Чумацький шлях

Володимир Нагорняк

Чумацький шлях

Вступ

Вранішній «Ікарус» йшов повільно. Так-так, саме йшов: намацував дорогу, як сліпий стежку, вперто шарив фарами в молоці туману. Складалося враження, що міг рухатися тільки вперед – щойно вихоплений світлом шматочок дороги тут же, на очах, поглинався пеленою. Знову вихоплювався і знову поглинався. Автобус мовчав: з гори на гору, а при такому тумані, не до розмов.

«Хоч рейс відкрили!» – зрадів раптовій думці Василь Катеринчук – сивіючий, але із залишками не зовсім розтраченої молодості, навіть, якщо уважно придивитись, симпатичний мужчина. Глибоко-лагідні та напрочуд сумні карі очі, охайно, зі смаком одягнений, явно виділявся серед пасажирів-селян, але ніхто на це не звертав уваги. «Ага, а не будь автобуса…» – продовжила себе думка. «Подумаєш, заночував би у сестри Тамари у Новій Ушиці, і зраділи б!» – заспокоївся. «Заночував би…» Та заночував би, але якась, як магніт на цвяхи, недосяжна для розуміння сила тягнула на руїни пам’яті, у Вільховець, де народився, виріс, звідки багато років тому і вирушив у світ. Не міг Василь противитися тій силі, не міг, та, признався собі, і не хотів.

Нарешті! Автобус вирулив на Могилів-Подільську трасу. Розвіювався туман, стало видно як почала стидити небо ранкова зоря. «Направо!» – скомандувала думка. «Теж мені, – розізлився на неї, – що я, приблудний?» А думка не здавалася: «Струга, Ставчани, Слобідка…»

Вернув до тями шофер: раптово та різко, аж запищали, натиснув на гальма. Затрясло машину, ще раз, заклякла, відчинилися вхідні. Зграйка синичок – впорхнули дівчатка: галасливі, сонячні, гарячі. І ескорт – хлопці – статечно, куди тобі там, мужики. Заскочило кілька дебелих сумок, останньою – гітара, рушили. «Шкільний випуск!» – по обличчю Василя пробігла коротенька посмішка.

– Залітай, голото! – зайорзався шофер. Це були чи не перші його слова за весь рейс. Підійшов один:

– Що з нас?

– А як що? А куди?

– Вільховець.

– Пісню. Доспіваєте до Вільхівця – нічого не візьму!

– Скільки завгодно! – защебетала зграя. – Гітару!

А на Василя нахлинуло… Не чув пісень, не бачив зупинок, а чув і бачив себе у своєму далекому – не забувається! – 10-Б. І однокласників, і однокласниць… Таких, точнісінько таких…

Підкинуло, ще, зойкнула гітара, стрепенувся і Катеринчук. «А не проїхав?!» – блиснула думка. «О, де ж це ми?!» – стривожився. «Та Вільховець же!!!» – і защеміла так рідно-рідно.

«А хто це дибає назустріч? Дід Сташко?… Він, точно, він! Говорили, що багато історій про чумаків знає…»

– Добрий день, діду Сташко!

– Ага, а чий це ти, га?… Постій-постій, не Прокопа онук?… Точно… В магазин осе іду.

– Молодшого не знайшлося?

– Дай, боже, здоровля! Спасибі!.. Клятий туман: зайде у вуха – ні-і-чого не чую!

– Діду, про чумаків розкажете?! – уже прокричав. Та й це старий, мабуть, не розчув.

– Та ні! Та ти що, чоловіче добрий?! Дочка мені строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково…

Василь підійшов якомога ближче і бухнув над самим вухом:

– Про чумаків!!!

– Та чую, чую, не глухий! Це теперечка сіль ніц не стоє, а колись у чумаків на кіло сала кіло солі міняли. Кіло доброго сала. Бо чумаки сіль тяжким потом заробляли. Теперечка – машини. Теперечка…

– Про чумаків! Розкажіть!

– Ідім. То я по дорозі. Ага, прапрадід мій, довго-довго жив, Митром називався. На послідній чумачці за погонича був, то розказував. А пам’ять у мене – (та хто цього не знає?!) – наче не він, а я там був. А що то за люди, лю-ю-ди, та куди вам! Ото ж і кажу: чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді. І про се всі знали, і вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є… Тебе як прозивають?

– Василь! – прокричав, але не зразу – не чекав запитання до себе.

– То ти, Василю, приходи до мене ввечері… Зможеш?… І я тобі все розкажу. Бо дочка строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково… То ти прийдеш?

– Прийду! – схилився до вуха. Стрепенувся дід:

– Туман пройшов – починаю чути… Біля огнища, чумацького огнища, посидимо… Приходи! – попрощалися.

Кроків десять пройшов Катеринчук, коли наздогнало:

– …буханець хліба, пляшку оцту, о, ага, і солі, солі обов’язково…

Віща птиця

(Вечір перший; розповідь діда Сташка)Давно було се, – гей, роки! —Стояли ми біля ріки…

Удавана маска чумацького погонича Митра миттю спадає з дідового обличчя: «Біля якої се річки вони стояли, га?.. Бо скажеш, що брешу… Ага… Ні!.. А-а-а.. Не важно!» І знову постає перед Василем не знаний-перезнаний сільський дід Сташко, а, їй-богу, справжнісінький чумак.

Як зараз бачу:

тагани…А скільки снилися вони?!Біліє місяць…О! Огонь,Немов живий,тече з долонь —Кипить,кипить у таганахЧумацька каша…На волахЛосниться шкіра аж —од місяця…

І стає собою, сьогоднішнім: ворушить вогнище, тягне – закашлявся – люльку… Василь же, та ти що?! – ні звуку! Чув же від інших: страшно не любить дід Сташко коли його перебивають. Василь, здається, і дихати боїться… Нарешті! Заговорив:

Згадаю – й не знаходжу місця я!..То не по небу —по душі проляг —Не по степу —чумацький шлях…

– очі старого повільно-повільно здіймаються в літнє вечірнє небо; і рука; випрамляється вказівний – показує: – Чумацький шлях…

Трапилась одного разу з чумаками така пригода… Я тоді у них за погонича був – (а я, як вдає з себе прапрадіда свого, ну, того, що Митром називався, артист!) – якраз кашу доварював – перемішував, щоб не пригоріла. Чумаки ж одпочивали біля другого огнища: дядько Данило, дядько Петро, дядько Осип… Га?… Ага, підходить до них Старший Чумак, – дядько Мартин, здається, Мартин, Мартин, – та дядько Охрім.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.