру. І ця облога, яка показує нам усю серйозність становища, що в ньому за якихось кілька років опиниться Чигирин, заслуговує на те, щоб бути описаною детальніше.
Облога Кам'янця-Подільського турецькою армією в 1672 році
У книзі відомого польського письменника Генріка Сенкевича «Пан Володиєвський» є цікаві рядки, які стосуються неприступного Кам'янця-Подільського. Ці слова, вкладені письменником в уста турецького султана Османа II, сповіщають, що на запитання султана: «Хто ж укріпив цю цитадель?», його підлеглі відповіли: «Це зробив сам Бог!» – «Тоді нехай її Бог і бере!» – мовив Осман і відмовився штурмувати фортецю над Смотричем. Проте, через п'ятдесят один рік після появи тут Османа II, у серпні 1672 року військове щастя відвернулося від захисників Кам'янця-Подільського.
Ще в березні 1672 року перед султанським палацом в Адріанополі було виставлено бунчуки, що знаменувало: в Османській імперії оголошено чергову священну війну з невірними. Одночасно з цим, у межах підготовки до великого й тривалого походу, було організовано масову заготівлю продовольства. На початку літа з-під Адріанополя, отримавши султанський наказ йти на допомогу Петру Дорошенку в землі Правобережжя, вирушив полковник Абдурахман, а за кілька днів – сам султан. Переправившись через Дунай, турецька армія пішла вздовж долини річки Прут – точно тим самим шляхом, яким ішли 1621 року вояки Османа II. За два місяці, а саме 3 серпня 1672 року турки почали будувати міст через Дністер у районі Жванця. 12 серпня міст було збудовано, і турецькі вояки вступили на територію Речі Посполитої.
Слід додати, що одразу після форсування Дунаю до султанської армії приєдналися військові загони молдавського та волоського господарів, загальною чисельністю в шість тисяч вояків. Коли ж султанська армія переправлялася через Дністер, до неї приєднали свої сили кримський хан Селім-Ґерай з частиною орди – близько десяти тисяч легкої кінноти, а також гетьман Петро Дорошенко з трьома тисячами козаків, які вже покінчили з Ханенком і були готові виконувати свою частину домовленостей із Оттоманською Портою. Хоча формально походом на Кам'янець командував сам султан Магомет IV, реальним головнокомандувачем був талановитий полководець великий візир Ахмед Кюпрілі.
Передові частини турків швидко оволоділи Жванцем, який був слабо укріплений, і продовжили свій шлях на північ – незважаючи на допомогу з Кам'янця-Подільського, після короткого бою Ієроним Лянцкоронський, який командував гарнізоном Жванця, був змушений відступити із Жванця.
Що ж до готовності Кам'янець-Подільської фортеці до майбутньої облоги, навряд чи її можна назвати задовільною. Перед такою грізною силою, яка прийшла на Поділля, Річ Посполита в той час була фактично беззахисною. Коронний гетьман Ян Собеський, добре розуміючи, що не має ніякої можливості для ведення війни в полі, зробив ставку в майбутньому протиборстві на потужні укріплення Кам'янця-Подільського. Для цього він підготував план, згідно з яким поляки мали підготувати міські укріплення з розрахунком затримати тут турецькі сили і дати можливість королю зібрати кварцяне військо та посполите рушення. У межах розробленого плану Собеський мав намір підтягнути до Кам'янця всі гарнізони з ближніх фортець та міст, за винятком хіба Меджибожа, Бара і Брацлава. Крім того, коронний гетьман дав розпорядження Ханенку, зобов'язавши його надіслати на підтримку Кам'янця-Подільського півтори тисячі козаків. Але цим планам, як уже зазначалося, завадив Петро Дорошенко.
Отже, можемо сказати, що баланс сил був аж ніяк не на користь поляків. Окрім великої кількості піхотних і кавалерійських полків, турецька армія мала у своєму складі потужну артилерію, загалом близько 100 гармат, з них 26 – важких. Турецьке командування, діючи за розробленим заздалегідь планом, вважало найпершим зі своїх завдань саме оволодіння Кам'янцем. Турки не гірше за Яна Собеського розуміли, що падіння фортеці дало б змогу безперешкодно просуватися у глиб Правобережжя і навіть Польщі.
Натомість гарнізон кам'янецької фортеці складався всього з двохсот чоловік найманої піхоти. Щоправда, дещо врятувало ситуацію те, що крім них, після поразки під Четвертинівкою, підтягнули до Кам'янця-Подільського два малочисленні полки піхоти по 150–200 чоловік кожний. Наприкінці липня, в останній момент, до Кам'янця прибув полк піхоти в кількості п'ятисот жовнірів, найнятих краківським біскупом Тржебіцьким. Ще гіршим було становище в кавалерійських підрозділах кам'янець-подільської залоги. Тут у складі трьох кавалерійських хоругв напередодні облоги залишилось лише 70 жовнірів, решта ж розійшлася хто куди через несвоєчасну виплату грошового утримання. До цього можемо додати 24 драгуни Єжи Володиєвського, який прибув до Кам'янця-Подільського, залишивши за наказом Потоцького невеличкий форпост, що його утримував у Хребтіїві, а також 30 сердюків полковника Мотовила і 80 жовнірів ротмістра Мокрицького. Тобто всього регулярного війська у гарнізоні Кам'янця-Подільського налічувалося менше аніж 1500 чоловік. Крім того, було надзвичайно мало артилерійської обслуги – всього шість кваліфікованих гармашів. Окрім гарнізону виявили бажання стати на захист міста від турків близько 500 чоловік шляхетського ополчення, здатних до оборони.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Кварцяне військо – наймане військо шляхетської Польщі в XVI–XVIII ст. Уперше створено в Речі Посполитій в 1562 році за часів правління Сигізмунда II Августа. Кварцяне військо утримувалося за рахунок четвертої частини (кварти) прибутків від королівських маєтків (звідси і його назва).