Ворошиловград

* * *

І ось тепер він грівся на сонці, говорячи щось непереконливе.

– Ясно, – сказав я йому, – не хочеш говорити – не говори. А хто у вас бухгалтерією займався?

– Бухгалтерією? – Коча розплющив очі. – Навіщо тобі бухгалтерія?

– Хочу дізнатись, скільки у вас бабла.

– Ага, Гєра, бабла у нас до хуя, – нервово засміявся Коча. І додав: – Тобі з Ольгою поговорити треба. Юра, брат твій, із нею працював. У неї фірма в місті.

– Це що – тьолка його?

– Яка тьолка?! – образився Коча. – Я ж кажу – Юра з нею мав справи.

– А де в неї офіс?

– Ти що – прямо зараз хочеш до неї піти?

– Ну не сидіти ж мені тут із тобою.

– Сьогодні неділя, Гєр, дружище, вихідний.

– А завтра?

– Що завтра?

– Завтра вона працює?

– Не знаю, мабуть.

– Ладно, Коча, ти займайся клієнтами, – сказав я, озираючи порожню трасу. – А я спати хочу.

– Іди до вагончика, – сказав на це Коча. – І спи.

* * *

Світло пробивалось крізь штору, наповнюючи приміщення плямами й сонячним пилом. Гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука. Над дверима прикріплено було якісь саморобні лаштунки, зроблені з бобінної плівки. Видно, Коча довго над ними працював. Я зайшов, не зачиняючи за собою дверей, і роззирнувся довкола. Протяги торкались плівки, й та легко шаруділа, мов кукурудзяне листя. Під стінами стояли дві продавлені канапи, праворуч було облаштовано кухню, з плитою, древнім холодильником та різним начинням на стінах, а ліворуч, у кутку, стояв письмовий стіл, завалений підозрілим сміттям, копатися в якому мені не хотілося. І над усім цим стояв дивний запах. Я був упевнений, що в приміщенні, де живе друг Коча, мало би смердіти. Чим? Та чим завгодно – кров'ю, спермою, бензином, урешті-решт. Проте у вагончику пахло добре влаштованим чоловічим побутом, це такий дивний запах, він завжди стоїть у помешканнях, де живуть удівці, але як би це вірно сказати – задоволені собою вдівці, у яких усе гаразд із самооцінкою. Ось у Кочі з самооцінкою було, очевидно, все гаразд, – подумав я, падаючи на канапу, котра здалась мені менш продавленою та більш прибраною. Впав, стягнув із ніг кросівки і раптом відчув помороченість усієї цієї подорожі з переїздами, зупинками, попутниками, згадав про Кароліну та її солодкий напій, про чорне небо над малиновими хащами й відчуття заліза, на якому спиш. Весь цей ранок якось дивно не міг нічим завершитись, ніби щось розладналось у механізмах, якими я керувався. Щось не складалось. Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось не відомих мені людей, а після цього вимкнули світло. І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала. Ладно, подумав я, вже засинаючи, – в разі чого завжди можна поїхати додому.

Стіна над канапою заліплена була фотокартками, вирізками з журналів та кольоровими картинками. Коча, наче маніяк, густо понаклеював тут фрагменти облич, контури тіл, пошматовані натовпи, з яких виривались чиїсь очі й уста, були це радісні колажі, так наче він довго клеїв один до одного уривки різних історій, вирізки з випадкових видань, просто паперовий папір, серед якого можна було розрізнити етикетки з-під алкоголю та політичні листівки, фото з журналів мод і чорно-білі порнокартки, футбольні календарики й чиєсь водійське посвідчення. Здалеку з цього всього витворювався химерний візерунок, мовби хтось довго знущався над фотопшалерами. Зблизька в очі кидалось безліч деталей: пожовклий папір газетних вирізок, виколоті очі манекенниць, свіжорозлитий клей і темно-багряні краплі полуничного джему, схожі на загуслий лак для нігтів. І все це поєднувало якесь спільне тло, глиняно-салатове наповнення, дрібно покреслене літерами і знаками, ламаними лініями й кольоровими перепадами. Я довго придивлявся, але не міг зрозуміти, в чому тут річ. Зрештою, підчепив пальцем дембельський портрет Кочі й, потягнувши на себе, відірвав. Під фото знаходилась велика літера С. Це була карта. Скоріше за все, Радянського Союзу, і скоріше за все, географічна: суглинок – це Карпати, Кавказ і Монголія, салат – тайга і Прикаспійська низовина, там, де суглинок тверднув, беручись крейдяною сухістю, – мали бути пустелі. Тихий океан був темно-синій, Північний – блакитно-слюдяний. На місці Північного полюса висіла гола баба з відрізаною головою. Гурток юних краєзнавців. Я провалився в тишу.

* * *

Прокинувся я від чиїхось голосів, і голоси мені відразу не сподобались. Швидко зіскочив із канапи, вийшов надвір. Голоси лунали від заправки, кричало відразу кілька чоловік, я впізнав лише переляканий голос Кочі.

Коло будки на кріслах сиділи розкинувшись два чуваки в піджаках і джинсах. Один був із краваткою, інший – схоже, головний – із розстебнутим комірцем, один у кросівках, інший, головний – у шкіряних черевиках. Третій чувак, у джинсах та адідасівськіи куртці, тримав Кочу за шкірки і час від часу сильно ним струшував. Коча щось заперечливо скрикував, чуваки на кріслах починали сміятись. Ага, подумав я, і ступив уперед.

– Ей, – покликав, – шо за діла?

В'їбу першого, подумав, а там у разі чого втечу. Тільки з Кочею що робити?

Чувак від несподіванки випустив Кочу, той упав на асфальт. Двоє на кріслах незадоволено подивились у мій бік.

– Шо за хуйня? – сказав я, уважно підбираючи слова.

– А ти хто такий? – бикувато запитав той, що трусив Кочу.

– А ти? – запитав я його.

– Ей, доходяго, – чувак буцнув ногою Кочу, що сидів коло нього на асфальті й розтирав шию. – Хто це?

– Це Герман, – сказав йому Коча, – Юріка брат. Власник.

– Власник? – перепитав старший і повільно підвівся. Другий, у краватці, підвівся слідом за ним.

– Власник, – підтвердив Коча.

– Як це власник? – не зрозумів головний. – А Юрік?

– А Юріка немає, – пояснив Коча.

– Ну і де він? – незадоволено перепитав головний.

– На курсах, – сказав я, – підвищення кваліфікації.

Боковим зором я помітив, що від траси звертає легковик, вся надія була на нього.

– І коли він повернеться? – головний теж побачив легковик і говорив усе менш упевнено.

– А ось підвищить кваліфікацію, – сказав я йому, – і повернеться. А шо за діла?

Легковик вискочив на майданчик перед заправкою і, протяжно заскрипівши, пригальмував. Курява спала, і з машини виліз Травмований. Окинув недобрим поглядом компанію й рушив до нас. Підійшовши до будки, зупинився, нічого не говорячи, але уважно за всім слідкуючи.

– Так шо за діла? – перепитав я про всяк випадок.

– Бензин бодяжите, – зі злістю в голосі відповів головний.

– Розберемось, – пообіцяв я йому.

– Розбирайтесь, – незадоволено погодився головний і рушив до джипа, що стояв віддалік. Двоє інших рушили слідом. Той, котрий тримав Кочу, замахнувся, аби ще раз його копнути, але наткнувся поглядом на Травмованого й відійшов.

За джипом тягся слід по асфальту. Мабуть, приїхавши, вони різко гальмували. До бензоколонок слід не вів. Схоже, ніхто тут і не думав заправлятись. Чуваки сіли, дали по газах і помчали в бік траси. Коча підвівся й почав обтрушуватись.

– Хто це? – запитав я його.

– Шпана, – нервово відповів Коча. – Кукурудзяні королі.

– Що хотіли?

– Нічого не хотіли, – Коча одягнув окуляри і, прослизнувши повз мене, зник за рогом будівлі.

– Привіт, Германе, – підійшов Травмований і потиснув руку.

– Привіт. Що тут у вас?

– Сам бачиш, – він кивнув головою в бік траси. – Ще й брат твій поїхав.

– А чого поїхав?

– А звідки я знаю, – різко відповів Травмований. – Думаю, заїбався від усього, ось і поїхав. Я теж поїду. Ось дороблю карбюратор одному хую з Краматорська і поїду. Аякже, – Травмований похмуро подивився навколо, але, не побачивши нікого, кого б це стосувалось, повернувся й пішов у гараж.

* * *

Настрій Травмованого мене не здивував. Він постійно був усім незадоволений. Завжди ніби шукав, з ким завестись. Хоча, скоріше, так він захищався. Травмований старший за мене років на десять. Він був живою легендою, кращим бомбардиром за всю історію фізкультурного руху в нашому місті. На початку дев'яностих ми з ним ще встигли пограти в одній команді. Вихід із великого спорту став для нього важкою психологічною травмою – Травмований озлостився і розтовстів. Був невеличкого зросту і з піжонськими вусиками та поважним пузом скидався не так на бомбардира, як на якого-небудь клубного масажиста. Або на футбольного коментатора. Почавши нове життя, Травмований швидко зажив слави кращого механіка, проте йти на когось працювати не хотів, ось лише брату вдалось із ним домовитись – він узяв Травмованого партнером, не влізаючи до його справ і мало цікавлячись його проблемами. Травмованого це влаштовувало. Він приїжджав, коли хотів, їхав, коли хотів, і робив те, що йому подобалось. Але була в нього ще одна пристрасть, що виявлялась у вільний від роботи час. Ще з років своєї зоряної бомбардирської кар'єри мав Травмований надмірний потяг до жінок. Через що й не одружувався, бо з ким мав одружуватись, коли спав одночасно з шістьма жінками? І що цікаво, після завершення спортивної кар'єри кількість їх не зменшилась. Скоріше навпаки – з віком Травмований набув певного шарму, старанно плекаючи й підтримуючи навколо себе цю дивну ауру – сорокарічного пузатого жінколюба. Жінки Травмованого обожнювали, і він, сука, знав про це. В нагрудній кишені своєї білосніжної сорочки завжди носив металевого гребінця, котрим час від часу поправляв вусики. При ньому завжди був одеколон і касети з романтичними мелодіями або, як він сам це називав, – музикою любові. Іноді Травмований вигрібав за аморалку від ображених чоловіків. Тоді він зачинявся в гаражі й сидів там цілими днями, крутячи якісь гайки. Був він добрий, проте трішки скутий, можливо, тому всім постійно й хамив. Я до цього звик.

* * *

Менше з тим. Що виходило? Виходило так, що якісь хуї пресували тут Кочу, і якби не Травмований, то цілком можливо, що почали б пресувати й мене, власника заправки. Оскільки саме я вважався її офіційним власником. Брат, чогось остерігаючись, ще років п'ять тому завбачливо оформив усю документацію на мене. Стосунки у нас із ним були довірливими. Він знав, що навіть коли я захочу зробити із його бізнесом щось погане, то все одно не зумію, тому просто попросив не хвилюватись і підписатися в належних місцях. Надалі він навчився підробляти мій підпис, тож я навіть не знав, як там у нього справи, які податки він сплачує і які має прибутки. У нього були свої проблеми, а в мене до останнього часу проблем узагалі не було. І ось раптом виявилось, що їх, проблем, у мене насправді ціла купа. І потрібно було якось їх вирішувати. Можна було, щоправда, на все це забити. І теж звалити в Амстердам. Найгірше, що брат нічого не сказав. І як тепер бути, я навіть не здогадувався. Ще кілька днів тому я вважався вільним і незалежним експертом, котрий боровся незрозуміло з ким за демократію, а тепер ось на мені висіла нерухомість, з якою потрібно було щось робити, оскільки брата поруч не було і підробляти за мене підпис не було кому.

Так чи інакше, потрібно було йти до цієї їхньої Ольги й хоча б щось дізнатись. Додому я сьогодні не потрапляв ніяк. Краще зателефонувати Льоліку й попередити. Я зайшов до будки. На стіні висів телефонний апарат. Підійняв слухавку.

– Не працює, – Коча стояв на порозі й дивився на слухавку в моїй руці. – Я ж говорив тобі.

– А мобіла в тебе є?

– Є. Але теж не працює, – відповів Коча.

– А в Травмованого?

– В Травмованого є. Але він не дасть.

– Хуй там не дасть, – не повірив я і, відіпхнувши Кочу, пішов у гараж.

Травмований устиг перевдягнутись у синю спецівку й натягнути на голову чорну беретку. Перед ним похитувалось, підвішене на корбі, якесь залізо, яке Травмований обмацував, як різник коров'ячу тушу.

– Шур, – сказав я, – дай мобілу. Я тут у вас до завтра лишаюсь, треба своїх попередити.

– Лишаєшся? – подивився на мене Травмований. – Давай. Тільки у мене грошей на рахунку немає, так що болт.

– А звідки можна зателефонувати?

– Сходи на телевежу, тут недалеко. І не заважайте мені, блядь! – крикнув він услід.

* * *

Я обійшов будку, оминув вагончик і стежкою пішов уперед. Спустився в балку, виліз на гору і, продершись крізь малинові хащі, вийшов на асфальтову дорогу, що вела від траси. Підійшов до огорожі, котра тяглася довкола телевежі. На воротах було написано «Вхід заборонено». Проте самі ворота були відчинені. Пройшов на подвір'я. Доріжка вела до одноповерхового приміщення, в якому, очевидно, і знаходився пульт керування, чи що там є на телевежах. Сама вежа стояла віддалік, обсаджена квітами та обплетена колючим дротом. З-за рогу вибігла стара вівчарка, підійшла, ліниво обнюхала моє взуття й пішла своїм шляхом. Жодної людини. Навіть якщо припустити, що за телевізійні трансляції тут відповідала вівчарка, обов'язками своїми вона відверто нехтувала. Я постояв, почекав, доки хтось вийде, і, не дочекавшись, підійшов до будинку. Двері були зачинені. Я постукав. Ніхто, ясна річ, не відповів. Підійшов до вікна, зазирнув. Було темно і порожньо. Раптом зсередини виринуло обличчя. Я злякано відступив назад. Обличчя враз зникло, почулись кроки, двері відчинились, на порозі стояла дівчинка років шістнадцяти. Мала коротко підстрижене чорне волосся, великі сірі очі й пластмасові сережки у вухах. Була на ній світла коротка майка й джинсова спідничка. На ногах мала легкі сандалі.

– Привіт, – сказала.

– Привіт, – відповів я. – Я Герман. Із бензозаправки.

– Герман? – перепитала вона. – Ти брат Юри?

– Ти його знаєш?

– Тут усі всіх знають, – пояснила вона.

– У вас телефон є? Мені зателефонувати треба, а у нас відімкнули. Коча говорить – за несплату.

– Знову цей Коча, – сказала дівчинка й відступила вбік, пропускаючи мене.

Я пройшов коридором, потрапив до кімнати з ліжком під однією стіною та столом під іншою. На столі стояв телефон. Дівчинка зайшла слідом, стала на порозі, уважно слідкуючи за мною.

– Можна? – запитав я.

– Давай, – відповіла вона. З кімнати, втім, не вийшла.

Я взяв слухавку, набрав свій домашній.

– Да, – незадоволеним голосом сказав Льолік.

– Привіт, це я.

– Ти де? – запитав Льолік.

– Я в брата, все нормально. Ви як доїхали?

– Хуйово доїхали. Борю вкачало, ледве довіз.

– Ну, тепер все гаразд?

– Да, нормально. Ти коли будеш?

– Слухай, братело, тут така штука – я ще на день залишусь. Треба завтра з бухгалтером зустрітись. – Дівчинка за спиною мугикнула. – Так що буду у вівторок. Скажеш Борі, добре?

– Ну, не знаю. Може, ти сам йому скажеш?

– Та ладно, давай підстрахуй. Домовились?

– Ти б поговорив із Борею, а? Щоб проблем не було.

– Та які проблеми, Льолік? Не вйобуйся. Друзям треба довіряти.

– Ну, ладно.

– А я тобі бабу привезу. Гумову.

– Краще кардан мені привези.

– Ти будеш робити це з карданом?

– Мудак, – сказав Льолік і поклав слухавку.

Дівчинка провела мене на вулицю.

– Дякую, – сказав я їй.

– Нема за що. Передавай привіт брату.

– Він десь поїхав.

– А ти – теж десь поїдеш?

– А ти хочеш, щоб я залишився?

– Потрібен ти мені, – дівчинка говорила спокійно й розважливо.

– Тобі тут самій не страшно?

– Не страшно, – сказала вона. – Іди. А то пса на тебе спущу.

Я дійшов до воріт, зупинився. Визираючи у вікно, вона сторожко дивилась мені услід. Я помахав їй рукою. Зрозумівши, що її викрито, дівчинка засміялась і помахала у відповідь. Потім швидким несподіваним рухом задерла на грудях майку, показавши все, що в неї там було. Втім, уже наступної миті зникла. Я не повірив своїм очам, постояв, чекаючи, чи не з'явиться вона знову. Але її не було. Яка дивна, подумав я і пішов назад.

* * *

Трудові будні були в розпалі. Коча напівлежав на кріслі з катапультою і солодко спав, затиснувши праву долоню худими ногами. Я пішов у гараж. Травмований, голий до пояса, мокрий і незадовлении усім на світі, крутився довкола підвішеного заліза, час від часу штовхаючи його своїм животом. Побачивши мене, махнув рукою, витер піт із чола і вирішив зробити перекур.

– Додзвонився?

– Ага. Завтра поїду.

– Ну-ну, – Травмований дивився на мене суворо.

– Шур, – перевів я розмову. – Що це за старшокласниця там, на вежі?

– Катя? – Очі Травмованого враз узялися теплою мрійливою плівкою, а на повнуватих устах з'явилась батьківська посмішка. – Що вона казала?

– Нічого не казала. Хороша дівчина. Скромна.

– Тримайся від неї подалі, – миролюбиво сказав Травмований. – А то знаю я вас.

– Вона працює там?

– її тато працює. А вона йому обіди носить.

– Червона Шапочка прямо.

– Що?

– Нічого.

– Германе, – раптом запитав Травмований. – Ти ким працюєш?

– Незалежним експертом, – відповів я.

– І що ти робиш?

– Як тобі сказати? Нічого.

– Знаєш, Германе, – подивився на мене Травмований. – Я тобі не вірю. Ти вже вибач, але я тобі скажу, як думаю.

– Валяй.

– Не вірю я тобі, одним словом. Кинеш ти нас. Тому що тобі все це на хуй не потрібно. І Кочі теж на хуй не потрібно. Ти навіть не знаєш, чим ти займаєшся. Ось брат твій – він зовсім інший.

– Ну так що ж він поїхав?

– Яка різниця?

– Велика різниця. Хто це приїздив, на джипі?

– Боїшся?

– Чого мені боятись?

– Боїшся-боїшся, я ж бачу. І Коча їх боїться. І всі бояться. А ось брат твій не боявся.

– Да що ти завівся – брат, брат!

– Ладно, не злись, – Травмований накинув куртку й повернувся до роботи. Запустив якусь машину. Відразу ж заклало вуха.

– Шура! – крикнув я йому. Він зупинився і подивився в мій бік, машини, втім, не вимикаючи. – Я не боюсь. Чого мені боятись? Просто у вас своє життя, а в мене – своє.

Травмований на знак згоди кивнув головою. Можливо, він мене не почув.

* * *

Увечері Шура мовчки з усіма попрощався й поїхав додому. Коча так і сидів на катапульті, покритий помаранчево-синім вечірнім пилом, перебуваючи в якомусь дивному напівсонному стані, з якого його не вивів ні від'їзд Травмованого, ні регулярні вимоги водіїв фур заправити їх. Травмований показав мені, як працює колонка, і я, як зміг, закачав бензин до трьох нелюдських розмірів вантажівок, схожих на важких заморених ящірок. Сонце закочувалось десь по той бік траси, й сутінки розкривались у повітрі, мов соняшники. Разом із сутінками оживав Коча. Десь коло дев'ятої він підвівся, зачинив будку на замок і змучено побрів на задвірки. Тяжко зітхаючи й побиваючись, покрутився навколо кабіни, в якій я спав минулої ночі, і, протиснувшись досередини, розлігся на кріслі водія, випроставши ноги крізь розбите скло. Я заліз за ним, сів поруч. Долина внизу западала в морок. На сході небеса вже бралися тьмяною імлою, а із заходу, саме над нашими головами, по всій долині розливались червоні вогні, сповіщаючи про швидке наближення ночі. Від ріки підіймався туман, ховаючи в собі маленькі постаті рибалок і найближчі хатки, витікаючи на дорогу й заповзаючи в передмістя. За містом у балках теж стояв білий туман, і вся долина м'яко розпливалась перед очима, ніби річкове дно, западаючи в темряву, хоча тут, на пагорбах, було ще зовсім світло. Коча дивився на все це круглими від здивування очима, не моргаючи й не відводячи погляду від ночі, що насувалась.

– Тримай, – я простягнув Кочі свій плеєр.

Він натягнув навушники на свою лисину, поклацав, регулюючи гучність.

– А що тут? – запитав.

– Паркер, – відповів я. – Десять альбомів.

Коча якийсь час слухав, потім відклав навушники вбік.

– Знаєш, що по-справжньому добре? – сказав я йому. – Над вами тут зовсім не літають літаки.

Він подивився вгору. Літаків справді не було. Небом літали якісь відблиски, засвічувались зелені іскри, прокочувались золотисті кулі, й хмари різко підсвічувались, відповзаючи на північ.

– Супутники літають, – відповів нарешті. – їх уночі добре видно. Я коли не сплю, завжди їх бачу.

– А що ти вночі не спиш, старий?

– Та ти розумієш, – почав Коча, порипуючи приголосними, – яка біда. У мене проблеми зі сном. Ще з армії, Гєр. Ну, ти знаєш – десант, парашути, адреналін, це на все життя.

– Угу.

– Ну і купив я снодійне. Попросив що-небудь, щоби з ніг валило. Взяв якоїсь хімії. Почав пити. І ти розумієш – не бере. Я спеціально дозу збільшив, а все одно не можу заснути. Зате, заміть, – почав спати вдень. Парадокс…

– А що ти п'єш? Покажи.

Коча понишпорив кишенями комбінезона, дістав пляшечку з отруйних кольорів етикеткою. Я взяв пляшечку до рук, спробував прочитати. Якась невідома мова.

– Може, це щось від тарганів? Хто це взагалі виготовляє?

– Мені сказали – Франція.

– По-твоєму, це французька? Оці ось ієрогліфи? Ладно, давай я теж спробую.

Відкрутив кришечку, дістав бузкову таблетку, кинув до рота.

– Та ні, Гєр, дружище, – Коча забрав пляшечку, – ти що, з однієї не вставить. Я менше п'яти і не п'ю.

І ніби на підтвердження своїх слів, Коча висипав до горла прямо з пляшечки кілька таблеток.

– Дай сюди, – я забрав пляшечку назад, висипав собі на долоню кілька таблеток, швидким рухом закинув до рота.

Сидів і прислухався до власних відчуттів.

– Коч, по ходу не діє.

– Я тобі говорив.

– Може, потрібно запивати?

– Я пробував. Вином.

– І що?

– Нічого. Сеча потім червона.

Сутінки ставали все густіші, затікаючи між гілок на деревах і загусаючи в теплій запиленій траві, що нас обступала. В долині горіли апельсинові вогні, пропалюючи туман навколо себе. Небо ставало чорним і високим, сузір'я проступали на ньому, мов обличчя на фотоплівці. Головне, що зовсім не хотілося спати. Коча знову одягнув навушники й почав легко розгойдуватись у такт нечутній музиці.

Несподівано я помітив унизу, на схилі, якийсь рух. Хтось підіймався від ріки, тягнувся вгору крутим підйомом, тонучи в тумані. Важко було зрозуміти, хто саме там ішов, проте чутно було ці кроки, ніби хтось гнав від води наляканих тварин.

– Ти це бачиш? – насторожено запитав я Кочу.

– Так-так, – Коча задоволено бовтав головою.

– Хто це?

– Так-так, – далі мотав головою Коча, розглядаючи ніч, що несподівано на нас насунулась.

Я завмер, прислухаючись до голосів, що відлунювали все чіткіше, наближаючись у терпкій вологій імлі. Туман, підсвічений знизу, із долини, видавався наповненим рухом і тінями. Поверх туману повітря було прозоре, в ньому час від часу пролітали кажани, крутячи кола над нашими головами й різко вганяючись назад, у мокре місиво. Голоси посилились, кроки стали зовсім чіткими, і враз, просто перед нами, з туману почали вивалюватись постаті, швидко наближаючись густою гарячою травою. Вони легко рухались, підіймаючись угору, і ставало їх усе більше й більше. Я вже бачив обличчя передніх, а з туману чулися все нові й нові голоси, і звучали вони солодко й пронизливо, линучи в небо, ніби дими з коминів. Коли перші з них підійшли, я хотів їх покликати, сказати щось таке, що могло б їх спинити, проте не знайшовся зі словами, і лише мовчки спостерігав, як вони підходять зовсім близько і, не помічаючи нас, прямують далі, вперед, не спиняючись і зникаючи в нічному мареві. Було незрозуміло, хто це, якісь дивні істоти, майже безтілесні, чоловіки, що ховали в легенях згустки туману. Були вони високого зросту, мали довге нечесане волосся, зав'язане хвостами чи зібране в ірокези, обличчя мали темні й пошрамовані, в декого на чолі були намальовані дивні знаки й літери, хтось мав сережки у вухах та носі, у когось лиця були закриті хустками. На шиях у них бовтались медальйони й біноклі, за плечима несли вудки й рушниці, хтось тримав прапора, хтось – довгу суху палицю з псячою головою на кінці, хтось ніс хреста, хтось – лантухи зі збіжжям, у багатьох були барабани, в які вони, втім, не били, закинувши їх на спини. Одягнені були недбало й барвисто, хтось носив офіцерські френчі, інші натягнули на плечі вовняні кожухи, багато хто був у простих довгих білих одежах, густо помічених курячою кров'ю. Дехто йшов без сорочки, і розлогі татуювання синьо зблискували під нічними зорями. У декого на ногах були армійські чоботи, у когось – мотузяні сандалі, але більшість ішла босоніж, давлячи ногами жуків і польових мишей, наступаючи на колючки й зовсім не виказуючи болю. За чоловіками йшли жінки, тихо перемовляючись у темряві й час від часу бризкаючи коротким сміхом. Мали високі зачіски, у багатьох були дреди, хоча траплялися й зовсім голомозі, щоправда, з розмальованими в червоне та синє черепами. На шиях несли іконки й пентаграми, за спинами в них сиділи діти, сонні, голодні, з великими порожніми очима, що всотували в себе навколишню темінь. Сукні в жінок були довгі й яскраві, ніби вони були замотані в прапори якихось республік. На ногах мали браслети й фенечки, а дехто мав на пальцях ніг невеликі срібні персні. Коли й вони пройшли, із туману почали виринати темні постаті, взагалі ні на що не схожі. В одних на голові були баранячі роги, обмотані стрічками й золотим папером, в інших тіло було покрите густою шерстю, ще у когось за спиною шурхотіли індичі крила, а останні, найбільш темні й мовчазні, мали покручені тіла, вони ніби зрослись між собою, так і йдучи – з двома головами на плечах, з двома серцями у грудях і з двома смертями про запас. А за ними з туману витягувались розморені коров'ячі голови, невідомо, як їх сюди вигнали, як затягли на ці високі схили. Корови йшли, тягнучи за собою борони, на яких лежали сліпі змії й мертві бійцівські пси. Й боронами цими замітались сліди неймовірної валки, яка щойно повз нас пройшла. Корів підганяли пастухи, одягнені в чорні пальта й сірі шинелі, вони гнали тварин крізь ніч, сторожко стежачи, аби не лишити по собі слідів, за якими їх можна було б знайти. Обличчя деяких пастухів були мені знайомими, єдине, що я не міг згадати, хто вони. І вони теж помітили мене, і дивились мені просто в очі, від чого я зовсім утратив розум і спокій, хоча вони проходили далі, лишаючи розжарений запах заліза і горілої шкіри. Там, звідки вони прийшли, вже біліло небо, і щойно вони зникли, повітря пройнялось рівним сірим світлом, наповнюючись, наче посуд водою, новим ранком. Небом пройшла червона тріщина, і ранок почав заливати собою долину. Коча сидів поруч і, здавалося, спав. Але спав із розплющеними очима. Я різко втягнув ніздрями повітря. Ранок гірчив і лишав присмак голосів, які тут щойно лунали. Таке враження, ніби повз мене пройшла смерть. Або проїхав товарний потяг.