Антологія помилок та хибних думок

Причиною міфу про велику любов їжаків до яблук стали кліщі. Часом паразити настільки дістають бідного їжачка, що він улаштовує собі «дезінфекцію»: знаходить опалі кислі яблука і починає в них кататися. До речі цю їжакову особливість – буквально притягати до себе паразитів – використовують епідеміологи для підрахунку кількості кліщів у природних вогнищах енцефаліту. У вчених навіть є спеціальна одиниця виміру «їжакогодина», що показує скількох кліщів може назбирати один їжачок за одну годину в зараженому лісі.

Меню для льохи

Прийнято вважати, що свиня – усеїдна тварина. Однак це невірно. Дійсно, вона не гидує недоїдками з нашого столу та відходами харчової промисловості, але її всеїдність все-таки відносна. Для того щоб нарощувати кістяк і м’язи, свині потрібні білки тваринного і рослинного походження, причому такі, що містять незамінні амінокислоти (вони тому і називаються незамінними, що не можуть синтезуватися в організмі свиней і повинні надходити ззовні, тобто з кормом). Білків і незамінних амінокислот багато в зерні, м’ясному і кістковому борошні. А це означає, що свиню приходиться годувати головним чином зерном, додаючи до нього безліч інших необхідних речовин, починаючи з тваринних білків і закінчуючи антибіотиками. Так що в раціоні свиней основна їжа цілий рік – зерно, дороге і дефіцитне.

Невірно і те, нібито усі свині – товсті, жирні створення, у яких сала більше, ніж м’яса. Поряд зі звичайною сальною породою давно вже існують так звані беконні породи. Ці тварини доволі сухорлявої статури, з підтягнутим животом, з добре розвиненою мускулатурою, і вони зовсім не схожі на звичайних безформних льох з відвислим черевом. М’ясо цих тварин має лише тонкі прошарки жиру і виробляти його, до речі, набагато економічніше, ніж звичайне жирне свиняче м’ясо.

Про носорогів ріг

У популярній літературі досить часто можна зустріти твердження, начебто ріг носорога являє собою щільно склеєну масу волосся, і що при бажанні його можна навіть розщепити ножем. Однак це не відповідає дійсності. Хоча за своїм складом матеріал рогу дійсно близький до волосся, насправді він складений із стовпчиків білку кератину, які щільно прилягають один до одного і оточені іншою білковою речовиною. У нижній своїй частині стовпчик має внутрішню порожнину, а дещо вище ця порожнина закривається. На відміну від волосся, кожний стовпчик не має своєї власної окремої оболонки.

Мал. 1.6. Структура рогу носорога

Загалом, конструкція рогу носорога нагадує під мікроскопом скоріше копито, ніж «ковтун» з волосся чи ріг жуйної тварини і являє собою грізну зброю. Отже, якщо вам на шляху зустрінеться носоріг – найліпше забратися якомога скоріше геть.

Нажаль ріг носорога став причиною безжалісного знищення цих тварин браконьєрами. Справа в тому, що з давніх часів існує легенда про ледь не чарівні властивості рогу носорога. З нього протягом багатьох віків роблять чудодійні ліки, які нібито зберігають вічну молодість, творять чудеса, пов’язані з проблемами потенції у чоловіків і т. ін. Однак, як доведено науковими дослідженнями, це всього лише міф, вигадка. Ніяких чарівних властивостей ліки, зілля та екстракти з нього не мають. Будемо сподіватися, що люди рано чи пізно схаменуться і перестануть знищувати ні в чому невинних тварин.

Страшний бегемот

Вважається, що бегемот – істота флегматична і неповоротка. Однак такий висновок може зробити лише той, хто спостерігає бегемотів у зоопарку і нічого не знає про їхній характер. Насправді бегемот дуже агресивна тварина, принаймні, вона дуже енергійно може за себе постояти. Леви, наприклад, дуже рідко нападають на гіпопотамів, знаючи їх крутий норов. Цим хижакам відомо, що «річковий кінь» постарається затягти агресора у воду й утопити його. Відомий випадок, коли акула, що заплила у ріку, зіштовхнулася з бегемотом. Акула була чималенькою – вагою близько 140 кілограмів, проте товстошкірий бегемот витяг хижачку на берег і розтоптав її у млинець. Відома крута вдача бегемотів і крокодилам: дорослий гіпопотам може перекусити крокодила навпіл. Малюки-бегемотики – улюблені ласощі крокодилів, тому ненависть бегемотів до водяного розбійника не знає меж.

Крокодилячі сльози

Хто не чув про горезвісні крокодилячі сльози. Ще здавна люди звернули увагу на те, що у крокодилів після ситного обіду на очах з’являються великі краплі. Існує романтична легенда, вигадана ще давньоримським письменником Плінієм, нібито зелені тварини оплакують свою жертву. Звідси і поширився вираз про «крокодилячі», тобто нещирі, сльози. Однак насправді крокодили не плачуть. Просто через очі разом з водою у крокодилів виходять надлишки солі з організму. Тобто вони нібито потіють очима. І чхати вони хотіли на свою жертву, не те, що плакати за нею… Характер не той.

До речі, про характер крокодилів. У популярному радянському мультфільмі крокодил Гена – добряга, яких мало. Він і сердечні пісеньки співає, і на гармошці грає, і друзів шукає, і чебурашку в образу не дає. Але насправді крокодили зовсім не такі, як мультиковий герой. Це одні із самих жорстоких і скажених створінь. Жителі Африки гинуть від крокодилів частіше, ніж від будь-яких інших тварин. Крокодил – одна з небагатьох тварин, яка терпляче і осмислено полює на людей. Прийом завжди один і той самий – схопити, затягти у воду й утопити. В Африці жертвами крокодилів найчастіше стають діти під час купання або жінки, що прийшли полоскати білизну. Приблизно тисяча людей у рік – таку жертву платить Африка крокодилам.

Помиляється й той, хто думає, що крокодили завжди жили тільки в Африці, Південній Америці та Індії. Багато років тому крокодили водилися повсюдно, у тому числі й у Європі.

Чотирилапі кити

Загальновідомо, що кити, хоча й живуть у морі, є ссавцями. Проте вони аж ніяк не завжди жили у морі. Близько 66 млн. років тому кити ходили суходолом, причому на чотирьох широких лапах (хоча плавати вони теж уміли). Як повідомляє журнал «Nature», кити походять від наземних тварин, що харчувалися падаллю, подібних до сучасних гієн. До такого висновку дійшли американські вчені, які знайшли в передгір’ях Гімалаїв у Пакистані останки окам’янілого предка кита, який жив на суші (зараз зберігаються в Музеї природознавства в Нью-Йорку). Ця китоподібна тварина на думку вчених є проміжною ланкою між наземними і сучасними китами. У неї була довгаста голова, гнучкий хребет, характерний для китів, короткі передні ноги, розміщені майже на плечах і довгі вертикальні задні ноги, що дуже нагадують кінцівки набагато менших за розмірами тварин того ж періоду, що також харчувалися падаллю.

Мал. 1.7. Скелет сухопутного предка кита

Ймовірно сухопутні тварини, предки китів, мали звичку нишпорити уздовж берега моря в пошуках трупів тварин, як це роблять сьогодні деякі лисиці та птахи. Приблизно 10 млн. років тому вони назавжди залишили сушу і стали морськими тваринами, постійно збільшуючись у розмірах, доки не виросли до сучасних китів.

Названі неправильно

Назви, що їх люди дали деяким тваринам насправді не відповідають дійсності. Так, наприклад, риба-кит наших народних казок – зовсім не риба, бо як відомо кити є ссавцями. Проте подібну помилку повторили й німці, назвавши цього ссавця Walfish, тобто «кит-риба».

Ще одна помилкова назва пов’язана з летючої мишею, або кажаном. Кажан зовсім не є мишею, хоча перетинки на передніх лапах і роблять цю істоту дуже і дуже «летючою».

Але, мабуть, більш за всіх у цьому відношенні «не пощастило» морським свинкам. Мало того, що морська свинка не є, власне кажучи, свинею, вона ще і до моря не має ніякого відношення. Батьківщина цього безневинного звірка – Південна Америка. В часи завоювання Південної Америки іспанцями він був завезений до Старого Світу, де й одержав назву «заморська свинка». Але в міру поширення по країнах Європи свинка стала «морською». Цю невірну назву вона має і досі.

Невідомі ссавці

Самим маленьким ссавцем у світі досі вважається так звана етруська землерийка: вага дорослої особи – 2 грами, довжина – близько 5 сантиметрів (із хвостом – трохи більше). Однак насправді це невірно. У джунглях Таїланду був виявлений мініатюрний кажан, знімки якого вперше з’явилися у швейцарському журналі «Das Tier». Кажан живе на заході Таїланду, важить біля 2 грамів і має довжину тіла 3 сантиметри, голови – 11 міліметрів, розмах крил – 5,5 сантиметрів. Харчуються мініатюрні кажани дрібними комахами.

Помиляється й той, хто вважає, що отрутою природа наділила лише змій, комах та риб. Існує й чимало отрутних ссавців. Один з них – знаменитий качкодзьоб. На внутрішній стороні задніх ніг самця є гострі шпори, з’єднані з отрутними залозами. Отрута качкодзьоба рідко становить небезпеку, тому що тварина не агресивна і за звичай ухиляється від зустрічей з людьми. Однак у літературі описано декілька випадків, коли качкодзьоби, захищаючись, наносили рани своїми шпорами.

Американська короткохвоста землерийка-бурозубка також має отрутні залози, які розвинулись зі слинних. Від залоз йдуть протоки до різців нижньої щелепи. При укусі різці землерийки, майже як зміїні зуби, викидаються уперед, вносячи отруту в тіло жертви. Запас отрути в залозах невеликий – у людини від укусу з’являється лише невелике розпухання – однак, навіть невеликої його частини вистачає, щоб убити мишу. Отрутні ссавці є не тільки в Австралії й Америці. Має отруту і розповсюджена в наших широтах водяна землерийка-кутора.

Чесний «обманщик»

Існує розхожа думка про те, що хамелеон може змінювати своє забарвлення, офарблюючись у колір предмета або тла на якому він знаходиться, наприклад, на зеленому листі він набуває зеленого кольору, на стовбурі дерева – коричневого і т. ін. У багатьох мовах світу слово «хамелеон» навіть стало синонімом слів «брехун», «обманщик», «удавальник». Однак це не більше, ніж міф. Насправді хамелеони не можуть маскуватися під тло, хоча в природі таке явище – мімікрія – і набуло певного поширення.

Мал. 1.8. Роздратований хамелеон стає червоним

Але ці ящірки дійсно можуть змінювати своє забарвлення, щоправда, тільки в один, яскраво червоний колір, і лише тоді, коли вони роздратовані чи розлютовані, наприклад, при зустрічі з конкурентом, таким же хамелеоном. У шкірі дорослого хамелеона містяться спеціальні пігменти, які під впливом нервової напруги проступають назовні. Своїм почервонінням, хамелеон немов би попереджає чужинця, щоб той забирався геть, і, таким чином, поводиться абсолютно чесно стосовно свого супротивника.

Благословенна ропуха

Поширена думка, начебто від рідини, що виділяється ропухою з численних бородавок, якими усіяна уся її спина, і в людини можуть з’явитися бородавки. Однак це не відповідає дійсності. Сьогодні достеменно встановлено, що бородавки викликаються так званим фільтруючим вірусом, причому їх поява багато в чому залежить від стану нервової системи людини. Сумнівна репутація розповсюджувачок бородавок переслідує ропух ще із Середньовіччя. В ті часи у народній уяві ропухи були незмінними супутницями відьом. Так, наприклад, Шекспір у «Макбеті» яскраво описує, як три відьми готують пекельне зілля, причому ропуха йде в киплячий казан першою, як щось найбільш отруйне. Про страшну отруйність ропух заявляли навіть офіційно. В одній із стародавніх наукових книг авторитетно стверджувалося, що ропуха – тварина отрутна, жахливо шкідлива, небезпечні її подих і навіть погляд – від них людина блідне і спотворюється.

Подібні вигадки виникли, мабуть, через несимпатичну зовнішність і спосіб життя цих істот. Загалом же для людини ропуха не представляє ніякої небезпеки і бородавок не викликає. Це підтверджує хоча б той факт, що в старовину бродячі італійські скрипалі носили ропух у своїх футлярах разом зі скрипками. Перед виступом вони витирали ними руки, щоб ті не потіли під час гри, і ніяких бородавок у них від цього не з’являлося. Взагалі, ропуха – винятково охайна і корисна тварина. Недарма знаменитий Альфред Брем казав у свій час: «Ропуха – справжнє благословення для місця, де вона оселилася».

Ворожість з часів Адама

У людини здавна склалося почуття відрази і страху перед зміями. Навіть причиною вигнання з раю люди вважають змію. Однак глибоко помилковою є думка, начебто змія шкідлива і її знищення – добра справа. Дійсно, змія інколи кусає людину, але робить це тільки у тих випадках, коли її дражнять, турбують чи заподіюють біль. При зустрічі з людиною вона обов’язково намагається сховатися – стрімко уповзає в укриття. До речі, невірне твердження, нібито змія «жалить» жертву. У змії немає жала. Те, що люди вважають жалом, насправді язик, який зовсім безпечний. Отрута знаходиться у спеціальному мішечку, який розташований у коренях зубів і виділяється під час укусу.

Невірною є й думка про те, що отрутні змії завжди використовують свою отруту захищаючись від ворога. Насправді вона потрібна їм для здобуття їжі. Тому, кусаючи людину, змії іноді отруту не виділяють. Як визначили американські вчені, близько 20 відсотків покусаних отрутними зміями дози отрути не одержали. Щоправда, про те як визначити, чи потрапить черговий покусаний у цю кількість, учені нічого не повідомляють. Що стосується дії зміїної отрути на людину, то тут також існує помилкове уявлення. Висмоктуючи отруту та випльовуючи її, людина не отруїться, навіть якщо у неї в роті буде невеличка ранка, оскільки слина має властивість нейтралізувати отруту. Отруїтися людина може лише тоді, коли отрута безпосередньо попадає в кров, тобто під час укусу.

Скорпіон і компанія

Не відповідає дійсності старе повір’я, нібито скорпіон, оточений кільцем вогню, кінчає життя самогубством (жалить сам себе). Одні скорпіони мають імунітет до власної отрути, інших же можна вбити тільки дуже великою дозою. Насправді скорпіон гине від перегріву, а розмахування отрутною голкою – це просто конвульсії перед смертю.

У Середній Азії існує ще одне повір’я: якщо ніч застала вас у пустелі і ви змушені заночувати, то, щоб убезпечити свій нічліг від отрутних павуків – скорпіонів, тарантулів, каракуртів – треба оточити себе мотузкою з овечої вовни. Буцімто середньоазіатським вівцям не страшні отрутні укуси павукоподібних. Вони поїдають усю цю погань, яка від того боїться навіть запаху вовни. Однак це невірно. Отрутні укуси, наприклад, каракурта дуже небезпечні для людини, за звичай смертельні для коня та верблюда. Вівці менш чутливі до них, але все-таки також занедужують. Тому запах вівці зовсім не зупиняє павуків.

Мал. 1.9. Науковий маразм – безокий великоокий павук

Помилковим уявленням про павуків часом сприяють навіть вчені. Наприклад, сліпий павук, який живе в деяких печерах гавайського острова Кауаї, точною науковою мовою зветься… безоким великооким павуком. Річ у тім, що за всіма ознаками він належить до сімейства великооких павуків, але оселився в печерах і, як це часто буває, втратив очі, а назва так і залишилася незмінною.

Ті, що уникають сонця

Павуки-фаланги зовсім не отрутні, як багато хто вважає. Великі екземпляри своїми щелепами можуть поранити шкіру людини. Звідси шматочки їжі, що залишаються на щелепах, можуть потрапити у ранку і викликати запалення, але не більше того. У фаланги немає витягнутих уперед вигнутих клішень (як, наприклад, у скорпіона). Фаланги, а точніше сольпуги, – один із різновидів павукоподібних тварин. Це – нічні хижаки, мешканці пустель і сухих степів, у більшості своїй досить великі і рухливі. Відомо близько 600 видів фаланг. До речі, наукова назва цих павуків – сольпуги – означає «ті, що уникають сонця». «Фаланга» – слово грецьке і у стародавні часи мало кілька значень. Основне – довгастий шматок чого-небудь, звідси і всі інші значення: чи то суглоби (фаланги) пальців рук і ніг, чи бойова фаланга – щільно зімкнутий стрій воїнів важкоозброєної піхоти, чи, нарешті, павук, названий так за довгі суглобисті ноги. Цікаво, що Аристотель фалангою іменує і павука, якого називають так сьогодні, і павука-тарантула, і павука-косарика.

Чи може муха покохати павука?

Традиційно вважається, що взаємини мух з павуками досить повно описуються знайомими з дитинства рядками Корнія Чуковського з казки про Муху-Цокотуху (подаємо у перекладі Марії Пригари):

А павук підступає,Гострі зуби у зв’язануМуху встромляє,Крутить їй павутинками крила,Смокче кров із гарячого тіла.

Проте це не цілком відповідає дійсності. У деяких випадках ці комахи можуть прекрасно уживатися одна з одною. Так, наприклад, спостереження, проведені в джунглях Панами, показали, що на деяких великих павуках живуть маленькі мушки. За звичай вони сидять на спині павука, а коли той піймає чергову жертву і впорсне у неї травні секрети, що розріджують її тканини, мушки переповзають на пійману тварину і починають її смоктати. Щоправда, яку користь одержують самі павуки від такого союзу, не зовсім зрозуміло. Можливо мухи обчищають «зуби» павука від залишків їжі.

Як налякати комара?

Наприкінці 70-х років минулого століття у США та деяких інших західних країнах з’явилися електронні генератори ультразвуку, які нібито відлякують комарів. Стверджувалося, що кишеньковий прилад випромінює нечутний для людини звук частотою 21–22 кілогерців, який, мовляв, мав тримати кровожерів на відстані не менше двох з половиною метрів. Теоретичні обґрунтування наводилися різні: за одним твердженням такий звук властивий кажанам, ворогам комарів, і тому відлякує їх, за іншим – прилад імітує «спів» комара-самця, а оскільки кусаються тільки запліднені самки, вони уникають непотрібного їм шлюбного союзу.

Однак проведені Американським управлінням з охорони навколишнього середовища випробування 13 різних моделей генераторів, які випускалися у США та інших країнах виявили, що електронна зброя виявилася зовсім марною. Очевидно, службовці управління, які випробували прилади, немилосердно були покусані комарами, тому що управління вдалося до самих рішучих заходів для заборони продажу та імпорту антикомариних генераторів у США. Так луснув черговий «науковий» міф. Проте американці могло б заощадити значні кошти і час, витрачений на іспити, якби ознайомилися зі статтею, надрукованою ще у 1974 році в журналі «Медична паразитологія», який друкувався у СРСР. У ньому, між іншим, повідомлялося про негативні результати досліджень по використанню можливостей ультразвуку для боротьби з комарами.

Поширена також думка, що якщо до вас присмоктався комар, то краще дати йому закінчити трапезу, ніж прибити на місці, оскільки від хоботка, що залишиться в шкірі, здується пухир. Однак це невірно. Пухир здувається від того, що комар заносить своїм хоботком мікроорганізми, які спричиняють зараження. Чи залишається при цьому сам хоботок у шкірі, чи ні – не має значення. Тому, якщо комар починає ссати вашу кров, то перше спонукання прибити кривдника на місці є єдино правильним.

Кого боїться страус?

Існує думка, нібито страус ховає голову в пісок у хвилину небезпеки. Однак це не відповідає дійсності. Цю легенду створив ще дві тисячі років тому давньоримський письменник Пліній. Сучасні наукові спостереження, проведені австралійськими вченими, показали, що насправді страуси лише опускають голову на землю, щоб дати відпочити м’язам довгої шиї. Дихання у цих великих птахів дуже активне і, сховавши голову в пісок, вони б моментально задихнулися. Тому з наукової точки зору старий міф був абсолютно безграмотним.

До речі, нинішні страуси – зовсім не дикі тварини, як багато хто думає. Вони давно вже одомашнені. На страусових фермах, яких в одній тільки Африці не одна сотня, гігантських птахів розводять у величезних кількостях. У продаж іде все: м’ясо, пір’я, яйця, шкіра, з якої роблять різноманітне взуття, сумки, гаманці. Завзяті фермери зробили статтею доходу навіть просте відвідування таких ферм туристами. Тут демонструються страусові перегони, пригощають яєчнею, причому одним яйцем можна нагодувати десять чоловік. Останнім часом розводити страусів почали і в Україні, хоча у заповіднику Асканія-Нова ці великі африканські птахи живуть вже давно.

Де у павича хвіст?

Хто з нас не спостерігав у зоопарку павичів і не любувався їх яскравим фантастичним хвостом. Однак те віяло, яке усі чомусь називають «хвостом» павича, – насправді лише верхні пера хвоста, що його вкривають. А от власне хвіст павича не помітний і служить опорою для розкішного віяла.

Мал. 1.10. Так виглядає справжній хвіст павича (праворуч)

До речі, існує романтичний давньогрецький міф про те, як у павича з’явилося його чудове оперення. Жриця Іо, коханка Зевса, була перетворена ним у корову. Так він хотів уберегти її від гніву своєї дружини Гери. Але та зажадала корову собі в дарунок і приставила до неї Аргоса – чудовисько, тіло якого було вкрите безліччю очей. На прохання Зевса Гермес вбив багатоокого вартового, і тоді Гера перенесла очі вбитого чудовиська на оперення павича.

Пізня осінь, граки відлетіли?

Хто не пам’ятає ще зі шкільних років знамениті рядки з вірша російського поета М. Некрасова «Несжатая полоса»:

Пізняя осінь. Граки відлетіли,Ліс оголився, поля спорожніли…

Саме грачиним перельотом після листопаду, вже майже перед самою зимою закінчується в Україні, а так само і у Європейській частині Росії, грандіозне переселення пернатих. Однак з кожним роком осіння подорож граків стає усе коротшою. Птахи мовби стали забувати ті краї, де зими тепліше, ніж на їхній батьківщині. А от багато хто з нас, твердо пам’ятаючи, що грак – птах весняний, зустрівши його узимку, помилково приймають його за кого-небудь з його родичів (наприклад, ворона, а то й ворону). Дійсно, граки були і залишаються гінцями весни. Однак вже приблизно років зо п’ятдесят межа їхніх зимівель відсувається в напрямку весняного перельоту, тобто на північний схід. Чимало їх стало справді осілими птахами, які проводять усю зиму біля власних гнізд. Саме тому граки узимку на вулицях і в парках наших міст – не така вже й дивина.

Хто сказав «ку-ку»?

Напевно багато хто з нас неодноразово чув, як кує зозуля. Образ тужливої жінки-зозулі, починаючи зі знаменитого «Слова о полку Ігоревім», став уже хрестоматійним. Однак не всі знають, що самиця-зозуля ніколи не кує, а лише видає квапливе «вік-вік-вік». А ось хто справжній горлань, так це закоханий самець. Він піднімає свій хвіст догори, злегка розпускає крила, надуває зоб і вигукує своє «ку-ку» іноді по 60–70 разів підряд.

Невірно й те, начебто усі зозулі ведуть життя паразитів. В Америці, наприклад, є зозулі, у яких декілька самиць збираються разом і будують спільне гніздо, у якому потім спільно вирощують потомство. Не усім погана і наша зозуля. Вона, зокрема, знищує шкідливих гусениць, покритих отруйними ворсинками, яких інші птахи обходять стороною.

Зірке око

Гострота зору орлів давно вже стала легендою і ніколи не піддавалася сумніву. За звичай вважають, що вона на порядок вище, ніж у людини. Однак на справді це не відповідає дійсності. Як установили вчені з Бірмінгемського університету (Великобританія), досліджуючи найбільш зірких з орлів – білохвостих – удень цей птах бачить усього лише в два рази краще людини, а вночі – взагалі нарівні з нею, оскільки очі птаха гірше адаптуються до темряви.

Підтверджують це і досліди, проведені в Австралії. В ході експериментів при повному денному освітленні піддослідний клинохвостий орел зумів чітко розпізнати одну з двох принад при відстані до неї лише в півтора рази більшій, ніж це вдається людині з нормальним зором. Таке співвідношення є теоретично обґрунтованим, якщо зіставити фокусну відстань ока цього орла і людського ока – 22 і 17 міліметрів відповідно. В міру ж зниження освітленості гострота зору в орла падала швидше, ніж у людини. Ось чому пернаті хижаки рідко полюють у сутінках. Очі інших видів хижих птахів мають ще меншу фокусну відстань, ніж у клинохвостого орла, тому навряд чи гострота зору в них вище.

Риб’ячі розмови

Здавна укоренилося уявлення про те, нібито риби не видають звуків. Склалася навіть приказка: «Німий, як риба». Однак це невірно. Мешканці підводного світу видають не тільки приваблюючі партнера звуки, але й оборонні сигнали. У деяких морських тропічних риб «голос» настільки голосний, що його можна почути без будь-яких приладів. Він може навіть викликати вибухи акустичних мін, які спрацьовують на шум корабельного двигуна. Такі випадки відзначалися наприкінці Другої світової війни. Однак вода, прекрасний провідник звуку, чіпко утримує їх, і межа розподілу двох середовищ, щільність яких є різною, стає перешкодою для проникнення звукових хвиль з води у повітря. Тому для прослуховування риб потрібний гідрофон.