Том 3. Палімпсести. Таборові записки

Василь Стус

ТОМ 3

ПАЛІМПСЕСТИ

ТАБОРОВІ ЗАПИСКИ

ПАЛІМПСЕСТИ

Благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю!

У новій збірці – вірші, написані між 1971-77 роками.

В ній – мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя.

ЧАСТИНА ПЕРША

* * *Гойдається вечора зламана віть,як костур сліпого, що тичеться в простіросінньої невіді. Жалощів бростікоцюрбляться в снінні – а дерево спить.Гойдається вечора зламана вітьтуга, наче слива, рудою налита.О ти всепрощальна, о несамовитаосмутами вмита твоя ненасить.Гойдається вечора зламана віть,і синню тяжкою в осінній пожежімій дух басаманить. Кінчилися стежі:нам світ не належить – бовваном стоїть.Шалена вогненна дорога кипить.Взялась кушпелою – обвітрені кронивсю душу обрушать у довгі полони,і згадкою – вечора зламана віть.І сонце – твоє, простопадне – кипить.Тугий небокрай, погорбатілий з лютігірких дорікань. О піддайся покутісамотності! (Господи, дай мені жить!)Удай, що обтято дорогу. Що спитьдуша, розколошкана в смертнім орканівисоких наближень. На серця екранігойдається вечора зламана віть.Гойдається вечора зламана віть,неначе розбратаний сам із собою.Тепер, недоріко, подайсь за водою(а нишком послухай: чи всесвіт —не спить?).Усесвіт – не спить. Він ворушиться, во—втузиться, тузаний хвацько під бокимороками спогадів. Луняться кроки,це, Господи, сяєво. Це – торжество:надій, проминань, і наближень, і на—вертань у своє, у забуте й дочасне.Гойдається павіть, а сонце – не гаснеі грає в пожежах мосяжна сосна.Це довге кружляння – над світом і підкошлатими хмарами, під багрянимиторосами замірів. Господи, з ниминехай порідниться навернений рідотой, що принишк попід товщею неб —залізних, із пластику, шкла і бетону.Надибую пісню, ловлю їй до тонушовкового голосу (зацний погреб).Поорана чорна дорога кипитьнема ні знаку – од прадавнього шляху.Сподоб мене, Боже, високого краху!Вільготно гойдається зламана віть.* * *Я так і не збагнуві досі ще не знаю,чи світ мене минаєчи я його минув.Днедавнє завзялосьу снінні чарувати.Та й знакомиті датимені проставив хтось!Світ повен сподівань,мов став, що ні схлюпнеться.І царство це – минетьсябез клятв і без карань.* * *Сто дзеркал спрямовано на менев самоту мою і німоту.Справді – тут? Ти – справді тут?Напевне,ти таки не тут. Таки – не тут.Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?Досі зросту свого не досяг?Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) —заливає душу, всю в сльозах.Сто твоїх конань… Твоїх народжень…Страх як тяжко висохлим очам!Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,і живий, і мрець – і – сам-на-сам?* * *Цей став повісплений, осінній, чорний став,як антрацит видінь і кремінь крику,вилискує Люципера очима.П’янке бездоння лащиться до ніг.Криваво рветься з нього вороннямайбутнього. Летить крилатолезопонад проваллям яру, рине впростна вутлу синь, високогорлі сосниі на пропащу голову мою.Отерплі очі збіглися водно —повторення оцього чорноставу,насилу вбгане в череп.Неприхищений,а чуєш, чуєш протяг у душі?* * *Здається, чую: лопають каштани,жовтозелену викидають бростьі зовсім поруч – київське веснянепахуче небо гуком налилось.Здається, бачу: рвуться буйні трави,де вже відговорили всі струмки,а Україна, Лебединя, Славаза сином назирає з-під руки.Невже то – квітень, і шпачиний клекіт,ачи немудрі кпини чи чужіобірвані рулади? Чий же шепітурвавсь на воронованім ножі?* * *Пливуть видіння, пагорбами криті,а за горою – паділ і байрак.Цвітуть волошки в золотому житіа над смараґдом луки сяє мак.І таємнича мавка білорукаступає – ніби вічністю пливе.Кружляє мак. А над смараґдом лукиуже нависло небо гробове.* * *Аби лиш подолати гнів,сторозтриклятий гнів здолати,я б поіменно міг назватиусіх братів, усіх катів.Та погляд застує імла,і ти, мов лев, у цій оборі,де стільки кроків в коридорі, —аж світ зайшовся дубала!Намарне. Бога не гніви —хай б’є пропасниця тобою,допоки вижде час двобоютой вершник, що без голови.* * *Прикрийся мідною горою,сховай зухвалу голубінь.Тінь – трембітає наді мноюі в кожен слід ступає тінь.Прикрийся обрію габою,об розпач кулаки оббий —і верне образ голубийдружиною ачи сестрою.Заповідається за мноюгрім великодній, горовий.Об розпач кулаки оббий,прикрившись мідною горою.* * *Геть спогади – сперед очей.Із лиць – жалі, із уст —колючі присмерки ночейу цей сорокопуст.Як став – то вплав,як брід – то вслід,як мур – то хоч нурця,пройдімо лабіринтом біддо свого реченця,де щонайвища з нагороді найчесніша – мстаза наш прихід і наш ісходпід тягарем хреста.* * *Звелася длань Господняі кетяг піднесланад зорі великоднібез ліку і числа.Ця синь зазолотілаце золото сумне,пірвавши душу з тіла,об’яснили мене.Голосить снігавиця,колючий хрипне дріт,а золота жар-птицяпускається в зеніт.* * *Лискучі рури власним сяйвом сліпнуть —іззовні і зсередини. Струмитьвисокий день. Як спирту штоф, стоїтьосклілий обрій.Інші в душах тихнутьі віддаються щедро, як жінки,твоїй душі, що в сяєві оскліла.А рідна нива, як вогонь, горілаі чорні викидала колоски!* * *Сосна із ночі випливла, мов щогла,грудей торкнулась, як вода – веслаі уст – слова. І спогади знесла,мов сонну хвилю. І подушка змокла.Сосна із ночі випливла, мов щогла,і посвітилась болем далина.Кругом – вона, геть доокруж – вона,та тільки терням поросла дорога.Сосна росте із ночі. Роєм птицьблагословенна свінула Софія,і галактичний Київ бронзовієу мерехтінні найдорожчих лиць.Сосна пливе із ночі і росте,як полохке вітрило всечекання.А ти уже – по той бік, ти – за гранню,де видиво гойдається хистке.Там – Україна. За межею. Там.Лівіше серця. З горя молодогососна спливає ніччю, ніби щогла,а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!* * *Яка нестерпна рідна чужина,цей погар раю, храм, зазналий скверни!Ти повернувся, але край – не верне:йому за трумну пітьма кам’яна.Як тяжко нагодитись і піти,тамуючи скупу сльозу образи,радійте, лицеміри й богомази,що рідний край – то царство німоти.Та сам я єсм! І є грудний мій біль,і є сльоза, що наскрізь пропікаєкамінний мур, де квітка процвітаєв три скрики барв, три скрики божевіль!Обрушилась душа твоя отут,твоїх грудей не стало половини,бо чезне чар твоєї Батьківщини,а хоре серце чорний смокче спрут.* * *Церква святої Іриникриком кричить із імли,мабуть, тобі вже, мій сину,зашпори в душу зайшли.Скільки набилося туги!Чим я її розведу?Жінку лишив – на наругу,маму лишив – на біду.Рідна сестра, як зигзиця,б’ється об мури грудьми.Глипає оком в’язниця,наче сова із пітьми.Київ – за ґратами. Київ —весь у квадраті вікна.Похід почався Батиїв?ачи орда навісна?Мороком горло огорне —ані тобі продихнуть.Здрастуй, бідо моя чорна,здрастуй, страсна моя путь.* * *Душа ласкава, наче озеро,і трохи синім віддає.Тут, поміж Туровом і Мозирем,тепер призволення моє.Горить налитий сонцем оболокі день до берега припав.А біля мене білим соболемтремтить коханої рукав.Мені була ти голубинею,що розкрилила два крила.І мужем, хлопчиком, дитиноюмене до неба вознесла.* * *У німій, ніби смерть, порожнечі свічадпересохла імла шебершить, мов пісок,і високий, як зойк, тонкогорлий співакстав ширяти над тілом своїм.Дух підноситься д’горі. У зашморзі бідаж зайшовся кривий од волання борлак,аж огранням дзеркал заросилася кров!Ніч зсідається, наче кришталь.Начувайсь, навіжена, скажена душе!Бо вдивляння, вслухання – зненацька уб’ють!І зверескнула нервів утята струна,і зверескнув пугкий напівсон кришталю,і зверескнула пустка свічад.* * *Зажурених двоє віч,криві терези рамен,гербарій дзвінких долонь —з ночі.А де та горить зоря,котру назирає син?Об схід той, мов об багнет —жалься.Якісь переплески, блиск —переймами досвітку.І вже попливла-пливлавічність.Бо серце оговтати,добігти до пам’яти,немов на побачення —годі.* * *Стань і вдивляйся: скільки тих обличдовкола виду твого, ніби німби,так сумовито виграють на дримбу,хоч Господа на допомогу клич.Вдивляється у проруб край світівдуша твоя, зайшовшись начуванням.Тонкоголосе щемне віщуванняв подобі лиць – без уст, очей і брів.І безберега тиша довсібіч!Усесвіт твій німує і німіє.І сонце, в душу світячи, не гріє:в змертвілих лицях – відумерла ніч.А з безгоміння, з тлуму світовогонапружена підноситься рукаі пісня витикається тонка,як віть оливи у долоні бога,і сподіванням встелеться дорога,і в серці зірка заболить жалка.* * *І стіл, і череп, і свіча,що тіні колихає,і те маленьке потерча,що душу звеселяє.Либонь, для тебе не дановартнішого зазнатиза цього, що спішить вікно,як світ, заколисати.Сховайся в череп, потерча!Очниць великі вікнапотвердять, що горить свічарозважно – ані бликне.Тамте видіння у менісвітає – і світанняпросториться в самотині,як світу заступання.* * *Світання – мов яйця пташині,кволі, спроквола сині,що випали з гнізд і щебечутьі крильцями тріпотять.Оце голубе молодило —пливе і пливе – не до краюі не до кінця – щоб нагальнодушу втопити сліпу.А присмерк крутоберегийроздався – аби в улоговинусяєво сяєва сяйваввігналось, мов пружна стріла.* * *У порожній кімнаті,біла, ніби стіна,притомившись чекатиспить самотня жона.Геть зробилась недужа:котру ніч, котрий день —ані чутки про мужа,ані – анітелень.Лячні довжаться тіні,дзвонять німби ікон,і росте голосінняз-за соснових ослон.Мій соколе обтятий,в ту гостину, де ти,ні пройти, ні спитати,ні дороги знайти.За тобою, коханий,очі видивила,ніби кінь на аркані,світ стає дубала.* * *Як тихо на землі! Як тихо!І як нестерпно – без небес!Пантрує нас за лихом лихо,щоб і не вмер і не воскрес.Ця Богом послана Голготаведе у паділ, не до гір.І тінь блукає потаймир,щовбами сновигає потай.Пощо, недоле осоружна,оця прострація покор?Ця дума, як стріла, натужна,оцих волань охриплий хор?Та мури, мов із мертвих всталі,похмуро мовили: чекай,ще обрадіє із печалітвій обоюдожалий край.* * *Цей білий грім снігів грудневих,грудного болю білий грім,безокрай марень полудневих,спогадувань рожевий дим:в дуеті з лижвою – узлісся,Святошин. Тиша. Свято. Днесьти перемерз, скипівся – ввесьі – окрай себе простелився.* * *Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —так полохко і тонко палахкочеші щирістю обірваною врочиш,тамуючи ридання з-за плеча.Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —хустинку бгаєш пальцями тонкимиі поглядами, рухами палкимипримарною ввижаєшся мені.І враз – ріка! З розлук правіковихнаринула, найшла і захопила.Та квапилася моторошна хвиляу берегах, мов коні, торопких.Зажди! Нехай паде над нами дощспогадувань святошинських, пречиста.О залишись! Не смій іти до містазанудливих майданів, вулиць, площ.Ти ж вирвалася, рушила – гірськийповільний поповз, опуст, розпаданняматерика, раптовий зсув і дляння,і трепет рук, і тремт повік німий.Пішла – туннелем довгим – далі – в ніч —у морок – сніг – у вереск заметілі,Тобі оббухли слізьми губи білі.Прощай. Не озирайся. І не клич.Прощай. Не озирайся. Благовістьпро тогосвітні зустрічі звістуєзелена зірка вечора. Крихкийзверескнув яр. Скажи – синочок мійнехай віка без мене довікує.Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!* * *Схились до мушлі спогадів – і слухай:усе, чого не зволиш, донесенасторчене од начування вухо,що, як не ошукає, то спасеі визволить із німоти і тишіі від тяжкої – з кулаки – журби.В глухому замурованім узвишшітуркочуть до світ-сонця голуби.Поверне все – ні в чому не відмовитьі обдарує певністю сповнаблакитна мушля, та, що луни ловитьі від вслухання стала голосна.* * *Вона і я поділені навпілмістами, кілометрами, віками.Озвалось паровозними гудкамитвоє минуле – із кількох могил.І народився день тобі. Поранокцідився крізь шпарини домовин.Десь там береза, і паркан, і ґанок,неназвана жона і мертвий син,скоцюрблений од болю молодого,ще спередсвіта. І сльозу сльозаповільно побивала. Слава богу,що ані слова жоден не сказав,лише зчорніле серце пік очима,надсило спогади за душу тряс,допоки сам обличчям не загас,як крейда, стертий тінями чужими.* * *Зима. Паркан. І чорний дрітна білому снігу.І ворон – між окляклих віт —гнеться в дугу.Дві похнюплені соснисмертну чують корч.Кругом – мерці. І їхні снистримлять, як сосни, сторч.Дві брами, вгрузлі в землю, тьмаколошкає Танар,і духу – продиху немаод жалібниць, од мар.Зима. Паркан. І чорний стовп,мережка шпичаків.Злодійський огирів галоп,вогненний грім підків.* * *Хлющить вода. І сутінь за вікном.Прищухлі айстри вгорнуто у морок.Здається, відучора був вівторок(межи очі ударив колуном).Пливе земля. І спокій сподіванний —як тиша тиші. Як кінець кінця.Хлющить вода. Так час біжить захланний —наближує мене до реченця.Від спогадів – самі чорніють вирви.Дорогу розміновано – рушай!Благословенні сходження і прірвиі славен рідний і нищівний край!* * *Посоловів од співу сад,од солов’їв, і од надсад.І од самотньої свічі,і од жалких зірок вночі.У небі місяць горовийскидається, як пульс живий.Ущухлим світлом сяють вишніопонічні. Допіру ливвисокий дощ. І всі невтішнімої передуми будив.Я двері прочинив з веранди,де кострубатий вертоград,собі не в силі дати лад,пильнує перший сон троянди.Свіча затріпотіла – й світло,мов голуба, пустила в леті вірш твій вирвався без титла,і дух твій вирвався з тенет,бо надто кругле небо краю,і кругла саду ліпота,бо мати дивиться свята.Я в ній – смеркаю і світаю.* * *Іди в кубельце спогаду – зогрійся!Хай зашпори від серця відійдуть.І терплячи покару, покорисяі поцурайся навертати путьдо зустрічі. Хай пам’ять відбігає,як кров тобі з обличчя відійшла.Вже погорою голос сновигає,згубивши рідні контури села.З крайокраю, з цієї високості,пади, згорнувши крила, до долин,де ясмину набрякли ярі бростіі склеплено повіки білих стін.У пустці тій – метелики чотириусілись по кутках – і тугу тьмять.Кохана спить. У ярому потирі —вино кохання і вино проклять.* * *Верни до мене, пам’яте моя!Нехай на серце ляже ваготоюмоя земля з рахманною журбою,хай сходить співом горло солов’яв гаю нічному. Пам’яте, верниіз чебреця, із липня жаротою.Хай яблука осіннього достоюв мої червонобокі виснуть сни.Нехай Дніпра уроча течіябодай у сні, у маячні струмує.І я гукну. І край мене почує.Верни до мене, пам’яте моя!* * *СиновіТи десь уже за пам’яттю. В пітьміутрати, до якої звикло серце.І світишся, мов зірка, з глибиниузвишшя наднебесного. Тобівсе п’ять лиш літ. І ти в тих літах стрягнеш,як зерня в шкаралущі. Болю мій,на попіл вигорілий, як нестерпнобуло б тебе удруге народитиі знов, як перше, вздріти немовлям!* * *Будні тут тобі про свято,а про свято – будні правлять.Хоч занадто творчу хатупильні погляди буравлять,хоч твоє зголіле серцетут обмацують руками —не зважай на те, не сердься:те одвічне, що над нами,стріли повиймає з раниі губами обцілує,адже хвиля пожаданаубиваючи рятує.* * *На однакові квадратиподілили білий світ.Рівне право – всім страждатиі один терпіти гніт.Зле і кату, зле і жертві,а щасливого – нема.Всім судилося помертиза замками сімома.Отаке ти, людське горе,отака ти, чорна хлань,демократіє покориі свободо німувань.А кругом життя веселе,стільки сонця і тепла!Ти мене даремне, леле,в світ неправди привела.Душ намарне ґвалтуваннябез причини, без метисоти ярого стражданняз диким медом самоти.З диким медом самоти.* * *Невже ти народився, чоловіче,щоб зазирати в келію мою?Невже твоє життя тебе не кличе?Чи ти спізнав життєву путь своюна цій безрадісній сумній роботі,де все людською мукою взялось.Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,твоїм нещастям серце пойнялосьмоє недужне. Ти ж – за мене вдвоєнещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.Я є добро. А ти – труха і тлінь.А спільне в нас – що в’язні ми обоє,дверей обабоки. Ти там, я – тут.Нас порізнили мури, як статут.* * *Тут сни долають товщу забуттяі згадкою лютуються, як змії,тут, на кону минулого життя,блазнюють, корчаться, як лицедіївертепних інтермедій. Тут живеховається у смерк і так існуєпропахле смертю. Віко гробовез нас ані спустить ока. Все вартує,щоб не згубити. А в хапливий сонувійде гострий, наче ніж, прокльоні провертається в душі розверстій.Бо він – найбільший ворог мій – спішитьмоєю кров’ю лезо окропить,щоб став і ти такий, як треба, – чéрствий.* * *Тільки тобою білий святиться світ,тільки тобою повняться брості віт,запарувала духом твоїм рілля,тільки тобою тішиться немовля,спів калиновий піниться над водою —тільки тобою, тільки тобою!Тільки тобою серце кричить моє.Тільки тобою сили мені стаєдалі брести хугою світовою,тільки Тобою, тільки Тобою.* * *Сумні і сині, наче птиці,уже без неба і без крил,обсіли край своїх могил —живої не доб’ють водиці.На попелищі віковімдосада щириться з досади,їм спільної немає ради,нерадісний їм спільний дім.Тоді сторіками пливутьі жалощами душі студятьі будять мертвих – не розбудятьі не докликавшись – кленуть.Напростувалася їм путь —спадна, укотиста, узвізнаі настає година грізнаі сурми доль в сто горл ревуть.* * *Нерозпізнанне місто дорогевідкрилося колючим скалком щастя.І знов старі наринули напастіздушили горло, кругле і туге.Дивись, дивись – за муром цим рудим,за другим, п’ятим, може, й сотим муромдрімучий Київ – здибився буй-туром:лукавим косить оком і незлим.Святошин там – якраз дивись на рігв той кут глухий, де вартовий ступає.І день постав, на підлікті спинаєохлялого по зазубнях доріг.Ану ж, як сосни рурами гудуть,жбурнувши в небо крони величезні!Не пустять мури. Надто вже грубезніі швидше вб’ють, ніж пустять.Швидше – вб’ють.* * *Недовідомі закипають грози,десь божевільні грають весілля.А начування, окрики, погрозиза мною назирають звіддаля.Куди й пощо? Не відаю, не знаю.Мідяногорла ремствує сурма.Ідуть етапи – без кінця і краю.Реве шафар.На світ зійшла пітьма.* * *Неначе стріли, випущені в безліт,згубилися між обидвох країв,проваджені не силою тятив,а спогадом про образи почезлі,летять понад землею долілиць,ані собі, ні світові не раді,і лячно задивляються в свічаддялюдських озер, колодязів, криниць.Так душі наші: майже неживіпустилися в осінні перелети,коли відчули: найдорожчі метина нашій окошились голові.В дорозі довгих самопроминаньпід знадою земного притяганняпроносяться від ранку до смеркання.Крило торкає холодок вагань.Обабіч – чужаниця-чужина.Під кожним під крилом – чужа чужина.І даленіє дальня Україна —ошукана, оспала, навісна.Дивлюсь – і мало очі не пірву:невже тобі – ні племені, ні роду,за сині за моря лети по водуоднаково – чи мертву чи живу.* * *Як добре те, що смерти не боюсь яі не питаю, чи тяжкий мій хрест.Що перед вами, судді, не клонюсяв передчутті недовідомих верст.Що жив, любив і не набрався скверни,ненависті, прокльону, каяття.Народе мій, до тебе я ще верну,як в смерті обернуся до життясвоїм стражденним і незлим обличчям.Як син, тобі доземно уклонюсьі чесно гляну в чесні твої вічіі в смерть із рідним краєм поріднюсь.ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯУкрадене сонце зизить схарапудженим оком,мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа,за хмарами хмари, за димом пожарищ – високозоріє на пустку давно збайдужіле божа.Стенаються в герці скажені сини України,той з ордами бродить, а той накликає москву,заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїнипідводиться мати – в годину свою грозову:– Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрализ собою в чужину весь тонкоголосий ясир,бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,і Буг почорнілий загачено трупом людським.Бодай ви пропали, синочки, були б ви здоровіу пеклі запеклім, у райському раї страшнім.Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам паліі крові наточать – упийтесь пекельним вином.А де Україна? Все далі, все далі, все далі.Шляхи поростають дрімучим терпким полином.Украдене сонце зизить схарапудженим оком,мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.Куріє руїна. Кривавим стікає потоком,і сонце татарське – стожальне – разить наповал.ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИРозпросторся, душе моя,на чотири татаміі не кулься од нагаяі не крийся руками.Хай у тебе є дві межі,та середина – справжня.Марне, вороже, ворожить —молода чи поважна.Посередині – стовбур літ,а обабоки – крона.Посередині – вічний слідвід колиски до скону.Жаль – ні неба, ані землів цій труні вертикальній,і заврунилися жалі,думи всіли печальні.Як то сниться мені земля,на якій лиш ночую!Як мені небеса болять,коли їх я не чую.Як постав ув очах мій крайначе стовп осіянний.Каже: синку, ступай, ступай,ти для мене коханий.Тож просторся, душе моя,на чотири татаміі не кулься од нагаяі не крийся руками.* * *Мов лебединя, розкрилилатонкоголосі дві рукизбілілі губи притулиламені до змерзлої щоки.Сльозою темінь пронизалав пропасниці чи маячні,казала щось, даліти стала…Мов на антоновім огні,не чув нічого я, не бачив.В останньому зусиллі змігзбагнути: все, тебе я втрачу,ось тільки виведуть за ріг…* * *Уже моє життя в інвентарірозбите і розписане по графах.Це кондаки твої і тропарі,це кара, це з отрутою карафа.Над цей тюремний мур, над цю журуі над Софіївську дзвіницю зноситьмене мій дух. Нехай-но і помру —та він за мене відтонкоголоситьтри тисячі пропащих вечорів,три тисячі світанків, що зблудили,як оленями йшли між чагаріві мертвого мене не розбудили.* * *Мені зоря сіяла нині вранці,устромлена в вікно. І благодать —така ясна лягла мені на душусумирену, що я збагнув нарешті:ота зоря – то тільки скалок болю,що вічністю протятий, мов огнем.Ота зоря – вістунка твого шляху,хреста і долі – ніби вічна мати,вивищена до неба (од земліна відстань справедливості), прощаєтобі хвилину розпачу, даєнаснагу віри, що далекий всесвітпочув твій тьмяний клич, але озвавсяприхованим бажанням співчуттята іскрою високої незгоди:бо жити – то не є долання меж,а навикання і само собою—наповнення. Лиш мати – вміє жити,аби світитися, немов зоря.* * *Оце твоє народження нове —в онові тіла і в онові духу.І запізнавши погляду і слухунового, я відчув, що хтось живев моєму тілі. Нишком вижидаємене із мене. Вабить повсякчас,щоб погляд мій по ґратах цих обгас,неначе свічка. Врочить і навчає,що хай би грець, що й місця не знайдуод погляду зухвалого, що снитьсяі видиться, коли мою бідудотіпує громохка громовиця.Це він для тебе обживав ці мури,іще тебе не знаючи. Це віншукає шпари у твоїй натурі,аби солодкий близити загин!Геть відійди, почваро! І не смійні кроку ближче. Одійди, почваро!А все ж – нестерпна безневинна кара.Хоч ти сказись. Хоч ти збожеволій.* * *Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,і тиша, і самотність, і пітьма!Щоправда, кажуть спати надто рано,ото й телющиш очі, як відьмак,на телевежу, видну по рубінах,розсипаних, мов щастя навісне.Отут і прокидається уміннянакликати натхнення, що женеод тебе всі щонайсолодші мріїі каже: віщий обрій назирай,де ані радості, ані надії.То – твій правдивий край. Ото – твій край.* * *Така хруска, така гучнауся моя кімната.Як м’яко встелена вона,лиш надто мулько спати.Шість з половиною – в один,чотири кроки – в другий.Блукаю нею, вражий син,неначе кінь муругий.От тільки думається в ній —і тісно, і обачно.Так хутко збіг із мене лій,хоч їсться й дуже смачно.Машини шастають навкруг,неначе на параді.Папір, мій зловорожий друг,і тут мені завадить.Покинув я сумний підвал,лишив майдан Богдана,де гетьман огиря учвалкудись жене щорана.Я там давненько вже не знавпро справжні емпіреї,а тут Господь наобіцявгетьманські привілеї(І в халепу ж ускочив ти,коли на поверх третійтюремні провели чортиза буки і мислєті).Така хруска, така гучнауся моя кімната,скрипить, як скрипочка, вона,та ні з ким танцювати.

Січень 1972 р.

* * *Вже цілий місяць обживаю хату,Що ж, мабуть, навикати вже пора.Стілець і ліжко, вільних три квадратив віконці ґрати, у кутку – пара…І щохвилини в вічко зазираєіскрадлива, як кицька, сатана,мов дірочку під серцем назначає…Напевне, приписали до майнатюремного уже й тебе самого —всі сни твої, всі мрії, всі думки,завівши до реєстру потайногоі зачинивши на міцні замки.* * *Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жавані не долюбив. І не жив. І не жаль.* * *Господи, гніву пречистогопрошу – не май за зле.Де не стоятиму – вистою.Спасибі за те, що малелюдське життя, хоч надієюдовжу його в віки.Думою тугу розвіюю,щоб був я завжди такий,яким мене мати вродилаі благословила в світи.І добре, що не зуміламене од біди вберегти.* * *Алея – довга і порожня,старанно вгорнута у ніч.Каштани. Сотні білих свіч,а посвітитися – не можна.І притінь, примерк торжестваі досить руку простягнути,щоб за крайсвіту засягнути,за гостру кригу розставань.Кохана – ніби кущ бузку,обтяжений з задуми й тиші,і на розстанні – ще милішаза ту, що стрілась на віку.Мовчить. Ображена.Застрашена. Зновародженна.О тричі будь благословенналишатися. Мені ж – пора.Куди? – здригнувся димний кущ.Куди? – суремила алея.О краще з круч, аніж тебе язгублю. З дніпрових краще круч.Дорога довга і порожня,дві чорні колії в огніплафонів. І на серці кожна,як басамани вогняні.Куди? О, краще не питай.Світ за очі. На всі чотиришалені вітри. Далі вірищо стрінемося. Прощавай.І там, де вимерлі провулкипогробли свідками німими,ти, ніби випорснула з муки,розсипалася вся лункимипідборами. Бігом, бігом —з усіх пожеж – без озирання —прожогом! Пасмуги світаннякололи небо колуном.* * *На Лисій горі догоряє багаття нічнеі листя осіннє на Лисій горі догоряє.А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,чи Лиса гора впізнала б мене.Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,бо все відгриміло, відгасло, відграло довкруг.І ти – наче птаха – понад безголів’ям летиш,над нашим, над спільним, понадсвітовим безголів’ямПробач. Я не буду. Це просто прорвалосьзнечів’я…Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…І досі ще пахнуть журливі долоні твої,і губи – гіркі – аж солоні – подосі ще пахнуть,І тінь твоя, тінь проліта – схарапудженим птахом,і глухо, як кров ув аортах,солоні гримлять солов’ї.* * *Наді мною синє віко неба;сіро-чорна шлакова трунагеть обшила душу. Так і треба:вже остання лопнула струна,вкрай напнута сподіванням. Досить.Бо немає стерпу. Твій кінецьумовляє, научає, просить:згинь, коли спромога. Хай їм грецьтим літам, що будуть непрожиті.То ж бери собі останній шлюб,бо не зійде на каменю житоі сухий не розів’ється дуб.* * *Ти десь живеш на призабутім березімоїх змілілих пам’ятей. Блукаєшпустелею моїх молодощасть,як біла тінь суворої скорботи.Так часто Бог нам зустрічі даруєв цій келії. Так часто я тебезову крізь сон, щоб душу натрудитиповік незбутнім молодим гріхом.Припертий до стіни (чотири мури —і п’ятого кутка ніяк не знайдеш),чи не щодень до сповіді стаю,та жодної мені нема покути.На кожнім мурі проступає ритьжурби твоєї. Посестри – подоби(нічний твій виступ) – в кількоро очейзорять на мене поглядом німотним —дошукуються давньої душі.Ти є в мені. І так пробудеш вічно,свічо моя пекельна! У біді,вже напівмертвий, я в тобі єдинійсобі вертаю певність, що живий,і жив, і житиму, щоб пам’ятатинещастя щасть і злигоднів розкоші,як молодість утрачену свою,жоно моя загублена! Тобоюя запізнав ті розстані, якінам доля не прощає. За тобою