Фауст

Йоганн Вольфґанґ Ґете

ФАУСТ

Трагедія

ПРИСВЯТА[1]

Знов близитесь ви, постаті туманні, Що вже мені з'являлися колись.Чи вдержу вас? Чи знову тій омані Мої чуття прихильно піддались?Ви ринете! Пануйте ж, нестримáнні, Коли вже ви так владно піднялись; Моя душа бентежно молодіє,Коли від вас чудовний дух повіє.Ви принесли веселих днів картини І образів, навіки любих, рій;І першого кохання й дружби тіні; Встають, немов у казці прастарій. Згадалися життя зиґзаґи звинні, Минулий жаль, і втрати біль гіркий,І ймення тих, що їх зрадлива доля В цвіту стяла, мов квіти серед поля…Пісень моїх не чують ніжні душі,Що слухали пісні юнацьких днів [2] ;Розвіялись бесіди наші дружі,Їх відгомін давно вже відбринів. Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі, Та їх хвала не радує чуттів;А ті, що їх, мов рідні, привітають, Розкидані, десь по світах блукають.І знов мене привиддя полонили,Неначе звуть в мовчазне царство сна. Колишній спів мій, майже занімілий, Лунає знов, мов арфа чарівна;Я стрепенувсь, і сльози забриніли,І серце враз відтало аж до дна… Теперішнє здалека ледве мріє,А що пройшло – ізнов живе і діє.

ПРОЛОГ У ТЕАТРІ[3]

Д и р е к т о р   театру, п о е т   і   к о м і к.

Д и р е к т о р

Обидва ви не раз меніВ пригоді стали в хвилю скрути;Скажіть, яким повинен бутиТеатр у нашій стороні?Бажаю я завжди юрбі годити:Вона живе, дає й другому жить.Стовпи стоять, поміст із дощок збитий,І всяк туди, на свято мов, спішить.Сидять усі вже, звівши вгору брови,До подиву і захвату готові.Я знаю, як сподобатися всім,А все ж чомусь сьогодні страшнувато;Хоч путнє щось незвично бачить їм,Але вони читали страх багато.Як змайструвать виставу нам таку —Нову, й живу, і людям до смаку?Люблю, коли у нас під балаганомГучна юрба хвилює ураганомІ тиснеться до цих дверей вузьких,Мов у переймах болісно-тяжких.Ще в білий день, ще о четвертійДо каси товпляться дістать квитокІ ладні битися за нього до півсмерті,Мов це – в голодний рік насущника шматок.Лише поет зробить це диво здібний;О друже мій, тут твій талант потрібний!

П о е т

Не говори про натовп той нікчемний;Його діла високий дух гнітуть,Затьмарюють, як морок ночі темний,Затягують у вир, у каламуть.Веди мене в небесний світ таємний,Де радощі поетові цвітуть.Лиш там любов і дружба нас чекають,Божественні чуття в серцях плекають.Що в глибині грудей у нас постало,Що, тремтячи, зірвалось на уста,Невдало раз, а інший раз і вдало, —Поглине все хвилина зла й пуста;А що рокú у серці визрівало,В довершене творіння вироста.Примарний блиск живе одну хвилину,Правдивому нема в віках загину.

К о м і к

А що мені з потомних тих віків?Коли б і я про них лиш говорив,То хто б сучасників розважив?А їм потрібен добрий жарт,І вже чогось веселий хлопець варт,І чимсь в суспільстві він заважив.Хто зацікавить публіку зумів,Того вона не кине цінувати;Що більше буде слухачів,То легше їх опанувати!Отож зробіть нам п'єсу до путтяІ виведіть фантазію і волю,Кохання й розум, пристрасть і чуття,Та й дурості якусь там дайте ролю.

Д и р е к т о р

А головне, як більш перипетій!Бо глядачі цікаві до подій;Як більше сцен напружених, рухомих,Щоб всяк дививсь, не зводячи очей, —І ви попали вже в число відомих,Усюди люблених людей.Лиш масою підкорите ви масу,Для себе в ній всяк найде штучку ласу;Де всього є, там кожен візьме щось,Й видовище до серця всім прийшлось.Даєш нам твір – давай в шматках, на милість,Таке рагу нам вигідніш, як цілість,Бо легко зготувать і зручно подавать.Нащо тобі здалась довершена умілість?Хоч що дай публіці – на шмаття буде рвать…

П о е т

Ганебне ремесло ганебним буде скрізьІ справжньому художнику не личить.Та ви, я бачу, завзялисьНікчемних партачів звеличить.

Д и р е к т о р

Такий докір мені не заболить:Хто дума путнє щось зробить,Знарядь шука, як до роботи.А вам – м'які дрова колоти;Для кого пишете? Глядіть:Ось цей з нудоти йде сюди,Той – за столом по зав'язку напхавшись,А той (найгірший він завжди) —Газет усяких начитавшись.До нас збігаються, немов на маскарад,Побачити цікаве кожен рад!Тут дами напоказ з'являються ошатні;Це теж артистки, лиш безплатні.Ви дивитесь з поезії висот,І всі поклонники вам любі;Погляньте ж ближче на народ:Одні холодні, другі грубі.Той по виставі йде у карти грать,Той зночувати ніч в обіймах у повії;Чи ж варт для них бентежить мріїІ муз шляхетних турбувать?Кажу ж вам, лиш пишіть,все більш і більш пишіть, —І зразу шлях до успіху відкритий, —Людей аби із плигу збити,Бо трудно їх задовольнить…Що з вами? З радощів? Чи що болить?

П о е т

Іди шукай деінде наймитів!Ти хочеш, щоб поет занапастивСвій вищий дар – і пориви, і мріїПриродою натхненого творця!Чим він чарує всі серця?Чим він скоряє всі стихії?Це та гармонія, що лине із грудейІ обійма весь світ – природу і людей.Коли природа свій починок вічний,Байдуже прядку крутячи, пряде,І всіх створіннів гурт негармонійнийРізноголосячи гуде, —Хтó вносить лад усюди живодайний,Вливає ритм у кожен рух і звук?Хто всі ті голоси в хорал єднає зграйний,В акордів голосних врочистий перегук?Хто каже бурі в пристрасті ревіти,Зорі вечірній в роздумі сіять?Хто може всі весняні пишні квітиДо ніг коханої прослать?Хто лаврові листки спліта в вінок,Щоб увінчати почестю героїв?Хто олімпійцям захист і зв'язок?Поет, людської сили прояв.

К о м і к

Явіть же нам ту силу спóвна,Хай творчість так у вас іде,Немов пригода та любовна.Буває, двох десь випадок зведе,А там пішли побачення й розмови,Щасливі сни й пробудження раптові,Надії хміль і гіркота оман, —І так незчуєшся, як вродиться роман!Таку і ви нам п'єсу дайте,В життя людське чим глибше заглядайте!Всі так живуть, а бачать так не всі,Тож покажіть життя у всій красі.Картини барвні, світло тьмянеТа іскра правди в млі омани —І наварили ви пиття,Що людям скрашує життя.І йде сюди замріяне юнацтво,Йому ваш твір – чудесне відкриття,І йдуть сюди вразливі на чуття,Для них ця гра – переживань багатство.І кожен тут знаходить щось своєІ бачить те, що в нього в серці є.Ще здатні всі вони і до плачу й до сміху,Шанують пориви, із блиску мають втіху…Хто всього знав, тому попробуй догоди!Хто починає жить – подякує завжди.

П о е т

Верни ж мені той час блаженний,Коли я жити починав,Коли пісень потік натхненнийЗ джерел незглибних виринав;Коли в туман був світ повитийІ чар закритий в пуп'янки,Коли барвисті і п'янкіВ лугах веселих рвав я квіти…Я бідний був – і все я мав,І правду й вигадку кохав…Верни ж ті пориви чудові,І серця жаль, і щастя сни,І міць ненависті й любові —Минулу молодість верни!

К о м і к

Та молодість потрібна лиш,Як ворог у бою натисне,Як дівчина, усіх миліш,Тобі сама на шию звисне,Як вабить здалеку вінокТебе добігти ген до цілі,Як на умі тобі танокІ пиятика ночі цілі, —А струни ліри золотіРукою вправною торкати,Назустріч обраній метіСтежками звинними блукати, —Це вам, старим, і Бог велів,І цьому тільки маємо радіть ми,Бо старість з нас не робить малюків,Вона лиш застає нас дітьми.

Д и р е к т о р

Покиньте спори й арґументи,Лишіть докори й компліменти, —За них нічого не купить;До діла треба приступить.Натхнення, настрій – то бридня все,Сміліші будьте, їх не ждіть.Коли поетом ти назвався,Умій натхненням володіть!Варіть же швидше, друже милий,Кріпкий напій, що ми ждемо;Чого сьогодні не зробили,Те завтра не прийде само!Отож і дня дарма не гайте,Як тільки є можливість десь,За коси враз її хапайтеІ вже із рук не випускайте,Поки свого не доб'єтесь.Адже яких лише диваційНе бачив наш німецький кін!Тож не шкодуйте ні машин,Ні чудернацьких декорацій.Не бракуватиме зірок.І сонця, й місяця, і неба,Дамо й води, й вогню, як треба,І скель, і звірів, і пташок!Так розміркуйте ж все дотепно,На сцені всесвіт умістітьІ швидко й бережно пройдітьІз неба через землю в пекло[4].

ПРОЛОГ НА НЕБІ[5]

Г о с п о д ь,   а р х а н г е л и, згодом М е ф і с т о ф е л ь.

Р а ф а ї л

Могутнім громом сонце граєВ гучному хорі братніх сфер[6]І путь накреслену верстаєОд первовіку й дотепер.Цих незбагненних див видінняСповняє силою серця,І, як у перший день творіння,Величні всі діла Творця.

Г а в р и ї л

Земля із швидкістю страшною.В просторі крутиться-літа,І райське світло дня чергоюЗміняє ночі темнота.Хвилює море неозореІ шумом скелі покрива,Та сфер стремління вічно-скореІ гори, й море порива.

М и х а ї л

Бурхають бурі навзавóди,Шумлять нестримано кругомІ огортають твердь і водиТаємно-грізним ланцюгом.Блискоче з хмар руїнний пломінь,Громам осяюючи путь,Та всеблагої ласки проміньПриборкує стихії лють.

В с і   т р о є

Цих незбагненних див видінняСповняє силою серця:І, як у перший день творіння,Прекрасні всі діла Творця.

М е ф і с т о ф е л ь

О Господи, ти знов між нас явивсь,Питаєш, як ідуть у кого справи;Між челяддю і я тут опинивсь,Бо ж завше був до мене ти ласкавий.Не вмію я так компліментів править,Як ангели, удатні на язик,Від пафосу мого ти б засміявся навіть,Коли б ти був од сміху не одвик.Сонця й світи залишу я в спокої —Я свідок лиш мізерности людської.Смішний божок землі не зміниться ніяк, —Як спервовіку був, так і тепер дивак.Погано він живе! Не требаБуло б йому давать і крихти світла з неба.Тим розумом владає він,Щоб жити, як тварина із тварин.Та він же чисто коник той цибатий(Пробачте порівняння це мені):Не підлетить, а вміє лиш стрибатиТа знай сюрчить в траві свої пісні.Та у траві іще б якóсь жилося,Так ні, притьмом в болото суне носа.

Г о с п о д ь

І вічно скаржишся мені ти!Невже ж тебе задовольнитиЗемля ніколи не змогла б?

М е ф і с т о ф е л ь

Ні, Господи! На ній одне лихе твориться:Так люди мучаться, що жаль на них дивиться, —Вже проти них і запал мій ослаб.

Г о с п о д ь

Ти знаєш Фауста?

М е ф і с т о ф е л ь

Він доктор?

Г о с п о д ь

                            Він мій раб!

М е ф і с т о ф е л ь

Та раб то раб, а служить по-якому?І їсть, і п'є він щось не по-земному.Його думки, на безум хворі,Ширяють десь в непевній далині.То з неба б він зірвав найкращі зорі,То пив би він всі радощі земні;Та ні земля, ні далі неозоріНе вдовольнять тієї маячні.

Г о с п о д ь

Він поки що у мороці блукає,Та я вкажу йому до правди вхід,Бо знає садівник, як деревце плекає,Який від нього буде цвіт і плід.

М е ф і с т о ф е л ь

Та він не ваш, я ладен закладатись!Дозвольте лиш за нього взятись,І піде він за мною вслід.

Г о с п о д ь

Я згоден, спробуй його злудить,Поки живе він на землі;Хто йде вперед, той завше блудить.

М е ф і с т о ф е л ь

Спасибі вам; з мерцями справи злі,Я не люблю тії мороки;Мені за них миліш здорові, повні щоки;Я так люблю живих людей,Як любить кіт живих мишей.

Г о с п о д ь

Що ж, спробуй відірвати духаВід його першоджерелаІ, якщо він тебе послуха,Зведи його на стежку зла.Знай, сам ти осоромишся натомість:В душі, що прагне потемки добра,Є правого шляху свідомість.

М е ф і с т о ф е л ь

Свідомість швидко завмира!Я знаю, в мене певна гра.А вже коли свого доб'юся,То матиму утіху немалу:Нехай тоді плазує у пилу,Як та змія, моя тітуся[7].

Г о с п о д ь

Приходь сюди безпечно завше,На ваш-бо рід не маю ворожди;А з духів заперечення, лукавче,Ти був мені найстерпніший завжди.Людина не всякчас діяльності радіє,Понад усе кохає супокій;Потрібен їй супутник ворушкий,Щоб бісом грав і збуджував до дії.А ви, справдешні діти Божі,Любуйте на дива творіння гожі!Нехай живий і вічно-творчий духЛлє скрізь любови світло животворнеІ явищ біг, речей минущих рухХай думкою безсмертною огорне.

Небо закривається, архангели розходяться.

М е ф і с т о ф е л ь

До чого ж гарний дідуган!З ним інколи зустрітися приємно.І то сказать: такий великий панЗ дияволом обходиться так чемно!

ЧАСТИНА ПЕРША

Дія перша

НІЧ[8]

Вузька кімната з високим Готичним склепінням. Ф а у с т  сидить неспокійно в кріслі біля столу.

Ф а у с т

У філософію я вник,До краю всіх наук дійшов —Уже я й лікар, і правник,І, на нещастя, богослов…Ну і до чого ж я довчивсь?Як дурнем був, так і лишивсь.Хоч маю докторське званняІ десять років навманняТуди й сюди, навкрив-навкісВоджу я учнів своїх за ніс, —А серце крається в самого:Не можем знати ми нічого!Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,Учені, магістри, попи та писаки,Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,Із пекла сміюся, чортів не боюся, —Зате ніяких радощів не маю,Не вірю я, що я щось знаю,Не вмію я людей навчати,Не вмію їх на добре напучати…Грошей, майна я не наживІ слави теж не заслужив;Собака, й той не став би так жити!Тому-то й почав я ворожити, —Чи не одкриє духів міцьМені одвічних таємниць,Щоб я дарма не мудрував,Чого не знаю, не казав,Щоб я збагнув почин думокІ світу внутрішній зв'язок,Щоб я пізнав основ основу,А не кидав слова-полову…О повний місяцю ясний,Мій друже тихий і сумний!Коли б востаннє з висотиМої страждання бачив тиЗа цим столом чувань нічних,Між цих пергаментів і книг!Коли б я міг блукать між гір,В твоїм промінні ніжить зір,Серед печер звиватись духом,В твоїй імлі снуватись лугом,Весь чад науки там лишити,В твоїй росі цілющій змити!..Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?О мури прокляті сирі!У цих мальованих шибкахНебесний світ – і той зачах![9]Стримлять до неба стоси книг,Ненатла точить їх черва,Їх пилюга густа вкрива,І кіпоть осіда на них;Уздовж полиць з давнезних літ —Реторти, слоїки, склянки,Начиння, приладів рядки —І це в тебе світ! І це зветься світ!І ти питаєш ще, чомуНа серце туга наляга,Чому незвідана нудьгаТруїть всі радощі йому?Замість живих природи хвиль,Куди Творець людей вселив,Навколо тебе – тлінь, і цвіль,І жах потворних кістяків.Тікай! На волю, на простір!Візьми цю книгу чарівну;Цей Нострадамів віщий твірТобі відкриє таїну[10].Спізнаєш ти шляхи світил,Збагнеш природи вічний рух,І в душу вступить повінь сил,Коли промовить духу дух.Шкода обнять сухим умомСвященних знаків зміст живий;Ви, духи, тут в'єтесь кругом,Озвіться ж ви на голос мій!

(Розкриває книгу і бачить знак макрокосму) [11] .

Яким блаженством всі мої чуття,Уся моя істота пойнялася,Немов по жилах полумінь життяІ невмируща юність розлилася…Чи то ж не Бог ці знаки написав,Що душу збурену втишають,Що серце вражене втішають,Що перед розумом наявПрироди тайнощі всесильні виявляють?Чи ж я не Бог? Я просвітлів!І враз моє духовне окоВ природи творчий вир заглянуло глибоко.Тепер збагнув я сенс премудрих слів:«В світ духів можна прозирнути[12],Та ум і серце мляві вкрай:Встань, учню, і земнії грудиВ ранковім сяєві скупай!»

(Розглядає знак).

Як все тут діє в колі вічнім,У многоликій красоті,Як сили горні в льоті стрічнімМіняють кінви золоті!На благовісних крилах мають,Споруду всесвіту проймаютьУ гармонійній повноті!Яка картина! Ах! Картина лиш…Природо безконечна! Де ж, коли жЗнайду ту грудь, що нею світ ти поїш,І небо, й землю – все живиш?Невже ж ти болю в серці не загоїш,Жаги палкої в нім не заспокоїш?

(Перегортає нетерпляче книжку й натрапляє на знак Духа Землі).

Цей знак на мене має інший вплив!Ти, Дух Землі, мені рідніший,Я став відразу мов сильніший,Мов хміль вина мене сп'янив;І я ладен пірнути в світу море,Знести земні і радощі, і горе;Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,Ні згуби страх, ні буря не поборе!Нахмарило кругом —І місяць заховавсь,І лампа згасла!В імлі встає над головоюЧервона зáграва…Холодний жах згори війнув,Мене пройняв!Це дух летить, це дух благання вчув…Одкрийсь мені!Твій повів серце стрепенувІ владно тягне…Усе єство до тебе прагне!Тобі віддав навік я серце й душу,Нехай і вмру – тебе побачить мушу!

(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання. Займається червона заграва, в полум'ї з'являється Дух).

Д у х

Хто зве мене?

Ф а у с т

(аж відсахнувся)

Лице страшне!

Д у х

Ти притягнув мене так владно,З моєї сфери пивши жадно,І ось…

Ф а у с т

Жахаєш ти мене!

Д у х

Благав ти ревно і незмінноПобачити вид мій, почути мою річ;Вразив мене відчайний клич, —Ось я… То чом же, надлюдино,Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?Де велет сміливий, що світ в собі створив,Носив, плекав; що помисли жили в німІз духами у всьому стати рівним?Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,Нестримано до мене поривавсь?І ось, як я дихнув на тебе палко,Відразу знітився ти жалко,Гробак нікчемний, боязкий!

Ф а у с т

Ні, я знесу вогонь чарівний!Це я, це Фауст, тобі я рівний!

Д у х

В життя потоках, у морі дійВ'юся вгору, вниз,Ллюся всюди й скрізь!Народження й смерть —Океан і твердь,Ткання мінливе,Життя бурхливе[13], —Я тчу на грімкому верстаті часýБогам на одіння живую красу.

Ф а у с т

По всьому світу ти снуєш,Діяльний дух, як я близький до тебе!

Д у х

Близький до того, що збагнеш,А не до мене!

(Щезає).

Ф а у с т

(Падає додолу).

Не до тебе?А до кого ж?Я, подоба Божа,І не близький до тебе!

Хтось стукає у двері.

О смерть гірка!Це йде мій помічник[14],Докучливий сухий влазлúвець!І щастя обернулось внівець,І привид вимріяний зник!

Увіходить В а ґ н е р у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.

В а ґ н е р

Даруйте, ви декламували;Це з грецької трагедії, мабуть?Це вміння має значення чимале,І я б хотів його здобуть.Чував я, що й священик-казнодіяПовчитись часом може в лицедія.

Ф а у с т

Так, якщо й сам священик – лицедій;Немало є між них такого крою.

В а ґ н е р

Ох! Ми живем здебільша самотоюІ бачим світ хіба у день святний,Немов крізь телескоп, лише здалека;І вчить людей казанням – річ нелегка.

Ф а у с т

Без почуття й мистецтво все даремне,Коли ж говорить з вас душа,То слово щире і буремнеУсі людські серця зруша.А ви?.. Сидіть та компонуйтеЗ чужих об'їдків розмазню,Та в попілець ретельно дуйте —Ачей здобудете вогню!Як вам це всмак, то дýрні й дітиЗ вас подивують інший раз;Але шкода серцями володіти,Коли немає серця в вас.

В а ґ н е р

Та красномовство все ж нам не байдуже,А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.

Ф а у с т

Шукай заслуги не в словах,Не шийся в галасливі блазні!Як розум є в твоїх речах,То будуть без окрас виразні,Бо для правдивих мудрецівНе треба вишуканих слів.Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,Цяцьковані, бундючно-пишномовні, —То вітер лиш, що десь між верховітьСухим осіннім листям шарудить.

В а ґ н е р

Ох, довгий лан знання,А ми недовговічні!Всі досліди мої критичніНе раз ця думка зупиня.Як важко досвіду набратись,Щоб до самих джерел дістатись!А там, дивись, на півшляхуСпіткаєш нагло смерть лиху.

Ф а у с т

Пергаменом жаги не вгамувати,Не в нім свята, живуща течія;Повік тобі на спрагу знемагати,Коли суха душа твоя.

В а ґ н е р

Пробачте, нам приємно завшеПобачить, дух часів прослідкувавши,Які колись думки у мудреців булиІ як далеко ми тепер вперед пішли.

Ф а у с т

Авжеж далеко, аж до зір!В часи минулі не сяга наш зір:То книга за сьома печатьми.А те, що звеш ти «дух часів», —В тім лиш відбиток духу письмаків,По суті, можем помічать ми.Та писанина – то якесь страхіття,Поглянувши, світ зá очі б тікав:То – купа сміття, звалище лахміття,А в кращім разі – фарс з життя держав,Повчальними прикрашений думками,Банальними, як у ляльковій драмі.

В а ґ н е р

А світ? А людський ум і почуття?Пізнати їх усякий з нас бажає.

Ф а у с т

А що ж «пізнати» означає?Хто справжнім іменем назве дитя?Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,Та й ті провидці, серцем необачні,Несли свої думки юрбі невдячній;За те й палили, й розпинали їх…Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,Бо вже, дивіться, пізня ніч.

В а ґ н е р

А я ладен і цілу ніч не спати,Аби вести із вами вчену річ.Дозвольте й завтра, в великоднє свято,Спитати вас про те, про се.Я щирий до наук – і знаю вже багато,Але хотів би знати все.

(Виходить).

Ф а у с т

(сам)

Іще його не зрадила надія;Копається в гноїську, скарб шука,А знайде часом черв'яка,То, дурень, і тому радіє…Як міг цей голос пролунати в час,Коли тут вився духів рій таємний?Та дякую тобі я на цей раз,Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!Ти з пут відчаю визволив мене,Бо я вже мало глузду не позбувся:Видіння те було таке грізне,Що перед ним я карликом почувся.А я ж гадав, що, образ божества,Я вже зирнув у істини свічадоІ поринув у вічне сяйво радо,Земного збувшися єства;Я був уже, мов світлий херувим,Спроможний всю природу обійняти,У насолоді творчій богувати;За це зухвальство я діждавсь одплати,Упавши в прах під словом громовим…Мені з тобою не дано зрівнятись,Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,А вдержати – снаги не стало в нім.Таким малим, таким великимЯ чувся в ту блаженну мить;Та вверг мене ти владним скрикомІзнову в людську безвихідь.Куди ж іти? Чого тікати?Чи відректись від давніх мрій?Своїми вчинками ми ставимо завадиСобі в дорозі життьовій!На всі високі духу пориванняМатерія лягає тягарем,І, благ земних досягши обладання,Найвище з благ оманою ми звем,І почуття, і пориви натхненніМи в суєті розгублюєм буденній.Фантазія почне свій смілий льот,Об вічності черкаючися грані,Та розмах той повужчає зараніВ мутному вирі часових незгод.Вгніздиться в серці глибоко турботаІ невсипущая скорбота,Прогонять радощі, захмарять супокій,Приймаючи щоразу вид новий:То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,Вода, вогонь, отрута, ніж;Нема загрози – а дрижиш,Нічого не згубив – а мусиш щось жаліти…Не рівня я богам, і знаю, що це так;Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,Що вплаз живе і землю риє-пушить,Поки його чиясь нога роздушить.Хіба ж не пил то, з безлічі полицьЗлітаючи, мій мозок сушить?Не мотлох то, що тисяччю дрібницьМене в цім затхлім світі душить?Чи ж тут знайду, чого шукав?Пощо мені у сотнях книг читати,Що рід людський завжди і скрізь страждав,А хто-не-хто і щастя міг зазнати?Чом вищиривсь ти, черепе пустий?Твій мозок, як і мій, колись серед тумануШукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,До правди рвавсь, і потрапляв в оману.Стоять, мене на глузи беручи,Вали, зубці, колеса, кулі…Біля дверей б'ючись, я мав вас за ключі, —Та ви мені замка не відімкнули…Бо, повна тайн і білим днем,Природа не відслонить запинала,І що вона тобі від духу заховала,Того не витягнеш гвинтом і важелем.Ось інструмент ще батьківського вжитку,До нього я ні разу не торкавсь;Ось блок уже здавен дармує без пожитку,Від каганця весь сажею узявсь.Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!Що від батьків у спадок ти дістав,Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.Що без пожитку нам – то тягар зайвих справ,А користь вся у тім, що хвиля може дати.Та що там із кутка так вабить, ловить очі?Чи в пляшечці тій криється магніт?Ясніє любо так, мов в лісі серед ночіПроміння місячне, пробивши хащу віт.Привіт тобі, фіале мій єдиний,Утілення умілости людини,Побожно я на стіл тебе здійму.Вмістилище лагідних струй дрімотних,Виталище витворних сил мертвотних,Вслужи як слід господарю свойму.Дивлюсь на тебе – і страждання глухне,Візьмусь за тебе – поривання вщухне,Вгамується в душі бажань прибій;До ніг мені безкрає, світле мореПростелеться, мов дзеркало, прозоре,І вдалині засяє день новий.Ось близиться вогненна колісницяНа легких крилах! Вже готовий яНовим шляхом в ефірний безмір звитьсяДо вищих сфер, де чистий чин сія.Божиста розкіш, вічне раювання!Чи ж варт його така гробача слизь?Так, від земного сонця без вагання,Без жалкування відвернись!..Дерзни вступити самохіть до брами,Якої всяк уникнути б волів;Ти мусиш зараз довести ділами,Що честь людей – не менш, як міць богів;Перед хмурнúм проваллям не дрижати,Що в нім фантазія до мук нас прирекла,До того входу прямувати,Що поза ним пекельний вир пала;На крок рішучий мужности здобутись,Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;Залежався ти в цьому футляреві,Давно вже я про тебе й не гадав!Ти вигравав ще на дідівських святахІ звеселяв гостей понуркуватих,Коли між них ти за столом кружляв.Твій штучний карб аж очі в себе брав:Усі той карб у віршах толкували,А потім враз свій трунок випивали, —Я не забув і досі тих забав…Та не мінятимусь з сусідами тобою,Не мудруватиму над хитрою різьбою,Бо іншого пиття собі надбав.В тобі ж темніє сік п'янкий, фатальний,Що я обрав на цей бенкет прощальний;В останній раз, самотній і печальний,Вітаю ранок я, що тайно засвітав!

(Підносить келиха до вуст. Чути дзвони й хоровий спів).

Х о р   а н г е л і в

Христос воскрес!Мир вам, оплутаніЗгубними, лютими,Грішними путами,Мир вам з небес!

Ф а у с т