Холодні шляхи

Марія Берберфіш

Холодні шляхи

Підвал

– Шановні першокурсники, другої пари у вас не буде, – поважно мовив сивий чоловік, декан факультету. – Але дуже прошу відвідати третю. У розкладі все написано.

Студенти зашуміли зошитами, підручниками й розмовами.

– Круто! Маємо вільний час, – із посмішкою сказала Ганна своїй сусідці по пюпітрі Олені, злегка штовхнувши її під бік. – Куди підемо?

– Треба вирішити, – мовила та, застібуючи рюкзак. – Можемо пройтися районом, випити десь кави. Чи маєш якусь іншу пропозицію? – глянула на співрозмовницю, закусивши губу.

– Я бачила, що у старому корпусі підвал відчинено, – захоплено прошепотіла Ганна. – Подивімося, що там…

– Класна ідея, – перебила її Олена, весело підскочивши з місця.

Дівчата швидко пішли до виходу з аудиторії. Вони обидві цікавилися закинутими місцями, підвалами й дахами. Познайомившись місяць тому на першій у навчальному році парі, вони почали часто спілкуватися. Нерідко разом проводили дозвілля.

Діставшись старого корпусу університету й увійшовши всередину, студентки поспішили до заповітних дверей.

– Хоч би нас ніхто не «спалив», – прошепотіла Ганна.

– Ми ж обережні, – тихо мовила Олена, озирнувшись.

Дівчата спустилися короткими сходами й зайшли до підвалу, причинивши за собою пошарпані двері. Кілька секунд вони мовчки дивилися вглиб напівтемного коридору, з одного боку якого простягалися іржаві комунікації, а з іншого тьмяно світили старі лампочки. Усе це було рясно вкрите пилюкою й павутинням.

– Відпадне місце, – прошепотіла Ганна, запаливши цигарку.

– Еге ж, – підтвердила її супутниця.

Студентки пішли вперед, намагаючись поводитися тихо. Було прохолодно й сиро. У кінці коридору їх чекали старезні двері, на яких висіла зламана ручка, що, здавалося, ось-ось упаде. Олена повільно відчинила… Дівчата побачили великий і темний відсік підвалу. Ганна зробила крок уперед.

– Я чула, що тут, під старим корпусом, привиди є, – тихо мовила вона.

Олена ледь не вронила цигарку. Здригнулася.

– Хто таке сказав? – прошепотіла, увімкнувши ліхтарик.

– Неважливо, один знайомий, – відповіла Ганна.

– Він тебе, мабуть, просто налякати хотів.

Раптом позаду щось гупнуло, ніби впало. Студентки озирнулися.

– Мабуть, одна з нас, ідучи, зачепила якийсь непотріб, – пошепки мовила Ганна. – Або ми обидві… Спричинили його падіння, – всміхнулася.

– А якщо тут і справді привиди? – тихо пробурмотіла Олена.

– Ти ж наче не повірила, коли я сказала…

– Слухай, мені вже моторошно, – дівчина різко перервала свою супутницю. – Може, підемо назад?

– Чого це? Ми ще, мабуть, багато цікавого не бачили тут, – прошепотіла Ганна. – Заспокойся.

– Гаразд, ходімо вперед, – мовила Олена, щосили стискаючи в руці ліхтарик.

Наступний відсік підвалу був уже не зовсім темним, але дуже широким і довгим. Його трохи освітлювала одна-єдина лампочка. Брудна й слабка. Виднілися старі меблі. Поцвілі стіни справляли гнітюче враження.

Студентки пішли обстежувати приміщення.

– Дивись, – Олена, здригнувшись, показала своїй супутниці на тінь, яка була поряд із різним мотлохом.

– То й що? Це від вішалки чи ще якогось непотребу, – відповіла Ганна, махнувши рукою.

– Але вона дивна…

– Як падає, така і є. Твоя нажахана уява вже й мене лякати починає.

Олена важко зітхнула й знов заговорила до своєї супутниці:

– Слухай, а хіба привиди мають тіні?

– Не знаю, це спірне питання, – кинула Ганна у відповідь і гучно чихнула. – Пилюка! Хай їй…

Дівчата обійшли ще кілька підвальних відсіків.

– Ходімо вже назад, – мовила Олена. – У мене погане передчуття…

Не почувши жодної відповіді, озирнулася навколо.

– Ганно! – покликала.

Тиша. Дівчина кілька секунд простояла на місці, розмірковуючи, чому її супутниця кудись поділася. «Я чула, що тут, під старим корпусом, привиди є», – засіли в голові слова одногрупниці. Побігла шукати Ганну. Олена обходила різні приміщення, гучно кликала, забувши про обережність. У сусідньому відсіку почулися кроки.

– Ганно! – крикнула дівчина.

Знов тиша. Олена ледь не втратила свідомість. Притислася до стіни. «Що робити? Хто там ходить?» – крутилися в голові запитання без відповідей. «Людина б озвалася!» – подумала дівчина. Мовчки сховалася за старою шафою. Кроки повторилися. Олена тремтіла, наче в гарячці. Замружилася. Відкривши очі, побачила, як недалеко від неї рухається якась довга тінь. Студентка вискочила зі схованки й побігла геть. Але зрозуміла, що заблукала. «Я ж не була раніше в цьому відсіку… Куди тепер?» – думала дівчина.

Штовхнула чергові пошарпані двері. Знов – незнайоме приміщення. Олена вхопилася за голову. Озирнулася навколо. Почула шум, але не вловила, звідки саме. «Годі панікувати! Треба шукати вихід!» – подумки вмовляла себе. «А Ганна? Я маю вибратися звідси й покликати на допомогу, врятувати її…» – міркувала дівчина. Серце наче збиралося вискочити з грудей. Раптом студентка почула, що хтось мчить до неї.

– Ганно!

Мовчанка. Олена кинулася тікати. Нарешті побачила знайоме приміщення. Дівчина ще чула чийсь біг позаду. Раптом зачепилася плечем об шухлядку на стіні. Зсередини разом з якимсь мотлохом випала увімкнена відеокамера. Студентка на мить сторопіла, але помчала далі. «Звідки це тут?» – думала, біжучи.

Упала. Відчула сильний біль у нозі. «Наче не зламала… Мабуть, вивих», – вирішила. Спробувала підвестися. Насилу вийшло. Кульгаючи, дівчина пішла в напрямку виходу з підвалу.

– Олено! – почулося ззаду.

– Де ти була? Що сталося? – дівчина кинулася до Ганни.

– Я заблукала, – кинула та. – Потім розповім, – додала задумливо.

Студентки покрокували до виходу на перший поверх корпусу. Вже замайоріли попереду заповітні двері. Дівчата вибралися з підвалу. На третю пару трохи спізнилися.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.