Двічі в одну річку не ввійдеш

Оксана Логоша

Двічі в одну річку не ввійдеш

Розділ I. Сонце на долоні

Хутір Коханий

Посеред лісу задрімав ставок…Шумлять мрійливо пишні очерети.Приховуючи від очей секрети,Танцюють бабки шлюбний свій танок.Там витіка життя мого ріка,І звідти пролягла моя стежина —На хуторі Коханому родинаМоя жила в будинку лісника.Стелили трави шлях у майбуття.Між віт беріз вітри лічили роки.І за межею лісу стихли кроки —Брати і сестри ринули в життя.Губився місяць у тінях дубів,Гойдалось сонце на маківках сосен.Із сніжних зим вертаючись до весен,Вже безліч раз покірний лист злетів.Спочила ненька. Сивий геть татусь.Брати і сестри – є в усіх родини.Та бачу в снах ті спогади дитини,І тілом всім спросоння стрепенусь.І так кортить, бодай ну хоч на мить,Полинути на хутір мій Коханий.Лиш спомином про все минуле-давнєВідлунням пісня мамина бринить.

«Як пахне хліб в руках моєї нені!..»

Як пахне хліб в руках моєї нені!І келих молока я піднесу до вуст.Тихенько вийду на лани зеленіІ там, в хлібах, до ранку забарюсь.А вітер трави долу гне. А роси,Немов кришталь, виблискують в колоссі.Хто в полі був вночі у середині літа?Хто стежку росяну топтав у спориші?На обрії, туманами сповиту,Хто бачив тінь мрійливої душі?Хто брів між соняхи пахучі, тихі, сонні,Вдихаючи повітря медяне?…І хто проніс це сонце на долоніЧерез життя, той зрозумів мене.

Вічні береги

Присядь на стільчик, відпочинь,Моя натомленая нене.Так пахнув в ті часи полин,Що аж сюди допах до мене.Матусю, рідненька, полеж,Тобі ж голівонька болить.А пам’ять витлілих пожежМені болить, мені щемить.Моя лебідонько, поспи.А я постережу твій сон.Свята минулися й пости,І шиби вибиті з вікон.Горять розпечені сонця.Шумлять дощі, сопуть сніги.З твого ласкавого лицяП’ють воду вічні береги.

«Духмянішими стали чорнобривці…»

Духмянішими стали чорнобривці,Блакитнішими стали сокирки,Рясніше яблук на старій путивці,Порожні відра випили хмарки,Барвінок застелив прудкі стежини,І цілий світ засіяв пишний мак,І котяться по білому ожини,І півень у барвінку мовби вкляк.Ще голосніше голуби воркують,Іще міцніше обіймають діток.По білому, по білому танцюютьПелюстки ніжні вранішніх нагідок.Чи здогадались ви, чи зрозуміли?То я відкрию таїну таки —На полотні, що було біле-біле,Матуся вишиває рушники.

Матері

Пішла, й не озирнулась, мов ріка,Лиш посмішку лишила в хвилях вітру.Ти за життя була до всіх привітна,Ласкава, ніжна, щира, говірка.Пішла, й не озирнулась, як вікиНе озираються на промайнуле вчора.Злетіла ввись на щогли ясикорів,Небесні розгойдавши вітряки.Тепер із неба сиплеться любовЧервневим пухом і грудневим снігом.Завії, здобрені твоїм ласкавим сміхом,Обернуться у весни знов і знов.І буде літо – медом на вустах,І смуток осені знайде для себе фарби.А я дивлюсь, як в небо їдуть гарби,Де вічність крутить крила на млинах.

Збираю яблука

Вже яблуні з півтори мого зросту.Неначе вчора, а вже двадцять літСтоптали ноги. Вже нема колгоспу.Села – нема. Пішло у білий світ.І я пішла, поїхала до міста.Збираю з яблунь сонячні плоди.На хуторах, де самота імлиста,Плоди збирають сизі холоди.Так ниє десь у грудях, в лівім боці…Таке життя, життя взяло своє.І забринить роса сльозою в оці,І в кронах яблунь сонце виграє.

«Коли впаде на душу жаль…»

Коли впаде на душу жаль,В дитинство своє босоногеЛечу, розтинаючи даль,Крізь терні, крізь стіни й пороги.Зігрій мене, мамо, теплом свого серця.Зігрій мою душу, що навпіл дереться.Зціли мої рани, бо ти силу маєш.Мене, вкрай розбиту, ти знову спасаєш.З очей твоїх ллється те зоряне сяйво,Що біль і тривогу прогонить негайно.А руки бальзамом кладеш ти на рану,І кров зупиняється.Мамо! Я встану.Піду знову жити. Щоб знов рани мати,Бо є кому завжди мене рятувати.

Колисанка

Ходив сон лісочком,Зеленим листочком.Люлі-люлі.Ходив сон лугами,Крутоберегами.Люлі-люлі.Ходив сон по ниві,Де тумани сиві —Шукав колисанкуДля мого Іванка.Люлі-люлі.Прийшов під віконце,Як заснуло сонце.Люлі-люлі.Стуляй оченятка,Ти моє дитятко.Люлі-люлі.Бо вже сон стомився,Над малям схилився.Люлі-люлі.Вусами лоскоче,Казочку бурмоче:Люлі-люлі.Як ходив лісочком,Лугом, над ставочком,Як збирав соньковіНіжні колискові.Люлі-люлі.

«Схилилась над колисочкою доля…»

Схилилась над колисочкою доля.Усім єством від зливи затуля.Принесла в жменях радості і волі,Щоби зростало вільним немовля.Яскраві стрічки, мов проміння сонця,В серпанку долі вітер сколихне.Натомленая мати край віконцяТихенько сяде, як дитя засне.Розкрутить прядку, і полине пісня —Квітучі ноти, ніжні, як струмок.І не загляне горе лиховісне,Біда зробити не посміє крок.Чорняве щастя посміхнеться нені.Простягне мати рученьки в отвіт.Й розсипле долю, що збирала в жменіДля первісточка на багато літ.

До сина

Хай доля дає крила дужі,Мій соколе гордий, мій друже.Як ваблять всі загадки світу,З гніздечка випурхують діти.Схопили тебе до полонуТвої Еверести й Каньйони.Злетиш із моєї долоні,Про себе залишивши спомин.Вхопивши повітряну хвилю,Долаєш за милею милю.Лети в далечінь, любий сину.В молитвах тебе не покину.

«Поглянь у небо, мій маленький сину…»

Поглянь у небо, мій маленький сину:Твій білий змій, набравши висоти,Хапає вже комети за хвости,А ти боявся, що він там загине.І той маленький човник без корми,Що ми у квітні дарували хвилям,Повір мені, долає соті милі.Він встиг добігти моря до зими.І вже давно у зграї – головнийСтав журавель опісля блискавиці,Яка спалила дуб біля криниці,А ти вмивався слізьми, мій малий.Оті зайчата з куцими хвостами,Звичайно ж, десь гасають в бур’яні —Нічого їм не сталось у вогні,Бо з ними завжди поруч тато й мама.Ти споглядаєш небо, синку мій,А я дивлюсь в твої дорослі очі —Сама у те безмежно вірить хочу,Що десь літає твій біленький змій.

Материнству

Я – лунка перем’ятої землі,Жертовно приготованої плодуМайбутньому. Вже поштовхи маліМені лоскочуть, чується порода.Я поливала ніжністю зі слів,В долоні теплі ніжно пеленала.Я – лунка серед сонячних полів,Я жайвором літала й щебетала.Той грім, що перервав серцебиттяІ градом перегупав пуповину,В моєму лоні умертвив життя,Зробив із тіла моцну домовину.І небо більш не посилало злив.Вітри ганяють змертвілу пилюку.Тулю в надії і молитві рукиДо живота, та час, напевно, сплив.

«Мов відсікли мене від батьківської хати…»

Мов відсікли мене від батьківської хатиЦі тектонічні злами.І я тепер – сама, боюся заблукати

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.