FакіR

– То як же бути? – нервово поглядаючи на двері, запитав Тоні й затарабанив ногою по підлозі.

– І гадки не маю, – відповів незнайомець і знову втупився в газету.

Тоні поглянув на годинника: п’ять на другу.

– Ваш теж затримується? – запитав спостережливий незнайомець.

Тоні мовчки кивнув. А всередині прокинулась тривога.

– То ми з вами колеги? – надокучав необов’язковими питаннями незнайомець, що устиг стати ненависним. – Урешті… – продовжив він, наче вирішив якнайскоріше роздратувати Тоні. – Чом би й ні? Оскільки наших приятелів поки немає, ми могли б поговорити удвох. Щоб не гаяти часу.

– Облиште ці дурні жарти, – починав кипіти Тоні з двох причин: по-перше, Режисер усе не з’являвся, а по-друге… Цей надокучливий незнайомець… Він уперто набивавсь на щирі зуботичини. – Ну, про що ми з вами будемо говорити?

– Ну, скажімо, про театр, про п’єси, про красивих дочок мільйонерів, про їхні амурні пристрасті, врешті-решт, містере Хейвен!

Тяжкий молот угатив у тім’я. Звідки цей «читач» усе знає? Учора їхньої розмови чути ніхто не міг! Тоді ж звідки? Може, це спецагент, і Тоні на гачку? Не доведи, Господи! А може, Режисер і цей незнайомець – одна ватага? І тепер будуть його шантажувати? Але навіщо? Грошей він не має. Та й який може бути шантаж, коли до нинішньої хвилини у будь-яких його діях не було жодного криміналу. А за злочинні думки саджати в тюрму ще не почали. А то б уся Земля стала гігантською в’язницею…

– Пробачте за невинний жарт, – обірвав думки Тоні незнайомець. – Я – ваш учорашній співрозмовник. – Чоловік говорив спокійно й упевнено. – І ніхто не запізнився.

Тоні дивився на «читача» й абсолютно не погоджувався. Цього не може бути! Він абсолютно не вчорашній «Гоффман»!

– Я схожий на сліпого чи божевільного? – кинув жменю грубощів хлопець.

– Пробачте, якщо вас щось образило. – Той самий спокійний та врівноважений тон. – Розумію. Моя зовнішність… Учора – Дастін Гоффман. Ви впізнали. А сьогодні знань у кіномистецтві не вистачило. І «Жінку французького лейтенанта» ви не дивилися. Як і «Виворіт долі», очевидно. Хоча, це можна пробачити. Джеремі Айронс[2], звичайно ж, за популярністю з Гоффманом не зрівняється, але завіряю вас – теж досить пристойний кадр.

Ошелешеність Тоні не минала. У це неможливо повірити! І Тоні не вірив. Як таке може бути? Як???

Та ось він нарешті зібрав думки докупи і збуджено мовив:

– Хочете сказати, що вчора й сьогодні ви відітнули голови відомим акторам і пересадили їх собі? – Хлопець перекинувся на бика і втупився в червону ганчірку. – Даруйте, але я не п’ятилітнє хлопченя, щоб вірити в цю фантастику.

– Заспокойтесь, друже. – У голосі – «нуль емоцій». – Усе просто. Відмінний грим плюс віртуозне уміння ним користуватися – і маємо результат. Навіщо це все – казати, гадаю, немає потреби.

Здивованість не минала. Прошила все єство й гасала ним, ніби вересневий першокласник, випущений на першу перерву.

– Якщо все так, – за якусь хвильку ожив Тоні, опанувавши себе, – то ваш маскарад я оцінив би «фіфті-фіфті». З одного боку – все логічно. Справжній фейс надійно захований. Але з іншого… Обличчя відомих людей легко впізнавані. І привертають непотрібну увагу.

– На щастя, ви помиляєтесь, – упевнено почав Режисер. – Усі думають, що то – надзвичайна схожість. Ну, поміркуйте, чи буде знаменитість одягатися так просто, старомодно й дешево, як я, трястись у транспорті загального користування і, нарешті, відвідувати такий непоказний бар, як оцей «Нарцис»?

– Логічно, – погодився Тоні й додав: – Ви чудовий актор, Режисере. До речі, можна я буду вас так називати?

– Чом би й ні? – з риторичною вишуканістю мовив «Айронс».

– Чудово.

Відчувши полегшення, Тоні сів напроти. Тривога зникла. Тепло воскреслої надії наповнювало тіло, перелившись через вінця душі.

– Цікаво, – усміхнувся Режисер, – скільки б ще ви терпіли мої запитання?

– Недовго. – Лаконічність відповіді підкреслювала рішучість.

«Айронс» відклав газету й тихіше запитав:

– І як там моя пропозиція?

– Чудово, – пожвавішав Тоні. – Я згоден.

– Суперпрекрасно, – засвітився радістю Режисер. – Хай як це не банально, та іншого від вас я й не чекав… Гаразд. До справи. «Мішень» ваша – Пенелопа Димитріадіс. Її батько – Антоніс Димитріадіс. Практично, ваш тезко, Ентоні. Може це – рука долі? (Ха-ха-ха!). Адреса – Панепістіміу, 16. Ось. – Режисер передав теку, що лежала в пакеті на сусідньому стільці. – Вичерпна інформація про цю родину. Ознайомтесь і – до роботи… А тепер – ще один штришок. Не раджу імпровізувати на тему «поліція». По-перше, я надійно захований і захищений. По-друге, на вас сфабриковано такий компромат, що все життя відригуватиметься. Тож, краще не жартувати. І навіть думку таку женіть. Ще до того, як з’явиться. Я – людина серйозна. І кожне моє слово значить саме те, що кажу. А коли вже я сказав, то обов’язково так і зроблю. Тому, заради Бога, майте мої слова не за погрозу, а за попередження. Бо все серйозно. І жартувати не рекомендую… А зараз – може, по чарчині? За повний аншлаг? – Режисер аж подався вперед.

– Я, взагалі-то, не вживаю, але заради успіху… – Тоні стенув плечима. – Тільки не по чарчині, а по грамині. – Показав, скільки це. Вийшло зовсім трошки. Навіть менше.

Режисер звичним рухом покликав білосніжно-стерильного кельнера. За успіх – то й за успіх!

29 серпня 1993 року, Афіни, 15 год. 39 хв.

Тоні впевнено вів афінськими вулицями новенького «Форда». Не відставав від «Мерседеса». Там – Ламброс Караяніс. Молодий афінський адвокат. Із солідним ім’ям і чималими статками. Поряд – «золотопера пташка», як про себе називав її Тоні, – сама Пенелопа Димитріадіс. Куди поспішав «Мерседес» – Тоні не знав. Але це не хвилювало. Просто сидів на хвості. Уже закінчувався третій тиждень відтоді, як почав шпигувати. Але ця виснажлива праця не давала ніяких результатів. Тоні супроводжував дівчину, звичайно покрадьки, майже в усіх її «вояжах». Але ні зблизитись, ні принаймні впасти в око, як на лихо, не виходило. Ситуація – безнадійне висіння в повітрі (ні тобі на землю впасти, ні в небо злетіти) – дратувала. Гіркий-таки шпигунський хліб. Але… Усе тьмяніло, коли згадував про блиск майбутнього шикарного життя. І – ціпив уперто зуби…

В Афінах орієнтувався непогано. І хоч не завжди знав назви вулиць, напрямки вгадував безпомилково. Ось ця дорога, якою мчить за «Мерседесом», прямує за місто на північний схід. І обов’язково виведе до автомагістралі Афіни – Фіви. Ліворуч залишиться Мегера. Цікаво, куди красуні забажалося сьогодні? Минулі її витівки не хочеться й згадувати. Де тільки не бував, крадучись слідом. Географію Греції знає на «відмінно». Без підручника й шпаргалок.

З Караянісом дівчина сьогодні втретє. Де і як познайомилися – Тоні не знав. Уперше побачив разом минулого тижня. Тоді зустрілися в маленькому літньому кафе. Ні назви, ні престижу. Чому такі багаті люди завітали туди – так і лишилось таємницею. Хоча ця дівчина – сама суцільна таємниця. Складна загадка. Головоломка. Багато її вчинків пояснити неможливо.

Друга зустріч – позавчора. Їздили до Національної бібліотеки. Пробули щось біля двох годин. І ось сьогодні – третя. Подорож невідомо куди. Для Тоні. Але… Їхати слідом мусив. Тому що треба. Незважаючи ні на що та всупереч усьому. Треба шукати стежку до серця красуні. Навіть якщо це й видається безглуздям. Треба. Тому й корився. Жорстокому й невблаганному «треба». Корився слухняно. Сціпивши до болю зуби. Відкидаючи липкі думки про зупинку. Зупинку в цій божевільній гонитві. Її тут просто не було. Не було й не могло бути. За визначенням. За законом великих чисел. За сценарієм Гоффмана, Айронса, Роберта Маккі чи Айзека Азимова. Тому уперто їхав. Уперто репіжив уперед. Може, сьогодні пощастить?

Ішов за «Мерседесом» не надто наближаючись, але й не відпускаючи. Це залишало простір для маневру. Години шпигування не минули марно. Навчився стежити з машини. Справжній тобі агент КДБ, ФБР, «Інтеліджент сервіс» чи МОССАДу. І спробуйте сказати, що ні…

Та ось… адвокат різко, без попередження, звернув на узбіччя й зупинився. Тоні теж показав гальмам, як він уміє на них тиснути. Увімкнув «аварійку» й, узявши праворуч, «кинув якір». І хоч до «об’єкта» метрів із тридцять, картина вся – немовби на долоні.

Тим часом з адвокатового авто спочатку випурхнула Пенелопа з продовгуватою червоною сумочкою, а потім – з’явився й Караяніс. Дівчина, нестримно жестикулюючи, про щось енергійно говорила. Молодик з адвокатською витримкою вислуховував, інколи вставляючи й свої п’ять копійок. Виправдовувальні, звісно.

Очевидно, стомившись, Пенелопа розвернулася й гордо пішла вздовж дороги. «Мерседес» повільно рушив слідом. Порівнявшись, Караяніс відчинив дверцята, запрошуючи до салону. Міс Димитріадіс зупинилась, жбурнула туди гнівну фразу й стала чекати відповіді. Коли ж за кілька митей отримала, знову гордо рушила. Адвокат ще раз порівнявся й повторив запрошення. Та дівчина вчинила, як і першого разу. Однак і нова відповідь не припала їй до смаку. Усе знову повторилось. Проте впертий водій зробив ще й третю спробу. Необачний! Тільки-но авто вкотре наблизилось, дівчина розвернулася й пожбурила в нього сумочку. Та влучила у лобове скло, якраз напроти водія. Такій влучності міг би позаздрити кожен кілер-початківець. Чи навіть – і майстер середньої руки. Цей вибрик, схоже, переповнив чашу терпіння Караяніса. Той, різко газонувши, припустив з місця в кар’єр і сховався за лаштунками щойно розіграної п’єси, залишивши двох головних дійових осіб уже іншої – Режисерової – без «третього зайвого».

– Ну, містере Хейвен, – несамовито прогорланив Тоні, – зараз або ніколи! Вперед!

І вже за кілька митей «Форд» запищав гальмами біля Пенелопи. Та якраз підняла з землі сумочку й обтрушувала її від невидимого пилу. Наче бажаючи позбутися неприємних спогадів, залишених свіжою сваркою.

– Щиро перепрошую, чарівна міс, – лагідно почав Тоні, вийшовши з машини й зупинившись біля Пенелопи, – я стояв неподалік і зовсім випадково все бачив. Моє ім’я Едвард Дайармід. Я і мій швидконогий мустанг до ваших послуг.

Неочікуваній появі дівчина щиро зраділа. Це легко читалося на вродливому обличчі.

– Пенелопа Димитріадіс, – мовила усміхаючись. – Рада знайомству, містере Дайармід. – Не зводячи очей, пристрасно продовжила: – Як добре, що на Землі ще трапляються, хоча й не часто, справжні лицарі. І як погано, що вони, як мамонти, вимирають. І зупинити це не може навіть така могутня сила, як жіноча краса… – Замовкла, але за мить додала: – Що ж, уперед…

Опинившись у «Форді», на хвильку згадала про адвоката й відіслала йому: «Нікчема».

– Гадаю, цей «комплімент» не мені? – насторожився Тоні.

– О, ні, – голосом драматичної актриси відповіла дівчина й засміялася. – У жодному разі. Таке «високе» звання заслужив отой шляхетний тюхтій, якому я мало не вибила скло. Якби мала такі могутні біцепси, як ваші, я б його ще й віддухопелила… Кавалер Ордена Нікчеми… А що, красиво звучить – «Кавалер Ордена Нікчеми»! Отже, посвідчення за номером один вручається адвокатові Ламбросу Караянісу! – Останнє речення дівчина виголосила врочистим тоном, але, не втримавшись, знову засміялась. Значно голосніше. Тоні приєднався.

Рушили. Міс Димитріадіс дістала з сумочки довгу сигарету й смачно запалила. Тоні в душі закипів. Не терпів навіть згадки про тютюновий дим (що вже говорити про запах!), але присилував себе не виказувати цього.

Дівчина з насолодою видихнула ще одну порцію й мовила:

– А ви, Едварде, змогли б зараз виконати моє перше-ліпше бажання? Навіть божевільне? – Увесь сенс питання, здавалося, скупчився в останньому слові. Пенелопа, ледь стримуючи грайливих бісиків, що витанцьовували в її магнетичних очах, втупилась у «випадкового» знайомого.

– Якщо тільки це не вище моїх сил, – відповів Тоні, а потім, трохи подумавши, додав: – І якщо це не стосується сил надприродних. З ними змагатися – марна річ. Ще жодного разу не програли.

Пенелопа залилася щирим сміхом.

– А ви жартівник, – мовила заспокоївшись. – Не хвилюйтесь. Моє бажання ні до яких там надприродних сил не має жодного стосунку. Воно звичайнісіньке, як он ті придорожні дерева. Хоча… – Вона на мить замислилась, тручи пальцями обидві скроні. – Для декого воно видалось саме надприродним.

– Розумію, – закивав Тоні, не відриваючи погляд від дороги.

– Але ви… – Пенелопа знову подивилась на Тоні, – ви, Едварде, зовсім інший. Від вас віє надійністю й силою. Ні. Силою й надійністю. Я це зразу відчула. Дивно… Я всього кілька хвилин у вашій машині, але почуваюся, наче з давнім приятелем. Утім, може, я надто романтизую. І перше враження не завжди правильне… Я, взагалі, – дамочка романтична, знаєте. Люблю пригоди, авантюри різні, розіграші. Не мислю без цього життя… Хоча… – вона загасила сигарету, – навіщо я все це розповідаю? – Потім, трохи помовчавши, додала: – Дивно, такого зі мною ще не було, щоб відкривалася абсолютно незнайомій людині. А може, ви – чаклун. Чи ще хтось із тієї братії?

Тоні це розвеселило, і він зайшовся щирим сміхом.

– А ви, Пенелопо, цікава людина, – мовив, пересміявшись, – з вами весело й легко… То яке ж ваше бажання, бо ми про нього почали вже забувати?

– Справді, – погодилась дівчина й відчула, що цей міцний вродливий молодик звик діяти рішуче й ні перед чим не пасувати. – Розумієте… Тільки не смійтесь. Будь ласка. Коли я їхала з Караянісом, мені раптом спало на думку влаштувати невелику забавку. Погратися наввипередки з поліцією. Уявляєте, усе – наче в крутому бойовику: хвацька гонитва, що забиває подих, виття сирен, небезпечні віражі, божевільне вищання гальм… Це прекрасно… І… – сексуально…

Обличчя дівчини оточив ледве вловний німб замріяності. Тоні не хотів його сполохати жодним звуком. Чи рухом. Тому очікував і мовчав, ділячи увагу між привабливою супутницею і дорогою.

– Ну то що, – звела очі Пенелопа, – я вам не здаюся божевільною?

Тоні лише посміхнувся кутиками вуст і мовив:

– Навіть не сумнівайтесь, люба міс Пенелопо. Навпаки. Мені навіть подобається. Скажу більше: я – не менший авантюрист. Плоть від плоті. Тому все чудово розумію.

Сказане (а особливо – останнє) містером Хейвеном (чи, точніше, Дайармідом) – чистісінька правда. Він і справді такий. Авантюрист до найменшої клітини могутнього молодого єства.

Почуте дівчині сподобалося. Ще б пак! Цей містер Дайармід справді цікавий і привабливий екземпляр. Чудово складена статура, виразне вродливе обличчя, гідне голлівудської зірки, і – що найважливіше – спорідненість духу. Майже ідеал. Оце так випадкова зустріч!

– Мені нічого не лишається, як сприйняти ваші слова за безумовну згоду. – Пенелопа дивилася з упевненістю, що бачить перед собою спільника.

– Саме так, – без вагань відповів хлопець і підморгнув.

– І вас не лякає рандеву з поліцією, штраф? Не боїтесь, що ваше ім’я потрапить на сторінки кримінальної хроніки? І вам не страшний можливий скандал, пов’язаний з вашим ім’ям та божевільним вчинком? Чи навіть – нетривале ув’язнення?

– Аж ніяк! – Тоні здавалося, що втрапив на правильну стежку, яка веде до серця дівчини. Красунчик! – Хай хоч і тривале!

– Тоді знімаю перед вами капелюха й пропоную дружбу. Поки дружбу…

– «Поки»… – Тоні зробив паузу. – А далі?

– Далі – побачимо. – Дівчина відвернулася. Дивилася у вікно. Тоні зрозумів, що ця тема – табу. Поки табу…

– Тоді, – прогоготів Тоні, – повний уперед! – Різко натиснув на педаль акселератора. І «необ’їжджений мустанг» узявся радо допомагати вершникові. Тепер для хлопця – жодних меж чи кордонів. Навіть жодних законів… Він ухопив Бога за бороду. І відпускати не збирався. Та й вирватися з його міцних рук шанси невеликі.

25 вересня 1993 року, Афіни, 02 год. 07 хв.

Коли Тоні дістався пам’ятника, годинник показував сім на третю. Забарився. Як не налягав на ноги, а таки не встиг. Проте криміналу в тому ніякого. Головне – фінал п’єси. Такий, як і заплановано. Таємний. Тихий. Результативний. Пенелопа Димитріадіс дивиться сни, а її коштовності спокійно лежать у сумці. Лишається останнє – поділити заслужений гонорар.

Білий низенький «фіат», що виповз із довгої шеренги легковиків, вишикуваних ліворуч від пам’ятника, блимнув фарами. Хлопець попростував на сигнал.

– Порядок, Режисере, – втомлено видихнув Тоні, кинувши тіло на сидіння біля водія, а сумку – назад.

«Фіат» поволі рушив.

Тоні вмостився. Повернув голову ліворуч, відкривши рота, щоб сказати. І – закляк. За кермом сидів Массімо Раньєрі[3]. Йота в йоту. Гордий профіль «актора» чітко вимальовувався у світлі ліхтарів, що несміливо прокрадалось до салону. Тоні перевів дух.

– Скільки разів вас бачив, але до цих фокусів ніяк не звикну. Штукар ви на всі руки. Факір. – Містер Хейвен пашів добрим гумором. – Коли вже Папою Римським нарядитесь?

– Колись… Може… Хтозна. – Режисер відповідав, немов відпускав порції «чогось» нетерплячій черзі. «Цьому дав, цьому дав»… Але не забував і про дорогу.

– Тільки дивіться, щоб віряни рук не цілували. А то почнуть юрмами валити на благословення та сповідь… Погорите і оком не зморгнувши. А це міжнародним шкандальом пахтить. Та й незатишним номером у безкоштовних апартаментах із небом у клітинку. – Тоні сказане сподобалось. І рот з’єднав дугою вуха.

– Тіпун тобі на язик, – кинув Режисер, не відриваючись від дороги. – Віщун саморобний.

– Вибачте, якщо вам не до вподоби.

– Забудьмо, – обірвав. – Ну?

– Повний аншлаг, – почав поспіхом Тоні. – Гонорар – тут, – ляснув по сумці.

– Молодець, – стримано посміхнувся Режисер. – Справжній талант. Радий, що не помилився в тобі.

– А ви що, не вірили? – Запитав Тоні з такою інтонацією, ніби «Массімо Раньєрі» сумнівався у силі земного тяжіння. Або одвічній криголамності бразильського футболу.

Режисер розвів руками, мовляв, «капітулюю». А потім додав:

– Треба поговорити про тебе з кимось із «Коламбії Пікчерз», якщо тобі це ще цікаво.

Тоні задоволено усміхався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. Підганяти її не варто. Бо все одно зробить по-своєму. Як завжди.

Тим часом «фіат» звернув у тиху непримітну вуличку, вимощену бруківкою. Усе тут дихало вічним «позавчора». Триповерхові будинки сіріли старістю. Її не в змозі приховати навіть темна ніч.

«Фіат» обминув дві проіржавілі розвалюхи, що знайшли тут останній спочинок, трохи проїхав і спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився.

– Що ж, – почав Режисер, – час опустити завісу. Оркестр виконає останній акорд… Я навмисне заїхав сюди. У цей глухий квартал. Тут і вдень не надто людно, а вночі… О котрій там у тебе літак?

– О шостій.

– А зараз? – Режисер підсвітив годинника. – Пів на третю. Устигнеш ще й кави випити… Давай сумку…

Тоні перехилився назад і не помітив, як у Режисерових руках з’явився пістолет з глушником і тим паче – як плавно пішов гачок. Лише відчув у боці могутній поштовх і водночас – жахливий біль. За мить усе повторилось. Тоні повис на сидінні. Режисер вибрався з машини, перебіг на протилежний бік, витяг Тоні і кинув на холодне брудне каміння. Так же швидко знову сів, рвонув з місця й кинувся навтікача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на німій бруківці цієї тихої, старої, забутої Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальгічні сни. Про часи молодості. Коли все було не так.

Глава І. «Перший привіт від «Ункаса»

26 вересня 1993 року, Егейське море, 13 год. 18 хв.

Богдан Лисиця прилетів до Афін учора вранці. Зробив так навмисне і ось чому: катер до Авгі відходив сьогодні о 13.00. Заклавши в запас більше доби, хотів ближче познайомитись зі столицею Еллади, де, як усім відомо, виколисано не одну культурну перлину.

Англійську знав шикарно. Тому майже на всі питання одержував потрібну відповідь. Чи то там і справді такі ввічливі та щирі люди, чи Лисиці просто щастило – хтозна. Але беззаперечним лишалося одне: після проведеної в Афінах доби знов захотілося жити. Далі. Як живуть звичайні люди. Коли з радістю. Коли з сумом. Коли у щасті. А коли – й попід руки з невдачами. Але – щоб усього в розумних дозах. А не так, як у нього недавно…

Усередині клекотіли враження, що надовго залишаться в пам’яті. Особливою яскравістю там вигравав головний архітектурний пам’ятник – ця реліквія «золотого віку» античних Афін – ансамбль Акрополя. Храм Афіни-Діви Парфенон, невеликий витончений храм Ніки Антерос, Храм Ерехтейон з його знаменитими каріатидами, Пропілеї – колонадний вхід до Акрополя… Усе це ще жило в пам’яті, стояло перед очима. Німі свідки розквіту вільної людської думки, ці зруйновані храми, здавалося, віддано оберігали бачене в далекі античні часи, бажаючи зберегти навколо той романтичний ореол таємничості, що перетворював їх на прекрасну геніальну легенду. Позбавте будь-яку легенду цього – і вона з неба впаде на землю, а Дульсінея Тобоська стане звичайнісінькою міщанкою…

Так думав, стоячи на палубі білосніжного пасажирського катера «Делавар», віддаляючись від пірейського берега безкраїм водяним простором, який утворювали, зливаючись, води Егейського та Середземного морів. Так думав, залишаючи Афіни – це привітне тепле місто, головні кольори якого – лише два. Яскраво-блакитний – колір неба і моря та білий – колір мармуру міських будівель… Ні, є в цьому місті щось таке казкове й незабутнє, що мимохіть розумієш: його недаремно обрали боги… У такі хвилини забуваєш про все, навіть – про те, що, живеш на світі…

Богдан Лисиця мешкав у Києві. І цим несказанно пишався. Він наївно вважав, що Київ – найкраще місто на землі. Хоча, може, це й правда. Бо ж ніхто ще не довів іншого. Деякі одногрупники вже приміряли (хто свитки, а хто – й камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англійську та французьку, це значно легше, ніж решті. Можливо, ці люди й зробили правильно. Можливо, на них і чекає успіх… Та ні, усе ж не «можливо». Точно. Але Богдан твердо вирішив, що успіху він досягне й на Батьківщині. Хоч тут зараз і діється таке…

Лисиця мав двокімнатну квартиру на бульварі Ромена Ролана. Вік наближався до межі між другим і третім десятком. Цьогоріч одержав диплом Київського університету Шевченка (романо-германська філологія). Аспірант першого року навчання. Ось як усе серйозно. Піднапнеться – і стане кандидатом наук. Непоганий варіант. Серйозний… А там і в доктори закрокує…

Богдан – звичайний українець. Не гірший і не кращий за решту. От тільки не одружений… Недавно, правда, спробував… Спогади про це боляче впиналися в серце. Й завдавали жахливих мук. Тому гасив навіть їхні найперші іскри. Проте виходило не дуже. Таке «пожежогасіння» уже система. Звичка. Ритуал…

Правда, не кожен звичайний українець їхав відпочивати на острів в Егейському морі. І не в кожного звичайного українця лежав у валізі пістолет. Хай буде. Після шлюбного фіаско життя перестало приносити насолоду. Та і як жити без НЕЇ?.. Думки про самогубство надокучливим птаством постійно кружляли довкола… Як не відганяв, що не робив, а вони відлітати не поспішали. Навпаки – почали навіть вити гнізда…

Старенький двигун, зібравши докупи ріденькі запаси гордості, з усієї сили пхав синьою гладдю білосніжного катера. Просолілий морський скиталець, зовсім недавно вкотре пофарбований, «молодився», ніби відставний офіцер з минулого століття, що пам’ятав ще про шпіцрутени. І старанно пнувся усім догодити.

Богдан стояв на палубі. З насолодою вдихав цілюще повітря. Проглядав англомовний варіант «Та Неа»[4]. Усе – як і скрізь. Економіка. Політика. Трохи й про культуру.

А ось і «кримінал». Особливо не вчитувався. Бо вітер «мав щось проти». Він заповзято шарпав нещасний шматок паперу туди-сюди, ніби намагався вирвати. Заволодіти черговим трофеєм. Лисиця розвернувся. І вітер тепер бився йому в спину. Штовхнувши ще кілька разів, зрозумів, що марно. Заспокоївся. А очі вихопили цікавинку, повз яку пройти не зміг.

«Сьогодні вночі, – почав читати, – в готелі «Пергамос» пограбовано доньку мільйонера Антоніса Димитріадіса Пенелопу. Вкрадено всі її коштовності. Сума, якою можна хоча б наближено оцінити цей чималенький куш, сягає кількох десятків мільйонів американських доларів. До справи підключено кращих детективів. Обіцяно царську винагороду. P. S. Цікаво, що робила донька мільйонера зі своїми коштовностями в готелі «Пергамос»?»

«На вулиці Андріанопулу знайдено труп невідомого молодого чоловіка років приблизно двадцяти трьох – двадцяти п’яти. Смерть настала у результаті двох вогнепальних поранень. Біля трупа виявлено англомовний напис кров’ю «містер Чужі Обличчя». Далі наводилися прикмети потерпілого і звернення про допомогу в з’ясуванні його особи.