Люди (та, або) чи (як, не) свині

Василь Усатенко

ЛЮДИ (ТА, АБО) ЧИ (ЯК, НЕ) СВИНІ

Скрутне становище

– Ну, і що я маю робити? – Шеф, однією рукою притискав мобілку до вуха, а іншою тримав кермо джипа. Звісно, це цілком порушувало не тільки правила дорожнього руху, а ще й можливість нормально керувати машиною, яка крізь вечірній морок летіла по напівпорожній міжміській трасі. Але переговорити з давнім товаришем було так само необхідно, як і мчати у далечінь, поспішаючи на перемови з поважними партнерами.

– Чого ж ти мовчиш, підкажи що не будь. – Зрозумівши, що розмова затягнеться, він, на мить повністю кинув кермо і поліз до кишені. За кілька секунд Шеф вже приладнав на вухо блютуз гарнітуру і, клацнувши по клавіатурі телефонна, активізував пристрій. Це дало змогу покласти телефон на панель під лобове скло. Схопивши руль обома руками він голосно видихнув.

– Фу-у-у-уф. Та що скажеш, Братчику.

– Що я маю казати, – нарешті відповів співбесідник, – ти ж не новачок у цих справах, знав на що йшов.

Братчик, був одним з не багатьох з ким Шеф міг вільно поспілкуватись, почути не тільки реальну оцінку своїм діям, а ще й отримати хоч якусь пораду чи підтримку. Свого часу вони вели один бізнес, але поступово почали працювати кожен для себе і при цьому, як не дивно, залишились вірними друзяками.

– Так ти правий, я ризикнув і програв. Хто ж міг передбачити, що цей бізнес можуть заборонити законом.

– Не забувай де ти живеш, – з посмішкою, нагадав Братчик, – тут можливо все, це – «країна мрій», тільки на жаль не наших.

Шеф мимо волі посміхнувся, – він завжди високо цінив як особливий філософський настрій свого товариша, так і його надзвичайне почуття гумору.

– З рештою, ти ж вспів заробити грошенят. – Нагадав Братчик вже занадто серйозним тоном.

– Більш того, я вспів їх вкласти, а точніше витратити. Тепер не знаю як гасити борги. – Від розпачу Шеф ударив долонями по керму. У своїх бізнесових ділах Шеф ніколи не зупинявся, не зациклювався на одній справі. Його особистий досвід свідчив про те що у сучасному світі краще мати декілька проектів. При наймі, коли один, у силу різних обставин, банкротував, інший міг давати непогані прибутки.

На якусь мить в розмові виникла перерва. Потім Шеф почав перераховувати куди він витрачав гроші, пригадав і про позики та затримки платежів від яких не відхрестися, та Братчику це все було відомо. Далі він пригадав варіанти звідки можна викроїти хоч якісь кошти, та на жаль це був дуже короткий перелік.

– Ну, то в тебе не все так погано. При наймі маєш ще один, доволі непоганий, бізнес з якого можна спробувати щось висмикнути.

Несподівано у дзеркалі заднього виду блиснули фари, наздоганяючи легковик блимнув лівим поворотом і відчайдушно пішов на обгін джипа.

– Нічого собі! – Вигукнув Шеф, коли його обігнали, як стоячого, це при тому, що джип впевнено йшов сотню.

– Що ти кажеш? – Здивовано перепитав Братчик.

– Та не звертай уваги, – заспокоїв його співрозмовник, – якийсь клоун ліхаче.

Перевівши дух Шеф, поправив електронну сергу на вусі, та повернувся до розмови.

– Я звідти вигріб все що міг, треба тепер хоча б місяць зачекати, щоб знов щось отримати. І то, це при умові, що ціна буде вище ніж зараз. А то ще й тут в мінуси можна вскочити.

– Ні друже, борги, що в законі, що в криміналі, треба повертати вчасно. Як що цього не робитимеш, рано чи пізно не буде в кого позичати. А мінусів не бійся, не вперше, викрутимося якось. Пригадуєш, як у тому анекдоті, – що совітував псих у дурдомі своєму доктору, коли у його машини несподівано відпало колесо?

– Щось не пригадую.

– А дарма. Після того як диск колеса зрізав крепіжні болти, лікар був у розпачу: запасних болтів в нього не було, отож їхати далі було неможливо. Це помітив хворий, що гуляв неподалік. Він підійшов до враженого невдачею лікаря і порекомендував йому викрутити по одному гвинту з кожного колеса і прикріпити ними проблемне колесо. Так він зможе доїхати до ближчого автосервісу. Лікар здивовано прийняв пораду і перепитав, що робить такий розумник у психлікарні. Хворий з гордістю відповів – «Я псих, а не дурень».

Шеф посміхнувся, зрозумівши глибину думки, що закладена у цій простенькій байці.

– Десь так і тобі треба вчинити, щоб «доїхати хоч куди не будь».

Вони ще деякий час потеревенили, про те про се, але гостроту розмова вже втратила, тому невдовзі зв’язок було перервано.

Тим часом настав темний, осінній вечір. Джип освітлював трасу потужними фарами далеко по переду. Час від часу, уздрівши зустрічний транспорт, Шеф чемно «перемикався» на ближнє світло, в той же час сам мружився від в’їдливого сяйва зустрічних фар. Дорога була пряма, як геометрична стала, до того ж це підкреслювало спалахування переривистої дорожньої розмітки. Та водія джипа це не заспокоювало, а навпаки, насторожувало. Він не вперше був у подібних поїздках і знав, що одноманітність дороги, підтримана втомою, може приспати його і (хоча від такого поки Бог милував) викликати дорожньо транспортні неприємності. Для профілактики такої ситуації Шеф заїхав на заправку. Крім того, що долив пального «до повного баку», він зайшов у кафе і випив смакуючи, кілька філіжанок, чорної як ніч, кави. Відразу відчув себе бадьоріше і впевнено.

Ще з далеку джип мигнув габаритами у відповідь на вимкнення через кишеньковий пульт, охоронної сигналізації. Шефові його позашляховик був і затишною оселею, і робочим офісом, і неприступною фортецею, ну і звісно, надійним засобом пересування. За іронією долі колись, років двадцять до того, ще мрійливим хлопчиною Шеф неодноразово малював місяцеходи і марсоходи – потужні машини з величезними широкими колесами, блимавками по лінії габаритів, блискучою панеллю приборів і могутнім штурвалом. Хто міг подумати, що саме на такому, а то ще й кращому, всюдиході, він буде перемагати простір. У найсміливіших дитячих уявах не було бортового комп’ютера, сенсорної панелі управління мікрокліматом, чи навіть зв’язку зі всім світом через мініатюрний мобільний телефон. Що правда, астронавтом міжпланетником він теж не став, а бізнесмен з нього вийшов не аби який.

Інтуїція шефа не підвела. Його повіки несподівано стали важкі, очі пекло, навіть в темряві, наче в них потрапив пил. Від світла зустрічного транспорту вони закривались автоматично і розплющити повіки після цього було доволі важко. Але зупинятись неможливо, треба прибути вчасно. Навіть тривожні думки про фінансову скруту розчинялися у сонливому мороку нічного шляху. Кава себе не виправдовувала, хоча хто його знає, може завдяки їй він зміг зрозуміти, що відбувається. Власний рецепт шефа від дрімливості за кермом – розмови по телефону. Подзвонив до одного, потеревенив з другим – і час минув, і сон десь дівся. Але все має свої межі.

– Добрий вечір, – телефонував до чергового свого співрозмовника, управляючого одним з його підприємств – є хвилинка? Треба порадитись.

Звісно, що робочий день вже давненько закінчився, та як підлеглий може відмовити керівнику? Шеф цікавиться багатьма моментами справи, розпитує про загальний стан, нагадує про завдання, які були поставленні, виділяв приоритетні питання.

– Ви намагайтесь максимально економити ресурси, – вглядаючись у шлях, висвітлений потужним дальнім світлом, Шеф перейшов на загальні настанови, – уникайте прямих і прихованих втрат. Тільки так я зможу вирішити що робити…

Шеф зрозумів, що недоречно обмовився і черговий раз душу обійняв холодний жах, який подіяв тонізуюче. Шеф швиденько припинив розмову. Подумки він розрахував шлях і час, що залишились до зустрічі, і зрозумів – краще буде якісь пару годин витратити на відпочинок, а потім наздогнати цей час вранці, у крайньому випадку чемно попередити партнерів про запізнення.

Напівпритомний Шеф зарулив на стоянку біля чергової АЗС, відкинув сидіння, зняв взуття і вкрився дорожньою ковдрою, яка теж завжди була у комплекті джипу. Та розум несподівано став чинити опір такому необхідному спочинку. В вухах Шефа ще моторошно гудів мотор, перед очами спалахували вогні зустрічних машин, а розум, деякий час продовжував вирішувати нагальні питання.

Йому на мить пригадалось як, під час осіннього полювання, впевнений у всюдипрохідності свого автомобіля, потрапив у халепу. Поклавши надію на потужний двигун, два ведучі мости та широкі колеса, він звернув з ґрунтової дороги і подався степом наздоганяти дичину. Джип відважно грібся по вологій землі поки не вскочив у ледь помітний рівчачок. До рятувальної твердині залишалося не більше людського кроку, та джип не міг рушити з місця, лише безпомічно розкидав багнюку. Покриття мобільного зв’язку не було, отож покликати будь кого на допомогу не було можливим. Саме тоді шеф розкаявся, сам перед собою, що не укомплектував свою машину лопатою, чи, хоча б сокирою. Довелося відкопувати надійний транспорт за допомогою мисливського ножа. Здерши долоні до кривавих мозолів, зірвавши спину та намулявши коліна він, все-таки, визволив джипа з болотяної пастки. Після цієї пригоди лопата та сокира назавжди оселилися в багажнику позашляховика, а Шеф став з острахом поглядати у бік пересічної місцевості…

Дві години глибокого сну подарували і силу, і бадьорість, і ясність думки. Шеф прибув на перемовини вчасно і, навіть побачив можливий вихід з скрутного становища у бізнесі.

Остання гастроль

Микола Іванович не любив іти на роботу на порожній шлунок – «голодна людина багато не зробить» частенько повторював він. Отож ранок завжди починався з ситного сніданку і гарячого напою, полюбляв він, також, закусити після всього чимось смачненьким. Сьогодні, по дорозі на ферму він жував, смачно прицмокуючи, червонобоке яблуко. Відкушував жадібно, пускаючи краплю солодкого соку на підборіддя, ретельно пережовував і з насолодою ковтав, навмисно роблячи глибокий вдих, щоб під час видиху сповна відчути аромат райського плоду. Він так захопився, що не залишив звичного недоїдка: поглинув навіть насінини і їх жорсткі оболонки. Тільки після цього він з полегшенням зітхнув та прискорив крок.

Кирзові чоботи вгрузали в багнюку, яка з’явилася на дорозі після холодної осінньої зливи. Можна було піти асфальтованим шляхом, та Микола Іванович любив милуватися озиминою, яка сміливо вилазила на полі біля його стежки, з цікавістю спостерігав за птахами, переважно воронами, які гамірливо рухались у різних напрямках, інколи щастило уздріти лиса або зайця, що теж сюди навідувались за якоюсь дурницею. Ще, під час цих прогулянок він дихав, глибоко, смакуючи усі можливі пахощі, що породжували степові трави. Отож, Микола Іванович максимально заряджався оптимізмом, перед тим як поринути у черговий трудовий день.

Працював він на свинофермі, звичайно приватній, техніком штучного осіменіння, співробітники його охрестили влучним словом «штучник». Номенклатурна назва посади далеко не відображувала усього, що він виконував. Крім того що підсліджував свиноматок в охоті (стан свиноматки при якому необхідно проводити їх осіменіння. примітка автора), проводив їх штучне осіменіння, відбирав та зберігав сім’я кнурів, він ще порався та підтримував порядки у кнурятнику. Міг підмінити декого з робітників, коли ті йшли на лікарняний, або на неочікуваний вихідний, при необхідності міг впоратися з мілким ремонтом водогонів та електрики, без проблем сідав за кермо будь якого транспорту, що були на свинофермі (від трактора до підводи). Крім того, допомагав при перегонках свиней, а відлучення та переміщення свиноматок на опорос взагалі проводив сам, оскільки ніхто не міг так ладнати зі свинями як він.

Робочий день завжди починався з короткої летучки у кабінеті управляючого. Тут збирались не тільки спеціалісти, а за встановленим порядком, приходили відмічатися про свою появу на робочому місті усі працівники. Не дивлячись на офіційність тут панувала дружня атмосфера – можна було почути байку, або когось розвести на дурня, іноді лунали різноманітні поздоровлення. Зазвичай зауважень чи нотації Микола Іванович не вислухував – він був досить відповідальним, а праця його не вимагала будь яких (за рідким виключенням) маневрів. Отож, поки інших вичитували за зальоти, він мав змогу преспокійно сидіти на зручному офісному стільці. Сьогодні, на додачу, його пригостили кількома цукерками і він ганяв у роті скляну барбариску.

– Микола Іванович, – раптом звернувся до нього управляючий, – янгол ви наш!

Микола Іванович від несподіванки цокнув карамелькою по зубам та злякано сховав її за щоку.

– Волів би бути купідоном, – спритно відповів він, – на відміну від янгола, у нього хоча б цюцюрка є.

Управляючий, Сергій Васильович, посміхнувся. Він був радий бойовому настрою підлеглого, та новина, яку треба довести до відома Миколи Івановича, завідомо була не втішна.

– З цюцюркою, без цюцюрки – різниця не принципова. – Майже байдуже продовжив розмову Сергій Васильович, але люди прийняли жарт жваво, де хто навіть щиро розсміявся. Коли публіка заспокоїлася, управляючий голосно, так щоб усі чули, заявив.

– Шеф наказав зменшити кількість парувань на десять відсотків, свиноматок, які при цьому випадуть з процесу, здати на м'ясо.

– Чого це раптом? – мимо волі вигукнув Микола Іванович, борючись з невчасною цукеркою.

– Цінова політика на свинину дуже не вигідна, отож Шеф і вирішив тимчасово скинути поголів’я. – Констатував Сергій Васильович.

На словах «скинути поголів’я» усі присутні завмерли: кожен розумів, що за скороченням поголів’я піде скорочення штатів. Переживати було за що – знайти роботу під час чергової кризової навали справа не з легких.

– Це не має сенсу! – В розпачі вигукнув Микола Іванович.

– Крім свиноматок треба ще здихатися одного кнура, – не зупинявся управляючий, потупивши погляд на папери розкидані перед ним на столі, – того, що найстаріший, і не використовується на штучному заплідненні.

– Тридцять Сім Сімдесят Сім? Так він ще тримає відмінний результат – десять з половиною поросят на опорос! – Микола Іванович підвівся зі стільця, на секунду завмер, поки ковтав ще масивну цукерку, пристрасно почав висловлювати свою позицію.

– Ці свиноматки, а тим більше кнур, в загальному потоці мало чого вирішують. Поросята від сьогоднішніх запліднень з’являться через чотири місяці, а на м’ясо підуть у кращому разі через десять місяців. А за цей час ціни ще невідомо як можуть змінитися, у тому числі й підвищитись. Так бувало не одноразово.

Він подивився навкруги, шукаючі підтримки.

– Дійсно, якось воно не дуже клеїться. – Мляво підтримав товариша ветеринар господарства Володимир, який був набагато молодший за віком від своїх колег, – на сьогоднішній день в нас на забій нема що здавати. Відгодівля вибрана ще й з перевиконанням плану. Може тут якась інша проблема?

– Наказ є наказ. В усякому разі свині належать особисто Шефові, – зауважив, значно підвисивши голос, Сергій Васильович, – і тільки він має право вирішувати, що з ними робити. А ми повинні йому у цьому допомагати, за що він і плоте нам гроші.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.