bannerbannerbanner
Сатирикон-XXI (збірник)
Сатирикон-XXI (збірник)

Полная версия

Сатирикон-XXI (збірник)

текст

0

0
Язык: Украинский
Год издания: 2012
Добавлена:
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
3 из 9

Ліфт востаннє смикнувся і зупинився. Двері розлізлися, й Шлойму підштовхнули назовні, у під’їзд. Знадвору, перед самими сходами, підігнана впритул до дверей, уже стояла «Волга» світло-сірого кольору з відкритими обома задніми дверцятами.

– За машину свою не беспокойтеся. Вам її возвратять, – оптимістично заспокоїв Шлойму Микола Іванович. – Сідайте. – Він першим поліз на заднє сидіння. Другий квадратноплечий, Самчук, сів останнім, рвучко причинив дверцята наглухо. Кілька разів смикнувшись і пчихнувши, «Волга» рушила.

* * *

Горобини по обидва боки вулиці вже багряніли пурпуровими кетягами. Хмарне зранку небо, як це й буває в середині вересня, ближче до полудня роз’яснилося. Рідко траплялися перехожі, автомобілів не було взагалі. Праворуч промайнув кіоск з рекламою сигарет «Верховина» без фільтра.

– А пока доїдем, – повернув до нього з усмішкою обличчя Микола Іванович, – можна у вас іще одну сигарету хорошу? І ще ето… – він ніяково затнувся, – ви случайно, там журналів разних не привезли? Ну, з дєвчонками голими… «Плейбой», чи як вони там називаються. Я би купив, єслі б недорого.

– Ні, не привіз. – Шлойма простягнув йому вже напівпорожню пачку.

– Ну, я просто так поінтересувався.

«Волга» вже минала Палац культури текстильників зі скульптурою «Ткаля» перед фасадом. Шлойма озирнувся. Велетенська жіноча постать сиділа на постаменті, неприродно викрутнувшись, відставивши убік стулені разом ноги. «Вона усе така сама страшненька», – подумалось. Ніби зустрів давно знайому, живу людину після довгої розлуки. А вона така ж сама.

На перехресті з Млинівською авто пригальмувало, об’їжджаючи прикриту жовтогарячим брезентом виямину, котра зяяла посеред бруківки.

– Блін, да коли вже вони ці ями позасипають! Довбають по всьому городу, он і прямо на дорозі вже!.. – Сірники в Миколи Івановича не загорялися, димилися й гасли, і він сердито запихав їх під денце коробки. Шлойма нахилився вперед і клацнув йому перед носом своїм «зіппо».

– Ето я понімаю, западна техніка, – випустив дим від першої затяжки Микола Іванович, але, зиркнувши поза Шлойму на Самчука, поспішно докинув: – Хотя і у нас не хужі випускають, на радіозаводі. Тіко їх на експорт гонять, у Білорусію…

– Ти би помовчав про радіозавод перед іностранцем. Це ж секретний об’єкт, стратегічєскій, – зронив крізь зуби Самчук.

Микола Іванович хотів щось відповісти, але тільки частіше задихав тютюновим димом.

«Волга» на мінімальній швидкості котилась останнім відтинком вулиці Міцкевича перед Стіною. З довгого крутого спуску Стіна унизу, її закрут від готелю «Мир» до сірого бетонного паралелепіпеда обкому КПУ видавався у крайньому разі добротним бетонним парканом навколо будівництва, але аж ніяк не фрагментом міждержавного (українсько-українського) кордону.

Сповзши до самого підніжжя спуску, авто покотило праворуч, до споруди обкому, й зупинилося біля кубічної, дещо світлішої на колір, але теж бетонної прибудови, що її Шлойма іще з часів єдиного міста пам’ятав як Будинок політосвіти. Пізніше, вже після 91-го року, це приміщення зайняв педагогічний інститут, але тепер…

«Дім ідейної роботи Ровенського обласного комітету Комуністичної партії СРУ», – прочитав він напис на великій чорно-дзеркальній таблиці праворуч від вхідних дверей. Стовпчик менших таблиць такого ж самого кольору і стилістики прикрашав стіну будови ліворуч від дверей.

Самчук відчинив дверцята авта й визирнув назовні.

– Приїхали, – неголосно вимовив він.

* * *

Шлойма, вийшовши з авта услід за неговірким Самчуком, розім’яв закоцюблі ноги. Його супутники про щось перемовлялися з водієм. Погляд письменника Ецірвана впав на «свердловину» – короткий відрізок труби, що стирчав посеред бруківки, заліплений зверху яскравою оранжевою пломбою. «І тут вони є…» – майнула думка. Такими свердловинами було всіяне всеньке Західне Рівне. Кілька років тому геологорозвідувальні знімки земної кулі з супутника остаточно засвідчили, що найбільше у світі родовище урану залягає строго під розділеним українським містом. Звідтоді під одностайний лемент зелених усього світу в Рівне (у Західне Рівне) й потекли інвестиції, які значною мірою й зумовлювали теперішній розквіт міста. «Розквіт ціною загибелі» – такими заголовками коментувала чергове економічне диво радикальна ліва преса. Що ж до газет у східній частині, то вони всі про таку гарячу тему неначе води в рот понабирали.

Шлойма відвів погляд від свердловини й подивився понад Стіною, яка пролягала ліворуч. Звідси, з боку східного, вона справляла значно серйозніше враження. Не було на її сірій площині зухвалих ґрафіті анархістів і тінейджерів-реперів, натомість колючий дріт, який щільно йшов її гребенем, нахилений сюди, досередини, на східний бік, виглядав переконливо і загрозливо. Під Стіною й побіля неї не було помітно жодної живої душі, та зиркнувши праворуч-ліворуч, Шлойма зауважив у затінку муру виструнчені постаті в просторих плащах кольору хакі, метрів за сто одна від одної.

За скляними дверима «Дому ідейної роботи» на них уже хтось чекав. Коли Самчук відчинив перед ним двері з полірованими клямками, Шлойма зауважив у просторому холі цілий гурт людей, здебільшого чоловіків у піджаках, світлих сорочках і краватках. Поза їхніми спинами у два ряди стояли столи – не столи, а звичайні шкільні парти зі стільцями по два за кожною. На партах лежали розгорнуті загальні зошити й кулькові ручки, дешевенькі, одноразові, деякі вже потріскані й перев’язані нитками чи обклеєні ізоляційною стрічкою, а ще деякі – погризені з тупого кінця в пристрасному шалі творчого натхнення.

* * *

Тим часом від гурту чоловіків у піджаках і краватках відділився й виступив наперед невисокий лисуватий дядечко з виразним черевцем і простим сільським обличчям. Озирнувшись на свій колектив, він коротким поглядом встановив тишу і непорушність у лавах, після чого, кашлянувши, проголосив:

– Увага всім!.. Сьогодні у нас відбудеться зустріч з нашим… як би сказати… колегою… західноровенським автором… літератором… письменником… Ецірваном Шлоймою Васильовичем… який… тимчасово проживає… і працює… у Західному… окупованому… секторі нашого міста…

Три крапки у його прямій мові були тверді й об’ємні. Було навіть чути, як вони, повисівши мить у повітрі, осипаються на підлогу, поцокуючи, немов відстріляні гільзи.

– Ми зараз… по черзі…. познайомимося з нашим… гостем… з нашим західноровенським колегою… і потім… ми продовжимо роботу… нашу працю… над якою ми з вами… працюємо… вже тривалий час. Крім того… у нас сьогодні… є й інші гості… інший гість… – По цих словах дядечко з черевцем зробив три кроки назустріч Шлоймі й тицьнув йому свою правицю. – Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників.

Шлойма потис простягнуту йому долоню. Він знав Зубчука іще з часів єдиного міста, але не був знайомий особисто, ніколи не був йому відрекомендований, тож подумав, що той просто не пам’ятає його. Та вже наступний письменник, який услід за Зубчуком простягнув Шлоймі руку й відрекомендувався: «Петро Тимчук», був у тому, попередньому житті коли не близьким товаришем, то принаймні добрим знайомцем. Років десять тому Тимчук вів відділ культури в обласній молодіжці, писав доволі дотепні фейлетони, і в київському видавництві «Молодь» готувалася до друку збірка його гуморесок. Чи побачила вона світ, Шлойма не пам’ятав.

– Та ми ж начебто знайомі, Петре… – про всяк випадок неголосно й конфіденційно промовив Шлойма до гумориста.

– Ми не можемо бути з вами знайомі, бо наше відділення СП СРУ веде своє нове літочислення тільки після недавньої перереєстрації членів! – відбарабанив у відповідь Тимчук, не кліпнувши жодним з двох очей, а лише спрямувавши прямий, наче багнет, погляд кудись у Шлойми над головою.

– Ну ні, то й ні. Можливо, я обізнався, – так само голосно, в унісон гумористові підхопив і Шлойма. Видно, зараз ліпше і справді першому не признаватись. Хто зна, що у них за правила тут такі.

Наступні письменники, які підійшли знайомитись, виявилися братами або однофамільцями. Коли перший з них назвав своє прізвище, Шлоймі здалося, що він не дочув. Та коли один за одним усі троє по черзі назвалися: «Гімнюк Василь, Гімнюк Андрій, Гімнюк Микола», Шлойма, затримавши у своїй долоні міцну, короткопалу руку останнього з них, Миколи, все ж таки зважився перепитати: «Може – Гуменюк? Вибачте…»

– У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавніх витоків нашому прізвищу повернено його первісне значення, вимову і написання, – відрапортував просто Шлоймі в обличчя Гімнюк Віктор. – Наше прізвище «Гімнюк» є одним з найпоширеніших у волинсько-поліському регіоні. Може, тільки Поліщуки можуть зрівнятися з нами своєю кількістю. Або ми – з ними.

Поліщуків, які підійшли знайомитись услід за Гімнюками, було двоє – Юхим і Никифор. Обоє писали прозу, що й підкреслили, потискаючи Шлоймові руку.

– А зараз, – оголосив Трохим Зубчук після завершення процедури потискання рук, – ми пояснимо нашому західноровенському гостеві, чим ми тут сьогодні займаємося. Вже досить тривалий час колектив Ровенського відділення СП СРУ працює над великим спільним художньо-документальним твором під назвою «Тарас Григорович Шевченко на Ровенщині». Нами ретельно вивчені й проаналізовані у світлі останніх партійних рішень всі документальні згадки про перебування Великого Кобзаря у нашому краї в складі етнографічної експедиції 1846 року, складено детальні хронологічну й географічну таблиці його переміщень територією сучасної Ровенщини. До теми цієї всі ми ставимось якомога більш відповідально. І слід відзначити, маємо вже непогані напрацювання. Зараз ми ознайомимо нашого гостя… наших гостей з найбільш вдалими фрагментами цього нашого спільного, колективного твору. Хто почне?.. – Зубчук окинув поглядом ряди ввірених йому письменників. – Поліщук Юхим Якович?

Більшість присутніх дружно повернула голови у глиб зали.

– Нехай вам читає той, хто у вас квартіри получає! – раптом різко й гостро відповів Юхим Поліщук, не підводячись з місця.

– Ну, як не хочете, Юхиме Яковичу, то ми когось іншого попросимо, – роздратовано-примирливо промимрив Зубчук. – А на ваш закид я вже раніше пояснював вам усім, що через наявність певних тимчасових проблем у житловому будівництві обком партії видав розпорядження, згідно з яким до особливого розпорядження про скасування цього розпорядження квартири членам нашої спілки будуть надаватися лише посмертно і… і в інших надзвичайних ситуаціях. Але хто ж прочитає нам свої роздуми про перебування Тараса Григоровича Шевченка у нашому краї? Хоче… хоче це зробити… Гімнюк Микола хоче!.. – майже полегшено оголосив Трохим Зубчук.

Микола Гімнюк взяв з далекої парти зошита з обвислими краями і, повернувшись обличчям до аудиторії, гугнявим одноманітним голосом зачитав: «Дорогою з Корця у Межиріч Тарасові Григоровичу довелося заночувати в селі Синів, тепер Гощанського району. Швидко опускалися на землю сутінки. Яскраво освітлені стояли хати місцевих попів, куркулів і багатіїв. „Ні, не піду я до них проситися на ніч, – вирішив Тарас Григорович, – піду до простих людей“. Він постукав у вікно бідної хатинки на краю села, понад дорогою. Двері відчинилися, й на порозі з’явився Омелько Стецюк, господар цієї бідної хатинки. Тарас Григорович назвався й попросився переночувати. Омелько Стецюк з радістю впустив такого дорогого гостя. („Го-го-го“, – подумки відзначив для себе Шлойма збіг трьох однакових складів.) Хоча діти вже й спали, Омелько Стецюк звелів жінці накривати вечерю на стіл. Жінка Омелькова, Параска Стецюк, з радістю накрила на стіл, що вже мала до вечері – молока, хліба та вареної картоплі…»

– Ану стоп! Ви це молоко викресліть! – сердито втрутився у його читання Зубчук. – Звідки в тих нещасних трударів молоко, якщо перші тваринницькі ферми в нашій області з’явилися тільки з приходом Радянської влади!

– Як ви до мене таким тоном говорите, то я взагалі не буду далі читати. Я вам не наймався!.. – плаксиво продудонів у ніс Микола Гімнюк і сів на місце, уткнувшися обличчям у розгорнутого зошита.

– Ну що ви справді! Що за колектив!!! – Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацію. – Добре, тут у нас іще поети єсть. Он там, у самому кінці сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фіалко, це псевдонім, його справжнє прізвище – Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республіканської наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого віршика… того вірша, ну, про юрбу!

Веснянкуватий худорлявий юнак з відстовбурченими вухами й крупними передніми зубами, що робили його схожим на виснаженого ховраха зі шкільного зоокуточка, не примусив себе довго впрошувати й, виступивши убік від парти, задекламував:

Невже це так довіку буде?В наш час утвердження добраЄ люди.Є чудові люди!А є юрба!..Багаторука і столика, —Хіба від неї є пуття?Бо ж скільки геніїв великихВона цькувала за життя!Зате нездар, цей людський пил вонаПонад собою вознесла,Натішилась, награлась – кинула,В своїй байдужості страшна…

«Як би оце звідси вийти непомітно… – майнула у Шлойми думка, яку він квапливо від себе відігнав, проте вона негайно повернулась. – Бо скільки тут літературою катуватимуть? Годин зо три, не менше…»

Олесь Фіалко-Баранюк у цей час саме дочитував свої віршовані мініатюри про весну, яка в молодого поета символізувала відродження й пробудження всього нового, свіжого, чистого і прогресивного:

І незабаром вже проллютьсяДощі великі і малі.Неначе вічна революція,Весна крокує по землі!..

– Добре, Олесю! – благословив його відповідальний секретар і голова Ровенського відділення в одній особі. – Ростеш. Скоро будемо вже думати про якісь публікації в місцевій періодиці. Рівень твій вже дозволяє.

– А ще я хотів би закінчити свій виступ… – перебив його зненацька юний поет своїм високим надтріснутим голосом, – зверненням до нашого шановного гостя!

Вся письменницька аудиторія, ніби не вірячи вухам своїм, приголомшено підвела голови і спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фіалка.

– Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архіві я розшукав ваші перші поетичні публікації! Повертайтеся в поезію, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав ваші ранні вірші своїм однокурсницям… і однокурсникам. Їм усім дуже подобалося. Ваша інтимна лірика, ваш «Вальс для Наталки» – я його напам’ять знаю:

Я не спеціаліст в словеснім камуфляжі.Любов за ґрати слів сховати я не зміг.В запльованім піску на басівкутськім пляжіЯ поцілую слід твоїх, Наталко, ніг.Так, як цілують сніг, так, як цілують сміх,Я поцілую слід твоїх, Наталко, ніг!..

«От мерзотник малий, моїми давніми віршами дівок у кущі заманює!» – незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публіцистики:

* * *

– У мене його, цього вірша, навіть дівчата наші просили переписати у днєвнік пожеланій, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви раніше писали! А те, чим ви займаєтеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсім не те, воно ж незрозуміле широким читацьким масам. Оті всі бубабісти, лугосади, нові дегенерації – це ж усе таке, вибачте, непотрібне. Вони ж усі у своїх творах вживають нецензурні вислови, пишуть незрозумілою простим трудящим мовою, вони… вони… – Молодий поет раптово вмовк, зніяковів і, сівши на своє місце, виснажено зітхнув.

– Що то воно молоде! – чи то з осудом, чи то схвально підсумував його виступ Зубчук. – А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо ніхто більше не хоче прочитати нам свої розділи з нашої спільної праці… нема бажаючих?.. – Зубчук обвів поглядом присутніх зі Шлоймою включно. – …тоді я хотів би зараз надати слово!.. (Шлойма внутрішньо напружився: ще тільки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповідати? про що тут можна говорити, а про що – ні? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звідси якнайдалі!..)

Та його страх був цілком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер він хотів би надати слово іншому гостеві, гостеві столичному, вченому і знаному, а саме – професорові, завідувачеві кафедри літературознавства Київського державного університету Юрієві Павловичу Чмоневі.

З-за останньої парти підвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрі з малиновими рукавами, взяла під пахву шкіряну течку і поважно попрямувала до дерев’яної кафедри-трибуни у кутку. Зустрівшися із Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помітно кивнув своєю масивною головою, наче привітався, а може, й ні. Зубчук делікатно узяв Шлойму за лікоть і легенько потягнув до передньої парти, яка залишалася порожньою, в той час коли всі інші парти пообсідали письменники. Уся аудиторія, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попідтягав рукава светра і розщіпнув на комірі сорочки верхнього ґудзика.

– Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.. – Чмонь вочевидь шукав точку опори, відштовхнувшися від якої, він міг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. – І водночас про Шевченка говорити можна безкінечно! Бо він – це той моноліт! На якому! Стоїть і стоятиме! Українська! Література!

Шлойма вже нарешті потрохи починав усвідомлювати, чому він ніколи не розумів творів Чмоня, як вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних київських часописах – «Вітчизні», «Києві» й нещодавно знову відродженому «Радянському літературознавстві», тепер під назвою «Українське соціалістичне літературознавство». Тим часом професор Чмонь дедалі ширше розкручував над головами присутніх письменників обласного центру спіраль порожнечі свого виступу.

– Шевченко – він же всеосяжний! Він охопив усе!.. І саме тому! Саме тому наші ідеологічні супротивники… —

Чмонь кинув погляд на Шлойму, погляд гострий й короткий, ніби давньоримський дротик-фашіо. – …всілякі там Грабовичі, а також їхні доморощені підспівувачі, на кшталт Оксани Забужко… дозволяють собі інтерпретувати творчість Великого Кобзаря, як їм заманеться. Доходять до… Самі знаєте, до чого доходять ці так звані дослідники!.. Я вам з усією відповідальністю заявляю, усім тут присутнім, що якби… якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечій у Каневі… – Чмонь молитовно звів очі д’горі й завмер.

Шлойма скосив очі на Зубчука, що сидів праворуч. Той благоговійно і заворожено намагався відшукати на стелі ту саму точку, в яку дивився зараз київський професор.

– …він одразу ж добряче нам’яв би вуха цим самозваним дослідникам! – Голос Чмоня твердів і вищав (з наголосом у слові «вищав» на обох складах). – А декому він стягнув би штани й добряче відходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!! – Чмонь аж тіпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т. Г. Шевченко самозваних дослідників своєї творчості.

«Якої біди я тут сиджу? – майже з розпачем, різко й зненацька подумав Шлойма. – Надворі такий чудовий осінній день, може, один з останніх погожих днів у році. Міг би пройтися містом, парком, у якому не був уже стільки літ». Бажання було настільки непереборним, що він аж смикнувся звестися з-за столу, і лише спійманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев’яного стільчика з надламаною спинкою.

Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, підвів голову, наче хотів ухопити якнайбільше повітря у свої широкі груди, – й раптом, коротко кашлянувши, захрипів і почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницької аудиторії. Зубчук і ще хтось із письменників після миті-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики: «Води!», «Води!» – а води, як на зло, ніде не знаходилося, хтось вибіг у коридор, хтось іще підставляв стільця під обважніле професорове тіло, – і тут Шлойма цілком несподівано для себе самого підвівся й, не особливо навіть криючись, вийшов за межі холу, не до вхідних дверей, а в протилежний бік, у глибину будівлі. Широкий коридор з вікнами праворуч і дверима по лівому боці тягнувся у глибину Дому ідейної роботи. Останні двері в кінці коридору мали на собі літеру «М», набиту під трафарет. Шлойма прослизнув досередини і роззирнувся. Вікно було одне, на протилежній від дверей стіні, височенько над двома пісуарами. Аби лиш ніхто сюди не зайшов – і можна спробувати…

Раптом в одній з кабінок чмихнув двічі чи тричі зливний бачок, дзеленькнула пряжка на паскові, й за мить з кабінки виринула квадратноплеча постать Самчука. Підійшовши до крана, він тицьнув долоні під тоненьку цівку води й, зиркнувши через плече на письменника Ецірвана, котрий укляк над пісуаром, запитав з усмішкою в голосі:

– Що, Шлоймо Васильович? Підсадити?

І рвійно обтріпуючи долоні, швидко вийшов з туалету, притримавши двері, щоб не хряпнули.

І що ви цим хотіли сказати? Що за підколки такі? До чого вони? Шлойма відпровадив його поглядом, для виду посовав туди-сюди зіпера на штанях (хоч би не забути, що ривків «туди-сюди» має бути парна кількість, бо ходитимеш потім з душею, відкритою всім незгодам світу), прислухався. У коридорі панувала цілковита тиша. Ось цього вони від мене зараз точно не чекають!..

Обтічні боки порцелянової туалетної посудини були слизькими, та все ж якось вдалося спертися на них ногою, другою відштовхнутися від підлоги, вікно виявилось навіть на шпінгалет не зачиненим – легко відійшла убік квадратна рама зі склом, заляпаним вапном у час останнього ремонту, – й ось ти вже по той бік, зістрибуєш у траву на схилі, сорокалітній мудацюго, знаний рівненський письменнику, що ти собі думаєш, ніби хлопчак з уроків, утікаєш з такого важливого заходу, який тут неодмінно назвали б міроприємством. Та нехай собі, нехай вже якось там без мене, відвик уже від таких посиденьок. Треба трохи прогулятись, ноги розім’яти.

За спиною Дому ідейної роботи круто здіймався угору пагорб з тополями потойбіч вершини. Коли ця споруда лише будувалася, бульдозерами зрили частину узвишшя, на якому лежав старий єврейський цвинтар. Навіть у протилежному кутку міста, на Московській (тепер Степана Бандери, хоча ні, зараз тут, по цей бік Стіни, знову на Московській), де минало твоє дитинство, між однолітків переказувалось, ніби пацани з п’ятої школи у футбол черепами грають на цьому будівельному майданчику.

Але щоб зостатись непоміченим, зараз найкраще буде піти саме тут, угору, по схилу.

Видряпавшись на пласку вершину пагорба, він обтріпав штанину, до якої причепилось кілька сухих реп’яшків. Англійські лаковані мешти запилюжились і вже не відбивали сонячного сяйва своїми тупими носаками. Ну й нехай – на жодне прийняття тебе тут сьогодні не запрошено. Відщипнувши двома пальцями останнього реп’яха від вельвету, Шлойма побрів схилом праворуч, до сіро-червоних стін п’ятої школи, які просвічували неподалік, за тополями. Школу цю, пам’ятається, збудовано у формі не зовсім симетричної літери «Н», за однаковим проектом із твоєю рідною вісімнадцятою. Вниз, до загостреного викруту стіни вели широкі бетонні сходи, обсаджені невисокими вербами, які вже трохи покоричневіли під вересневим сонячним промінням. Самотня жіноча постать підіймалася сходами угору. Коли вони порівнялися й зустрілися поглядами, обличчям жінки перебіг подив, змішаний з переляком, який за мить змінився розгублено радісною посмішкою:

– Шлоймику!

Сестра Уляна широко розвела руки в зеленкуватих бананових рукавах демісезонної куртки й застигла, все ще трохи вагаючись. Та це таки був він. Уляна лизнула брата у щоку й знову повторила: «Шлоймику!..»

– А мати сказала, що ти на роботі.

– Я… Я й була на роботі. Звідки ти? Надовго?

– Дозвіл на відвідання маю, на один день. Сьогодні, до вечора. Я там, у мами подарунки лишив, і тобі, й Миколі, й Ількові.

– А Ілько у школі, друга зміна. Вже шостий клас. Він так виріс… – Уляна показала долонею десь на рівні своїх очей. – Слухай, Шлоймику, вас так там лають, у підручнику з укрлітератури за 10-й клас, там у самому кінці є розділ коротенький про сучасну літературу. – Сестрі явно кортіло поговорити про все одразу. – Так там і тебе, і Андруховича згадують, і того, Неборака… Шлоймику, може, ходімо до нас? Ми ж тут, поряд, ти не забув, я сподіваюся…

Шлойма озирнувся. З-за сірого куба Дому ідейної роботи по схилу пагорба невпевнено дряпалися дві квадратноплечі постаті, метушливо роззираючись навсібіч і притримуючись руками за хвости вже підсохлого бур’яну.

– А ходімо! – не роздумуючи, вхопив сестру під руку. Йому прийшла до голови ідея, що здавалась майже рятівною. – Від вас таксі викликати можна?

– Можна, звісно, можна, – зраділа Уляна. – Ми тобі й талона дамо.

– Якого талона? – сторопів Шлойма.

– Ой, та ти ж не знаєш. На таксі талона. У нас же воно по талонах. Але ми ними ніколи не користуємось. А Миколі на роботі, в його бюрі талони видають. То у нас їх ціла купа.

Уляна теж зауважила тих двох на далекому схилі й, прикриваючи Шлойму собою (а бахмата зелено-бананова куртка добре надавалася для цього), швидко повела брата попід облупленими стінами школи. До під’їзду її дому вони майже вбігли, відсапуючись, натисли обгорілу пластмасову кнопку ліфта й остаточно отямилися вже у помешканні на сьомому поверсі. Уляна гримнула на плиту чайника й заходилася викликати таксі по телефону. Шлойма підійшов до вікна у вітальні і, не відхиляючи тюлевої запони, просто крізь неї подивився вниз, у двір. Ззаду підійшла Уляна, також визирнула вниз. Двоє квадратноплечих метушилися двором туди-сюди, а потім, присівши на зелену лавку просто перед входом у під’їзд, почали про щось радитися.

На страницу:
3 из 9