Мертвяк їде на Захід

– Якби ти поставив синю крапочку чорним чорнилом, це було б незвично.

– Не присікуйся до подробиць. Людину вбили.

– А ті хлопці не могли його?

– На жаль, ні. Вони були тут, як він поїхав, та знайшли тіло разом з нею.

– А чого вони тут, якщо з багатої родини?

– Бо їх випнули з трьох шкіл для багатих хлопчиків. Ти їх не чіпай.

– Бо навчу поганому?

– Навпаки, вони тебе можуть повчити поганому, а не ти їх.

А мені ще треба зустрічати якусь Хетті? Етті? Едну? Ні, згадав, вона Летіція, Летті, це подружка удовиці. Цікаво, а чому вона приїхала? Хіба не можна листа написати? Бо дві жінки, один я та оті хлопчаки – це легка здобич для того чи тих, хто вбив того Трента. Тим більш, а що їй тут робити? Книжок я не знайшов, худоби теж. Мені це не подобається.

Але як згоду дав, то треба працювати. Я помився, знайшов новий одяг і майже схожий на людину, а не на опудало. І, як зрозуміло, треба брати бекборд, не везти ж оту Летті на крупі моєї коняки десять миль від станції диліжансів. А бекборд ще треба лагодити, стельмаха треба, бо тут три з половиною колеса, два на вісях, одне зламане, а останнього взагалі нема. А це як? Вперше таке бачу! Мені вже зараз їхати треба, а його за три дні не полагодиш! Та ще й в сараї пацюків багато! Я двері відчинив, до мене один виходить, поважно та повільно. Яка гидота! Збруя погризена! Сідло зжерли! Тут не кота треба, тут простіше увесь сарай спалити.

А тепер цікаво, я попитав хлопців, вони казали, що це не удовиця побудувала, і тим більш не їхній брат, тут вже хтось жив, та будинок покинув. І чого я тут стою, можна ж приїхати у місто та там найняти бекборда. Чим я думаю?

І місто не змінилось з того часу, коли я там полагодив стола. Ось і диліжанс, не червоний, а чорний, сяє лакованим деревом. Якась нова лінія. Не Халладей. Що?! Вісім валіз?! Це все тої Летті? Ой мамо! А ось і сама Летті, в чорній сукні, чорному капелюшку та білих рукавичках. Не у траурі. Добре. Аби бекборд від тих валіз не розвалився. Отак, міз, сідайте. Я від місіс Тауерс, що удова Тауерса.

Місіс Тауерс сяє, пхає у гостю двадцять сім різновидів пиріжків та не замовкає. Але нічого такого не каже. Підозріло. І нарешті я довідався, нащо тут Летті – вона лікується від меланхолії. Холеру знаю, тиф знаю, зараження крові знаю, отруєння ковбасою – знаю, у коней ще ламініт буває, а от про таку хворобу зроду не чув. А ще Летті вміє малювати. Я завжди хотів знати, як то вміти, малювати.

А Робертс розцвів, як цибуля на вікні. Ходить навколо тої Летті, та щось їй розказує, головним чином, як у нього вкрали годинника у Філадельфії. Я не хочу думати, як може виглядати процес створення маленьких Робертсів, але їй вже смішно, а воно так і стається. Спершу смішки, потім у ліжко!

Місіс Тауерс дивиться на мене. Недобро. А з чого тут бути доброю? Особливо зі мною. Вона ж розуміє, для чого я сиджу в її будинку та їм її хліб. А ще я дещо згадав. Багатій, що одружився на злиденній дівчині та став жити як отой письменник Торо, сам у своїй хижці посеред лісу, звався не Тауерс, а Такер. Тауерс на нього працював. Я ж читав оту газету, бо думав, що там роман з продовженням, а то була стаття про справжній випадок. Той Такер убив Тауерса та зник у невідомому напрямку, але спершу зняв гроші з рахунку Тауерса та, оскільки був на нього схожий, його іменем і назвався у банку. І того Такера досі не знайшли. Я б і сам пошукав, а він узяв і вмер.

Робертс нарешті скуштував кожен пиріжок з двадцяти сімох різновидів на столі та витяг мене покурити надворі.

– І як вони тобі?

– Ти хочеш почути правдиву відповідь чи таку, яка тобі сподобається?

– І те, і те.

– Готує удова гарно, але я їм не довіряю.

– Я теж, але це моя родичка, я не можу не допомогти.

– їй з тобою поталанило.

– А Хетті тобі як?

– Вона Летті. І мені вона ніяк, ще й хвора.

– Навіть якщо тебе намалює?

– Нащо? Аби діти до цукерок не долізли?

– Набої рекламувати, коней, взуття, збрую. Обличчя на рекламі не обов’язково.

– Чи цукерки від закрепу. До речі, а що то в неї за хвороба? Їсть, як солдат, не бліда, не рум’яна, не худа.

– Вона просто дуже сумує.

– Родичі? Діти?

– Не за кимось, а просто. Бо ми всі помремо, квіти зів’януть, вірші забудуть.

– Я сумую, бо мені око вибило! Ти сумуєш, коли в тебе немає тістечок, а помремо ми всі. Це факт. Колись усілякі патріархи з Доброї Книги жили аж тисячу років, зараз десь сто, але все одно і вони вмерли, і ми там будемо. То чого ж з такого приводу сумувати?

– А я й забув, наскільки ти цинік, Нейт.

Я тут вже три доби, не сталося нічого, навіть анічогісінько. Удовиця бігає та усіма командує, Летті малює сушеного букетика. Десять разів поспіль. Але букетик у неї якийсь різний кожного разу. А от хлопчаки мені не подобаються. Нащо мене розпитувати, де я втратив око та чи багато людей вбив на війні? Це не ввічливо. Я ж в них не питаю, як вони вчились? Але видно, що погано: удовиця надвечір з Робертсом розмову про вірші усякі завела, я мовчу, бо вперше про таке чую, але вони дивились на неї, як на стелю.

Треба все-таки їх обережно порозпитувати, за що їх виключили. Бо, наскільки я знаю про такі школи, там тягнуть дитиноньку до тих пір, поки за неї вносять гроші. Тобто не з-за дурості вони тепер безкоштовно ремонтують паркани. Але я вперше вбив у п’ятнадцять років, то чим вони гірші?

І, в місті, коли я поїхав забирати бекборда, я побачив. Почув. Мене скрутило в кузні, я мало не заблював коваля, але якось віддихався. Один з тих. Тільки я його запам’ятав як «ремінь з мідними бляшками», а він змінив трошки одяг, нема в нього вже такого ременя. Але він тут, купляє собі газету. Я ледве втримався, щоб не рознести йому голову. Але не можна, свідків багато, день надворі.

Треба зачекати, та взяти Робертса за петельки. Не треба ніколи поспішати, навіть коли ти шукаєш вошей. Я не смикаюся від мого товстого приятеля, це виходить, що він з ними не пов’язаний. «Ремінь» може просто жити тут, треба ж йому десь хропти та щось їсти, він же живий. І мені не так треба його вбити, як дізнатись, нащо вони мене тоді отак? Чи за що? А потім вже й вбити можна. Я вмію чекати, добре вмію, навчився, як ще малим рибалити тікав зі школи. Батько не так сварився, коли я повертався з гарною рибою, великими окунцями, або навіть з сомом. Поживи ще трошки, містере. Я тобі ножика нагострю або сокирку.

Розділ четвертий

Я вже спитав шерифа, був у банку та облазив усе навколо, знайшов кущі, вовчі сліди, коров’чий череп та струмок. Трента ж вбили не сьогодні, а аж позаминулого тижня, то його сліди та сліди убивць уже дано зникли під вітром. Треба шукати свідків. Свідки мають бути або на ранчо, або в місті, або ніхто нічого не бачив, а воно саме згоріло, тобто удовиця сама вбила того Трента, а звернула все на вигаданого вбивцю, так би мовити, Генрі Сміта з Кентуккі або преподобного Лавкрафта. Я ж не знаю, хото вона така. Я навіть не знаю, як ту удову, місис Тауерс, звати. Цілком можливо, що Робертс мене обдурив. Я ж йому не родич, мене можна підставляти. Але про це мені голова болить не зараз. Вона в мене взагалі болить, дощ буде. Хоч якась користь від моєї прикмети стала, завжди вгадую дощ чи сніг за декілька днів.

Але хто ще може знати хоч щось? Знову їхати в місто! Бо конюх у стайні міг бачити або Трент міг орендувати коняку, щоб його не помітили. Пообідаю та й поїду потихеньку. До речі, треба собі купити якусь куртку чи сорочку. Бо мої сіра сорочина та чорні джинси могли комусь впасти на око, а мені не зовсім потрібно, щоб помічали.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.