Втікачі

Спокійний плин думок перебив Степан Аркадійович, хворий, якого в очі й позаочі називали Філософом. Філософ у свої сорок сім років був багатолітнім в’язнем психушки, як сам про це казав. Такий стан речей йому не те що подобався, а вже був сутністю його життя. Степан Аркадійович набув статусу вільного гравця, хоча Вікторові Андрійовичу довго довелося переконувати колег і насамперед Юлю, що Філософ не представляє жодної загрози для оточуючих. Звісно, відхилення у його психіці були, але не більші, ніж у деяких народних депутатів, за поведінкою яких ми щодня спостерігаємо по телевізору. Степан Аркадійович, колишній вчитель фізики у школі-інтернаті, який мало не напам’ять знав усього Достоєвського, з дозволу лікарів, але вільно йшов собі додому, коли хотів, неодмінно через день-другий повертався до психушки, яка була йому ріднішою, ніж квартира у хрущовці на четвертому поверсі з її вічним психозом з боку матері, дружини і сина. Степан Аркадійович знав, що повинен час від часу навідувати рідних, і це стало його священним обов’язком, але більше доби-другої не витримував у їхньому товаристві, а тому неодмінно поспішав до лікарні, де йому було комфортно і затишно.

Філософ виріс на порозі і аж тоді затарабанив кінчиками пальців у двері: мовляв, чи можна увійти? Степан Аркадійович уже декілька днів не потрапляв на очі доктору, коли не мав на це потреби, бо завжди знаходив непримітну місцину, де можна було в тиші й зосереджено читати книгу. Він з дому чи бібліотеки приносив десять-п’ятнадцять томиків, акуратно складав їх у тумбочку – і читав кожний день, а потім, коли інтелектуальний запас вичерпувався, знову робив прогулянку в місто, обмінював книги на нові й повертався до лікарні. Віктор Андрійович після декількох днів розлуки помітив переміну не лише в зовнішньому вигляді Степана Аркадійовича, але і в його поведінці. Одразу спало на думку, що той вже декілька днів не вживає пігулок. Борода в нього була засмальцьованою і нечесаною, а погляд злякано відбивався від усього, на що натикався. Втім, мозок його, як завжди, був ясним, а думки логічними, хоча у цій своєрідній логіці й полягав основний парадокс його хвороби.

– Вікторе Андрійовичу, маю до вас серйозну розмову. – Філософ сьогодні був наполегливим, як ніколи. Не чекаючи на запрошення, він увійшов до кімнати, скоса глянувши на Любочку.

– Вона нам не заважатиме, – випередив його сумніви Віктор Андрійович. – Любочка вчиться у медінституті і хоче стати знаменитим психіатром. А ви, Степане Аркадійовичу, один із найповажніших наших пацієнтів, і тому спілкування з вами їй буде корисним.

Любочка зашарілася, сприйнявши слова Віктора Андрійовича за комплімент, хоча доктор не мав лихих намірів щодо неї, а його іронія завжди була настільки тонкою, що лише витончені естети могли її зауважити.

Степан Аркадійович іронічно сприйняв слова Віктора Андрійовича, але підіграв йому, щоби у Любочки не виникло ні найменшого сумніву в правдивості слів доктора. Він без зволікань став розвивати свою чергову теорію:

– Тиждень тому я взяв у медичній бібліотеці книгу Фуллера Торрі «Шизофренія». – Для підтвердження своїх слів Філософ із широкої кишені лікарняного вбрання витягнув томик у зеленій палітурці. – Тут, докторе, є цікавий розділ – «Устаревшие теории», а в ньому підрозділ – «Мастурбационная теория». Ось що пише Фуллер Торрі.

Степан Аркадійович, здавалося, навмання відкрив книгу, в якій не було жодної закладки, але точно потрапив на потрібну сторінку:

«В течение всего ХІХ века было широко распространено мнение, что мастурбация может вызывать шизофрению и другие формы безумия. Поскольку, как считалось, мастурбируют очень многие и многие же заболевают шизофренией, был сделан вывод, что между этими двумя явлениями имеется причинно-следственная связь. Лишь через некоторое время пришло осознание того, что многие из тех, кто занимается мастурбацией, шизофренией не заболевают, а многие больные шизофренией никогда не мастурбировали. Когда стало ясно, что никаких научных доказательств связи этих двух фактов между собой нет, мастурбационная теория тихо умерла».

Віктор Андрійович одразу зрозумів, до чого хилить Степан Аркадійович, але дав йому виговоритися, спокійно, справді по-філософськи, споглядаючи за пацієнтом, який був любий його серцю. Любочка ж зашарілася ще більше, і було видно, що вона ладна вискочити з кабінету, аби не слухати сповіді хворого на таку драстичну тему, але цікавість усе ж взяла гору, та й заступництво Віктора Андрійовича для неї багато важило. Степан же Аркадійович снував, як павук павутину, свою теорію, здається, для самого себе, не дуже піклуючись про те, чи є перед ним слухачі.

– Я вважаю, що ця теорія не застаріла, і має під собою всі підстави. Я не маю потягу до тих жінок, які мене оточують, але я пам’ятаю тих жінок, до яких мав потяг. Мої сексуальні фантазії закінчувались онанізмом, і я отримував задоволення, якого би не мав, якби справді задовольняв свої потреби з якоюсь жінкою. Але я запримітив, що коли почав цим займатися, тоді й став пацієнтом нашої священної лікарні. І це не випадковий збіг обставин, а взаємопов’язані речі. До речі, з нашої палати четверо теж цим займаються, і я не бачу підстав для їх одужання. З іншого боку, не займатися цим теж не можна, бо хвороба лише загостриться, і це може призвести до непередбачуваних наслідків. Звісно, цим можна перестати займатись, як кинути курити чи пити. Але уражений алкоголем чи тютюнопалінням організм вже ніколи не стане здоровим. Так само з мастурбацією і шизофренією. Шизофренік ніколи не перестане бути шизофреніком. Жодне лікування йому не допоможе. Тому я вважаю, що цю теорію треба доповнити і прилаштувати до сьогоднішніх умов. Як ви кажете, Вікторе Андрійовичу?

Здається, аж тепер Філософ помітив доктора, хоча був абсолютно упевнений у своїй правоті, і якщо Віктор Андрійович і був йому потрібний, то лише для того, щоби своїм авторитетом формально підтвердити очевидне.

– Я маю всі підстави вважати, що ви маєте слушність у розвитку цієї теорії, – цілком серйозно і переконливо казав Віктор Андрійович, навіть і не думаючи підігравати хворому, – хоча, Степане Аркадійовичу, за всією цією метушнею я давно не думав про це. Треба почитати літературу, порадитись з колегами. Пізніше я вам доповім про результати.

Степан Аркадійович вдячно потиснув йому руку і, задоволений, попрямував до виходу.

– Стояти! – раптом гаркнув Віктор Андрійович, аж Любочка мимоволі підвелася з крісла. – Ваша борода мені не подобається, і Любочці теж. Ви б зголили її, Степане Аркадійовичу, – закінчив він м’яко.

Філософ, який ще не відійшов від окрику, лише покивав головою на знак згоди і тихенько причинив за собою двері.

Любочка не сміла глянути на Віктора Андрійовича і знову щось записувала у свій товстелезний зошит, але тепер було видно, що вона робить це механічно й не усвідомлено. Любочка відчувала на собі погляд лікаря і завдячувала це своїм потужним грудям, з якими нічого не могла вдіяти. Навіть одного разу сіла на дієту і справді зменшила свою вагу, але груди вперто не хотіли піддаватися корекції. Вони заважали Любочці, псували їй життя, але стрункість фігури з такими грудьми теж не мала для неї сенсу, а тому вона швидко забула про дієту і так само швидко повернулася до попередніх габаритів.

– І що ти думаєш з цього приводу? – нарешті запитав Віктор Андрійович, відверто нудьгуючи.

Любочка перестала писати, глянула на нього, винувато усміхнулась і пересмикнула плечима, нічого не сказавши.

– А, до речі, це дуже важлива проблема, – ніби сам до себе промовляв Віктор Андрійович, – і статистика стверджує, що дев’ять із десяти чоловіків займаються онанізмом, хоча лише один із цих дев’яти готовий зізнатися комусь у своїй слабкості. За біблійними поняттями, це великий гріх, але людина настільки глибоко гріховна, що мастурбація порівняно з убивством виглядає манюсінькою цяточкою невинності. Ти би жахнулася, Любочко, якби взнала, які поважні мужі займаються онанізмом. Депутати, урядовці, підозрюю, що навіть і сам президент, хоча, можливо, він уже уражений важкою хворобою і, можливо, просто вже фізично не здатний таке виробляти, наскільки би розвинутими не були в нього сексуальні фантазії.

Любочка широко розплющеними очима дивилася на нього і, здавалось, ось-ось розплачеться. А Віктор Андрійович не шкодував її й, здавалося, відповідав на її найсокровенніші питання:

– Тебе цікавить, чи займаюсь я онанізмом? Аякже! Але, Любочко, це такі інтимні подробиці, які не повинні засмічувати твою мудру голівку. Розумієш, інколи хочеш жінку, а її поруч нема. Ти думаєш про неї і робиш свою справу. Це жахливий замінник, але людина слабка, і вона йде на все, аби її фантазії хоч у голові стали реальністю. Правда, ти образилась би на мене, якби я у тебе запитав, чи ти вже жінка? Тому я в тебе цього не питаю, а ти у мене не запитуй про онанізм. Добре?

Любочка слухняно кивнула головою, хоча й не збиралася про це запитувати і готова була дати відповідь на будь-яке запитання Віктора Андрійовича.

Він уже виходив із кабінету, коли, не обертаючись, сказав:

– Кидай к чорту цю психіатрію! Тут треба або циніком бути, або вольтанутим, як ці … психи.

Останнє слово йому далося важко, але все ж він його вимовив.

Віктор Андрійович швидко опанував себе. У коридорі були відвідувачі з його пацієнтами. В кутку сидів санітар Павло і похмуро за ним спостерігав. Здавалося, будь його воля, він би заграбастав цих відвідувачів і теж запроторив їх до психушки. Погляд у нього був важкий, і санітар би здивувався, якби йому сказали, що він теж є потенційним клієнтом цього суворого закладу.

Коли до нього підійшов Віктор Андрійович, він кволо підвівся з насидженого місця, всім своїм виглядом показуючи, що це йому не подобається. Не любив він цього доктора, який корчив із себе інтелігента. Тут не пігулками, а кулаками треба лікувати цей контингент.

– Де Степан Аркадійович? – запитав Віктор Андрійович.

– Філософ? На вулиці, здається. Ні, брешу! – Павло гарцував, мов необ’їжджений кінь, але все-таки боявся господаря, а особливо коли той пильно дивився йому в очі. – В палату пішов з якоюсь книжкою. Зеленою.

– Павле, особисто прослідкуйте, щоби Степан Аркадійович приймав таблетки в обід і ввечері. Я перевірю. Хто вас завтра змінює? Василь? І йому те ж перекажіть.

Віктор Андрійович збирався йти і вже повернувся до Павла спиною, не помічаючи його іронічного погляду: мовляв, як ти перевіриш? Захочу – відберу в нього пігулки, дам кулаком в голову, він і замовкне.

Ніби аж тепер згадавши, лікар запитав:

– Як там Сергій? Ну, цей, новоприбулий?

– Спить, – широко усміхнувся Павло, радіючи, що інакше й бути не могло. – Коли прибув до нас, щось йому перемкнуло. Не сподобалося, бач, що до дурнів потрапив. – Віктор Андрійович гнівно на нього блимнув, але Павло вдав, що не помітив цього погляду. – Його вкололи, тепер до вечора буде спати, а там на ніч знову вколють.

Усмішка так і не сходила з обличчя Павла.

– Якщо піднімеш на нього руку, – звільню! – Несподівано, насамперед для самого себе, зашипів Віктор Андрійович.

– Не звільните, тут Юлія Володимирівна головна, а вона добра! – Усмішка зійшла з Павлових вуст, але на всяк випадок він запитав, ніби у самого себе: – Чого б то я мав на нього руку підіймати?

Вони б ще довго пронизували одне одного очима, але Павлові поталанило: до дверей підходила бабуся, яка прощалася з внуком. Той був сумирний і з острахом дивився на Павла. Віктор Андрійович відійшов у бік, спостерігаючи за ними.

– Синочку, тут пиріжки домашні, і кефіру я йому купила, – благала бабуся Павла. Подивися, будь ласка, щоб дитина поїла, – і тицьнула в кишеню санітара зіжмакану купюру, але Віктор Андрійович не встиг побачити номінал. Павло хазяйновито глянув у пакунок, потім зосереджено – на бабусю, кивнувши їй головою: мовляв, усе буде гаразд. Ще знайшов поглядом Віктора Андрійовича й, не побачивши нічого загрозливого для себе, взяв за плечі бабусиного онука, легко підштовхнув його, повів до дверей, витягнув ключі, відімкнув двері. Юнак приречено оглянувся, в його очах був жах, бабуся підбадьорливо крізь сльози йому усміхалась. Коли двері зачинилися, бабуся дала волю своїм емоціям. «Боже, за що ти караєш дитину?» – заламувала вона руки, і Віктор Андрійович відчув, що і йому на очі навертаються сльози.

У коридор виглянула Юля і, угледівши Віктора Андрійовича, махнула йому рукою: мовляв, зайди до мене.

Кабінет у неї був скромний, але весь насичений домашнім духом. У кожній дрібничці відчувалася жіноча рука.

Юля закурила і, мружачи очі від тютюнового диму, не то в себе, не то у Віктора Андрійовича запитала:

– А якщо я тебе сьогодні з нагоди твого дня народження відпущу додому?

Знаючи підступність Юлечки, Віктор Андрійович не поспішав їй дякувати – і був правий.

– Але за однієї умови, – продовжила вона після нетривалої паузи. – Якщо даєш відповідь на моє запитання… Вітю, чому ти тоді зі мною не одружився?

Доктор рішуче піднявся з диванчику й відрізав:

– Краще я відпрацюю весь робочий день.

– Хам! – На очах у Юлі блиснули сльози. – Я ж знаю, що ти ненавидиш свої дні народження. Але навіщо свою злість зганяти на медперсоналі, хворих? Дуй додому – і…

Вона ще щось хотіла йому сказати, але їй забракло повітря.

Віктор Андрійович ціною неймовірних зусиль зібрав в один кулак свою волю і навіть усміхнувся:

– Чекаю на тебе сьогодні в гості. Можеш подарувати якусь книжку з психіатрії. Урочистості розпочнуться о дев’ятнадцятій нуль-нуль.

Віктор Андрійович вийшов, не глянувши на Юлю, а та зробила глибоку затяжку, аби не розплакатись.

Перш ніж покинути улюблений дурдом, Віктор Андрійович обійшов колег, запрошуючи їх на день народження. Любочку це стосувалося теж, хоча вона ще ніколи не була у нього вдома.

Виходячи за ворота закладу, Віктор Андрійович втягнув у себе неспокій весняного повітря і вирішив трішки пройтися. Планів убити вільний час, який несподівано з’явився в його розкладі, у нього не було, а йти додому явно не хотілося. Прогулянка збадьорила мозок, і Віктор Андрійович став думати про красиву маму, яка привела нині Сергійка. Він згадав кожну складочку на її обличчі, бо мав чіпку пам’ять, і доволі швидко дійшов висновку, що вона теж подаруночок, пара своєму коханому чоловікові. Уявив її психози й істерики у домашній обстановці і зрозумів, що Сергійко рано чи пізно мав би потрапити до нього. Ну, не до нього, так до якогось іншого психіатра. Добре, що потрапив рано, так що у нього ще є шанс повернутися до повноцінного життя. І все ж татусь і мамуся стали лише каталізаторами, які прискорили падіння Сергійка. За словами юнака і плутаної розповіді батька, він зрозумів, що Сергій вживав наркотики. Вони й почали руйнацію мозку. Але наскільки незворотнім став цей процес? Віктор Андрійович розумів, що має крихітний шанс виграти цю битву, тільки треба розумно до цього підійти.

Раптом Віктор Андрійович з жахом подумав, що залишив сто доларів у кишені халата, але, глянувши в гаманець, побачив, що заокеанська купюра мирно спочиває в товаристві лесь українок, тарасів шевченків і дрібних іванів франків, іванів мазеп і володимирів великих. «Автоматизм – золоте правило ідіота», – повторив про себе вичитану колись в якійсь книзі крилату фразу і аж тепер зрозумів, що настрій у нього суттєво поліпшився.

Ще здалеку Віктор Андрійович помітив красиві жіночі ноги й припустив за ними. Наблизившись, загальмував і вдавав з себе байдужого чоловіка. Білявка скочила у трамвай, і йому довелося зробити те саме. Винагородою було її красиве обличчя, сум і спокій на ньому надавали особливого шарму, і Віктор Андрійович, не відводячи погляду, дивився на неї, а вона, здається, нічого не помічала. Їхали доволі довго, і це почало йому набридати. Ще в студентські роки він бавився у шпигунів-розвідників, пас красивих жінок, як у дитинстві – корів у селі в бабуні, ходив за ними (жінками, звісно, а не коровами) без видимої причини – і закінчувалося це нічим: його або вираховували, і тоді доводилося з байдужим виглядом розпрощатися з незнайомкою і буцімто йти у своїх справах, навіть не оглядаючись, лише шепочучи невидимому напарнику, що він на нього здає об’єкт стеження, або ці безцільні ходіння йому набридали самому – і він перемикався на інший об’єкт; у будь-якому випадку йому ніколи не вистачало терпіння, яке, на його думку, мало бути притаманне справжнім розвідникам, а він таки хотів бути шпигуном, точніше, розвідником, і вести, як Штірліц, небезпечні ігри з ворогом.

Трамвайна незнайомка несподівано сплигнула, а він не встиг, бо двері зачинилися перед самим його носом. Тепер вона дивилася на нього, і весь її вигляд, здавалося, говорив: «Ну що, старий? Упіймав облизня? Не встиг? Де тобі ганятися за молоденькими дівчатками?». А вона й справді була молоденькою, вдвічі молодшою за нього, як Оля, про яку він знову згадав, але вже ображено, бо й досі не привітала його з днем народження. Він ще помітив, поки трамвай не зробив гак убік, що незнайомка повисла на юнакові, всім своїм видом показуючи, що робить це на зло йому, Вікторові Андрійовичу, який за п’ятнадцять хвилин поїздки не спромігся сказати їй жодного слова, хоча за цей час можна було прожити все життя.

Наступної зупинки довго не було, і Віктор Андрійович внутрішньо сміявся, що він такий бовдур. Якийсь хлопчина, коли трамвай притишив хід, піднімаючись угору, виламав двері і вискочив, двері не зачинялись, і Віктор Андрійович вискочив і собі, чуючи прокльони кондукторки і на свою адресу теж, хоча не він ламав двері трамваю, а той хлопчина.

Це місце було йому не знайомим, він точно тут ніколи не бував, хоча жив у цьому місті вже років двадцять, починаючи з того часу, коли почав навчатись у медінституті. Назва вулиці теж йому нічого не говорила. Несподівано налетів вітер і почав накрапати дощ. Парасолі в нього з собою не було, і Віктор Андрійович заскочив у першу кнайпу, що трапилася йому по дорозі, аби перечекати негоду. Людей тут було мало, грала легка музика, він замовив собі п’ятдесят грамів коньяку, каву і тістечко, сів за вільний столик і почав святкувати свій день народження. Цигарковий дим різав очі, але Віктор Андрійович на це не зважав, ні про що не думаючи і відпочиваючи душею й тілом.

За вікном припустив дощ, заметушилися люди, окремі з них забігали до кнайпи. Перед ним виросла жінка з сумним виразом на обличчі, але з грайливими бісиками в очах:

– Можна?

Він оглянувся, але всі столики були зайняті. Не встиг нічого відповісти, як вона, не чекаючи дозволу, вмостилася навпроти. Щось її дратувало, і він про всяк випадок згасив цигарку, але це не допомогло. Вони не дивились одне на одного, а втупились у вікно, ніби там було цікавіше.

– А я сьогодні святкую свій день народження, – ніби сам до себе сказав Віктор Андрійович.

– Ви так завжди знайомитесь? – Вона кинула на нього зацікавлений погляд.

Він вийняв із внутрішньої кишені піджака паспорт, який завжди носив з собою (мав фобію: боявся, що його зіб’є машина, отож, щоби родичі не шукали по моргах, не розлучався з цим документом) і дав їй.

Вона розкрила паспорт і щиро розсміялась. Йому теж стало весело.

– Що? – Віктор Андрійович не розумів причину її сміху, а, головне, – такої непідробної і непідкупної щирості.

Вона, продовжуючи усміхатись, порпалась у сумці. Надибавши паспорт, простягнула його незнайомцеві.

Тепер була його черга сміятись, але вийшло все якось сумно. Світлана народилася з ним одного дня, але була на шість років молодшою.

Вона вихопила поглядом його питво і їжу й собі замовила теж п’ятдесят грамів коньяку, каву і тістечко. Він спробував заплатити за неї, але вона відмовилась.

– За нас, Світлано!

– За нас, Вікторе!

Дощ так само несподівано вщух, як і розпочався. Розмова в них явно не клеїлась, і Світлана сказала, що їй час іти. Він простягнув їй візитку, і вона невесело усміхнулась:

– Психіатр… Чесно кажучи, коли я зайшла сюди і побачила вас, то подумала, що вам потрібна допомога.

– Психіатрична?

– Ну, може, не психіатрична, а психологічна, чи як там це називається.

– Кожному психіатрові потрібна допомога, як і будь-якій нормальній людині, – видав він чужий афоризм, викликавши в неї знову сумну посмішку на обличчі.

– При нагоді зателефоную, – пообіцяла вона.

– Так завжди кажуть ті, хто і не збирається телефонувати, – зауважив він.

– Ну, чому ж?

– Доведено психіатрією, – і вони разом розсміялися, знаходячи поглядом одне в одному щось кохане і неповторне. Але ця мить була занадто короткою.

Світлана нерішуче попрощалася і так само нерішуче пішла. Він розумів, що має зараз щось зробити, але не затримав її.

Аби не випробовувати долю, упіймав таксі. З’ясувалося, що мешкав мало не поруч. Ось так можна було прожити мало не все життя і не знати, що недалеко є місцина, яка тобі подобається.

Коли Віктор Андрійович зайшов у квартиру, дружина й донька накривали на стіл. Вони здивувалися, бо не сподівалися, що він так рано з’явиться вдома. Аби їм не заважати, він пішов у спальню і втупився в газети. Знаходив знайомі букви, але прочитане не лізло до голови. Ненавидів свої дні народження, бо тоді тебе всі любили, точніше, вдавали, що люблять, хоча насправді це було не так, адже в інші дні він цієї любові від цих же людей не відчував.

Наближався час «ікс», дружина урочиста, донька усміхнена, а він злий, бо думав про Ольку, яка й досі не зателефонувала й не привітала з днем народження. Не могла забути. Випробовує його на міцність? В інший день він би вже натер вухо від телефонної слухавки, а тепер гонор не дозволяв йому зв’язуватися з нею. Ну й нехай…

Першими приїхали Юля, два колеги-лікарі та Любочка. Юля скористалася моментом, аби смачно поцілувати його. Дружина, знаючи про їхні особливі стосунки, відвернулась, але тримала ситуацію під контролем. Він теж скористався моментом і поцілував Любочку, широко розплющеними очима дивлячись на її розкішні груди.

Тільки сіли за стіл, прийшли сусіди, що жили під ними. Дружина забігала перед Павлом. Віктор Андрійович давно підозрював, що у їхніх взаєминах не все так просто, але з того часу, як познайомився з Олею, перестав ревнувати дружину.

Вже сіли, випили, навіть третій тост за любов проголосили, коли пришвендяв Михайло Михайлович, давній його пацієнт. Його ніколи не запрошували, але він неодмінно приходив щороку, вітав доктора з днем народження і неодмінно дарував стару книгу зі своїх запасів. Назбирався вже добрий десяток томиків. Віктор Андрійович їх ніколи не читав, лише переглядав, бачив підкреслене олівцем, щось написане на полях нерозбірливим почерком. Дружина пропонувала ці книги викинути на смітник чи хоча би здати в макулатуру, хоча й не знала, де тепер приймають папір, але він не давав, а без нього вона не наважувалась це робити. Через ці кляті книги вони часто сварились. Виходило, що лише подарунки Михайла Михайловича заважають їй навести лад у квартирі. Віктор Андрійович не викидав книжок Михайла Михайловича ще і з тієї причини, що той міг посеред року забігти, попросити свою ж, подаровану ним, книгу, яку неодмінно повертав через місяць-другий. Ні доктор, ні пацієнт не вбачали в цьому чогось надзвичайного.

Скоро всі добряче випили, і сусід Павло став зізнаватися в коханні його дружині. Це виглядало ніби жартівливо, і Віктор Андрійович підтримував цю гру, але навіть неозброєним оком було видно, що це йому неприємно. Сусідка ледве вмовила п’яного чоловіка піти додому і все вибачалась чомусь перед дружиною Віктора Андрійовича, боячись йому самому глянути в очі.

Психіатри були стійкими, але першою заметушилась Юля, сказавши, що час додому. Було видно, що Любочка хоче залишитись, бо їй так сподобалась компанія, але сувора начальниця ніби збісилася.

Михайло Михайлович заснув у кріслі, і його ледве вдалося розбудити. Віктор Андрійович хотів допомогти дружині й доньці прибрати зі столу, але йому як іменникові не дали цього зробити.

Дружина була зла, а він не хотів нариватися, вдаючи, що все нормально.

Тільки-но полягали спати, задзеленчав мобільний. Дружина ніби цього й чекала. Вона метнулась до чоловікового мобільного. Там вибило «Сергій Петрович» – і вона з розчаруванням передала телефон чоловікові.

Сергій Петрович – це була Оля. Знаючи ревнивий характер дружини, він так її зашифрував, аби не було несподіванок.

– Доброго вечора, Сергію Петровичу! – Віктор Андрійович намагався бути спокійним. – Та краще пізно, ніж ніколи. Дякую, дякую… Так, все нормально. А ви як? Я вам завтра зателефоную, треба проконсультуватись. Добраніч!

Він думав про Олю, яка святкувала його день народження у нічному барі і тільки що сказала, що кохає його без тями. Дружина думала про щось своє, а потім запитала:

– А хто такий Сергій Петрович?

– Сергій Петрович? – Віктор Андрійович був від щастя на сьомому небі, але дружина, здається, вже нічого не помічала. – Професор із Києва, обіцяв приїхати до нас, познайомлю.