Трояндова площа

Зазвичай, півгодини потому, коли Гарцасі вже встигав поласувати пловом та томатним соусом до нього й переходив до тістечка, до дівчини приходили. За столик до неї підсідали хлопець або молода темношкіра жінка, обидва носили бандани чи щось за погодою і мали зухвалий вигляд.

Просто фанати головних уборів, думав тоді іронічно Гарцасі, розглядаючи раз-по-раз друзів своєї пасії. Тим часом вони починали щось весело обговорювати, іноді до Гарцасі долітали сміх та уривки розмови. Щось про політику або це могли бути анекдоти чи критика нових театральних новинок. Розумні, подумки підмітив лікар, із задоволенням поглинаючи тістечка. Книголюби, думав він, спостерігаючи, як на прощання дівчина обмінює свою книжку на книги, що приносили у рюкзаках її друзі.

Друзі завжди виходили першими. Може, чекали її на вулиці. А вона довго возилася, збираючи сумку, докладала гроші у книжечку для рахунку, підфарбовувала губи, відбиваючись у великому дзеркалі бару вся – з голови до ніг.

Коли вона, нарешті, залишалася сама та вдягала біля вішаку свої речі, Гарцасі щоразу кортіло познайомитися з дівчиною ближче. Але в останню хвилину його рішучість зникала, шкіру лікаря починало морозити – щоки від підборіддя до скронь немов кололи шпильками, на них буквально танцювали невидимі крихітні протяги. Гарцасі ураз приростав до стільця, на якому сидів, як останній тюхтій, втомлений, розчарований сам в собі. Проводжаючи дівчину поглядом, він гасив сигару, залишав рахунок офіціантові, і виходив на вулицю.

Там, тримаючись на шанобливій відстані, Гарцасі йшов за нею майже цілу автобусну зупинку, де вона сідала в автобус № 8 і від’їжджала, змішавшись у вікні з хустинками-капелюшками, плащиками-пальтечками інших пасажирів. Гарцасі запалював цигарку, ще трохи стояв та дивився услід автобусу, що відвозив дівчину з бару «Недільна кава». П’ять хвилин по тому, поки горіла цигарка, лікар в отупінні пускав сизі хмаринки диму, страждаючи від таємниці та самотності.

До речі, таємниця проживання дами серця Гарцасі була ще обтяжена однією обставиною: Артонцо не знав навіть її імені.

Він не розчув її ім’я жодного разу, скільки не намагався. Так, інколи таке буває. Що зовсім недивно, бо в обідню годину у «Недільній каві» завжди гамірно. Там столики мали звичай стояти близько один від одного, що робило сусідство з іншим столиком неприємним – але якраз чудово розбавляло самотність відвідувача веселим гамом, чужим базіканням і надійно відволікало від власних проблем.

Можна було б посміятися над нещасним закоханим, адже це ж класика століть – кохати мовчки, на відстані, у повній ілюзії про те, що ж являє собою предмет кохання насправді. Маніакальне надумане кохання завжди кумедне та трагічне у результаті, бо результат його у більшості випадків давно відомий – розчарування. Однак і в цих крихких почуттях був сенс. Саме про нього розмірковував Гарцасі, допиваючи свою каву в очікуванні появи своєї давно знайомої незнайомки. Сенс же надійно ховався під тим образом чистого платонічного кохання, яким жив і дихав лікар Артонцо Гарцасі ось вже цілих півроку. Дихав і жив цим диханням, наче повернулися його шістнадцять, а з ними – старий дах батьківської хати, з якого було видно прекрасну невідому далечінь та неозорі небокраї альвійських земель.

Сенс ілюзорної любові полягав у наступному: коли роки тобі вже давно відлічили тридцять, любовні розчарування, немов кавова гуща, опускаються кудись там на дно душі отакенним товстелезним шаром. Вам варто лише одного разу безтактно сколихнути його, як підніметься буря найнеприємніших спогадів і поглине будь-які зусилля бути щасливим наново. А тому краще ту гущу не чіпати й любити ілюзію. Себто надуманий міраж.

Зрештою, розмірковував Гарцасі, спостерігаючи, як вщухає за вікном остогидлий дощ, міраж коханої завжди природніший за неї саму. Адже міраж, фактично, і є тією коханою, але у кращому варіанті апгрейда – коханою без вад. Наші міражі кохання це ми, такі, якими є наші ідеальні «ми». Справжні «ми», яким, на жаль, неможливо відповідати – варто лише мріям про нас натикнутися на життєві колізії.

І коли Артонцо Гарцасі саме дійшов до цього висновку, щоденний ритуал щастя раптом зробив свій зигзаг, який лікар не міг передбачити. Все почалося з офіціанта, вправного хлопця, якого лікар знав набагато довше за свою прегарну незнайомку. З людини, яка до цього моменту здавалася Гарцасі найбезпечнішою серед людей, бо лише у виключних випадках персонал міг серйозно вплинути на життя пересічного громадянина Беєрії. Наприклад, у разі, коли захворював на вампірізм чи втрачав здоровий глузд – цілком неординарні речі, з якими беєрійець може взагалі ніколи не зіштовхнутися у повсякденні. Ясна річ, поки якійсь неосвіченій дівчині-прибиральниці не залізе у голову дурня підкупити прикордонників на митниці та збігти з королівства геть – з фальшивими документами у сумочці та пустими кишенями світ за очі, де й водяться цілими кланами страшні потвори, що смокчуть людську кров у лісових сутінках… Гарцасі заплющив очі та помотав головою: моторошно навіть уявити, що буде з людиною, яка без дозволу перетне кордон… Окрім вампірів, подейкують, Лісові Хащі населяли альви-ренегати, які звідти керували революційним рухом та підбурювали людей на повстання. Казали, що вони не гребують і золотом мандрівників, якщо вірити журналістам.

Сам лікар часто мандрував країнами, це були передусім робочі поїздки – симпозіуми, спільні операції з пересадки органів, тобто зарубіжний обмін досвідом. Але всі вони були зіпсуті обмеженням пересування лікарів та ескортом охоронців, який за королівським наказом мав супроводжувати кожного діяча науки чи культури за кордоном. Однак, якимось дивним таємним чином, другу Гарцасі – лікарю Коберу Швецю таки вдалося придбати у Барижі, столиці Гранції, квартиру, що була його предметом гордощів. Друзям своє нове придбання Кобер, задоволено посміхаючись, пояснював надзвичайно просто, у двох словах: «зв’язки у Палаті Лордів». Артонцо Гарцасі був не проти таких пояснень, у душу другові він не лазив за іншою, більш відвертою відповіддю, бо розумів, що за тим стоїть чиясь чужа таємниця. В усякому разі, так одного разу лаконічно сказав Кобер, і Артонцо йому безумовно повірив.

Офіціант, як завжди, поставив на стіл каву, замінив попільничку, поклав меню.

– Доброго настрою вам, пане лікарю! – звично привітався він.

Рукою, через яку бовтався білий рушник, хлопчина ще зняв з таці маленьку пляшечку коньяку. Зробив він це вправно, не зачепивши рушником навіть поверхні столу.

– Доброго, Данцю, – відповів Гарцасі.

Данця викликав у нього дружню симпатію та повагу. Він носив кучеряву шевелюру, що дуже вирізняло хлопця поміж іншими працівниками бару, і ретельно голився. Напевно щодня. Цій мужності офіціанта Гарцасі не втомлювався дивуватися, як і його синім проникливим очам. Адже щоранку й сам мучився з тією ненависною процедурою.

– Пан буде як завжди, з коньяком? – уточнив Данця.

– Так, я сам наллю. Дякую.

– Я вам допоможу з сигарою? – запропонував, приязно усміхаючись, хлопець. Він хутко поставив тацю на стіл, і взявся за сигаретні ножиці.

Гарцасі поплескав по кишенях піджака, знайшов там тільки дві сигари мaduro, які лежали у звичайному целофановому пакетику, але своєї чорненької кишенькової гільйотини, які із задоволенням повсюди носять з собою завзяті курці сигар, ніде не виявив:

– Так, це було б доречно, я без своєї гільйотини.

– Сьогодні славна днинка, чи не правда? – запитав хлопець, акуратно зрізавши запечатаний кінчик сигари. – Ви ж чули, мабуть, «Море Патріка» сьогодні грає?

– Спасибі, – Гарцасі узяв сигару до рота, а Данця прикурив її газовою запальничкою, вийнявши останню вже без офіціозу, наче вони з лікарем давно були приятелями, з кишень власних брюк.

– Ні, чую вперше! А де саме? Чудова новина!

Гурт «Море Патріка» набирав обертів шаленої популярності навіть серед молоді, сам же Гарцасі не втомлювався муркотати собі під ніс старенькі хіти рок-музикантів, написаних ще задовго до його першої стипендії.

– Про це гуде все місто!

– Серйозно? Щось запрацювався я зовсім…

– Так, вони дають безкоштовний концерт на Трояндовій площі. Уявіть собі? – радісно повідомив Данця. – Величезна Трояндова площа, місце страт та катувань!.. Непогано, правда?!

– Правда, – погодився Гарцасі, з насолодою потягуючи ароматний дим сигари та роблячи свій перший блаженний ковток кави. – Символічно… Цікаво, хто дозволив?

– Подейкують, що то сам Фрок Гутен, він великий фанат гурту. Уявіть собі? Хто б міг таке подумати!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.