bannerbannerbanner
Сатирикон-XXI (збірник)
Сатирикон-XXI (збірник)

Полная версия

Сатирикон-XXI (збірник)

текст

0

0
Язык: Украинский
Год издания: 2012
Добавлена:
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
2 из 9
І дівочий острах в брамахЗрить життя шовки розлогі.Тріпотять уста вологі,І дівчата ждуть у брамах…

Потім на двох з майором було випито ще кілька літрів пива і довго, трохи не до ранку, тривало розвітання на лавці під вікнами Шлойминого помешкання, коли й сигарети потрохи закінчувались, а приязнь одне до одного все зростала. Звідтоді Зоммер часто телефонував, призначав зустріч у якійсь кав’ярні, щоб похвалитися свіжим номером того чи іншого німецького поетичного журнальчика тиражем 200 або щонайбільше 500 примірників, щойно надісланим йому з дому, з Нового Ульму матінкою-пенсіонеркою, колишньою вчителькою німецької літератури.

– Тякую, Шлоймо, я вже припалиф-ф… – потрусив його за рукав Маульвюрф. Запальничка в руці нагрілась і припікала у пальці. Замислився, гальмо ти наше. Пардон, Еншульдіґунґ.

Дві постаті в мундирах уже наблизилися впритул і тепер тактовно чекали, відступивши до стіни, щоб дати режисерові з драматургом змогу пройти. Вже майже розминувшися з солдатами, Шлойма підвів погляд в обличчя одному з них, і раптом вояк, зустрівшися з ним очима, весело підморгнув Шлоймі, так блискавично, що вже за мить це здавалось якимось оптичним обманом у тьмяно освітленому просторі підземного коридору.

Вже у ліфті, дивлячись на світляні кнопки, які вертикально згасали одна по одній на панелі, Шлойма знову жахнувся, упіймавши в голові думку, що застрягла і крутилася там, мов рефрен: «Потрібно купити джинси».

І поки кабіна ліфта повзла угору, внизу, у підвалі, постаті в сіро-зелених мундирах, неначе зробивши кілька статутно-танцювальних па, крутонулись на підборах і завмерли перед неширокими сталевими дверима, майже непомітними у сірій бетонній стіні. Скляне віконечко на дверцятах у тьмяному підвальному освітленні відбивало сфери їхніх шоломів.

* * *

Три пари джинсів різних розмірів і кольорів було вже куплено й разом з кількома пластиковими торбами інших непотрібних речей вкладено до багажника винайнятої в орендному бюрі на Замковій зелененької «Мазди». Перед тим довелося заскочити до банку й випотрошити майже дощенту одну з двох наявних у розпорядженні кредитних карток – банкомати у Рівному більше п’ятисот гривень за один раз не видавали. На автовідповідач свого домашнього телефону Шлойма наговорив свіжу й піднесену тираду: «Мене зараз немає, я поїхав до Східного сектора. Повернуся пізно й одразу ж прослухаю ваше повідомлення. Говоріть або стартуйте факс після звукового сигналу». Прокрутивши самому собі тасьму, він знову ввімкнув магнітофона на запис і для чогось іще додав: «Сімнадцяте вересня дві тисячі…ого року». Щось підказувало йому, що дата буде важливою.

Витрусивши для Боніфація з коробки величезну порцію «Віскасу», щойно придбаного зі знижкою в тих самих крамничках біля Стадіону, де купувалися джинси та інші гостинці, Шлойма долив котові у миску свіжої води з крана і навіть замінив поролонову підстилку у кошику-будиночку. Боніфацій весь цей час сидів на холодильнику й широко витріщеними очима водив-лупав за господарем. Шлойма присів на табурет посеред кухні, припалив цигарку.

– Мене сьогодні не буде до вечора, – сказав, пускаючи вузькою цівкою дим у зелені котові очі. – Нікого не бійся. Але нікому й не піддавайся.

Кіт якось ніби зневажливо примружився.

Закордонний паспорт лежав там само, де й завжди – у коробці з-під взуття на верхній полиці шафи. Взявши його до рук, Шлойма цілком машинально перегорнув сторінки – після двох десятків шенгенських віз і штемпелів місцевих європейських влад про їх подовження іще зо три сторінки паспорта залишалися чистими. Для штампика про в’їзд і виїзд з Ровно мусило вистачити. Якась неприємна думка-передчуття знову застриміла в голові, не даючи, проте, себе конкретизувати. «Що ж то мені снилося цієї ночі?» – спробував зосередитися Шлойма, та свідомість знову розпливлася.

Замикаючи двері на обидва замки, знову зиркнув на «Casio» – чорні кристали показували 9:32. Є ще півгодини на легкий сніданок у якомусь із поближніх кафе, а тоді – на пропускник.

Але вже виїхавши з двору, Шлойма раптово змінив свої наміри, пригальмував біля вуличного прилавка, купив шматок маківника і каву в одноразовій філіжанці й усе це спожив прямо в авті, повільно прожовуючи пирога й присьорбуючи гарячий, але не вельми міцний напій. Подумки він був уже там, по той бік Стіни, щодня баченої, такої близької, наявної в житті міста й – неподоланної. Там, у рідному і вже кілька років – чужому місті. Невже – чужому? Яке воно тепер? Обласний центр СРУ, хіба не було вже воно чимось таким у роки твого дитинства, молодості? Але ж ні, наївно думати, що там усе повторилося, повернулось точнісінько так, як було. Повного відтворення, здається, досягти все ж таки неможливо… Принаймні багато хто навіть у недавній історії намагався, але ефект був близький до нульового.

З такими думками Шлойма повільно, на першій швидкості під’їхав ззаду до кількох авт, які вишикувались у чергу перед зеленою металево-дротяною брамою пропускного пункту № 1. Заглушивши двигуна, він витяг з пачки іще одну сигарету й, відкинувшись на спинку сидіння, задивився уперед, туди, де за кількадесят метрів рівненькою горизонтальною площиною незрушно стояла вона. Стіна.

Вона постала в ту коротку літню ніч, коли командуванню військ СРУ нарешті обридло протистояння з натовськими підрозділами, які до того часу зміцнили свої лави бронетранспортерами й кулеметами. Пропускні пости вже існували, існувала й колюча загорожа по периметру теперішньої Стіни. Мешканці оточеного Західного сектора (а війська СРУ, обійшовши місто навколо, вже зайшли далеко, аж за Клевань) ніяк не квапилися вітати хлібом-сіллю визволителів, які так прикро встрягли просто у центрі міста в неподоланну халепу. Колюча загорожа оперезала половину міста від Басового Кута й аж до звивини Усті неподалік залізничного вокзалу. Поза межами цього поясу, в навколишніх колгоспних полях де-не-де іще зберігалися шанці, з яких поблискували один супроти одного скельцями біноклів бельгійські солдати, вояки польського батальйону, який прибув з-за Бугу на підтримку бельгійцям, та – з-за «лінії фронту» – солдатики Армії СРУ, хлопчаки, «реб’ята» з Луганщини й Дніпропетровщини, Чернігівщини й Херсонщини.

Як, одначе, повільно посувається ця черга. Вже хвилин з двадцять тому за дротяну браму в’їхав порожнісінький «Фольксваґен-ґольф» з двома молодиками, на вигляд – іноземцями. А попереду ж іще джип, автобус з дітьми й поважна стара пара в старенькому «Мерседесі». Пропускний пункт явно не квапиться виконувати своє пряме призначення, себто – пропускати. Там, за брамою, час від часу з’являються постаті у трав’янистого кольору кашкетах, ліниво проходять відтинком видимого простору і знову ховаються у тіні Стіни…

Стіна… Її зводили уночі, при світлі прожекторів солдатики будівельних частин Армії СРУ, монтуючи-припасовуючи бетонні блоки просто попід бордюром хідника вулиці 17 Вересня, тоді ще Тополевої, ставлячи їх впритул, ці сірі бетонні панелі виробництва місцевого домобудівельного комбінату, залишаючи відтепер недосяжними для мешканців Західного сектора центральний універмаг, Будинок природи, парк імені Шевченка (якому невдовзі присвоїли ім’я Валентини Шевченко, так що й табличок переробляти не довелося – «парк им. Шевченко», й усе тобі), учбове містечко академії водного господарства, стару головпошту, будинок-прасочку, перший пологовий будинок, готель «Мир». Одразу за готелем Стіна робила кілька закрутів, спершу праворуч, в бік вулиці Міцкевича, чомусь ніколи й ніким не перейменовуваної, а потім круте коліно ліворуч, по вул. Тольятті, не міста на Волзі, а італійського революціонера, про що вже мало хто і пам’ятав, майже попід самими вікнами відновленого обкому КПУ повертала на північний захід, перетинала річку Устю (під мостом було встановлено потрійні ґрати, вбиті у дно ріки) і, ще раз повертаючи вже на млинівсько-луцькому перехресті, тяглася далі, оточуючи летовище Рівне-Тинне, частково перегороджуючи Тинне-село, поза яким, перетнувши ще й Дубенську трасу, замикалась у кільце в районі Басового Кута, вже попід самим озером, відділяючи і його на користь Східного Ровно. Через це Рівне західне мусило розбудовувати систему насипних пляжів упродовж болотистого відтинка русла Усті, який дістався відрізаному анклавові й простягався від басівкутської греблі попід Стадіоном аж до вже згадуваного коліна-перехрестя поза вокзалом. Власне, пляжі понад Устею і місточки Гідропарку – місцевого, рівненського, а не славетного київського – разом з незчисленними терасами кафе, барів та ресторанчиків – і зробилися в Західному Рівному улюбленим місцем відпочинку городян та прибульців, заїжджих бізнесменів, туристів, спраглих сенсацій «буферної зони» журналістів й усяких інших шукачів романтики, любителів полоскотати нерви. Саме там, понад Устею, в ресторані «Лебідь» учора й почали «відтяжку» Шлойма з Маульвюрфом і вже звідти, гарно підігріті, перенеслися до холостяцького помешкання Ецірвана.

У цей час старенький «Фольксваґен-пассат» з двома молодиками, поблискуючи рубіновими задніми габаритами, потрохи виповз крізь відхилену дротяну браму назад і боком прилаштувався перед самим носом у джипа. Водій з пасажиром, хряпнувши дверцятами, вийшли назовні й, зіпершись на капот, запалили. Шлойма опустив скло на дверцятах і висунув голову, дослухаючись.

– У них там саме одинадцята, за їхнім часом, а з одинадцятої – планірка. Сказали, що вона годину триватиме. Або півтори.

Ах, так, східне місто живе ж за тим, попереднім, часом, київським, або ж московським, на годину пізніше. Отже, у них уже давно не десята.

Раптом з-за дротяної брами, зсередини підбігли дві постаті у трав’яних кашкетах і більше жестами, аніж словами, динамічно довели до молодиків якусь інформацію, причому настільки дієву й ефективну, що один з них, притоптавши недопалка, поміж автами швидко наблизився до Шлойминої «Мазди» і, нахилившись до відчиненого вікна, разом з тютюновим смородом видихнув йому в обличчя:

– Вони… там… Кажуть, що прямо зараз можуть пропустити… – Він зробив паузу, вдивляючись письменникові Ецірванові просто в очі. – Можуть пропустити саме вас…

«Мерседес» і джип тим часом уже здали у різні боки, звільнивши поміж собою смужку простору. «Фольксваґен» і так стояв боком, а половина дротяної брами прочинилась досередини, і постать у трав’янистому кашкеті, піднісши правицю, завмерла у відчиненій брамі, поволі відступаючи назад.

* * *

– Това… гражда… громадянин Ецірван! – запитально-стверджувальним тоном промовив вугруватий молодший сержант, повертаючи Шлоймі паспорта в розгорнутому вигляді.

Отримавши документа до рук, Шлойма механічно перегорнув сторінки зі штемпелями, але якоїсь нової відмітки про перетин кордону не зауважив. Проте роздивлятися пильніше часу не було, й атмосфера не виглядала сприятливою, тож він, похапцем запхавши паспорта до зовнішньої кишені куртки, швиденько підгазував до наступної будки, на якій за склом трішки навскоси виднілась табличка «Таможенный контроль». У цій будочці сидів інший молодик, уже не у трав’янистій формі, а в сіруватій, з незрозумілими знаками у петлицях.

– Скоко грівєнь при сєбє маєте? – запитав він Шлойму крізь віконечко, ще й руку простягнув: – Декларацію пред’явіть, пожалуста.

Декларація! Шлойма згадав, що на в’їзді до брами хтось упхав йому до рук білого папірця, якого він, не заповнюючи, поклав у відкритий бардачок. Нашвидкуруч надряпавши ім’я-прізвище, номер та серію паспорта, він сягнув по гаманця, щоб порахувати гроші, які мав при собі.

Тип у сірій уніформі пожвавішав, навіть вийшов з будочки й, спинившись біля «Мазди», нахилився до віконця:

– Можу купіть грівни по вигодному курсу… – довірливим тоном протуркотів Шлоймі у саме вухо, водночас зазираючи до портмоне. – О, а це що такоє? – Він елегантним жестом ілюзіоніста витяг двома пальцями з гаманця складену вчетверо банкноту сто євро, яку (Шлойма згадав це тієї ж миті) Маульвюрф учора силоміць вручив йому після першої пляшки, бажаючи неодмінно впасти в долю. – Ви що, не знаєте, шо ввоз валюти капстран до нас заборонений? Подлежить конфіскації! Ілі, або… знаєте, дуже довго заповнять акт із’ятія, я можу просто ці дєньги у вас купить по вигодному курсу в частному порядку. Ось, возьміть, пожалуста. Проїзжайте, до свіданія. Щасливого прєбиванія в Ровно!..

Кілька нехитрих маніпуляцій, які супроводжували цей монолог, потривали якихось пару секунд, і ось вже Шлойма, здивовано стискаючи між пальців папірця у сто рублів СРУ (що ж це за курс такий вигідний 1:1?), вилетів за ворота пропускного пункту й різко загальмував, чим уник трохи не лобового зіткнення з тролейбусом, який саме розвертався на кільці перед універмагом. Стоп, а куди ж тепер?

* * *

А тепер угору, довгим пологим схилом, ген туди, до початку Соборної, яка звідси вже іменується Ленінською, повз центральний, найцентральніший у світі універмаг, на кільці перед яким завмерло кілька побитих життям тролейбусів «Шкода», оточених юрбою потенційних пасажирів, повз кафе «Супутник» (враз пригадався смак тістечка «Лимонне» по п’ятнадцять копійок, з білим верхом, притрушеним якоюсь жовтуватою субстанцією, смак, звичайно, зовсім не лимонний, якийсь пісно-солодкий, борошнистий, смак нікелевої монетки-п’ятнадцятки, смак убогого дитинства, супроводжуваного походами на танці у клуб будівельників, бійками з пацанами з Проспекту, вином «Золота осінь» за карбованець двадцять сім, ну а вже лимонним тістечком частувалося дівчинку, з якою класі в сьомому вибирався в кіно у неділю, та досить вже спогадів!), вище за «Супутником» починався парк, цілий ненаписаний роман, три чверті, п’ять шостих, ні, дев’ять десятих юності твоєї, за гранітним метровим бордюром. Після парку, там, де він відступається вглиб від вулиці, – головний корпус гідромеліоративної академії, у давніші часи «водний інститут», в якому навчалась переважна, аж подавляюча більшість твоїх друзів дитинства й однокласників, далі п’ятиповерхові будинки чи то сталінської, чи хрущовської забудови, помешкання з високими стелями й під’їзди з широкими сходами, якими зручно зносити мерців у трунах, колишніх завідуючих відділами обкому, міськкому чи райкому, облвиконкому, райвиконкому або, у крайньому випадку, якогось управліня ДТСААФ, ліворуч – цвинтар Грабник, але вже не для них, не для цих мерців. Для них – Колоденка, колись перейменована на селище Молодіжне, так що й цвинтар у селищі отримав назву «Кладовище Молодіжне», що часом викликало недоречні усмішки у приїжджих, а на Грабнику вже років сорок нікого не ховають. Далі схил закінчується, і вже на рівнині, на узвишші – будинки новішого планування, перехрестя біля друкарні, власне, друкарня так і лишається праворуч, а тобі повернути ліворуч, на вулицю Артема – і вперед, повз двоповерхову лазню з табличкою «Бани», ряди довгих, критих шифером одноповерхових будиночків, називані «лініями», потім праворуч за спорудою дитячої поліклініки, навпроти понурої залізобетонної огорожі овочесушильної фабрики – й туди, у самий майже кінець вулиці Струтинської, у хвіст витягненого з заходу на схід (саме так, ззаду наперед іде нумерація помешкань) неймовірно довжелезного, аж на дев’ять під’їздів, сірого панельного чудовиська, будинку, що наприкінці сімдесятих певний час був найдовшим у місті, будинку, з якого кілька років тому ти вийшов до міста, загостював допізна і заночував на Ювілейному, щоб прокинутись в іншому місті, в місті з особливим статусом, там, по той бік Стіни. З дев’ятого поверху, з-за оббитих фальшивою шкірою дверей із тризначним числом на них ступив ти в невідомість, – і на довгі дні, місяці опинився за Стіною. Щоб зараз під’їздити до «свого дому», як давно вже прийнято в нас говорити, хоча у цьому домі тобі належать якихось тридцять п’ять-сорок квадратів, укритих вичовганим блідо-вишневим лінолеумом…

«Home, sweet home…» – приспівують в кіно америкоси у таких от випадках. Цікаво, чи ж батьки знають про твій приїзд? Та, напевно, знають, мусили б їм повідомити. Чекай, хто б це мусив їм повідомити? Ну, як це хто – та ж сама інстанція, котра надіслала тобі дозвіл на приїзд. «ОУзмивон» якийсь, чи як його там. Старший інспектор Колтунець, чия монограма стоїть під друкованим текстом запрошення-дозволу. Або його заступник, заступниця, секретарка яка-небудь. Вони ж на те й існують, ці компетентні органи. Ач, як ти швидко, щойно опинившись по цей бік Стіни, почав думати по-тутешньому. А може, й нема тут ніяких «компетентних органів»? Та ні, де ж їх нема… Швидше можна припустити, що той старший інспектор, або його заступник, або секретарка просто не потрудились передзвонити твоїм батькам. Бо що йому/їй, більше за всіх треба? Добре, цю свою думку додумаєш пізніш. Краще поглянь навкруг – оце ж твоя вулиця, якої ти не бачив бозна-скільки. Як попідростали горобини вздовж хідників… І ще – хтось вирвав мальви попід вікнами аптеки. А от вибоїни на асфальті ніде не поділися.

Крутонувши кермо ліворуч-праворуч, Шлойма пригальмував навпроти останнього під’їзду й заглушив двигуна. Береза, яка стоїть впритул до ліхтаря, теж розрослася за ці роки. Шлойма вийшов з авта і через задні дверцята вийняв торбинки з подарунками. Озирнувся на рідну двадцять четверту школу, яка бовваніла в легкому туманці навпроти за дротяною огорожею, – там кілька довгих років довелось викладати мову й літературу в різних класах, від шостого й вище. Аж поки та сама література не забрала його вже назовсім від суспільно корисної праці.

Три пакети зі шматтям не були важкими і вмістилися в одну руку, якраз щоб другою потягти на себе важенні двері на пружині. Двері, помальовані олійною, якогось пластиліново-вохристого кольору фарбою десь у незапам’ятні часи, найшвидше – іще до перевороту, до поділу двох Україн. За дверима мусили б стояти наступні двері, внутрішні, але їх нема, вони відсутні, вибиті разом з одвірком, і далі – темна прірва під’їзду, сходи, стіни у брудно-зелених патьоках. Кнопка ліфта на спроби натиснення не відреагувала ніяк. Ну що ж, він, цей ліфт, і в ті давні часи працював переважно на великі свята, а тепер, видно, – й поготів. Отож пішечки, степ бай степ, сто п’ятдесят вісім сходинок, колись, іще замолоду, ти порахував їх знічев’я. Прольоти по дев’ять сходинок, а також п’ять сходинок від вхідних дверей до першого поверху – це ж усього сто сорок дев’ять, а де ж іще шість? Не складається… Перерахувати, чи що?

Тим часом вже й четвертий поверх. Наступний проліт – рівно середина шляху, «чотири і півповерху», як ти колись для себе це називав. Половина від дев’яти. За час твоєї відсутності в під’їзді вже від другого поверху з’явилися добудови – додаткові зовнішні двері, щоправда, без замків, лише з клямками, сільськими металевими клямками: натискаєш пальцем гачечка – і двері відчиняються. Як у тому давньому й дещо рогульському анекдоті: заходьте, люди, беріть, що хочете!.. Запилюжені вікна в під’їзді скеровані в північний бік, тож світла впускають мало, а прямі сонячні промені взагалі потрапляють сюди лише кілька разів на рік, у ті найдовші дні червня, коли день триває вісімнадцять годин.

Ну ось нарешті й дев’ятий поверх. Вище – лише вічно вибиті двері на горище й зелені металеві сходи на дах. Плаский дах, вкритий руберойдом, завбільшки з футбольне поле, звідки, напевно, має бути видно дахи й телеантени Західного сектора, вежі готелів і ген аж там, далеко, на обрії – будівлі району Ювілейний, уже не за, а – перед зовнішнім закрутом Стіни.

Доторкування пальцем до кнопки дзвінка не дало жодного аудіорезультату, як і у випадку з ліфтом. Або дзвінок працює ледь чутно, або ж не працює взагалі. А твої ключі, вони так і залишилися висіти на цвяшку в передпокої, там, по той бік Стіни.

– Заходь, сину, – тихо сказала мати, відчинивши перед ним двері навстіж і відступивши на крок, замість кинутись назустріч. – Тебе вже чекають.

З-за материної спини, з вітальні в коридор виступили дві квадратноплечі постаті без облич, бо в контражурі.

– Шлойма Васильович? – У запитанні бриніло водночас стверділе ствердження. – Це хара… добре, що ми заздалегідь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномочені пригла… запросити вас на одкрите засєданіє місцевої Спілки письменників!

Тон висловленої пропозиції заперечень не допускав навіть гіпотетично.

Шлойма з торбинками пройшов до кімнати, розсунувши квадратноплечих. Поставив подарунки на стіл, сів на канапу.

– Я приїхав побачитися з рідними. – Намагаючись бути спокійним, подивився знизу вгору на гостей. На світлі вже було видно, що вбрані вони у не вельми зграбно пошиті костюми-двійки та сорочки з краватками. – Так що лишіть мене у спокої, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?

Мати відійшла від одвірка, з-за спин квадратноплечих, присіла на край канапи. На протилежний край.

– Вона хотіла прийти, синку. Але у них у школі захворіла вчителька, російський мовник, і Уляну попросили вийти на заміну. А батько поїхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?

– Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обійми ж мене! – вже майже наказав Шлойма, і мати, підсунувшися ближче, пригорнулася до нього. – Мамо, хто це такі? Навіщо ти їх впустила?

– Сину! – Мати зазирнула йому в очі. – Так треба. Поїдь на ті їхні збори. Вони ж не відчепляться.

* * *

– Які збори, мамо? Я що, чекав усі ці роки, щоб приїхати сюди і йти на збори? Ти краще розкажи…

Тим часом один з квадратноплечих, той, якого інший назвав Миколою Івановичем, м’яко й тихо перейшов кімнатою і, відхиливши штору на вікні, визирнув униз, у двір.

– Слабєнька у вас машина, Шлойма Васильович, – з простодушною іронією в голосі зауважив він. – От у іюлі приїжджав од вас, оттуда один… дєятєль, так у нього був етот… джип, я не помню… «Пахєро», з переднім і заднім приводом. Звєрь-машина.

– Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович, – майже прохальним тоном протягнув від дверей другий квадратноплечий. – Потом, після окончанія засєданія у вас ще буде врем’я пообщаться з родними, з матер’ю.

– Синку, їдь. Я чекатиму. – У материному голосі теж чулися нотки прохання. – Може ж, там не буде довго.

Неназваний досі квадратноплечий біля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апараті.

– Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда «волжану», до послєднього под’єзда.

І ліфта включи, бо шо нам, пєшком топать з дев’ятого етажа? У нас же тут гость, із Западного сектора, він ще подумає, шо в нас, у Ровно, ліфти не работають. Давай! Через п’ять мінут виходим.

Микола Іванович відчинив двері на балкон і вийшов. Шлойма взяв зі столу пакети й поставив перед матір’ю.

– Мамо, я ось тут подарунків купив. Джинси для Уляни, для Ілька, і ще…

– Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там усе таке дороге. А в нас усе є. Дякую, сину, вона буде рада. – Зазирнувши до пакетів, мати відставила їх на підлогу. – Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бідуєте?

– Прийшла «волжана», – повідомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.

– Ні, мамо, у нас все в порядку. – Розповідати подробиці не хотілось анітрохи. Шлойма рвучко підвівся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотів було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив поріг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтіла.

– О, у вас хароші сігарєти! – Микола Іванович всією своєю квадратурою виник поруч, у вузьких балконних дверях. – Може, вгостите? А то від цього «Космосу» так у горлі дере…

Шлойма простяг йому відкриту пачку, але Микола Іванович, замість узяти з неї сигарету, забрав усю пачку до рук і заходився її розглядати.

* * *

– Га-у-ло-і-сес… І шо то воно таке? – Потім він нарешті таки вийняв сигарету, припалив і схилився поряд зі Шлоймою на бетонне опертя.

Сонце десь за будинком добивалося до зеніту. У двір падала довжелезна прямокутна тінь, немов величезне темне вітрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярі. Старші діловито курили біля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу, в той час коли малеча намагалась упоперек стадіону зіграти міні-тайм футбольного міні-матчу. Праворуч бовваніла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхів на п’ятнадцять, зяючи дірками незасклених вікон.

– Кооператив. Ніяк його не достроять. – Микола Іванович упіймав Шлоймин погляд і поспішив пояснити, видихаючи тютюновий дим. – Бо в людей зараз грошей не… не так багато. Але зарплату у нас платять регулярно. День у день.

Вдалині, за полем чаділо їдучим димом міське сміттєзвалище – як і роки, й десятиліття тому. Праворуч, понад Бармацькими ярами багряніли осикові гайки між полів. По об’їзній трасі повзли на Сарни якісь вантажівки й цистерни, фарбовані в понурі військові кольори.

– Пора їхать, Шлойма Васильович. – Микола Іванович затягнувся востаннє і шпурнув недопалка униз.

– Мамо, я ще повернусь! – промовив Шлойма вже у дверях, але мати, дивлячись йому просто в очі, своїми карими в його сірі, заперечливо похитала головою.

Ліфт зі скреготом роззявив свої двері, й усі троє увійшли до запльованої, а колись лакованої кабіни, де на плити ДВП місцями були грубо набиті несиметричні квадрати фанери. Доки кабіна повзла донизу, Шлойма намагався зосередитись: що далі? Вочевидь, повернутися до матері вже не вдасться. Тоді – що? Відбути це «відкрите засідання» Спілки письменників і від’їздити. Так, треба повертатися. Оце попав, так попав. Але чого б їм тебе затримувати? Та чи мало, з якої причини? Наприклад… Необхідну кількість прикладів можна легко напридумувати просто зараз.

На страницу:
2 из 9