Замок Янгола

…На під'їзді до воєводських палат карету зустрічав схожий на д'яка чоловічок. У високій собачій шапці, темному легкому кунтуші і з великим мідним ключем разом із хрестом на тонкій, погано митій шиї. Це був замковий молодший підкоморій – Іриній Сорока. Він відповідав за порядок у воєводських палатах. Відав закупками і розподілом харчів. Знав, де і що у яких коморах у нього лежить і зберігається. Де треба від пацюків захиститися, де – знести щось смачненьке до холодного льоху…

…Іриній Сорока був правою рукою пана підкаштеляна Антонія Пясоти. Він взявся за мідний ключ і подряпав його брудним нігтем. Це він робив завжди, коли потрібно було заспокоїти його нерви. Пан Сорока відразу зрозумів, за кількістю серйозної охорони, ХТО насправді щойно прибув до замку.

– Ваша, божою милістю, Пишність! До ваших послуг! Підкоморій Іриній Сорока! – швидко, чітко і майже по-військовому заторохкотів він. Плямкаючий рот підкоморія Сороки звертався поки до карети. Кінь Леопольд першим відреагував і заржав. А потім вивалив теплий кавалок на землю. Він нього пішла пара. Іриній Сорока притиснув до впалих грудей праву кисть і глибоко вклонився прибулому екіпажу…

…Відчинилися двері з зачиненим вікном і з карети вийшла, сильно кульгаючи – одна людина. Зі срібними волоссям і густою бородою. Воєвода Адам Кисіль. Хвороба вже знову підбиралася до нього. Й підбиралася недоречно, адже воєводі Киселю знову вести непрості переговори із Богданом Хмельницьким. Саме для цього його послав до Києва король Ян-Казимир. Він наділив сенатора Киселя великими повноваженнями. І від сейму, і від себе особисто. Король зробив його дипломатом і призначив київським воєводою. Адам Кисіль вже зустрічався із Хмельницьким майже 9 місяців тому. Привіз йому королівську грамоту на гетьманство. Однак Гетьман Війська Його Королівської Милості Запорізького полковник Богдан-Зиновій Хмельницький сам вважався майстром складних переговорів і найтоншої дипломатії. Гетьман відразу ж скликав Велику Раду в Переяславі. Прийняв «королівську гідність» і … подякував його милість Яна-Казимира. Це відразу ж стало причиною величезного невдоволення серед старшини і простих козаків. Вони стали в голос висловлювали свою люту ненависть до Польщі. Тому, зважаючи на ті загострення у відносинах, Хмельницький у своїх переговорах з комісарами Адама Киселя, вів себе досить ухильно і нерішуче. Королівські парламентери знову поїхали, так і не виробив жодних реальних умов для примирення. Вони взяли паузу для консультацій у Варшаві. Після, знову було вирішено вдатися до красномовства і магії переконання православного сенатора королівського сейму – Адама Киселя. Адже він не був католиком, а значить нібито був своїм серед православних козаків. Його знову відправили до Києва. Король-католик дав польському сенаторові Киселю іще більше повноважень та доручення все ж таки домовитися з повсталими козаками про мир. Війна королю-магнату поки була не потрібна. Адам Кисіль також був великим земельним власником. Це єднало його інтереси з інтересами короля Яна-Казимира. І воєвода Кисіль теж бажав захистити свої угіддя, свої Низкиничі… Отже, Адаму Киселю, православному, польському сенатору та мільйонеру судилося вести великий торг. Перед кривавою війною, що вже набирала обертів із страшною силою…

…Підкоморій Іриній Сорока клацнув пальцями і відразу не відомо звідки з'явилися якісь замкові люди. Вони одразу почали метушитися. Хапати скрині, подорожні торби і допомагати «його милості, пану воєводі» потрапити крутими сходами, що вели на горішній поверх, прямісінько в його палати. Негайно відпочивати з дороги. Ходив він дійсно важко. Великий палець на нозі вже до того часу розбухнув у чоботі. Киселю було важко ступати… Відразу ж за воєводою вийшов з карети якийсь засмаглий тип. Схожий, чи то на татарина, чи то іще гірше – на османа!

Іриній Сорока з підозрою подивився на цього «бусурмана» і став шкрябати нігтем свого мідного ключа на шиї.

– Їхній секретар, товмач, писар і слуга із особливих доручень – Ян Лооз! – представився цей осман. Говорив він по-руськи без будь-якого акценту… Значить, десь глибоко в своїй мусульманській душі він був, нашим, руським…, – так вважав для себе Іриній Сорока.

– Хай йому грець! – подумав про себе Іриній Сорока. – Писар та секретар… і ще татарин…

– Слава Ісусу Христу, ваше преподобіє! – крикнув Іриній Сорока ксьондзові. Третьому пасажиру транзитної карети.

– На віки віків! Амен! – мляво відповів «пан Сама Кволість» і осінив Іринія Сороку святим знаменням. Він був блідий. Його знову нудило…

– Це наш новий пріор пан Зиновіус Заремба. Присланий з Житомира до нас на околицю королівства, – тихо вимовив цей осман.

Пріор Заремба кивнув головою на багажне відділення транзитної карети. Вказав на скриню оббиту рудою шкірою, з двома бічними мідними ручками для транспортування, і наказав бути носієві із нею якнайобережнішим.

– Трясця! Та обережніше, безбожники! Там у мене цінна ікона, її не можна в дорозі трусити або турбувати! Зрозуміло вам?

– Зрозуміло, Ваше Священство! – Іриній Сорока із розумінням кивнув головою. Молодший підкоморій став показувати чоловікам рукою на їхні палати. Мовляв, вам туди. Там вас мої люди облаштують, там можна перепочити. А згодом, буде і гаряча вечеря.

– А де, власне, підкаштелян замку, сам пан Антоній Пясота? Чому ж не зустрів нас? Га?… Ми з ним списувалися місяця півтора тому і відповідь була позитивною. Домовилися на сьогоднішнє число, біля мосту через річку Глибочицю… – поцікавився цей осман з польським ім'ям Ян і німецьким прізвищем Лооз.

– От тобі й маєш! Говорить без бусурманського акценту… Де це він так засмаг…? – думав собі Іриній Сорока… – Га? що ви запитали, мій любий пане?

Пан воєводський писар Ян Лооз, відкинув з чола оселедець, і повторив своє запитання.

– Ми до нього не змогли потрапити. Він вранці пішов готувати вам лазню, так його ніхто і не турбував та й він теж не посилав ні за ким із наших замкових людей…. Я не знаю, де він….

– Дивно все це… Дивно. Це – поганий знак!..

– Ви так вважаєте? Ми були зайняті приготуваннями. Палати потрібно було прибрати. Тому, його ніхто не турбував, – відповів Іриній Сорока.

– Я зараз віднесу дві свої валізи і ви мені покажете, де у вас ця лазня….

– Слухаюсь, мій любий пане…

Пан підкоморій Іриній Сорока був сама люб'язність. Він став показувати пріору Зиновіусу Зарембі його гостьову кімнату на другому поверсі. Адже на ранок пан пріор збирався відбути до себе в монастир, щоб не їхати вночі, коли можуть на дорозі орудувати зухвалі бандити. А пан воєводський писар Ян Лооз поліз всередину карети за своїм багажем. Тут він згадав про цей жовтий брелок, який він для сміху поцупив у пана пріора Заремби. Мовляв, зараз-зараз, мій пане, я вам його поверну, лишень знайду на підлозі…

Ян Лооз засунув руку в кишеню… І… Здуськи! Як немає! Боже! Цього брелока там не було!.. Тоді пан воєводський писар зрозумів, де ж ця втрата могла статися…

– Ну, я до вас іще доберуся упирі!

Він підняв дві свої дерев'яні валізки і пішов у свою палату. Через годину-півтори, умившись з дороги нагрітою в каміні водою – Ян Лооз мав з'явитися у воєводи Киселя. Отримати цінні вказівки… Але, на жаль, доповідати воєводі довелося із абсолютно іншого приводу…

ГЛАВА 3

… Отже, добротна Замкова лазня розташовувалася неподалік від буцегарні і казарм вартових. Це було дуже зручно. Спочатку за розкладом там мили, відтирали, прали і рятували від вошей, клопів, гнид та інших паразитів ув'язнених – варнаків. А потім наступного дня там обслуговували вже саму охорону – вартових, жовнірів та офіцерів.

– Наш завідувач лазнею – інтендант Ярема у нас з колишніх солдатів! Досвідчений, бувалий. Незважаючи на те, що на правій руці у нього відсутня кілька фаланг. Мабуть шаблею в рукопашному бою відхопили. Або ударили кинджалом… Наш пан інтендант завідує всім цим пральним господарством! Він стежить, щоб двір чистили, віники свіжі, води всім було вдосталь! Але, на даний момент наш пан Ярема захворів. Зжер десь в шинку несвіжої риби, а також ріпи з медом й отруївся. Третій день у ліжку!.. – доповідав пану воєводському писареві підкоморій Іриній Сорока.

…Ян Лооз зайшов в лазню… Там всередині пахло згорілим воском. Іще не так давно дотліла пара свічкових недогарків. Пан воєводський писар кресалом чиркнув і запалив велику товсту свічку. Він відразу зрозумів, що тут щось сталося не так. Трясця! Лазня була до їх приїзду не натоплена. В ній було вогко і холодно. Тхнуло сильно ще якоюсь страшною гниллю, якимось тліном, що розкладається. Немов в один момент у це приміщення поклали разом всі гнилі ганчірки з рибного ряду Житнього ринку. Цей запах просяк всю лазню. А потім ці отруйні лахміття кудись прибрали… Ян Лооз зайшов всередину. Зняв з себе свій каптан, поставив на підлогу відерце з водою… Він зрозумів по нестерпній тиші, що тут щось моторошне сталося. І до того ж він спинним мозком відчув, що всередині лазні був іще хтось… Ян Лооз зробив кілька обережних кроків в середину роздягальні, а потім відкрив двері і зайшов у світлицю – відпочивальню. Там був стіл, за яким, зазвичай, пили трав'яні відвари з квітковим медом, відпочивали після розпарення в самій лазні. Там було невелике віконце і на стіл днем падав млявий промінь світла. Втім, його вистачало, щоб освітити кімнату. Овва! А за столом сидів пан підкаштелян Пясота. Але як сидів? Він ніби спав, склавши руки хрестом і схилив на них свою голову. Ян Лооз тихенько свиснув. Покликав його. Пан підкаштелян Антоній Пясота ніяк не відреагував… Дивно!

– Ага. Звичайно. Було б тут тепло, а не вогкістю могильною тхнуло, так би ти на мій свист відразу прокинувся, – подумав Ян Лооз.

І правда, пан підкаштелян Антоній Пясота, жодним чином не відреагував, навіть не хитнувся. Ян Лооз обережно наблизився до нього і поклав свою теплу долоню на шию.

– Тільки цього нам не вистачало саме зараз!.. – подумав пан воєводський писар.

Шия пана підкаштеляна Антонія Пясоти була крижаною. Він був мертвий. Ян Лооз обережно підняв голову від схрещених рук і зазирнув небіжчику в обличчя. У пана підкаштеляна було відсутнє праве око. Наче хтось тицьнув йому туди гострою пікою. А те, що колись було тим самим оком – витекло на дерев'яний стіл разом з бурою рідиною і застигло, немов свіжий холодець.

– Йой!.. Кепські справоньки у нас! Кому ж це він заважав? – знову подумав Ян Лооз. Він подивився на згорілу свічку і тут йому щось привиділося. Права рука відразу схопилася за карбовану рукоять свого вірного супутника – кривого османського ятагана, який він завжди носив із собою під одягом на шкіряному поясі. Ян Лооз зауважив, що полум'я від його свічки різко нахилилося. Немов затанцювало. Це означало одне – з'явився протяг! Значить, хтось зайшов у приміщення лазні, або міг його там побачити… Ян Лооз витягнув свій ятаган і завмер…

– Ні, здалося!.. Дивно це все!.. Досить дивно…

Усередині лазні нікого крім нього самого і вже холодного трупа пана підкашетляна Пясоти – насправді не було… Ян Лооз сховав свій ятаган і вирішив, що, раз він – писар і слуга особливих доручень, то йому, на жаль, треба йти доповідати своєму господареві – воєводі Адаму Киселю про цю трагічну подію, яка сталася саме в день їх приїзду до Києва…

…Ян Лооз вийшов з лазні і свиснув у два пальці. Через мить перед ним постав якийсь здоровань. Людина в захисному металевому панцирі, сталевому шоломі, з короткою польською шаблею на поясі і гострою пікою в руці.

– Командор нічної варти, двудесятник Міхал Жмайло! – відрапортувала людина і дзенькнула своїми обладунками. Ян Лооз показав йому срібного орла з короною на голові на тонкому на натільному ланцюжку. Символ королівської влади. Двудесятник Жмайло з розумінням кивнув головою.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.