Полонез для мера

Була з-поміж надісланих «морпіхом» фотографій особлива – з неї дивився чоловік, якому відводилася роль «дипломатичного кур’єра». Він мав би доправити до України кошти і нагороди «морпіха». Американець переживав, аби з ним чогось не трапилося перед самісіньким виходом у запас. Цінний пакунок, який начебто мали намір надіслати Асі, за словами «морпіха», зберігався в ятці одного з лондонських банків. Саме за доставку цього «герметично запаяного» вантажу до України і повинна була заплатити Олександра Вуїч – та єдина людина, якій «морпіх» міг би зі спокійною душею передати свій скарб. Утім Майкл Фостер уже встиг запідозрити її у нещирості. «Люба моя! – писав він у своєму останньому листі. – Ти мені не довіряєш. Усе, що потрібно тобі зробити – це надіслати на зазначену адресу дві тисячі англійських фунтів стерлінгів».

Після того як Ася промучилася біля комп’ютера три години, вона пішла на кухню і випила холодного соку. Потім у стані якогось ступору повернулася назад, сіла за письмовий стіл і, натхненна якоюсь вищою силою, набрала потрібні пошукові слова. Потім клікнула на адресі сайту, підказаного Гуглем. Яке щастя! – з веб-простору на монітор випала рясно засіяна текстом сторінка. Жінка обрала потрібну опцію і раптом змінилася на обличчі. З екрана на неї напливало посвідчення «дипломатичного кур’єра»! Чоловік на фотографії зберігав той самий байдужий вираз людини, яка перебуває в стані цілковитої апатії. «Ну і мармиза! Він схожий на безперспективного пацієнта якоїсь онкологічної клініки!» – подумала Ася і здригнулася через відчуття огиди, якою пройняло все її єство. Поборовши гостру неприязнь до суб’єкта, зображеного на світлині, Ася переключилася на інший файл. Це було надіслане «морпіхом» посвідчення, яке він буцімто сканував спеціально для своєї віртуальної подруги. Мовляв, нехай переконається в «справжності» його «кур’єра». Обидва посвідчення – з сайту і з електронної пошти Фостера – були одним і тим самим документом. З тією лише різницею, що перший виклала на своєму офіційному сайті американська служба захисту прав споживачів. Служба попереджала про міжнародну шахрайську мережу, що діє з допомогою таких «кур’єрів».

Асю ледь не «розвели», як мале дитя!

Але й це відкриття не вбило її інтересу до «морпіха», зображеного на фото. Ця світлина викликала якесь подвійне враження. Вона мала б служити наживним гачком для жертви. Водночас чесне, відкрите обличчя чоловіка у військовій формі свідчило про неабияку мужність. Жінка думала: «Хіба може брехати людина з такими очима?! І як не соромно шахраєві ганьбити честь мундира американського військовослужбовця! Так просто йому це не минеться». Портрет морпіха міг належати людині, яка існує насправді. А втім, вона припускала, що цього морпіха могло й вже не бути серед живих. Ася відчайдушно намагалася виправдати свій невідчепний інтерес до чоловіка, з яким нібито пережила віртуальний роман. Їхні душевні стосунки тривали півроку і не минулися безслідно – жінка почала почуватися краще, навіть схудла і подбала про оновлення свого гардеробу. Американець приходив в її сни. І Ася подумала, що через таку пригоду не спатиме ночами. Вона згодна була б остаточно поставити крапку в цій історії, якби дізналася, хто ж насправді зображений на портреті, виставленому в інтернеті шахрайською фірмою під іменем Майкла Фостера – того самого, який буцімто зацікавився її 45-річною особою і який досі значиться її другом у Фейсбуці.

Ось на цій думці Вуїч і згадала про Вереса. Щоправда, з часу їхньої останньої зустрічі минуло, здається, близько двох років. Після того, що сталося в сім’ї генерала, було б безсовісно з її боку копирсатися в його душевних переживаннях. Але сьогодні не той випадок. Цього разу був конкретний привід і копирсатися треба було в її почуттях.

Розсерджена Ася набрала номер телефону свого друга. Довго ніхто не озивався. Нарешті вона почула знайомий баритон Сашка. Генерал попередив, що їх чекає не просто прогулянка, а фізична розминка. Знав, що Ася Вуїч, незважаючи на роки, й досі зберігає спортивну форму – з часів їхнього спільного навчання у гідротехнікумі. Тоді вони були в одній команді з велоспорту. Тепер обоє без пари. Щоправда, Верес і досі офіційно значився як одружений.

Вранці Вуїч стояла в тому місці, де вони домовилися зустрітися. На голові в неї сміховинно стирчав балабончик лижної шапочки. Генерал зупинив свої «Жигулі», вийшов усміхаючись, обійняв приятельку, поклав її рюкзачок у багажник, посадив у крісло поруч із собою. Потім дістав із бардачка букетик мімоз і простягнув їх Асі. Цілий оберемок таких квітів лежав на задньому сидінні. Чоловік знав, що подобається жінкам, хоча не часто користувався цим, але сьогодні було 8 Березня – час, коли вони мали право на подарунки і компліменти від нього.

Здавалося б, низенька на зріст Вуїч і двометровий Верес являли собою кумедну пару. На перший погляд, харизматичний серцеїд і невротична дамочка із зовнішністю гризетки. Але насправді цей чорнобровий степовик, схожий на голлівудську зірку, й прудка оката Аська були гарними партнерами і навіть без слів розуміли одне одного.

Жінка скоромовкою розповіла про свій віртуальний роман. Вислухавши її історію, Сашко відразу сказав:

– Справжнісіньке «кидалово»! Ти хочеш із цим іще щось робити?

Жінка подала генералу аркуш паперу з написаною на ньому адресою.

– Тут прізвище одержувача коштів і його банківський рахунок у Лондоні. Хіба таке не цікавить нашу доблесну міліцію?

Вони проїхали міст, відчули під колесами скелястий ґрунт острова і зупинилися біля пішохідної доріжки. Верес припаркував машину і відчинив дверцята. До салону увійшло вологе свіже повітря. Чоловік начебто хотів відразу ж підвестись, але спершу поглянув на свою супутницю, примружився і в’їдливо подивився їй просто у вічі.

– І це все, що ти хотіла мені сказати?

Жінка розпачливо зітхнула і опустила очі. Голос її затремтів, на шиї позначилася вена.

– Звісно, не про того шахрая мова… Я про портрет самого «морпіха»! Він пише, що має багато нагород, що є заслуженим ветераном збройних сил. Сашко, прошу тебе, довідайся, кому насправді належить це фото! І яке прізвище в цього чоловіка! Я все-все хочу знати про нього!

Генерал перестав образливо підсміюватись і взяв фотографію «морпіха» в руки.

– А що, він симпатичний. Яка ж ти романтична! Ну, не ображайся, я бажаю тобі щастя. Гаразд, я постараюсь тобі допомогти! Ану, тепер давай за мною!

Верес підвівся, ворухнув плечима і побіг, Ася за ним. Відстань між ними швидко збільшувалася. Їхній супутник – вівчарка з білою рискою на тім’ї – розгубився і не знав, за ким йому слідувати. Генерал покликав собаку:

– Інваре!

Три постаті здійснили три кола навколо озерця, а потім попрямували до джерела, де Сашко зібрався набрати води. У його рюкзаку торохнули порожні фляги.

Ася аж задихалася, ледь встигаючи за своїми супутниками.

– Ну і кличка у твого пса. А ти знаєш, що означає слово «інвар»? Це сплав заліза з нікелем.

– Тобі видніше. Це ж ти у нас після технікуму подалась у металургійний інститут.

– …і набула там спеціальності «обробка металів під тиском». Але від того диплома залишився тільки спомин. Ти ж знаєш, наше славнозвісне конструкторське бюро давно спочило з Богом.

– А де тепер твоє місце базування?

– А! – розпачливо махнула рукою Ася. – Усього-на-всього міський Центр технічної творчості для юнацтва. А ти, бачу, як завжди, на висоті. Але чому сам? Невже з часу, як пішов від Томки, не вподобав собі іншу красуню?

Генерал хотів відмовчатися, але нагадування про дружину його зачепило.

Він уточнив:

– Не я пішов, мене «пішли». Через Олега…

Підла Аська, давня подруга дружини, хотіла підштовхнути співрозмовника на дальшу відвертість.

– Не вірю! Такий мент, як ти, може скрутити будь-якого злодія, а не те, що якогось сопляка з пайкою в кишені….

Верес глипнув на колишню однокурсницю і бовкнув похмуро:

– Не мій він… син. У тім-то й справа.

Ася це знала.

Генерал зі своєю приятелькою ще довго роззиралися на всі боки, підходили до скель, торували притрушені листям стежки, поки не зупинилися біля полеглої сосни, чий стовбур можна було використати замість тимчасового столика. З Вересового рюкзака визирнули бутерброди, з Асиного – апетитні пиріжки.

– З м’ясом, – сказала вона. – А ці із сиром.

Такого смачного наїдку Сашко давно не мав.

– А признайся, колись усі ми – ти, Рустем, Тамара, Антоніна, я – були непоганою командою, – знову ятрила Вересову душу Аська. – Пам’ятаєш, як ми мріяли побудувати фонтани? Кожен – свій, казковий, неповторний. Ми вважали себе майбутніми зодчими, особливо ти, тому що перед тим закінчив художню школу. Носився з ескізами, ходив на етюди…

– Так… Тільки Томці забракло терпцю робити креслення, перейшла в торговельне училище. А мені, можливо, колись знадобляться ті ескізи і креслення.

– Ти думаєш? – жінка проникливо, як це вміла тільки вона, чиркнула очима.

– Життя непередбачуване…

– Боїшся, що станеш аутсайдером?

Ася знала, що з якогось часу її приятель почувався непевно у високих службових кабінетах. Крім усього іншого, в його життєписі наближався термін, коли міліціонерів зазвичай відправляють у запас. Знаменитий детектив, красень, освічена і сучасна людина… Можливо, хтось і виявив би бажання назавжди позбутися генерала, відібравши у нього улюблену роботу. Шкода, якщо таке станеться, – подумала Вуїч. Маючи чималі достоїнства і заслуги, досягаєш певного рубікону: ти у розквіті життя, на піку можливостей, а тебе відправляють униз, щоб ти казна-де подівся, на пенсію, де втрачаєш відчуття власної ваги і навіть часу. Хоча трапляється й навпаки – значно підвищують по кар’єрній драбині. А чому б і ні? Ася була переконана, що генерал Верес міг легко скласти конкуренцію навіть чинному міністру, під яким захиталося крісло.

– Моя репутація відома, анкету вивчено уздовж і впоперек. А від долі не втечеш. Починав навчання як небіж репресованого, одружився по-дурному на нелюбій у двадцять один рік, потім усиновив дитину, яка зіпсувала мені кілька років життя…

– Але ж було кохання, – сказала Ася.

Олександр скрушно хитнув головою. Вони обидва як ніхто добре знали початок цієї історії.

….Одна з сестер Бобрових, білявка Антоніна, була простішою, а от старша на рік чорнява Томка ставилася до всіх з погордою, і це тим сильніше роздражнювало Сашка. Він знемагав від кохання і терзався думкою про те, що старша сестра могла б стати його трофеєм на святі молодості, але чи стане? Він був довготелесим прищавим хлопчаком, який безнадійно уклепався у принцесу і, власне, тоді вирішив стати гідним уваги такої дівчини, як Тамара Боброва. А поки що він ходив в ескорті у Рустема Аннаєва, чий батько повернувся з Великої Вітчизняної війни героєм. У цього таджика був статус принадного жениха, уславлений батько нічого не шкодував для сина. Рустем знав про невимовні любовні страждання друга і ставився до них поблажливо. Мовляв, мати такого друга ніколи не зашкодить.

Друзі одночасно пішли служити до армії. Дівчата нібито не були проти дружити з ними й надалі. А потім сталося перше серйозне потрясіння для Сашка – Аннаєв і Тамара несподівано побралися. Який кидок! Рустем скористався тим, що вийшов на дембель трохи раніше. Чи то через розпач, чи то заради бравади Верес зопалу враз одружився на Антоніні Бобровій. «Дозволь бути ангелом-хранителем поряд з тобою!» – казали його очі, звернені до Тамари. Саме так, поряд. Після подвійного весілля впоратися з цим надзавданням, з технічної точки зору, було просто: обидві молоді сім’ї мешкали в одній просторій квартирі. Але, щоб переступити поріг сусідньої кімнати і взяти Томку за руку, – для цього існував вищий, моральний поріг. Потім він таки звабив цю принцесу і під осудливий шепіт рідні повів її до загсу…

Коли покінчили з «під’їданчиком», жінка згорнула пакети і навіщось набрала суворого виразу. Інвар зрозумів, що кращу частину пікніка закінчено, і завмер, вивчаючи обличчя нової знайомої.

– А тобі ніколи не спадало на думку, що ти зловживав силою, виявляв жорстокість? Що занадто круто повівся з Тамарою? Якби не ставив питання руба, зберіг би з нею стосунки.

– Що ти маєш на увазі? – Верес не очікував, що Ася викотить проти нього такого воза: жіноча солідарність попри все брала гору.

– Томка розказала мені, як ти добивався всиновлення Олежки. Цілий місяць протримав Рустема в ізоляторі. Після цього він і підписав папір з відмовою від батьківства.

– А-а, Томчині чергові обвинувачення. А вона чим незадоволена? Я це зробив саме на її прохання. Точніше, це була її умова. А з Рустемом було так…

Олександр вагався, перш ніж розпочати свою розповідь. Дістав із рюкзака якийсь чудернацький ніж антикварного вигляду, втяв очеретину, став біля зламаного бурею стовбура і навіщось почав його краяти. Ніби готував себе до важкої сповіді. Засмаглі і напрочуд молоді руки, точні рухи, зосереджене обличчя чоловіка, в якого неодмінно буде ще багато попереду значного і цікавого… Ася справді пишалася своїм другом і покірно чекала, поки він збереться з думками.

Перші ж слова генерала вразили жінку. Аннаєв – ніяка не жертва. Його справжній спосіб життя разюче відрізнявся від того, що про нього знали оточуючі. В обмін за це мовчання він і підписав папір, якого потребував Верес. Після чого таджика відразу ж звільнили з ізолятора. Сказавши це, Асин приятель знову надовго замовчав. Вона не стрималась і запитала:

– Що ж такого міг скоїти Аннаєв? Він же постійно був під прикриттям свого батька-героя, а старому було не однаково, як поводився його нащадок…

– У тім-то й справа, що Рустем чкурнув нібито на заробітки до Казахстану. Від нього тільки й чули – і ти теж, напевне, – що працює на космодромі «Байконур» водієм у високого начальства. Усі, зачаровані цими брехнями, розвісили вуха.

– Ти не розвісив, – кинула насмішкувато Ася.

– Я стежив за його геройськими походеньками. Тим паче що молода дружина «байконурівського водія» разом з маленьким Олегом залишилися без чоловічої опіки. Поряд завжди був я: приносив їм молоко, продукти з магазину, підвозив до лікарні, коли це потрібно було, морочився з дитячим візочком, навіть доглядав за немовлям. Хоча в мене з Антоніною ось-ось мала народитися своя дитина. Словом, я турбувався про обидві родини. А Рустем приїжджав раз на три місяці. Побуде кілька днів – і назад, «на космодром». Я й подумав, що, напевне, він має там другу дружину. Шаріат це дозволяє. При цьому Рустем хотів виглядати сучасною людиною, тому, напевне, приховував, що має іншу. А як Томка мучилася без нього вдома сама, його не обходило.

Цієї хвилини почувся гавкіт пса, і за якусь мить він прибіг до господаря з палицею у зубах. Верес схвально погладив Інвара по голові і викинув палицю геть на галявину, де гралися дітлахи. Собака теж хотів погратися, але йому наказали почекати. Асі вривався терпець послухати продовження історії.

Аннаєв ніяк не міг збагнути, як так трапилося, що в нього забрали дружину, – вів далі генерал. Він такого ніколи собі й уявити не міг через те, що менталітет мав інший. Згідно із шаріатом, при існуючій полігамії, вважається великим гріхом, коли чоловік одружується на рідній сестрі своєї дружини. Але Томка законами шаріату не цікавилася, тому що, коли виходила заміж за Рустема, мала його за цілком світську людину, а головне, за статусом рівну їй, дочці екс-секретаря обкому. Щоб улігся скандал у благородному сімействі, Сашко з новою дружиною виїхали до Свердловська, а коли повернулися в рідні місця, у молодого слідчого з’явилася можливість перевірити казахстанські зв’язки «ображеного» таджика.

Далі генерал сказав дещо таке, від чого в Асі її великі очиська стали взагалі схожі на дві автомобільні фари.

– Рустем ніколи не мав жодного стосунку до «Байконура». Я з’ясував це досить швидко і пошкодував, що родич так довго водив нас за ніс. Аннаєв не хотів вчитися далі, а з гідротехнікуму виніс досить слабенькі знання. То ж, мабуть, вирішив підкріпити свою репутацію за рахунок батькового авторитету. Тільки ніяк не міг до пуття скористатися цим скарбом. Він вигадав для себе квазіурядову діяльність…

Характер його пересувань був досить цікавий.

Сліди таджика вели до кордону з Афганістаном. Аннаєву вдавалось уникати зайвого контролю завдяки своєму гучному прізвищу – у тих краях його батька знали і поважали. Фури були забиті динями і всілякою городиною, а насправді в них цибулини були натовчені героїном. Ось яким водієм – від кордону до Казахстану – працював Рустем. Далі героїновий караван прямував до Москви і Петербурга. Аннаєв розповів слідчим усі подробиці свого наркотрафіку, після чого підписав папір про відмову від батьківства і вийшов на волю. Відтоді припинилися його «відрядження у важливих державних справах». Він влаштувався на автобазу, де його ледь терпіли через брехливість і зверхність, а згодом почав пиячити.

Розплутавши кримінальні походеньки колишнього друга, Верес обіцяв не порушувати проти нього карної справи, ніде не згадувати його прізвища і тримати язика за зубами, особливо пильнуючи, щоб про цю історію не дізналися Аннаєв-старший та колишня дружини. Рустем не хотів травмувати батька-героя на старості років, а перед Томкою й досі намагався тримати форс. Тільки наполегливі розпитування Аськи примусили Олександра підняти завісу над загадковим Рустемовим зреченням батьківства.

Шок від почутого вгамував непосидющу Асю на якусь часину, допоки в її свідомості нова інформація не розклалася по полицях. Виходило, що Сашко задля стосунків із коханою пожертвував набагато більшим, ніж можна було собі уявити. І зробив дещо таке, що мала б зробити сама Тамара! Він брав на себе всю неприємну частину облаштування їхнього спільного життя. І невідомо, скільки поступок ще зробить на користь свого вже зруйнованого сімейства. Не викликало сумніву лише одне: Томка Боброва справді була жінкою його долі. Femme de son destin.

Вуїч озирнулася на плавні – скрізь панувала тиша, тільки деінде крякне качур і зашурхотить опале листя під ногами. Скельця тонкого льоду в місцях, де залишили сліди дикі качки, далекий димок із заводських труб, мінливе майже весняне небо… Жінка зненацька втратила рівновагу – одна з її кросівок застряла в якійсь пастці. Асину ногу затиснуло в ловильних путах, розрахованих на дрібну дичину.

Генерал підхопив жінку, коли вона спіткнулася. Знову став у пригоді його чудернацький ніж.

– Обережно! Тут ще за часів князя Святослава траплялися нещастя! – вигукнув Олександр і допоміг приятельці звестися на ноги. – Негідники! Тут же заповідна зона!

Тутешня розкішна природа дошкуляла браконьєрам і завидющим комерсантам своєю незайманістю. Їй мстилися ті, хто не спромігся загарбати ці рідкісні принади. На їхні витівки витрачав практично весь свій час директор тутешнього заповідника. Поза очі його називали комендантом острова, хоча звався і без того красномовно – Зорею. І діяльність його відповідала прізвищу. Чорним археологам тут виписали вовчий квиток. Натомість під відкритим небом з’явилася січова застава, через що обкрадати острів стало якось навіть соромно. Однак прокуратура витлумачила цю ініціативу як перевищення службових повноважень. «Коменданта острова» завалили судовими позовами.

– Треба виручати Зорю, – сказала Ася. – Я виступлю на сесії міської ради. Підтримаєш?

Олександр був її колегою-депутом міськради і очолював комісію з правоохоронної роботи.

– Звісно, підтримаю. Але навряд чи це допоможе. – Верес зітхнув. – Якби ти знала, скільки бруду, злого умислу навколо кожного з нас, навколо нашого міста. Щоб навести в цій країні порядок, потрібен свій Піночет.

– Тобі імпонують його методи переконання? Це ж кривавий диктатор!

– Не перебивай, послухай. Ти недооцінюєш Піночета. Він дав багатіям десять днів на переведення їх капіталу до країни і дозволив потім працювати відповідно до всезагальних, обов’язкових правил…

– … а хто не переказав кошти – того розстріляли.

– Саме так, – жорстко відказав Олександр.

Ася гмикнула і подумала, що генерал не насмілиться поділитися подібними міркуваннями з трибуни міської ради. Тим паче посягнути на всевладність мера, хоч як критично не ставився до нього насправді.

Від наступних виборів градоначальника, які мали відбутися за півроку, ніхто не очікував несподіванок. У боротьбі за цей пост традиційно перемагав ставленик металургійного лобі. А екологія міста від цього не поліпшувалася. Тут роками нічого не мінялося на краще. І скасувати цей порядок речей не міг ніхто.

Верес запропонував вертатися. Його очі блищали від задоволення. Могутній організм ожив, напився весняного молозива. Красень та й тільки. Усе в нього буде добре. Хоча, як знати… Генерали міліції завжди ходять по лезу ножа.

А от свої жіночі мрії Ася майже перекреслила. Робота у Центрі технічної творчості молоді давала мізерну зарплату. Вуїч здавалося, що вона не живе, а відбуває життя, наче покарання, незрозуміло задля якої мети. Єдиним яскравим клаптиком на полотні одноманітних буднів була пригода з американським «морпіхом», і та виявилась оманливою.

Кілька років тому її охопило палке бажання реалізуватися на депутатській ниві, своїми руками вписати в історію рідного міста рядок слави. І вона таки стала депутатом! От тільки безтямно ідеалізувала свою майбутню діяльність. Вуїч опинилась у колі самовдоволених людей, які належали до вищої касти городян і десятиліттями ходили на сесії міськради. Дісталися вони цих висот завдяки здобутим посадам і зв’язкам, а не завдяки власним заслугам. Вона переконалася: щоб бути депутатом, великого розуму не потрібно. Вона була тут чужою і обеззброєною.

Апатичне оточення у міській раді могли сколихнути тільки якісь підводні течії. Здебільшого на сесіях ділили місто на сфери впливу, підкуповували незгодних і тих, хто стояв нагорі, решту ж колег залякували. Серед депутатів було багато таких, хто мав чималі можливості і безперервно присягався зробити це місто раєм на землі. Насправді ж показні благодійники задля земляків не поворухнули і пальцем.

Минуло чотири роки з часу обрання Вуїч депутатом міської ради, але звіт, з яким вона могла вийти до виборців, був би ганебно коротким. Тепер вона відводила собі роль пасивного спостерігача. Цим вона мало чим відрізнялася від решти депутатів…

Назад поверталися мовчки. З Вереса важко було витягнути зайве слово – його примусили до важких спогадів. Вуїч фізично стомилась, а розповідь генерала її ошелешила. Вона прямувала сюди з твердим переконанням, що доля покарала його цілком справедливо. Але виявилося, те, як вчинив Сашко заради коханої, з погляду Асі, важко було назвати гріхом, він став заручником свого шлюбу з Томкою, і тепер під укіс могло піти все його життя.

Верес був просто благородним лицарем, який взяв на себе проблеми найближчих людей. Водночас намагався досконечно, з гідністю втілити своє життєве призначення на цій землі. Але й те, й інше важко поєднувалось. А поєднавшись, утворило вибухову суміш. Його поведінка розбестила Тамару, – думала Вуїч. Розбестила і навіть розізлила цю вередливу і далеку від практичних проблем жінку, яка вдалася до несправедливих обвинувачень. А сам герой ризикував надірвати собі жили. Насправді не такий вже він незворушний, цей генерал, як здається на перший погляд. Душа у нього беззахисна. Варто піддати розголосу його особисту історію, підлити отрути до негласних службових характеристик, підставити ніжку – і генерал втратить ту ефектну впевненість у собі, якою разюче відрізнявся від решти колег, – вирішила Ася.

Отож, після сповіді Вереса вона ладна була вже засуджувати його за протилежне – за надмірну поступливість і м’якість стосовно Томки й пасерба. Зрештою, він і так молодець, що при своїй складній сімейній ситуації тримає хитку рівновагу. Інша нехай супер-пупер порядна і сильна людина навряд чи могла б зробити більше. А що Олександр Володимирович – професіонал вищої проби, то про те й мови немає. Чого ж іще вимагати від нього – кинутися обеззброєним на амбразуру?

Ася похнюпилась і відчувала себе присоромленою. Суд над колишнім однокурсником не вдався. В жінки з’явилося гостре відчуття, ніби і вона, і Сашко, і навіть ціле місто потрапили в тенета, розставлені якимось мегабраконьєром.

Сонце сховалося за хмари. Небо над містом затягнуло фіолетовою пеленою. По склу автомобіля задріботіли крихкі крижинки.

– Я на роботу. Треба складати звіт. Тебе куди підвезти? – запитав Олександр. – Не журись, поки що для цього немає особливих причин.

Машина зупинилася біля зупинки трамвая. За мить у його розчахнених дверях стояла і махала шарфом генералу мініатюрна жінка з великими сумними очима. В іншій руці вона тримала подарований букетик мімоз.

Третя глава

Цього дня пробудження було солодким, як у дитинстві. Олександр пам’ятав сон, який йому наснився. То, власне, був повтор його перших вражень від Парижа. Обійнявшись, вони з Тамарою стояли в готельному номері біля вікна і спостерігали за річкою. Там відбувалося чарівне дійство: зазвичай спокійна поверхня Сени збурилася зсередини, вода ніби закипіла і з шипінням виринула вгору на висоту в кілька метрів. Це запрацювали фонтани, вбудовані у річище. Дивне видовище! Запрограмовані рухи невидимих ручаїв вели свою партію, на них накочувались інші, річка вигиналася, ніби кішка під час стрибка, здригалася від штучних хвиль і відкидала їх якомога далі, миттєво заспокоюючись. «Яка краса!» – вигукнула Тома і обвила його шию руками. Можливо, саме в ті хвилини між ними пробігло щось таке, чого вони не знали раніше. Це був не звичний фізичний потяг, а дотик їхніх душ. Тамара після десяти років безпліддя відчула, що носить під серцем дитину Вереса. Але сон ще тривав… Раптом чарівна музика, що долинала з боку Сени, обірвалася і вії чоловіка затріпотіли. Далі був новий сон, продовження якого Олександр не бажав. Почувся голос міністра. На якійсь службовій нараді він оголошував хвилину мовчання по загиблому колезі. Якому? Ім’я прозвучало невиразно, а може, Верес просто не хотів почути це ім’я? Внутрішній поштовх примусив його розплющити очі. Настінний годинник показував сьому ранку.