Одіссея практиканта

Володимир Кривенко

Одіссея практиканта

Перше відрядження

Частина перша

Господи! Оце щастя, в яке навіть важко повірити! Я в повітрі!!! Я лечу на АН 24 в незнайомий мені Миколаїв у перше в моєму житті відрядження для проходження літньої практики. За те, що мене, студента, кадрові налагоджувальники будуть вчити уму-розуму, мені не тільки будуть платити зарплату, за коштом фірми возити на літаках, та іншому (крім таксі) транспорті, але й годувати за 2.60 в день!..

За якийсь час це стало нормою, а потім вже й не вистачало, і навіть дратувала скупість наших, невідомо ким і коли створених норм, щозахищали наші молоді організми від тотального переїдання… Але тоді мені було дуже ніяково одержати стільки грошей тільки за те, щоб мене чомусь навчили… Мені платили, аби я тільки вчився… Було, колись, й таке…

Я прикипів до ілюмінатора до, болі в очах, вдивляючись в вечірній краєвид, що пропливав під крилом літака.

– Ну що, студент, підморгуючи Едіку, сказав, повертаючись до мене, Віктор:

– Що треба робити після того, як колеса цього геніального витвору людської думки торкнуться землі?

– Ну… спитати в когось з місцевих як дістатися до того містечка, і де той винзавод, де ми маємо працювати, трохи невпевнено, відчуваючи якийсь підвох, промовив я.

– Ти що, алкоголік? Ладен з літака вистрибнути, аби швидше до винного заводу добігти? Але ж він не в Миколаєві, потерпи до Веселинова… і далі зі співчуттям:

– Що, дуже сушить після вчорашнього?

– Якого «вчорашнього»? Ви що, хлопці, я взагалі майже не п’ю.

– Ха! Розсмішив! Корова, і та п’є. А щоб студент…Едік! Ти ще не забув наші студентські роки?

– О-о-о! То були часи! Едік замріяно примружив очі, згадуючи щось дуже-дуже приємне, а потім, скоса глянувши в мій бік, щоб у мене не виникло сумнівів, удавано спрагло ковтнув, облизавши тонкі губи.

Прилетіли ми до Миколаєва пізно ввечері. Дорогою з аеропорту мої колеги наввипередки розписували принади готельного життя. Хвалились, що за «Українську з перцем» ми не лише отримаєм(о) пречудовий номер, навіть тоді, коли інші, менш досвідчені претенденти, можуть лише помилуватись табличкою «місць немає».

– Та за таку нашу «візитку» вдячний адміністратор просто на руках занесе нас до номеруа, та ще й колискову на ніч поспіває…

…Дійсність виявилась більш суворою, ніж очікувалось. Наше поява в готелі з «Золотим ключиком» у вигляді за «Української з перцем» ажіотажу не викликала. По вестибюлю в повній безнадії з кутка в куток тинялося пара десятків конкурентів з такими ж «ключиками», як наш, з «Київськими тортами», та з якимись загадковими пакунками, але місць все одно ні для кого не було.

По радіо пролунав гімн Радянського Союзу. Диктор побажав всім співгромадянам спокійної ночі і пішов спати. Колеги мої, давно вже втративши самовпевненість, розмірковували: чи все ж почекати обіцяних після другої години ночі розкладушок прямо в вестибюлі, чи якось діставшись до вокзалу, переночувати на лавах залу очікування. Віктор, трохи пом'явшись, сказав:

– Взагалі-то в мене є де переночувати, але вести туди всіх вас я не можу, самі розумієте…

Едік, збивши непокірну чуприну, теж промовив, якось загадково і трохи з жалем поглянувши на мене:

– Так у мене тут теж «номер» у місті є, де міг би притулитись, але теж одномісний…

– Так ви що, з-за мене отут з тим «Золотим ключиком» стовбичите?

– Ага! – хором відгукнулись Віктор з Едіком. – Прямо, як ті персонажі з мультику» Двое из ларца, одинаковых с лица», – подумалось мені.

– То відправляйтесь, не муляйте очі, а «Золотий ключик» ми для іншої мети пристосуємо… Ну, хоч би, щоб познайомитись…

Колеги знову перезирнулись.

– Так ми ж, наче, за тебе, студент, відповідаємо, якось нерішуче промовив Віктор.

– А я думаю, нам хвилюватися нема чого. – Якось з полегшенням сказав Едік. – Бачиш, як він зріло, щодо «Золотого ключика» запропонував? Значить в ситуації розбирається, в халепу не вскочить, а ранком зустрінемось, та й поїдемо далі.

– Ти, Едік, завжди був егоїстом, – радісно і теж з полегшенням сказав Віктор. І до мене:

– То що, ми пішли?

– О, а ви ще тут? – «здивувався» я. – Ми ж, наче, вже домовились!

– Ну, тоді бувай, на добраніч!

– І вам добре виспатись!

Хлопці пішли, а я трохи повештавшись по вестибюлю, вийшов на ґанок готелю. Повз готель проходив наряд міліції, міліціонер і, як тоді було заведено, з два дружинника. Я витяг сигарету з пачки BONDу, яку перед вильотом з великими складностями добув «для представництва», клацнув запальничкою, раз, вдруге, втретє… Батькова безвідмовна, ще фронтова, запальничка, але бензин скінчився…

– Не хоче? Поцікавився міліціонер, підходячи ближче. – А от у мене сірники є, а сигарети скінчились…

– «Нет в мире совершенства», відповів я словами Екзюпері і сумно похитав головою.

– То може якось виправимо ситуацію? – засміявся міліціонер, простягаючи мені сірники. Я запалив сигарету, випустив клуб диму і простягаючи сірники і пачку дорогоцінного BONDу міліціонеру сказав:

– Навряд.

– Чому? – Запалюючи й собі сигарету спитав міліціонер.

– Чому? Та тому, що приїхав я до вас, наладку автоматики на вашому винзаводі робити, а ви мене он як зустрічаєте, маю тепер от тут на сходах ночувати.

– А що, місць немає?

– А чого б це я тут вночі вештався, якби були? Вже б сьомий сон додивлявся…

– А ти сам звідки? Запитав міліціонер.

– З Києва, відповів я, але тут на те не зважають…

– Ой, правда? – Зрадів міліціонер. – і я з Києва, а тут на практиці.

– То ти ще й земляк? – удавано розгнівано запитав я. – Ну, то зроби для земляка добре діло – влаштуй на нічліг.

– Так я ж… – зам'явся міліціонер, – я ж практикант тільки, і в чужому місті…

– Ти не практикант, а міліціонер, а міліція, як мене ще в школі вчили – «мене береже»! Тим більш, що я земляк, і не байдикувати, а працювати сюди приїхав.

– А може його в діжурку? – подав голос один з дружинників. – Земляк все ж!

– В діжурку не можна, – похитав головою міліціонер, – там начальство час від часу з'являється, влетить так, що потім буде що згадувати… От, хіба що в червоному куточку, під Феліксом… Тільки там не дуже зручно, тапчан такий жорсткий…

– А мені, хоч під Карлом, хоч під Фридріхом, аби виспатись, бо весь день на ногах, та ще з цією осоружно-важкою сумкою – подумав я, а вголос сказав:

– Нема питань, я звичний, ведіть!

– Ну, то пішли?

– Пішли, от тільки речі заберу.

Таким чином першим готелем в моєму житті став райвідділ міліції міста Миколаєва.

Тапчан, обтягнений чорною шкірою, і справді був не з леб'яжогопуху, особливо бокові качалки… Спав я, однак, на диво, «як убитий». Прокинувся десь о пів на восьму. Черговий, що був попереджений про мою присутність «під Феліксом», привітався і ввічливо поцікавився:

– Ну, як тобі спалось у нас?

– Дякую, пречудово! Вік би у вас ночував!..

– О-о-о, не треба так казати, – засміявся черговий, – бо ще збудеться…

Пригостивши чергового на прощання BONDом, я вийшов в ранковий Миколаїв і досить бадьоро потяг свою сумку до готелю. На моє здивування, Едік вже чекав на мене.

– Де ти був? На вокзалі ночував?

– Ні, – в міліції…

– Та ти що? – аж зблід Едік.

– Що накоїв? Що нам тепер на фірмі скажуть? – Почав бідкатись він. – Тобі що, а нам прогресивки тепер, як своїх вух весь квартал не бачити!.. То що сталося? Може ще якось викрутимося?

– Та ви вже й так викрутились; кинули мене напризволяще, а самі у своїх подружок під боками вигрівались…

– Вигрівались? – аж підскочив Едік. – То, може, Віктор і досі вигрівається, а я всю ніч отут на асфальті вигрівався, бо там зірвалося, а з вокзалу поперли, бо там, бач, тільки з квитками можна ночувати… Я, оце думав, дочекаюсь тебе, та й поїдемо самі, а Віктор, як вигріється, то хай наздоганяє… А тут, виявляється ще з міліцією треба домовлятися… То що ти встиг скоїти?

– Та не переживай ти за ваші вуха, побачите ви їх, – підморгнув я Едіку.

– Які ще вуха? – не зрозумів Єдік.

– Ну, прогресивки ваші, хоч, як по-чесному, то слід було б їх у вас таки відібрати. А в міліції я у друзів-земляків гостював, ще запрошували… Едік недовірливо похитав головою.

– Не брешеш?

– Отакої! Йди, спитай, тут недалечко.

– Ти дивись, який ти, студент, і в міліції вже корешів встиг завести! Добре, якщо не брешеш. Ну, ходімо.

– А Віктор? Може почекаємо ще трохи?

– Та пішов він… Хай тішиться-вигрівається, не маленький, наздожене!

– То ми на автовокзал?

– Нащо? В тебе зайві гроші? Вчись, студент, може, колись, з тебе люди будуть… Зараз ми доберемось до траси, а там автостопом до Веселинова на шару.

– То чи варто, не більш карбованця зекономимо.

– А ти хіба не чув, що копійка до копійки – копа вимальовується. Ти знаєш скільки нам за цей місяць по Миколаївщині наколесити доведеться? Веселиново, Вознесенське, Першотравневе, Арбузинка, Баратовка і знову Миколаїв. Це ж за 250–300 км. набіжить. Добре, якщо ще туди-сюди кататись не доведеться, якщо щось з ладу вийде…

– Так нам же всі ці переїзди-перельоти вже наперед оплатили, – розгубився я.

Едік звів очі до лоба і похитав головою.

– Нема про що, студент, з тобою зараз розмовляти. Роби, як я кажу, потім зрозумієш, якщо порозумнішаєш… Запам'ятай, зупинятимемо тільки вантажівки, там нормальні люди, не жлоби, завжди можуть за спасибі підкинути, а легковики – то як таксі… Нехай собі себе й везуть…

І от ми вже на трасі. Йдемо-волочимо непідйомні сумки, безперервно озираючись і «голосуючи». Ніхто не зупиняється і Едік каже, що тут місце незручне, бо недалеко перехрестя доріг і треба йти далі, ще метрів 200–300… Йдемо вздовж траси, обливаючись потом. Дійшли, зупинились, чекаємо, а траса чомусь спорожніла. То бігли, ледь не бампер в бампер, а тепер, коли ми вже зайняли потрібну позицію – нікого!

– Вони що, знущаються? Ну, просто, як змовились! – бурмоче Едік.

І тут, викликавши у нас нервовий сміх, якось поволі, повз нас пройшов рейсовий напівпорожній автобус на Веселинове. Водій уважно подивився на нас, але ми не проголосували – ми ж економимо!..

Близько години ми отак, на спеці, в пилюці, семафорили і я вже ладен був повернутися до автостанції, кинувши Едіка з його «наукою», коли на порожній трасі з'явилася «Побєда» яскравого жовтогарячого кольору. Пам'ятаючи Едікову умову щодо легковиків, я не відреагував на її наближення, але в Едіка терпець урвався. Він зненацька задріботів ногами та замахав вільною рукою, виконуючи якийсь шаманський танок з сумкою замість бубна. Машина йшла з досить великою швидкістю, але камлання подіяло і, прокотившись ще кілька десятків метрів, «Побєда» зупинилася. Звідки й сили взялися! Едік, здимаючи куряву, помчав до машини. Я бачив, що в салоні є люди і тому, без всякої надії, тягнучи осоружну сумку, теж поволі почвалав до «Побєди». Едік, відкрив задні дверцята, щось спитав у водія, а потім, обійнявши сумку обома руками, притиснувши її, як рідну, до живота, поліз задом на сидіння і, вже закриваючи дверцята, гукнув мені, що місць нема, і що він буде чекати НАС в готелі… Хряпнули дверцята і я лишився, як вночі в готелі, знову один… «Берлин рушив, а Івася курява покрила…» – чомусь згадалась поема Шевченка…

– От, гад! І ж це вже вдруге підряд! Якось втомлено-беззлобно подумав я. Хоч би сумку мою забрав, все ж легше було б! А втім, навіть добре, що сумка зі мною. Я ж з ранку, не те, щоб поснідати – води ні краплі не випив, а у мене там і пачка печива і пляшка ситра, ще Києва. Було вже за полудень. Я примостився біля придорожнього стовпчика на бетонній плиті, що, чомусь, лежала поруч і, вже не звертаючи уваги на автомобілі, заходився діставати свої припаси. Не встиг я ще добути їх, як відчув, що за моєю спиною зупинилась машина. Озирнувся – газон з будкою. І водій і пасажир в міліційних кашкетах… Незнайомі… Пронеслась думка: – може я щось не те, чи не там роблю??? Але міліціонер з лейтенантськими погонами, через віконце з опущеним склом доброзичливо запитав:

– Тобі куди, хлопче?

– Мені, товариш лейтенант, до Веселинова треба, вже годину голосую – ніхто не бере… А у мене ж відрядження, – про всяк випадок, додав я.

– О-о-о, чудово! Ми якраз туди. Тобі на завод, чи до готелю?

– До готелю. Влаштуюсь і на завод.

– Добре, сідай! І тицьнув великим пальцем правої руки позад себе в сторону будки. Я радо підхопив свою напіврозкриту сумку і підбіг до розчинених дверей фургона. З дверей визирнув усміхнений сержант, простягаючи руку за моєю сумкою. Сержант сидів на довгій лавці, спиною до кабіни в вузькому проході, розташованому поперек машини. Лавка була довга, але її всю займали якісь баби з кошиками. Вільного місця не було… Я розгублено запитав:

– А мені куди ж? У вас же місць нема!

– Як то нема? – здивувався сержант. – Та ми ще чоловік 15–20 підвезти зможемо, і гостинно відсунув заґратовані двері входу в головне, напівтемне, приміщення фургону, одночасно, засовуючи туди мою сумку…

– Ласкаво просимо!

Хоч після яскравого сонячного світла мене огорнула майже повна темрява, мені здалося, що в дальньому кутку фургона щось ворушиться.

– Так там же хтось є!

– То нічого, не бійся, він смирний, тільки кишені тримай міцніше, бо то спеціаліст! Ну, що було робити, вмощуюсь на лаві, в куточку, ногами підгорнувши під себе сумку.

– Сержант! Ти ж не переплутай нас, коли приїдемо, бо ми, хоч в одному автозаку, але в різні готелі…

– А я ще подумаю, – знову розвеселився сержант. – Може, як вас обох в один готель здамо, то план на 200 % виконаємо, ще й премію заробимо…

Автозак рушив. Десь за 15–20 хвилин бабусі дісталися до місця призначення, розрахувались з сержантом, повитягали за його допомоги свої кошики і, як тільки вони звільнили «сержантську» лаву, я запросився на свободу.

– «На свободу з чистою совістю!» – привітав мене сержант і ми рушили далі. Сержант сів проти заґратованих дверей в камеру, а я – біля віконця.

– Ніколи в такому фаетоні не їздив, – признався я сержанту. – Треба якось стрес зняти. Закурив би, але не знаю, чи можна, та й запальничка відмовила…

– Так у мене ж сірники є! – Жваво відгукнувся сержант, побачивши мою «представницьку» пачку. – Ніколи ще таких цигарок не бачив.

! Закурили, обмінялись думками про рівень американської тютюнової промисловості.

– Дайте і мені, простягнув руку з-за ґрат арештант.

– Сиди! Гримнув на нього сержант. Он, товариш лейтенант «Приму» смалить, а тобі «Bond» подавай! Арештант покірно поплентався в свій куток.

– Кажеш лейтенант «Приму» смалить, то може і його з водієм пригостити?

– Ну, як не жалко, то чого ж, він людина хороша.

– То що, постукаємо, хай зупинить машину? Я ж на ходу не пригощу…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.