Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Е, ні! – заперечив Самсон. – То книга дуже ясна і розбірлива: дітвора її гортає, юнацтво читає, дорослі розуміють, старі похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: «Дивіться, то Росинант». Та найбільше вона пажам полюбилась – нема в панів такого передпокою, де «Дон Кіхота» не знайдеш: книга та ніколи не гуляє, все по руках ходить, мало за неї не б’ються, назахват усі хапають. І то сказати – приємнішої і невиннішої забави годі собі уявити, бо хоч як шукай, ніде в тій книзі слова непристойного чи думки нечестивої і зазором не видати.

– Писати інакше, – зауважив Дон Кіхот, – то була б уже не правда, а брехня, а письменників та істориків, що до перебреху вдаються, палити б треба зарівно з фальшивими монетарями. Не знаю тільки, з якої речі автор сягав до сторонніх повістей та оповідок, коли міг іще про мене різних різнощів понаписувати – міркував, певне, як у тій примовці: «Хоч повсть, хоч вовна, аби кишка була повна». А щоб він був виповістив самі мої думки, зітхання, сльози, мої заповідні прагнення і дивугідні звершення, – все те склалося б на грубелезну книгу, що переважила б повну збірку Тостадових творів.[19] Я, пане бакалавре, так собі міркую: до написання історії чи так якої книги треба великого розуму і зрілого розмислу, до жартливої мови і дотепного викладу треба небуденного хисту. Найрозумніша постать у комедії – то блазень, хто його хоче зіграти, не повинен бути дурнем. Історія се наче святиня, вона мусить бути істинною, а де істина, там і Бог, бо він сам і єсть істина. Проте є люди, що так книги ліплять, як ото сластьони печуть і викидають.

– Нема такої поганої книги, що в ній не було б чогось доброго, – сказав бакалавр.

– Воно-то так, – відповів Дон Кіхот, – але трапляється часом, що людина вже прославилась цілком заслужено своїми писаннями, а як оголосить їх друком, то слава її блякне і меркне.

– Причина сьому та, – мовив Самсон, – що друковані твори всі читають уважно і легко помічають будь-яку помилку, а що більша письменникова слава, то прискіпливіший буває читач. Люди знакомитого хисту, як от великі поети та видатні дієписці, раз у раз викликають заздрощі у людців, що страшенно люблять судити й ганити чужі писання, а самі ж то нічогісінько на світ не появили.

– Воно й не диво, – сказав Дон Кіхот, – бо немало є таких богословів, що сам до казальниці не здатен, а в чужих проповідях зараз бачить, де що не так, чого бракує, а що зайве.

– Все це вірно, пане Дон Кіхоте, – погодився Карраско. – Та я хотів би, щоб оті критикани були все-таки милосердніші й не такі уїдливі, щоб не чіплялись до кожної пилиночки в творі, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвітлого сонця не бачать. Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus,[20] та нехай же вони зважать, скільки ночей він недоспав, пильнуючи, аби в творіннях його було якнайбільше світла і якнайменше тіней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тільки родимки, що людському обличчю іноді ще більшої додають принади. Хто свою книгу друком оголошує, наражає себе на чималу небезпеку, бо то річ неможлива і немислима, такий твір написати, щоб усім догодити, всіх задовольнити.

– Той, що про мене написано, – докинув Дон Кіхот, – задовольняє, певно, небагатьох.

– Ба ні, навпаки: тим, що stultorum enfinitus est numerus,[21] історія ваша припала до смаку безліченній безлічі людей. От тільки бідкається дехто, що автор собі трохи непам’ятущий вдався: забув забудько написати, хто у Санча Сірого вкрав, украдено, та й годі, аж гульк! – Санчо знов верхи на ослі їде, а де той осел узявся, невідомо. І ще одного не з’ясував би то автор – що зробив Санчо з тими талярами, які в баульчику в горах Моренських знайшов. Про те нема ніде ні слова, а людям цікаво знати, куди він їх дів, на віщо обернув. От за се найбільше книзі пригану дають.

Тут уже й Санчо обізвався:

– Мені, пане Самсоне, тепер не до звіту і не до одвіту, бо я так омлів та охляв, що як не хильну для отухи доброго вина, то живіт, мабуть, до спини прилипне… А дома в мене дещо є, стара мене жде; ось попоїм, вернусь, а тоді вже і вашу милость, і всіх на світі задовольню, все чисто розкажу, що питатимете, і як осла вкрадено, і куди сто талярів ділося.

Сказав отак і, не ждучи відповіді, майнув мерщій додому.

А Дон Кіхот почав просити та припрохувати бакалавра, аби той зостався в нього на чернечу трапезу. Бакалавр погодився й зостався – на обід було те, що й завше, тільки ще пару голубців додали, а за їжею все про рицарські справи гомоніли, і Карраско намагався говорити господареві під лад. По обіді передрімались трохи, а там повернувся Санчо, і знов зняли втрьох перепинену розмову.

Розділ IV,

де Санчо Панса з’ясовує деякі питання, неясні для бакалавра Самсона Карраска, а читач дізнається й про інші варті уваги події

Отож повернувся Санчо до Дон Кіхотового дому та й знову на те звернув, про що перше говорилось:

– От тут пан Самсон казав, що цікаво йому знати, хто, коли і як у мене Сірого вкрав, – чого ж, і розкажу, коли хочете. Тікали ми ото од Святої Германдади після тієї пригоди чи знегоди з каторжанами та з мертвяком, що до Сеговії везли, та й забилися вдвох із паном аж у Моренські гори, в хащі лісовії; змучені та знівечені в тих тарапатах, ми одразу й заснули – пан мій на списа обпершись, а я на своєму Сірому сидя, та й заснули ж бо лепсько, не кажи ти в перинах. Я спав так цупко, що якась нечиста сила підкралась, підставила під сідло з чотирьох боків чотири підпірки та й висмикнула з-під мене осла, що я й незчувся, як на самому сідлі зостався.

– То штука не хитра та й не яка нова, – зауважив Дон Кіхот. – Таке саме приключилося було й Сакріпантові, як він під Альбракою стояв; тоді таким же самим робом викрав йому з-поміж ніг коня і цілосвітний злодій Брунель.[22]

– На світанку, – провадив далі Санчо, – тільки-но я потягнувся, ті підпірки висунулися з-під сідла, і я додолу бебех! Оглянувсь туди-сюди – нема мого ослика… Аж сльози наринули мені на очі – я зразу в туж та в голос. Як той книгопис мого тужіння та голосіння не завів до книги, то, вважай, нема в ній нічого путнього. А тоді вже через скількись там день, коли ми з принцизною Обізіяною їздили, побачив я мого осла, як на ньому сидів у циганському перевдязі отой Хінес де Пасамонте, отой крутяга й шахраюга, що ми з паном од кайданів його були одрятували.

– Та помилка ж не в тому, – сказав Самсон, – а виходить у автора, ніби Санчо на Сірому їхав ще до того, як осел ізнайшовся.

– Ну, то я вже не знаю, – сказав Санчо, – може, повістяр не додумав, а мо’, й друкар не доглянув.

– Мабуть, що так, – погодився Самсон. – Ну, а де ж тії сто талярів ділись?

– Ге, де ділись… Розкотились, – відповів Санчо. – Потратив я їх уже, що на себе, а що на жінку та дітей. Якби не вони, то хіба моя стара терпіла б була мої походеньки та поїзденьки з паном Дон Кіхотом? Щоб я був вернувся з тих мандрів додому без Сірого й без золотого, мав би я од неї чорну годину! А як іще хто од мене що знати хоче, то я ладен одказ держати хоть і перед королівською парсуною – що кому до того, чи я взяв, чи не взяв, чи потратив, чи не потратив? Та якби за всі ті киї, що я в дорозі набрався, гроші платили, хоч по чотири шажки з удару, то й з другою сотнею була б мені хіба половина плати. Отож хай усяке на себе перш оглянеться та й каже тоді на чорне біле, а на біле чорне, бо всі ми такі, якими нас Господь создав, а часом то ще й гірші.

– Я вже подбаю про те, – сказав Карраско, – щоб автор, коли видаватиме свою історію другим типом, не забув того додати, що говорив тут наш добрий Санчо; од того книга покращає непомалу.

– Чи потребує сей твір іще яких поправок, пане бакалавре? – спитав Дон Кіхот.

– Може, там і є ще таке дещо, – одказав Самсон, – але то вже не таку має вагу.

– А скажіть, – питав далі Дон Кіхот, – чи не обіцяє часом автор другої частини?

– Та обіцяє, – відповів Самсон, – тільки каже, що не знайшов іще її, та й не зна, де шукати, тим і немає певності, чи вона вийде, чи ні. Дехто гадає, правда, що другі частини ніколи не бувають добрі; інші твердять, що про Дон Кіхота досить уже написано, тож не треба ніякого продовження, а люди, що більше веселого Юпітера, аніж похмурого Сатурна шанують, так ті кажуть: «А давайте нам іще тої Донкіхотчини, нехай собі Дон Кіхот атакує, а Санчо пащекує, – яке вже буде, таке буде, аби нам смішно».

– Ну, а як же автор? – спитав Дон Кіхот.

– Автор? – перепитав Самсон. – Автор як тільки знайде продовження (а він його певне знайде, бо пошукує дуже пильно), зараз у друк пустить, бо він не стільки за славою, скільки за наживою вганяє.

– А, – обізвався Санчо, – так той писака на гроші б’є та на зиск? Тоді навряд чи вийде в нього щось путнє, так буде партолити й партачити, як ото кравець перед Великодніми святами; сказано – швидко робиться, тут і там коробиться. Нехай лишень пан мавр, чи хто там такий, свого діла як слід пильнує, а ми з паном настачимо йому стільки всяких пригод та придибашок, що не то на другу частину, а й на цілих сто хопить. Він, мабуть, дума, що ми тут вилежуємось, як байбаки в соломі, еге! Ми зовсім інше на мислі маємо, а як не вірить, то хай перевірить. А я тільки от що скажу: якби пан моєї ради послухав, то ми б уже давно світами блукали та пригод шукали, зло поскромляли та кривду випрямляли, як велить закон славного мандрованого лицарства.

Ледве встиг Санчо вимовити сі слова, як до їхнього слуху долинуло Росинантове іржання; Дон Кіхот узяв те іржання за добру призвість і поклав за три-чотири дні знов у мандри пуститься. Він звірив свій задум бакалаврові і спитав поради – куди б йому краще першим ділом ударитись. Бакалавр відповів, що на його думку треба їхати в Арагонське королівство, до міста Сараґоси, бо там на Святого Юра турнір великий та урочистий споряджається,[23] а на тому турнірі Дон Кіхот міг би взяти перевагу над усіма рицарями арагонськими, то значить здобути першість з-поміж усього світового рицарства. Бакалавр похвалив гідальго за шляхетне й сміливе починання, застеріг тільки, аби не наражався даремне на всякі небезпеки, бо життя його, мовляв, не тільки йому самому належить, а й тим, що потребують його опіки та оборони.

– Отож і мені в печінках сидить, пане Самсоне, – зауважив Санчо, – що пан мій накидається на сотню збройних людей, мов ненажерущий хлопець одразу на десяток динь. Бий його Божа сила, пане бакаляре! Адже є час наступати, є час і одступати, не все ж гукать: «Сант-Яго! Вперед, Гишпаніє!» Та й чував я од людей (дай Боже пам’яті, чи не од самого пана), що хоробрість лежить десь посередині між двома крайнощами – боягузтвом і безрозсудством: нехай, про мене, не тікає, коли нема чого, та нехай же й не сікається, де явна ворожа перевага інакшої вимагає поведенції. Та найпоперідь чиню відомо панові, що коли хоче взяти мене з собою, то треба зразу домовитись: нехай усі вої сам воює, а мені, щоб тіки за ним ходити та ладу глядіти, аби був ситий і вкритий, тут уже я буду з-під шкури п’ястися; а щоб я взяв у руку меча, хоть би й проти посполитого розбишаки-сокирника, що під каптуром ховається, – ого, нехай собі і в думці не кладе! Я, пане Самсоне, хочу зажити слави не найсмілішого, іно найщирішого та найвірнішого джури, що будь-коли слугував у мандрованого лицаря. А як пан мій Дон Кіхот за довгу мою та щиру службу рачить дати мені острів який, що, каже, мона добути, то я йому превелике скажу спасибі; як же й не дасть, то що ж – на те я людина, щоб на Бога вповати, може, мені безгубернаторський хліб незгірше губернаторського засмакує, може, все оте губернаторство – то тільки западня, що лукавий на мене поставив, аби я впав та й зуби собі повибивав? Санчом я вродився, Санчом, гадаю, і помру. Ну та вже як не терши, не мнявши, без того, мовляв, риску і тиску, небо пошле мені острова чи ще яку таку штуку, то був би я дурний, щоб не взяв, знаєте, як тої приповідки: дають – бери; що Бог не дасть, усе в торбу; не зівай, Санчо, на те ярмарок!

– Ти, брате Санчо, говорив отсе, мовби професор із кафедри, – сказав Карраско. – Здайся ж на Бога та й на пана Дон Кіхота, дасть він тобі не то острів, а й ціле царство.

– Ну, то вже, може, й лишнє, – заперечив Санчо. – Та скажу я панові Карраску, що й царство за мною не пропало б; я собі живчика мацав, то знаю, що стане в мене здоров’я чи над царством царювати, чи над островом губернаторювати, я вже панові свому не раз казав.

– Гляди тільки, Санчо, – зауважив Самсон, – а то буває, що виб’ється людина в люди, то де її і людськість дінеться: вискочиш на губернатора, то й рідної неньки одцураєшся.

– То, може, з такими людьми буває, що самосійки десь у бур’яні вродились, – одказав Санчо, – а не з такими, як я, що душа на чотири пальці щирохристиянським салом обросла. Гляньте на мене, чи такий я вдався, щоб за добро невдякою платив?

– Дай Боже, – промовив Дон Кіхот. – Та скоро побачимо, як владу дістанеш, бо той острів уже мені перед очима мріє.

Сеє сказавши, попрохав у бакалавра, що коли він піїта, то хай учинить йому ласку і напише для нього вірші на розлуку з сеньйорою Дульсінеєю Тобоською, та ще й акростихом, щоб, читаючи згори вниз перші літери кожного рядка, вийшло ймення Дульсінея із Тобоса. Бакалавр одказав, що хоть він і не належить до знаменитих поетів (бо таких на всю Гишпанію ледве знайдеться три з половиною), проте неодмінно скомпонує такий стихотвір, дарма що то не легка річ, бо в тому йменні сімнадцять літер: як писати кастильськими катренами,[24] чотири строфи по чотири рядки, то одна літера зайва, як узяти п’ятирядкову строфу, одинарну чи подвійну, тобто редондилью чи десиму,[25] то трьох літер не вистачить, та він уже постарається скостити десь одну літеру і вбгає те ймення в чотири катрени.

– Се треба зробити за всяку ціну, – сказав Дон Кіхот, – бо як ім’я не буде вказане ясно і явно, то ніяка жінка не повірить, що вірш і справді їй присвячено.

Отак вони й домовились, а виїзд призначили за тиждень. Дон Кіхот узяв з бакалавра слово, що не зрадить тієї таємниці нікому, особливо парохові та майстрові Ніколасу, не кажучи вже про небогу та ключницю, бо вони могли б стати на перешкоді тому спасенному і шляхетному замірові. Карраско пообіцяв і попросив на прощання в Дон Кіхота, аби він при нагоді подавав йому про себе вістки чи вже там добрі, чи лихі. На тому вони й розстались, а Санчо теж пішов рихтувати, що треба, в дорогу.

Розділ V

Про дотепну й розумну розмову, що точилась поміж Санчом Пансою та жінкою його Терезою,[26] а також про інші події, гідні доброї згадки

Дійшовши до п’ятого розділу сієї історії, перекладчик заявляє, що сей розділ здається йому підробленим, бо в ньому Санчо висловлюється таким штилем, якого навряд чи можна було сподіватись од його куцого розуму, і говорить такі субтельні речі, які йому, певне, і вві сні не снились; проте не хотів він нічого того проминути, щоб не схибити проти своєї повинності, і пише далі в такий спосіб.

Радий та веселий прийшов Санчо додому, а жінка ті його веселощі на мушкетний стріл уже завважила та й питає:

– Що там сталося, любий мій Санчо, що ти такий раденький ідеш та веселенький?

– Щоб була на те Божа воля, дружино моя, – одвітує Санчо, – радніший я таким веселим не бути, як оце здаюся.

– Щось я тебе не розберу, мужу мій, – сказала Тереза. – Проти чого се ти кажеш, що радніший, якби на те Божа воля була, таким веселим не бути? Хоть я, може, й дурна, та хто ж тому буває радий, що йому радості нема?

– То слухай же сюди, Терезо, – сказав Санчо, – я веселий, бо знов стаю на службу до пана Дон Кіхота, що втретє надумав їхати пригод шукать; отож і я з ним їду, бо нужда мені припала, та й надія, бачиш, світить, що ще десь сотню талярів добуду намість тих, що вже потратили. Та вп’ять же таки й сумно мені, що мушу з тобою і з дітьми розлучитись. От якби Господь послав мені поживу, щоб я дома сидів, по шляхах та по розпуттях не волочився, не росився, мовляв, і не мочився, – а йому воно що, аби захотів, і уже все є, – то мої радощі були б певніші і тривніші, а так, бачиш, із журбою пополам, що з тобою розставатись випадає. Тим і правду я сказав, що, якби була воля Божа, радніший я таким веселим не бути.

– Ти ба, Санчо, – одказала Тереза, – відколи ти до того мандрованого лицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою і не розжуєш, так-таки нічого й не зрозумієш.

– Аби Господь мене розумів, жінко моя, а він же то всьому на світі розумітель, – мовив Санчо. – А ти, небого, дивись, добре доглядай сі три дні Сірого, щоб мені як дзвін був, оброку давай удвоє проти звичайного, сідло і всю упряж облагодь як слід і охаюч, бо, вважай, не на весілля їдемо, а світами блукатися, з велетнями, песиголовцями та всякими почварами воюватися, реву, рику, сику і зику начуватися… Та все те за лагоминки здалося б проти каторжних янгуасців та заворожених маврів.

– Бачу, бачу, дружино моя, – сказала Тереза, – що нелегкий хліб у мандрованого джури; буду ж я Бога милосердного благати, аби визволив тебе од тої халепи.

– Скажу тобі по правді, жінко, – признався Санчо, – що якби не мав надії в скорім часі на губернаторя вискочити, то вже мені хоть лягай та помирай.

– Оце вже й не думай, чоловіче, – заперечила Тереза. – Живи, живи, баранчику, хоть ти й шолудивий! Аби ти був жив, і хай западуться всі на світі губернаторства: без того панства ти з матернього лона вийшов, без того панства досі якось жив, без того панства і в могилу зійдеш, чи хай понесуть тебе, коли Бог до гурту покличе. Живуть же якось люди без губернаторства, і таки живуть, і таки люди їх за людей мають. Голод то найліпша в світі приправа, і бідним її ніколи не бракує, тим і їдять вони все в охотку. Та гляди вже мені, Санчо: коли ненароком таки вилізеш на губернаторя, то не забудь же за мене й за діток. Санчикові вже п’ятнадцятий минув, час до школи давати; дядько настоятель хоче його в духовнії вивести. А Марісанча,[27] донька твоя, вже на порі стала, аж регне заміж; дівці так заміжжя сниться, як тобі оте губернаторство. Сказано – краще ледачому супружниця, ніж доброму підложниця.

– Слово честі, – сказав Санчо, – коли Бог пошле мені губернаторство абощо, то я, жіночко, за такого великого пана Марісанчу нашу оддам, що ні приступу: всяке вельможною її величатиме.

– Е, ні, Санчо, не треба, – заперечила Тереза, – оддай її за рівню, то воно лучче буде. А то перебереться з дерев’яних черевиків у дорогі пантофлі, з сірої десятчаної спідниці в ребронти та єдвабні кунтуші, з Маріки, що всяке їй «ти» каже, зробиться ясною панею чи там вельможною – і буде дівка, як у сливах, що не ступне, то все не так, що не скаже, то все вклепається; сказано, до хлопської основи панське поткання не пристане.

– Мовчи, дурна! – гримнув Санчо. – Мине рік чи два, і набереться вона благородних звичаїв, помажеться панією, якось-то воно буде; аби вельможества доскочити, а то все трава.

– Ей, Санчо, Санчо, – вмовляла його Тереза, – не кидайся свого стану, не микайся між пани, чого б я так високо літала? Не дурний то приказку вигадав, що чухайся, каже, віл з волом, а кінь з конем. Воно то лепсько було б нашу Маріку за якогось грапчука або там лицарчука віддати, та гляди, щоб він потім під сердиту руч мугиркою її не взивав, що в тебе, скаже, батько гречкосій, а мати товстопряха. І не кажи мені, чоловіче, й не говори, не на те я свою доню кохала… Ти тіки, Санчо, грошиків добудь, а дочку за люди віддати – то вже мій клопіт. Є в нас тут Хуана Гевала син, Лопе зветься; там такий дебелень та кремезень, що ну! Знаємо його добре, а дівка йому ніби в око впала, вже й насватуватись почина – чим не пара? Сказано, рівня, і вп’ять-таки – в нас під оком, отак і житимемо вкупі любенько, батьки й діти, зяті і внуки, в мирі і злагоді, в Божому благословенстві. І не важся мені оддавати її кудись у столицю, в пишнії палати, бо нікому там вона не буде ані до розмови, ані до любові.

– Тю на тебе! – вигукнув Санчо. – Чи ти Тереза, чи ти нетвереза? Чого се ти ні сіло ні впало мені впоперек ідеш, не хочеш, щоб я видав дочку заміж, як сам знаю, щоб я од неї вельможних онуків діждався? Чув я, жінко, од старих людей, що хто не скористався щастям, як воно само в руки пливло, той нехай на себе наріка, як воно стороною пішло. Негоже нам і тепер перед ним зачинятись, коли само в двері добувається; дме ходовий вітер – напинаймо ж вітрила!

Оці Санчові вислови та деякі інші, що нижче будуть наведені, і схиляють перекладчика до думки, що сей розділ підроблений, сказати б, апокрифічний.[28]

– То по-твоєму, дурепо, – казав далі Санчо, – погано буде, коли я грошовитого якогось уряду допнуся, витягну всіх із багнюки, оддам Марісанчу за кого схочу, а люди на тебе казатимуть донья Тереза Панса, і ти сидітимеш у церкві на килимах, на подушках та на атласах, що всі загумінкові шляхтянки аж казитимуться з завидків? Коли так, то й нидій собі в своєму мужицтві, стій на днім місці, мов та фігура мальована! Та й годі вже балачок: ти собі хоть розсядься, а Марісанча однако грапинею буде.

– Схаменися, чоловіче! – не вгавала Тереза. – Боюся я, щоб те грапство дитини моєї не погубило. Роби її хоть княгинею, хоть дукинею, та не буде на те моєї волі і згоди. Я, небоже, все за рівність стою і страх не люблю, як хто з доброго дива паношиться. Як хрестили мене, то назвали просто Терезою без ніяких витребеньок та фиглів-миглів, без того дурного панькання та донькання. Батька мого звали Каскахо, а мене, що я твоя жінка, звуть Тереза Панса, хоть по праву мали б казати Тереза Каскахо; ну, та як усяке право можна повернути криво, то нехай уже буде й Панса, я нічого, тільки не треба мені того донькання, бо я його не знесу. Не хочу я того поговору, що люди як побачать, що я вже одяглася за грапиню чи за губернаторшу, то всі говоритимуть: «Іч, – скажуть, – як пиндючиться та великоноситься наша нетіпаха! Ще вчора, знай, мичку микала, на службу Божу йдучи, голову запаскою, замісто накидки, вкривала, а ниньки в ребронти прибралась із защіпками дорогими та й гне кирпу, буцімто ми не знаємо, хто вона така єсть». Ні, поки Бог не одібрав у мене моїх сім чи п’ять (чи скільки там є) чуттів, ніхто од мене такого страмовища не діжде. Ти собі, чоловіче, губернаторюй чи островуй і пишайся, скільки влізе, а я з дочкою з села ні нога, клянусь спасінням моєї матері! Чесній жінці путь відома – зламай ногу, сиди дома; то у дівки справжня цнота, як за свято їй робота. Їдь собі з своїм Дон Кіхотом на пригоди, а нам лиши наші знегоди; як добрі будемо, то вже Бог погодить, що й нам розпогодиться. Та не знаю я, хто йому того дона причепив, бо батьки й діди його хоть і панували, та зроду не донували.

– Отепер я бачу, що тебе таки навідило, навіжена! – гукнув Санчо. – Гей, жінко, і намолола ж ти такого, що ні в тин ні в ворота. Я їй діло кажу, а вона мені якісь витребеньки та защіпки, приповідки та пишання… Дурна єси та безголова (інакше тебе й назвати не мона, бо не тямиш, що тобі кажуть, і сама свого щастя цураєшся)! Се ж якби я казав, щоб дочка наша з башти коміть головою кинулась чи світами пішла блудити, як тая королівна донья Уррака,[29] тоді ти мала б причину мені суперечити. А коли я в три мига, за одним махом-пахом добуду їй панство та вельможество, виведу з грязі в князі, посаджу на стольці високім, не кажи ти престолі, між цілу гору подушок атласних, що куди тобі Атлаським горам, – то чого ж ти комизишся, чого не хочеш, щоб було по-моєму?

– Знаєш чого, чоловіче? – одказала Тереза. – Бо є така приказка: хто тебе вдяга, той і роздяга. Як убогий іде, то люди на нього чи глянуть, чи не глянуть, а за багатим усяке зирить, найпаче за скоробагатьком, і вже не обберешся пересудів та перегудів, бо ті огудники в нас на вулиці раз у раз бджолиними роями гудуть.

– Слухай-но, Терезо, що я тобі зара’ скажу, – мовив Санчо, – бо ти такого, мать, іще зроду не чула. Се, коли хоч, і не мої слова, а отця казнодія глаголи, що минулого посту в нашій сільській церкві казань провадив. Як пак він казав? Ага, теперішні, кае, речі, що ми очима споглядаємо, живіше, кае, і міцніше врізуються, вкарбовуються і впечатуються в нашу пам’ять, аніж речі минулії.

(Оце ж те друге місце, через яке перекладчик уважає сей розділ за підробку, бо Санчо тут провадить речі, недоступні його розумінню.)

– А звідси випливає, – вів далі Санчо, – що як бачимо яку персону одіжну чи ошатну і службою пишно обставлену, то вже де й береться пошана до неї та повага; хоть і пригадаємо собі, що ми її перше в низоті бачили, тільки тої ганьби, що вона була незаможна чи там невельможна, вже ніби нема, бо те все минулось, а є тільки те, що ми живовидячки уздріваємо. А як той чоловік, що фортуна його винесла з рідного болота на верхівля слави й процвіту (такими достеменно словами говорив той панотець), та буде собі доброзвичайний, до всякого щедровитий і приязний, супроти вікодавньої родовитої знаті не гордливий, то будь певна, Терезо, що ніхто не буде згадувати, ким він передше був, а всі поважатимуть за те, чим він тепер є, крім хіба завидників яких, що од них ніяка щаслива доля не вбезпечиться.