Справа «Про страчений одяг»

– О!.. Давно не бачились!.. – війнула перед ними коротеньким халатиком зграбна Мушка. – Зголодніли?..

– І не подумай!.. – зразу відмів її чарівний наступ молодий чоловік. – Скоро живіт розіпре…

– Мало б у неї… А не в тебе… Розперти, – скрипнув шкірянкою Михайло й оскалився. – Діло ж молоде!..

– Дай йому пива!.. Нехай замовкне!.. – аж пересмикнувся від того рипіння з кітелем під пахвою слідчий прокуратури. – А мені… Мені скажи… Чи знаєш ти якихось ворожок?.. У Грушці?..

У Паші від здивування родимка над верхньою губою перелетіла на щоку й там застигла: повірити не могла, що її чоловік цікавиться ворожками. Може, не розчула?..

– Кого я знаю?.. – перепитала.

– Ворожок… Знахарок… Чаклунок… Баб-шептух… Відьом!.. Чи як їх там ще називають!.. Щоб їх не знати!..

– Господи, прости!.. Навіщо тобі ці фурії?.. Хіба я чимось не догодила? – аж зайшлася вогнем молода дружина й на очі набігла волога. – Дак міг би прямо сказати!..

– Золотце!.. То не мені!.. Он йому!.. – показав на напарника роздосадуваний Артем. – Тримає під пахвою порізаний одяг… Якась редиска підкинула!..

– Ага!.. – з полегшенням видихнуло золотце й родимка знову перелетіла понад пухку губу. – Так би й сказав!.. Котресь наворожило?..

– Наворожило, бодай би йому руки всохли!.. – перекинув полковникову гризоту на лейтенанта Нагорняк. – Потяло кітель… Постелило коло хвіртки… Тепер ми чухаємо потилиці: що б це значило?..

– Нічого не міняється! – з притиском заохала молодиця й співчутливо озирнула Михайла. – Двадцять перший вік… І не шукай далеко. Котрась коло тебе крутиться й лихим оком блимає… Невдоволена!..

– Ти думаєш, це жінка?.. – із сумнівом перепитав Артем.

– А хто ж іще?.. – упевнено стояла на своєму Мушка. – Жінки вигадливі й не знають міри… Їм аби свого добитись… Точно жінка!..

– А може, по роботі?.. Може, хто помститися хоче?.. – вони вдвох розглядали зніченого лейтенанта, як піддослідного кролика.

Михайло терпів ті погляди задля діла.

– Якщо й по роботі, то теж… пані мадам, – не здала своєї позиції Паша. – Чоловіки простіші… Без заковик. Без блуду та ідей фікс. Дав у морду, вибив зуба – і щасливий. Чи штахетиною по ребрах… Баба!.. Злісна молодка!.. Уперта!.. Мстива!.. Не інакше… Ти, Михайле, перебери й посортуй їх!.. Що з якою було… Та й сам побачиш!..

– Не знаєш ти мужиків!.. Бувають такі, що гірше примхливої тітки, – не підтримав її характеристик Артем. – Не збивай нас з праведного путі!..

– Винятки підкреслюють типаж, – глибокодумно вторила йому дружина. – Борщ теж може не вдатися. Але від того не перестаєш розуміти, у чому його смак… Чую почерк жінки та й годі!.. Відьми, як ти кажеш!.. З початковим замахом!.. Ще не досвідченої…

– Упіймав, Михайле?.. Ти ще в фаворі!.. Жінки за тобою табунами бігають та на борщі пересоленому гадають, – порадував напарника саркастичний Нагорняк. – Тримай форму!.. Полковник он двадцять один раз на турніку підтягується… І тебе ганяє з решетом по воду.

– Годі буде!.. А то я вже злякався, – зворухнувся нарешті опер і поклав шелестливий кітель на стіл. – Загралися тут… Як кошенята!..

– Хто б нам прочитав те злісне послання?.. – питально звернувся Артем до молодої дружини. – Воно щось значить, правда?.. Знаєш таких умільців у Грушці?..

– Ну… Бабок багато, але толку з них мало, – задумалась Пашка. – Заробляють на хліб з маслом… Або з нудьги. А от щоб… масштабно… по-ворожбитському… по-відьомському… То тільки Ликера Бунька. Вона у нас на весь край… перша відьма. Баба Яга. Біля воріт хрестяться… Бо може… пристати… на мітлі слідом прилетіти!..

– Ой, злякався! – війнув бензиновими випарами по кафе напарник. – А мітлою по сраці?..

– Де живе ця Ликера Бунька?.. – Артем знічев’я погодився, бо треба таки кудись іти, щось діяти, для такої дивної справи підійде й Баба Яга, на сміх курям, якщо інших варіантів катма.

– На Вільховецькому хуторі. За Грушкою… Щось мені, хлопці, за вас… тривожно, – співчутливо похитала головою Паша. – Самі пхаєте свої шиї…

– Не бійся!.. Прорвемось!.. – звівся рішучий Нагорняк. – Поїхали, бо чари засохнуть!.. Прилипнуть!.. Потім не відірвеш…

– А як же пиво?.. – невдоволено встав за ним напарник.

– От знімемо порчу з тебе… полковникову… Тоді й вип’єш, – відбив йому смак друзяка.

Листопад повівав останнім теплим вітерцем понад садами й городами та зблискував різкими променями у Синиці, немов у ріці купалась золота рибка й губила луску. Пахло спаленим картопляним бадиллям і стиглими яблуками. Над степом перекочувалось маревними хвилями третє або й четверте бабине літо. У синій полотнині неба пропливали гачки диких гусей, які час від часу пікірували на перепочинок до золотої рибки. Над Садгорою білів денний місяць, якому чогось не сиділось за обрієм у темряві, і він згори позирав на гусей, що талапали й орали плесо гальмівним шляхом розставлених лап. Артем з Михайлом покушпелили пепелацом з гравіцапою центральною вулицею Грушки, повз гармату-сорокоп’ятку, що давно розучилася стріляти, повз кагатне поле, на якому зійшлися груди в груди Ковтунів зять з химерним прізвищем Твердигост, який притягнув на цукроварню данських інвесторів, і загарбливий базарник Руслан Бирка з непоборною думкою, що він хазяїн міста, бо може все продати й купити, майстер на всі руки – і торгувати, і будувати вміє, повз побиті й помальовані недолітками кіоски, через греблю, що спиняє бурхливий політ ріки на кам’яних порогах, туди під гору, де ховались перші козацькі застави, виїхали на Вільховецький шлях, яким, кажуть, молодий Хміль ходив на Волощину. Аж ось і горбатий лишай посеред зораного поля – купа дерев відьминого хутора. Тут вона, Ликера Бунька, світом мутить, долі сплутує й на людей порчу насилає. Баба Яга, худа і чорна, як дубова дошка, у запраному сірому платті і червоній кофтині, замашна й невтомна, ніби й не було на горбу десятків зо сім літ, простоволоса, ходила попід грушею, тицяла у гілки довгою тичиною з прив’язаною на кінці пластиковою пляшкою без дна. Тиць, круть – груша відпала у самолов. І складала плоди обачними рухами в чималенький ящик, який навіть чолов’язі загартованому перенести важко, бо може пупець урвати.

– Бачиш, не літає, – стиха мовив вибалушеному напарнику Артем Нагорняк. – Захопи речовий доказ…

Подвір’я у баби було покошене, доглянуте, хатка гляділа на хлопців синіми вікнами, мовби питалась, поки стара не бачить: а чого це ви, непотрібні й безобразні, не кликані сюди приперлись?.. Город прибраний, доглянутий, тільки червоніли бурячинням кілька рядків столових буряків – їх можна копати перед самим снігом, та де-не-де стирчало поодиноке кукурудзиння, може, у тому який знак, щоб урожай був нарік – не збирати все, поки не припреться гусеничний трактор орати. Тракторист з поля заскочить та за півлітра зоре, незважаючи на темний авторитет господарки. Під хлівом, за плетеною з рудої лози стіною, буцнувся колесом у порожню собачу буду мотоцикл з коляскою МТ-10 болотного кольору. На криниці з повного відра скапувала вода – цяп-цяп, пий мене…

– Шановна!.. Чи тут проживає громадянка Ликера Бунька?.. – гукнув у сад під грушу Артем. – Добридень!..

Баба відкрутила чергову грушу, як електролампочку, потримала тичку над головою, придивляючись до прибульців, з прикрістю щось пробурмотіла й прошелестіла розтоптаними домашніми капцями до воріт.

– А ви знаєте, що значить Бунька?.. – стала за п’ять метрів і вороже затріщала, як суха дошка, неначе ось зараз ударить їх тією довгою тичиною по плечах та й пожене назад у долину.

– Нам сказали, що це вас так звуть, – промимрив на той сухий тріск невпевнений Артем. – Ликера Бунька…

– Дурний вас піп хрестив!.. – без вихилясів, не вдаючись до алегорій, поставила їм діагноз відьма й кинула, не дивлячись, куди впаде, самолов для груш. – Бунька – це по старовинному… піхва. Хто як почує – дурна, лунка, глибока, порожня… Стара!.. Ану повторіть!.. Кого ви шукаєте?..

– Ми не ми!.. – закрутились, заскімлили, ніби перед стратою, обмануті хлопці. – Нас так скерували!.. До Ликери…

– Буньки?.. – продовжила замість них лиха баба, блискаючи їдкими очима. – Ну то ви її знайшли!.. Бо Бунька – це ще й глечик з вузьким горлом. Мені таке більше подобається… Зразу злилася, а тепер – змирилася. Народ скаже, як зав’яже. І нічого не поміняєш… А взагалі-то мене звати Ликера Семенівна Ставницька, я з древнього польського роду. Це щоб ви, міліціонери, на майбутнє пам’ятали…

– Звідки ви дізнались?.. – занепокоївся шкіряний Михайло. – Що ми з міліції?..

– У вас на лицях написано, – Ликера нахилила відро з цямриння, полила на руки, стріпнула, наче позбулась брудної енергії. – Великими буквами… Ось на тобі, – показала довгим сухим стручком пальця на Артема, – жінка гасає. Ой, як гасає!.. Дитину хоче. Вона за тебе здатна померти. Або когось убити… А за тобою, – стручок переметнувся на оперативника, – стара жінка пантрує. Не вірить тобі, що тільки п’єш, а не гуляєш… Це, мабуть, теща?.. Підсипає тобі у горілку материнки…

– Блін!.. Кха-кха!.. А я думаю, чого макітра зранку лускає!.. – аж закашлявся з несподіванки Михайло. – А то диви!..

– Навпаки, дорогенький, – заспокоїла його стара чародійниця. – Материнка зменшує потяг до горілки… Але в неї є побічна дія – забирає чоловічу силу. Може, це твоїй тещі й треба?..

– Уб’ю, гадину!.. – озвірів від таких відкриттів приголомшливих лейтенант Чорний. – За що мені така кара?..

– Бо ти якось сказав, що в твоєї жінки малі груди, – пояснила витоки його кари стара ворожка. – Вона й почала пити материнку. Це зілля справді збільшує жіночі пазухи… А потім дійшла черга й до тебе. Бач!.. Якщо пити – то всім… Справедливо, ні?.. Не ворушись!.. Я бачу, з чим ви прийшли!.. Ану кинь мені тут-о під хатою на лавку…

Вона з осторогою показала на скручений кітель у руках опера. Одразу вся витяглась, як струна, почорні- ла, наче на неї хмара найшла, налетіла, накрила тінню, грозою заволокла, заскляніла тільки-но живими очима й червона кофтина її ніби аж вицвіла, зблякла, перетворилась на мішковину. Витягла руки, ніби локатори, прислухаючись, прицінюючись, зважуючи, що за небезпека перед нею з’явилась, чи можна з нею впоратись, і полинула до лавки, як причинна. Над розстеленим мундиром застигла змією, що підняла голову, виглядала жертву. Провела стручками пальців і зашепотіла: «Адав’євич-моргун, вітер з очерету! Сило-мило планітниця, зоря з шеремету! Зловлю, скручу, в штандарах сховаю! Обману, дістану, в катрагу запхаю! Іди геть за гору, в чужу обору! Забери з собою лиху личину! Шусь у нірку! Шусь у нірку! Щоб тобі звідти не вибратись! Нехай тебе огненний бугало спалить! Нехай тебе вечір на коні копитом притопче! Один володарний, два дрібних, три – весь світ, чотири – дві пари, сім – межа всім, скільки б їх не було… Очисти чоло!».

Стомлена Ликера Бунька шарахнулась, ніби після важкої роботи, сіла на лавці біля кітеля, розклала худі ноги – стручкуваті, у вузлах жил, руки впали у поділ і застигли там двома випорпаними на грядці коренями. Холодні очі її, як блюдця криги, розтоплювались і тепліли, ніби озера після довгої зими. Сухі чорні губи, зшиті у смужку закляттям і зціпленням, розпрямлялися й повніли. Кофтина втекла з-під хмари й знову починала яскравіти. Ворожка оживала на очах, немов після нальоту тяжкої болячки.

– Ух!.. Страшну силу ви мені сюди притягли!.. – поскаржилась хлопцям, неначе вони були винні. – Уночі вивезу, кину в яр за млином… Нехай лисиці хвостами розметуть!..

– Кітель?.. – сполошився дбайливий лейтенант. – Ми не віддамо!..

– Та ні!.. Нащо він мені?.. Чорну силу, яку зв’язала вузлом!.. – заспокоїла ощадливого опера.

– Що це за сила така, що вас злякала?.. – мовби під протокол озвався допитувач Артем. – Опишіть нам, не підкованим…

– А знаєте, я з нею вже зустрічалась, – ожила Баба Яга, встала, стріпнула поділ, немовби щойно квасолю лущила. – Голька Середа приносила штани порізані… Ну… Голька Середа, глуха, як дуплява верба… Коло греблі сидить. Не знаєте?.. У неї чоловік крамницю тримав. «Сад-город» називалась… Підкинули йому потяті штани. Так-о на криницю… Уже через тиждень пішов на той світ. А Голька прибігла після похорону: подивись, каже, що це значить… Нагадалась!..

– Коли це було? – сотав з неї корисну інформацію Нагорняк.

– Десь так… Дайте пригадати!.. Після Спаса… На початку осені, – прихильно, як благодійниця, яка обдарувала нерозумних дітей, поглянула на них суха дубова дошка у платті й кофтині. – Та я вже не могла помогти… Тут-о помогла. Нехай той чоловік, який вас прислав, не хвилюється… Йому нічого не загрожує. Ну… Хіба що може захворіти. Коли в голову багато візьме… Або трохи постраждає…

– Хто це?.. Чи що це?.. Такі діла витворяє?.. – прокурорський слідчий крутився навколо здобичі й не міг її винюхати.

– Там чотири руки. Чорні… Темні… Одна ножицями крає, – зазирнула кудись у себе, як у глечик з довгою шиєю, стара ворожка. – Другий розносить…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.