Том 1. Круговерть. Зимові дерева. Веселий цвинтар

Василь Стус

ТОМ 1

КРУГОВЕРТЬ

ЗИМОВІ ДЕРЕВА

ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР

КРУГОВЕРТЬ

I. РОЖЕВЕ ПІВКОЛО

РАДІСТЬГОМОНИ! ГОМОНИ!Із струмком, із промінням ранковим,В вітровім шелестінні, у хмар миготінні яснім,З тихим плюскотом хвиль, із прибоєм ланів колосковим —Гомони! Гомони! Так, як вітер, як промінь, як грім.Гомони! Гомони!Не вщухай ані миті, ні хвилі.Бийся крильцями в небі, поглядом голубій.Хай над нами в нестямі вітрила пливуть зволожнілі,Хай над нами в нестямі гойдається дзвін голубий.Гомони! Гомони!Із струмком, із промінням ранковим,У сталевім безхмар'ї, де жайворон сипле сріблом,У трункім надвечір'ї, в настояній днині, підкованій,Дзвоном крапель рясних, що дощем гомонять над селом.Гомони! Гомони!Там, де бджіл золоте колихання,Зупинись і замрійся. Та кроки свої не спини.Добра радість буття! Добра щедрість людського кохання.Добрі пристрасті. Тож – Гомони! Гомони! Гомони!РАННІЙ БЕРЕЗЕНЬДень напина тугі вітрила обважнілі,Шикує дерева, немов останній бійСпішить зустріти на передовій,Коли бійці вже стомлені й спітнілі.Останній день зими! Він ще в грайливій силіСкубне за бороди ряди зчорнілих стріх,Ще ллється долами іскристий добрий сміх,Та березневий сніг уже тривожно-білий.Не кличу. Не зову. Весна-бо знає пору.Та бачиться – стежками сніг прокляк,Й тополі вибігають аж на горуПобачити, чи не замаяв шлях.* * *Тане гомін, мов туман ранковий.Гасне захід. Вкруг – анітелень.Над ланами висне спокій —Голубливо-фіалковий —і бадьорий супить брови день.Пінна хмарка проплива – старою згадкою.Казкою, що дійсністю жива.Ми з товаришем накрилисьОднією плащ-палаткою.Надобраніч. Для солдатаРано сонце устава.Нахилившись над незвіданою тишеюСерця юного, забудь тривожний струмНеспокою. Вже розмови рідшають,Сплять однополчани. Мовкне друг.Поки ранок нам на сурмі виграють,Поки день днювальні прокричать.Навіть в мріях для солдата міра є.Час. Ховайтесь, зорі. Треба спать.ДОБРОГО РАНКУЗамріяно пливе ранкова каламуть.Спокійні дерева у маренні глибокімГорять, немов свічки. І часу вічні крокиНікому не дано пізнати і збагнуть.Долина тихо спить. Та неба сиза ртутьУже розгойдана. Під парусом високимПоранок виплива – довічного урокиДано пізнати і дано забуть.Тож стелься знов, дорого невідома!Хай будуть радощі, і зради, біль і втома —Усе, як од віків. І втіха голуба…Хай усміхаються нам обрії незнані,Хай люблять, зраджують, і люблять знов кохані.Хай буде бій, хай буде боротьба.* * *На розквітлому лузіСтежка сміється.Танцюють волошкиПід вітру спокійний прибій.Спинися на хвилюОтут, де красується поле,Де мріє кульбаба,Спинись.На розквітлому лузі.МОТИВИ ТРАВНЯДобрий, о добрий дощНад містом грозою зринув…Нехай хоч на хвилю спочинеГамір вулиць і площ.Вікна відкрито, груди…Дощику, припусти!І дихають небом люди,Що падає з висоти.Біжать, біжать перехожі,За ними – босоніж – дощ!Наздожене! Спороще —Хоч-не-хоч.Травню! Вируй, розітниХмари на шматтяВ хвилю зачаттяГолубої весни!* * *О, слова не зрони! Немов закляття, слово,Коли бентежний струм нам пульс перетина!В гучнім акорді рветься і струна —Вона не забринить, не обізветься знову.Не помарнуй хвилинами густими,Хай скороплинними. Даруй нам добру мить,Коли бджола над нами гомонить,Б'ючись в повітрі крильцями ясними!* * *Ти прийшла ясновида.Ти вся – і любов, і жага…Я дивлюсь в твої очіІ повнюсь любов'ю.Але в косиКонвалію ти заплела.Будь же чистою,Квітко цнотлива!* * *Вхопився обома рукамиЗа хвилю: винеси мене!Вже безпорадному, важка меніДуша, бо, зігнута, не гнетьсяВже далі спина, бо теперМені одна лиш смерть – за другаБо вже ні друга, ані крука,Бо ані ворога тепер.Тягни мене, бо упаду,Замало альпініст, замалоНазнав біду: хист замалоМене провадить по сліду.Вхопився обома рукамиЗа хвилю: хвиленько, несиМене поволеньки, несиНа гострий прибережний камінь.МАНДРИСкресає далина…Пливуть і думи й хмари…Пий голубе вино!Земля сп'яніла – під криломГойднулась хвильно,Пливе, втікає і зоритьІ назирці тримаєТебе, мов сина…Земле! Краю мій!У сизуватій млі,Там, де розтав вишиваний рукав,Лишилось серце…* * *Квітне вечора трояндне пригасання,І в яру струмка гортанний звук…Стільки правди в горлі, стільки мукНе переповідати до рання.Вечір, мов сліпий, кістляві рукиПростяга услід мені. Я йду,І чатують тіні по сліду,Мовчки стережуть мене, мок круки.Вже припавши до землі, причах,Притомившись, вечір. От і маєш:Сам сліпий, ти в ніч глуху ступаєш.Хлюпає любов в твоїх очах.* * *Радості збережені дороги знову —Ти прилинула, мов птаха голуба…Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова,Добрий обрій сповиває золота габа.Зринула, мов ластівка. Легкою тривогоюТільки чорно-воронове креше синь крило…Наопашки сповилася вогняною тогоюІ страждання в темно-карих у зіницях залягло.У дитячих пучках принесла ти вітру —Ти – не птаха невеличка. Ти – заманливий порив!Лиш почую щебетання – мову любої нехитру.І доволі. І недолю я уже заговорив.ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯЗемле моя,всеплодющая мати!І. Я. ФранкоЯ до тебе прийду і змовкну.І нічого тобі не скажу.Пожури ти мене,Пожур —Вже чи лагідно, чи жорстоко.Земле рідна! Сором мені —Що докину до твого золота?Марно зринули юні дні,Нині ж сушить мене гризота.Разом з осінню я догорів,Листям осені опадаю,І між млисто-гірких вечорівНеприкаяний, сам блукаю.Осінь крилами в груди б'є.О, Вкраїно моя осіння!Чом забракло мені умінняЗвеселити серце твоє?Голубінь моя, голубінь!Розтривого моя і муко!Чом не можу я дать тобіСвоє серце – у добрі руки?О, коли б то, коли б я зміг!Рідну землю, тривогами краяну,Проорав би, як переліг,В ріллях радості неокраїх!Земле рідна! Тобі однійЯ волів би служить до скону.До твоїх до прийдешніх днівДотягнутися б хоч рукою.* * *Минулі мрії видяться майбутнім.Хай давні привиди заволокла печаль,Ти серце вигостри і розум свій настальСвоїх порадників в дорозі й на розпутті.Напівзабуте напливає в хвилях,Де пам'ятливість щирості зрідні…Вмочи свій пензель в вистояні дні,І сум і радість вихлюпни і вилий.За давниною дійсне стало сном.Воно спливає листям за водою,Ще червіньково краплене любов'ю.А вже як ранок брязне за вікномТоді відкрий вікно. І вже тоді —Рушай у день, неначе в світ незнаний,Де розгойдались до останніх гранейРахманне сонце і рахманна тінь.* * *Життя симфонія, «Симфонія весни»і сатанинський, зойками – Маневич…Єврей – по горло. І по горло – невір,по горло – маячний і мудрий сніг.Пелюсточками, пальцями, руками,як жалами співучими, – до вітберезових, хистких, бузково-тканних,в його лірично-фосфоричний світ.Несила – бачити. Несила – перестать.Бо де подітись з зрадними очима?Ховаються за нашими плечимапиха і гонор. Стали і мовчать.Мовчіть і начувайтесь. Бо струнуторкне смичок – і раз, і два, і тричі.І раптом зойком вистрелить у вічі,рятуючись од змиреного сну.І вже здасться – ледве вхопить яр —пливе митець, простерши руки-крила…І темінь у ногах провалля вирила…Не упади. Дивися вгору й вір.Дивися й вір. Увіруй в торжествобузково-синіх звуків серед тиші.Нехай хоч розпач до дерзань притишує,тож рвися вгору з вірою удвох.Докіль ти сині руки не розкрилиш,з душі не вирвеш моторошний крикчуття, котрого не назве язик,чуття, котрого у словах не виллєш.* * *Була ти мрійною… Далеке й призабутеЗринає в пам'яті, мов видиво легке,Неначе марення, мереживо хистке,Котре не зрозуміти, не збагнути.Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,Невирізьблене і негомінке —Дай руку мрії! Хороше відчутиїї руки стискання нетривке.Далекий, дивний сон… Неначе сон – трава…Спинись, потомлений, з непізнаним бажанням.Вже степ пожовк. За голубим шептаннямТи не вловив його затаєні слова…Та добрий час життя, бо в кожній порі рокуТи невідомість пізнаєш високу!

II. КРУГОВЕРТЬ

ОПТИМІСТИЧНЕКоли ти вірити в добро навик,то віруй в землю. Віруй в смерть і крикиТривожні породіль. Нема одвікуЛегкої віри і легких утіх.Замало й слів, де треба людських рук.Будинки зводити, мости ладнати,Чи древні перелоги поорати.Учися брати віру. Як берутьСнопи на плечі. Як беруть лопатиСадівники, щоб Землю переритьІ здобрити. Так, як беруть солдатиГвинтівки в руки – край свій боронить.Бери у праці втому і печаль,Глибій у радості, глибій в стражданні,Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,Загартувавши серце, ніби сталь.В роботі научайся, як народ.До скону свято вірити в добро.* * *Дерева, вітром підбиті,Пещені літом і сонцем,Піднявши вгору долоні,Пнуться до неба. ЗайшлисяУ ритуальному танці.Я заздрю вам, тривожні дереваІз добрими дитячими очима!Ви кожен рік оновлюєтесь: Я жДо цього тільки прагну.Людино! Коли дерево сторукоГолубить небо, вітер, і весну,І день, і ніч, і вечори, і ранки —Не забувай, що дві твої рукиНе можуть мати спокою ніколи.* * *Берези – навтьоки!Трава напнулась,Згинаються тополіВ три дуги.І спересердяХмари хтосьПрогупує,Та гнівно ляскаютьБілясті батоги.З зазубринами грім,Немов рубель,ПригнічуєПоважні хмари-гарби,І часто падаютьЇздового удари.Ушпарить – синійПучиться рубець.Воли притомлені,Схиливши круто голови,Щипають на ходуШалену зелень.Та в'юниться,Немов батіг, їздовий:– Рушай, гроза,Під райдужну веселку!В КОЛГОСПІ

(образок)

Вантажені машини відійшли,Ми впали на вологе бурячинняВідпочивать. Згасає повечір'яНад полем, ніби спорожнілим літом.Ляга на землю цигарковий дим,Дівчата щільно туляться. Притихли,Потомлені: студентки молоді,До праці до колгоспної не звикли.І вечоріють. Засинають. Сплять,У сні коханно розметавши руки…А вдалині ледь-ледь відчутний гуркітДрімотні перепліскує поля.І поки котяться вогні згори,Густою прохолодою віддалені,Осіннє поле спочива, дозрівшиДівочими грудьми, немов плодами.* * *Щоб я не знеміг од щастя.В руйнівному ритмі,Щоб радість мене виповнювала —а не втоляла жагу,скажи, що прологом ночібуває вечір. І потімще ж день пригаса!..Додам я:– Хай буде це наша ніч.ВЕСНЯНЕУсміхаються глобусовіШколярі на уроках,І сонце,Неначе глобус,Усміхається школярам,А за вікномРеве повесіння,Вантажене снігом і кригою,Та лісом тріск іде —Нові проростають проліски.* * *1Я чую – враз зірвусь. Риданням поночі.І перетягну горло, мов жгутом,затисненим в кулак промінням місячним.Затихни. Все одно поганий друг —твій крик самотній.В вікні пливе подвоєна рікамого прощання. Синь стає густою,аж фіолетовою. І рушають зорі —черлено-ярі п'яні близнюки.Помру – дорання. Вліво запливамоя кімната. Коситься вікно.І так, як місяць утіка з-за хмари,з-під брів мої важкі втікають очі.Уже моє загоготіло небо.У пару пневматичних молотківударило. Спливають сосон крони,мов однокрилі ворони – в пітьму.І залоскоче серце язичок —маленькою блакитинкою. Раптомнабухле серце підійде під груди,ти – між землею і його биттямзатиснений, і вдаришся, мов птаха,заломиш груддям рятівне крило.Земля моя! Красо моя! Вкраїно!Віддаленів твій обрій. Відгримів.Ти ніби й є. Але тебе немає.Так ніби кратер залива грозою.Востаннє перехлюпнулась рікамого прощання.2На дальнім березі – високі тіні.Високі сосни. І високий крик.І полум'я промовистий язиктріпоче полотном, палахкотієвід жовтого до ярого і доблакитно-синього. Стоять старцямиі остигають чорними серцямивисокі тіні. Дивно-невідомі.Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.Ось Меч. А це – Зневіра. Це – Завзяття.А це твоє прочорнене Прокляття.Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти – завтра.Стоять Пересторогою. Стоятьблиз домовини – мов почесна варта.Їх не минуть. Тож – не втікай, не варто.Ще – кілька слів напутніх, як проклять.Я наближаюсь. Я пливу. Я слухативас буду, предки. Говоріть мені,чи задаремно розколовся гнівом,чи задаремно забаглося вщухнути.Кажіть мені. Я слухаю. Я весьвостаннє виважусь на спізнених порадах,на нових кривдах і на ваших правдах.Мені – нелегко. Таж і вам – невесело.ДОДОМУ!В ілюмінаторівже труби заводськіі терикони —головою в хмари.Аеродром!Спалахують пожаридалеких домен.Вже крила вечоравідлопотіли.Замріли зорі.День гойднувсь і згас.А ти гориш,ти твориш, вічно поривний,о залізнобетонниймій Донбас!Йдем на посадку…Спраглими грудьмирозкриленийлітак на землю падає.Я скучив за тобою,рідний мій,моя важка,моя вагома радосте.* * *Ми не перші, і не останніПід розгойданим небом стали…Ми добою до бурі поставленіЛицями славними.Як могутні дуби-запорожці,Нам кремезними бути хочеться..Молодий у борні не поточиться —Молодий повен моці!Лиш високого неба,Тільки б льоту високого —І спочину не треба,Ані спокою.Дружньо линути раді ми,Занедбавши поради,Проміж звичними правдамиДо незвичної правди.Юнь вируюча! Молодосте!Нерозважний Ікаре!Виростаєш ти гордістю,Літами караною.Хай не перші і не останні —Та завзяттям серця насталені…У міжзорря! До дальніх гаванейВирушаймо!СВІТАНОК У ЛІСІЩось бризнуло попереду,Наринуло і вдарилоУ груди подорожнього.Заледве голубим струмкомБринів поранок між дерев,А зараз повінь зринулаІ ліс заворожила.І солов'ї, по горло в нічЗагорнені, почувши шумСвітання, захлинаються,аж згіркло в горлі.Бреде в ранковій синявіСвітанний гомін. ДереваСтоять, мов коні, що прядутьСполохано ушима.Їх вітер скоро осідла,І довгі поводи напне,І пустить чвалом. ЗустрічатьДо себе сонце в гості.* * *Захмелів землею дуб,Захмелів коньячним духом,Почорнівши од натуги,Золотавіє од дум.Запорожець – нелинь-дубКрай борів отаборився.Дідьком гнаний, вітер нісся,Шарпав крону, в дупла дув.Дуб, важкий, неначе дзвін,Облітає у дзвіночках.Тільки мало дня і ночі,Щоби видзвонився він.Мало років і століть,Мало зим і хуги мало,Аби геть пообліталоЛистя із козацьких віть.Мало років і століть,І зичливості, і злості.Він стоїть, простоволосий!Вітер дме, а він стоїть.Вітер дме, а він стоїть.І пірнувши, наче в віру,В небі горнім, в небі зірнім,Як вогонь палахкотить.Наче сонце ще до дняСвого вершника пускає.Золота корона сяє.Тільки – вершник – без коня.Синій коню! Долинай.Тільки скоро! Долинай.Бачиш – поруб? Долинай.На сю пору.* * *Нашорошений пролісок —Ніби зайчик уважнийДо вітрів і до шерехуРозвесіння гіркого!Нашорошений пролісок,Туги синій вістуне,Годі смутку! Землі пораМолодою квітчатись!Нашорошений пролісок,Зупиняй подорожнього,Хай схиляє чоло своєУ доземнім поклоні.Нашорошений пролісок —Мов дитячий несмілий крик:Бути радості на землі,Доки проліски дзвонять.* * *Їй-богу, так, напевно, має бути,Щоб наступала ніч і день згасав.І восени прощальна туга рутиВидзвонювала в позолоті трав.Щоб я мужнів, мінився і зростав,І встиг пізнать, любити і забути,І згадувати у годину скрутиТебе одну. Котру одну кохав.А ти прийшла, мов тінь повечорова,Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола…І відійшла. І скоро відійшла —В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.І як тепер себе переконати,Що добре вірити? Що благо – тільки ждати?* * *Ловить кожне вікно по сонечку.Кожні очі людські.Кожна краплина води.Кожне крило метелика.А ще – в косах,в піснях заплетено.А високе чоло?А вологі губи?А вимиті росами дерева?А пряжка міліціонера?А багнет караульного?А мідні емблеми нагембльованій голові?Всюди – сонце.* * *Тобою я ввесь проранений.Вигойдує серце гнів.Любив. Та любов не вигоює,Бо й зцілитись не хотів.Любив – як губив. Як тратив.І тратами терпко жив.Намарне чекав розплати.Даремно. Не заслужив.Ані прощення. Ні чемноїВідмови – анічогісінько!Як пісок на зубах – щемівНа серці військо.Воюйте ж мене, воїтелі!Вам треба – я можу завити,Вам треба – я зможу за вітромЛітерами розгубитись між тител.* * *В понеділок зустрівся з дівчиною.У вівторок – поцілував.За першим разом – образилась.За другим – мовчала.В середу освідчувався в коханні.Доводив довго-предовго,коли четвер пропливав,як козацький байрак – порогами.В п'ятницю не прийшов на побачення.У суботу згадав, алене прийшов і в неділю.* * *Накрапив нам дорогу пізній глід,земля осіння під ногами стогне,і сонце огненнелиша на вітті червіньковий слід.Хай вечір жовтня жовтий і зелений,та багряніє вечорова даль.Чиюсь печальпронесли на крилі у тренахостанні журавлі…А ми з тобою палимо багаття,набравши хмизу. І при цім вогнівиводить тушшю силуети нічскорботна і розірвана на шмаття.І видалося на єдину мить,що ніч горить, і ми горим, і небо,розпечене, вже рятувати треба,бо спалахне й одразу догорить.Що ніч, мов магма проплива розплавлена,що й ти, схилившись на моє плече,шукаєш інших і чужих ночейі з них у сні, мов риба, виринаєш,чужа і рідна. Загаса вогонь.І я один. І ніч самотня тліє…Боронь мене, печаль моя, бороньтого, хто боронитись не уміє.Похолодніло. В тебе сон пройшов,зчорніла ніч нас разом огортає.– Я так бажаю…– Завше ти бажаєш, – відповіла, —і все не знати що.* * *Ти мене не жури.Не треба.Я не знаю, чи зміг биПожурити колись тебе…А тепер угоріСтільки скорбного неба,У провалля котрогоЛиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.Тільки ж холодно. Холодно.Тільки ж рук йому не зогріти,Хоч би він дотягнувсяДо найдальшої аж зорі…Ти мене не жури.Заблукав я у ночі. Забувся…Нахоплюся – і тихну,А стану —І горлом відчую: не можнаНіч зволоженуНа юначих плечах до світання удвох донести.Ти мене не жури,Не кажи, що розлукоюПахне листя і вітер,Пахне стежка і ліс…Хочеш – радістю буду,Хочеш – буду твоєю мукою.Лиш не треба, благаю,Тепер —Ані слів, ані сліз.Лиш тепер – я не знаю,Що зі мною, з тобою – не знаю.Хто печальний ночамиПише тушшю скорботу мою.Місяць дуб розколовІ пильнує за нами,Бо згубити стежинуЯ з тобою боюсь.Тихо. Тепло. І темно.Увіходиш ти, щемна,В груди, в очі, у серце,Як осінній терпкий настій.Ну, не сердься! Не сердься!Недаремно,О, недаремно,Розпросторивши крила, вересеньНас уже наздогнав.Настиг.ЕССЕ НОМО!Ніяк не можу зросту я дійти,І в зрості зупинитися несила..Я можу все —Квітчати повесні,Мов молоду,Воскреслу землю,МожуСпинити річку,Видовжить життяЧи вкоротить його —На все зугарен!Я можу неба вимірять глибінь,Як людські груди виміряють кулями.Пізнать непізнане,Щоби потомуЙого навіки заховати в землю…Мені життям даровано безсмертяІ вічну молодість.Я виростав. З землі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.