Я дарую тобі смерть…

Наталія Дурунда

Я ДАРУЮ ТОБІ СМЕРТЬ…

Гроші не вибирають: купують, продають і убивають…

Народна мудрість

…Початок 30-х років минулого століття.

Мальовничі Карпати.

Гірське село Зелений Луг.

«Ой, легонька коломийка,Легонька, легонька,Та від тої коломийкиБолить головонька!Та, як станеш коломийкиСпівати, співати,Затужиш ти та й заплачеш,Та й станеш думати…»

Сумно наспівував молодий Олекса Токарчук, повертаючись додому крутим темним схилом. Ще здалеку помітив, як у вікні маленької убогої хатини блимає каганець. Не спить його Калина… чекає… Заколисала донечку й жде свого чоловіка.

А він зі світання до ночі витягує жили на панському обійсті. Гризе то йому душу… гризе… Прокляті злидні! Не так уявляв їхнє з Калиною життя. Думав, роботящими руками ґаздівство облаштують, та де там. У горах біднякові хоч вішайся. Одна мука Господня. Що клаптик кращої землі – то попові, дякові або корчмареві належить. А сіромасі – корчовиця, на якій плуги ламаються, а коні та корови, якими її розорюють, мучаться. Даремні й людські труди: земля на камені не родить.

То ж прогодувати сім’ю Олекса не міг. Як і багато його односельчан ледь-ледь зводив кінці з кінцями.

Але восени у горах несподівано з’явився таємничий незнайомець. Він розповідав дивні речі. Мовляв, за океаном є така країна Канада. Там можна казково розбагатіти. За якийсь рік-два заробити стільки грошей, що й на землю вистачить, і на хату, і на безбідне життя.

Сколихнулося село. Особливо молоді чоловіки, які відчували в руках силу. На кожному кроці тільки й розмов про заробітки.

Олекса й собі вирішив не проґавити можливості стати на ноги. Одразу пристав на ідею групи односельців рушати в чужі незвідані краї. Хоч куди, аби лиш з колін піднятися.

Лише одне його гризло: Калина заявила, що категорично проти.

– Най собі йдуть, куди хотять, – мала на увазі сільських чоловіків. – Балаканини повно, а ще не єден не розбагатів, – боляче скривилася. – Як ото, вірити чужому чоловікові? – хмикнула, згадуючи агента. – Іти, не знати куди. Лишати голодних дітей.

Мовчав Олекса. Тяжко мовчав, бо післязавтра рушати в далеку й нелегку путь. Відкладати нікуди. Сьогодні ж треба починати важку розмову.

– Калинко, солодка моя, майже ми так не прожиєме, – тихо почав, не знаючи, що казати далі.

Жінка в той час саме поралася біля печі.

– Як так? – буркнула, заклопотана.

– Без копійки, сонечко. Гній он пора везти на поле, а прийде весна – поорати, і за всьо заплати, бо і ж коня найняти. Умреме потихи з голоду, не дай Боже.

– Йой, лем не починай, – зрозуміла, до чого веде чоловік. – Другі жиють якось.

– Жиють… – задумано протяг Олекса. – І ми будеме жити, як люди, – якось незвично урочисто виголосив.

– Ой щось мені не любиться, що ти так кажеш, – підозріло скосилася на чоловіка Калина. – Онде Бойків Василь уже забрався в якусь Америку та й роки про нього нихто не чув. Ліпше би був дома, як такой життя. Жона його – жива вдова та й годі. А теперки знову якийсь фрас по селові чоловіків варахобить, чорт би го забрав. Неє спокою, Боже, неє, – утерла піт з чола.

– Не кажи так. Дасть Бог, вернеся Василь. Другого виходу туй неє. Або з голоду вмирати, або їхати. Кажуть, що нині багато людей прямує в ту Канаду. Там заводи, фабрики. Робота за гроші. Так що ми з хлопами, як Всевишній поможе, післязавтра в дорогу. Я так рішив… – твердо закінчив і не відвів погляду.

Від почутого у Калини ноги вросли в землю, мов по коліна закопані. Серце гупало, ніби з грудей надумало вирватися. У голові зашуміло. Не могла, сердешна, зрозуміти, за що їй такий удар судьби. Коли виходила заміж – готова була до тяжкого життя, до бідноти, знала, що тягнутиме злиденне існування. То й нехай, аби лиш з коханим разом.

А тепер?

Що тепер?

Хто знає, коли милий вернеться та чи й ступить ще на рідний поріг?

Нічого не сказала йому у відповідь.

Лише мовчки повернулася й, наче підбита птаха, опустилася на лавицю.

…День від’їзду видався сонячний і морозний. П’ятеро заробітчан зібралися у центрі Зеленого Лугу біля корчми, аби вирушити в далеку путь. Калина не мала сили ні говорити, ні прощатися, наче відчувала: більше не побачаться.

– Жінко, не хорони ня, прошу тя, – не витримав Олекса.

– Я не хороню, – відвела вологий погляд нещасна. – Та якось тривожно, – безсилим голосом ледве видавила з себе.

Тільки маленька Марієчка бігала біля батька, замовляла подарунки і була впевнена: вони ще обов’язково стрінуться…

* * *

Легкої дороги Олекса не чекав, та вона виявилася пекельною. Кілька днів йшли пішки, потім на поїзді до Праги й, нарешті, знайшли людину, яка допомогла пробратися на вантажний корабель в Антверпері, що прямував до Канади.

Близько місяця горяни провели серед океану. Зусібіч, куди лиш око не сягає, – одна вода. Ні клаптика суші. Здавалося, це триватиме вічність.

Уже проплачений проїзд додатково ще й відробляли прямо на кораблі: вантажили, виконували всіляку роботу за дорученням капітана і не тільки. Вони ж тут – ніхто. І якщо з ними щось станеться – ніхто й не шукатиме. Навкруги вода, лише вода…

Ніколи не думав Олекса, що її може бути так багато. А коли пережили шторм, відчув, що вода – то ще й страшна сила, смертельно страшна.

Та ось нарешті, коли око людини звикло бачити тільки океанські безмежні простори – на горизонті з’явився берег. Спочатку чоловіки навіть не повірили. Подумали – мариться. Але з кожною хвилиною жадана земля наближалася.

– Кана-адо! – мимоволі вирвалося в захопленого Олекси. – Будь нам другою батьківщиною. Прийми своїх дітей…

Віщими були ті слова… несвідомими й віщими…

Не думав бо й не гадав тоді молодий заробітчанин, що вже ніколи не ступить його нога на свою рідну землицю, ніколи не побачить коханої Калини, свого села, своєї вітцівзнини.

Але зараз в його голові роїлися геть інші думки: скоріше б знайти хоч якусь роботу, назбирати грошенят та й додому, до отчого, милого серцю краю.

Та щойно зійшов з корабля, рожеві окуляри миттю сповзли з очей. Виснажені дорогою, худі, мов скелети чоловіки, хитаючись ледве пленталися один за одним. Навіть дужий Олекса відчував тремтіння у колінах, слабість у всьому тілі. Крок за кроком важко ступав по суходолу, обливаючись потом. Нарешті прозвучала команда зупинитися.

Олекса застовпів. Очам відкрилася жахлива картина: на площі було сила-силенна люду. Їх сортували й розглядали, як товар.

Канадські магнати добре знали, кого привозять такі кораблі. Тому обирали найкращих: дужих, здорових, міцних. Особливо українців, бо в них – «золоті руки», які справді вміють не лише копати, орати, а й теслярувати, мурувати, майструвати та ще й за копійки.

Тому карпатських горян одразу помітив кругловидий червонощокий магнат. Через перекладача пояснив, що володіє вугільними шахтами. Хлопці хоч на вигляд охлялі, але то з дороги. Тиждень дає їм на відгодівлю і до роботи. Платитиме добре. Українці, мовляв, у нього постійно трудяться. І вже за рік повертаються додому при гарних статках.

– Наш агент показував папери, де пропонують роботу на заводах і фабриках, – згадав про агітаційні листівки Олекса.

Він і справді їх читав, бо один з групи сільських чоловіків був письменний. Ще дитям служив у пана та й слухав, як там його дочку, молоду панночку, навчають граматиці. Кмітливий хлопчик і собі запам’ятовував складні символи, а потім на землі прутиком виводив букви, уголос складав з них слова. Мати аж рота роззявила, коли почула, як малий читає.

– Ти умієш читати й писати? – раптом почув чисту рідну мову Олекса. – У мого пана – велика ткацька фабрика. Така, як ти читав у листівках, – просяяв білозубою усмішкою незнайомець. – Освічені робітники йому потрібні.

– Нащо? – не зрозумів Олекса. Адже усі його хлопці йдуть з іншим паном на шахти. Не розірвуться ж на чужій землі. – Я ж вашої мови не знаю.

– Ремонтуватимеш обладнання, – ввічливо пояснив молодий чоловік. – Я допомагатиму з мовою. Працюю у свого пана вже не перший рік. Він – добрий чоловік. Тобі неабияк пощастило, – багатозначно скосив очі у бік Олексових товаришів, даючи зрозуміти, що у шахтах їх чекає пекло.

Токарчук завагався. Хоч у шахті не бував – здогадатися, яка то робота не важко. Може, йому і справді доля усміхнулася?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.